Ухвала

від 04.02.2021 по справі 922/953/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

04 лютого 2021 року

м. Київ

Справа № 922/953/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Сухового В.Г. - головуючого, Берднік І.С., Міщенка І.С.,

перевіривши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "ПОСТУМ" на постанову Східного апеляційного господарського суду від 05.11.2020 (головуючий суддя Склярук О.І., судді Гетьман Р.А., Дучал Н.М.) у справі № 922/953/20 Господарського суду Харківської області

за позовом Харківської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ПОСТУМ"

про стягнення 865 877,20 грн,

ВСТАНОВИВ:

30.12.2020 Товариство з обмеженою відповідальністю "ПОСТУМ" надіслало безпосередньо на адресу Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Східного апеляційного господарського суду від 05.11.2020, ухвалену за результатами перегляду в апеляційному порядку рішення Господарського суду Харківської області від 13.07.2020 у справі № 922/953/20.

Дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та зміст оскаржених судових рішень у даній справі, колегія суддів Касаційного господарського суду дійшла висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, виходячи з такого.

Статтею 129 Конституції України передбачено, що однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

За приписами пункту 1 частини 1 статті 293 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 287 Господарського процесуального кодексу України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

За змістом частини 7 статті 12 Господарського процесуального кодексу України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.

Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01.01.2020 встановлено у розмірі 2102,00 грн.

Відповідно до частини 1 статті 163 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.

Оскільки предметом спору у цій справі є стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати у сумі 865 877,20 грн, що є меншим, ніж п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (станом на 2020 рік - 1 051 000,00 грн), а тому у розумінні Господарського процесуального кодексу України оскаржуване судове рішення у справі № 922/953/20 не підлягає касаційному оскарженню.

Водночас у пункті 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України передбачено випадки наявності підстав для перегляду у касаційному порядку судових рішень у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а саме:

а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;

б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;

в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;

г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Аналіз наведених норм закону дозволяє дійти висновку про те, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках.

При цьому тягар доказування наявності підстав, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України покладається на скаржника.

Касаційний господарський суд звертає увагу на те, що можливість відкриття касаційного провадження у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб залежить виключно від обставин конкретної справи та значення кожної з них для формування єдиної правозастосовчої практики.

Обґрунтовуючи підставу для відкриття касаційного провадження, передбачену підпунктами "а", "в" пункту 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, скаржник у поданій касаційній скарзі зазначає, що дана справа стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки визначення норм закону, на підставі яких повинні вирішуватись спори про стягнення плати за землю із співвласників будівель, які розташовані на відповідній земельній ділянці, а також виду плати за землю у ситуації, подібній даній справі. Також, скаржник зазначає, що дана справа має виняткове значення для скаржника, оскільки стягнута сума для товариства є непід`ємною та рівнозначна банкрутству.

Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає, що наведені скаржником у касаційній скарзі доводи та зміст судових рішень у цій справі не дають підстав для висновку про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики та становить значний суспільний інтерес.

Разом з тим, суд апеляційної інстанції скасовуючи рішення місцевого суду виходив з того, що, оскільки відповідач не є власником або постійним землекористувачем спірної земельної ділянки, а тому не є суб`єктом плати за землю у формі земельного податку, при цьому, єдиною можливою формою здійснення плати за землю для нього, як землекористувача, є орендна плата (підпункт 14.1.72 пункту 14.1 статті 14 ПК України) (Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 07.07.2020 у справі №922/3208/19 ).

Також суд апеляційної інстанції зазначив, що судом першої інстанції встановлено, що відповідач є власником нерухомого майна, розміщеного на зазначеній земельній ділянці. На час розгляду справи у суді, договір оренди земельної ділянки не оформлений. Відповідач не сплачує кошти за її фактичне користування, а відтак, оскільки до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними, відповідач як фактичний користувач земельної ділянки, що без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частин 1 статті 1212 Цивільного кодексу України (Аналогічні правові висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі №922/3412/17, а також у постановах Верховного Суду України від 30.11.2016 у справі №922/1008/15, від 07.12.2016 у справі №922/1009/15, від 12.04.2017 у справах №922/207/15, №922/5468/14 ).

При цьому, зміст касаційної скарги не спростовує висновків, викладених у вищенаведених постановах Верховного Суду щодо застосування положень статті 1212 Цивільного кодексу України, які суд апеляційної інстанції врахував при прийнятті оскаржуваної постанови у даній справі.

Додатково суд зазначає, що в тексті касаційної скарги заявник посилається на те, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального і процесуального права та невраховані висновки постанов Верховного Суду від 07.07.2020 у справі № 922/3208/19, від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, від 30.11.2016 у справі № 922/1008/15, від 07.12.2016 у справі № 922/1009/15, від 12.04.2017 у справах № 922/207/15 та № 922/5468/14 щодо застосування статті 1212 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах.

Однак, зазначені доводи колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки висновки Верховного Суду, викладені у вказаних постановах щодо застосування норм матеріального права, були зроблені Верховним Судом з урахуванням інших фактичних обставин справ, встановлених під час розгляду позовних вимог на підставі поданих сторонами доказів, зокрема щодо сформованості земельної ділянки як об`єкта цивільних прав.

Водночас, аргументи, наведені у касаційній скарзі зводяться до висловлення незгоди з прийнятим судовим рішенням, викладення власного бачення у питанні застосування правових норм, є проханням про повторний перегляд справи та переоцінку встановлених судами обставин, що виходить за межі повноважень Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".

При цьому використання оціночних чинників, зокрема, таких понять, як: "суспільний інтерес", "значення для формування єдиної правозастосовчої практики", "малозначні справи" тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже виходячи з високого статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є "судом фактів".

У рішенні Європейського суду з прав людини від 23.10.1996 "Справа "Леваж Престасьон Сервіс проти Франції" (Levages Prestations Services v. France, заява № 21920/93, пункт 48) вказано, що зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, роль якого обмежено перевіркою правильності застосування норм закону, процесуальні процедури у такому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється після його розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.

В контексті викладеного Суд вважає за необхідне зазначити, що Рекомендацією № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року державам-членам рекомендовано вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини "с" статті 7 Рекомендації, скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися щодо тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу.

Зважаючи на викладене, колегія суддів Касаційного господарського суду дійшла висновку про відмову у відкритті касаційного провадження у справі № 922/953/20 за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "ПОСТУМ" на постанову Східного апеляційного господарського суду від 05.11.2020 на підставі пункту 1 частини 1 статті 293 Господарського процесуального кодексу України, оскільки касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Керуючись статтями 12, 163, 234, 287, 293 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

1. Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі № 922/953/20 за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "ПОСТУМ" на постанову Східного апеляційного господарського суду від 05.11.2020 у вказаній справі.

2. Скаржнику надіслати копію даної ухвали разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами, в тому числі оригінали квитанцій № 14 від 29.12.2020 на суму 10000,00 грн, № 86 від 28.12.2020 на суму 5978,00 грн та б/н від 28.12.2020 на суму 10000,00 грн, а іншим учасникам справи - копію ухвали.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий Суховий В.Г.

Судді Берднік І.С.

Міщенко І.С.