Окрема думка

від 23.12.2020 по справі 498/682/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Погрібного С. О.

справа № 498/682/18

провадження № 61-3708св20

Постанова Верховного Суду від 23 грудня 2020 року

Відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України викладаю окрему думку.

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Сільськогосподарського виробничого кооперативу Рассвет

(далі - СВК Рассвет ) про стягнення заборгованості та розірвання договору оренди земельної ділянки.

На обґрунтування позовних вимог зазначав, що 23 листопада 2005 року між ним та СВК Рассвет укладений договір оренди земельної ділянки, площею 3, 84 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована в адміністративних межах Великоплосківської сільської ради Великомихайлівського району Одеської області (далі - Великоплосківська сільська рада), строком на 20 років, зареєстрований 28 грудня 2006 року у Великомихайлівському районному відділі Одеської регіональної філії Державного підприємства Центр державного земельного кадастру

(далі - Великомихайлівський районний відділ Одеської регіональної філії ДП Центр державного земельного кадастру ).

У пунктах 8, 10 договору оренди сторони встановили, що орендна плата вноситься орендарем у грошовій, натуральній та відбірковій формах у розмірі 503, 30 грн у строк до 30 грудня поточного року.

Протягом 2010-2015 років сторони вносили зміни до пункту 8 зазначеного договору в частині збільшення розміру орендної плати, а саме: у 2010 році - до 1 306, 74 грн, у 2011 році - до 2 631, 00 грн, у 2012 році - до 2 294, 70 грн, у 2013 році - до 2 729, 41 грн, у 2014 році - до 3 529, 41 грн, у 2015 році - до 5 389, 22 грн.

Посилаючись на те, що усупереч умовам договору оренди землі, відповідач, починаючи з 2016 року, систематично не сплачує орендну плату, позивач просив:

- розірвати договір оренди землі від 23 листопада 2005 року, укладений між ним та СВК Рассвет , зареєстрований 28 грудня 2006 року у Великомихайлівському районному відділі Одеської регіональної філії Державного підприємства Центр державного земельного кадастру ;

- стягнути з СВК Рассвет на його користь заборгованість зі сплати орендної плати у розмірі 15 713, 55 грн, з яких:

1) заборгованість зі сплати орендної плати: за 2016 рік - 5 389, 22 грн, за 2017 рік - 5 389, 22 грн;

2) пеню у розмірі 0, 1 відсотка від несплаченої суми за кожен день прострочення виконання зобов`язання: за 2016 рік - 3 255, 09 грн, за 2017 рік - 1 288, 02 грн;

3) три проценти річних за прострочення виконання грошового зобов`язання: за 2016 рік - 286, 00 грн, за 2017 рік - 106, 00 грн.

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Великомихайлівського районного суду Одеської області від 17 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 22 січня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з СВК Рассвет на користь ОСОБА_1 заборгованість зі сплати орендної плати у розмірі 6 001, 97 грн, з яких: орендна плата (з урахуванням індексу інфляції) - 3 901, 02 грн, пеня - 1 941, 38 грн, три проценти річних за прострочення виконання грошового зобов`язання - 159, 57 грн.

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

ІІ. РОЗГЛЯД СПРАВИ У ВЕРХОВНОМУ СУДІ

У касаційній скарзі, поданій представником ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Верховного Суду у лютому 2020 року, заявник просив скасувати рішення Великомихайлівського районного суду Одеської області від 17 грудня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 22 січня 2020 року, ухвалити у справі нове судове рішення про задоволення його позову, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) та порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (частина третя статті 411 ЦПК України).

Постановою Верховного Суду від 23 грудня 2020 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Великомихайлівського районного суду Одеської області від 17 грудня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 22 січня 2020 року у частині вирішення позовної вимоги ОСОБА_1 про розірвання договору оренди землі скасовано, ухвалено у цій частині нове судове рішення.

Розірвано договір оренди землі від 23 листопада 2005 року, укладений між ОСОБА_1 та СВК Рассвет , зареєстрований 28 грудня 2006 року у Великомихайлівському районному відділі Одеської регіональної філії ДП Центр державного земельного кадастру .

Рішення Великомихайлівського районного суду Одеської області від 17 грудня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 22 січня 2020 року у частині вирішення позовної вимоги ОСОБА_1 про стягнення заборгованості зі сплати орендної плати змінено.

Стягнуто з СВК Рассвет на користь ОСОБА_1 заборгованість зі сплати орендної плати у розмірі 14 826, 45 грн.

Стягнуто з СВК Рассвет на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 4 933, 60 грн.

Частково задовольняючи касаційну скаргу ОСОБА_1 , колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду виходила з того, що буквальне тлумачення змісту договору від 02 серпня 2015 року про внесення змін до договору оренди землі дає підстави для висновку про те, що сторони в письмовій формі внесли зміни до пункту 8 договору, яким передбачили умови про розмір орендної плати - 5 389, 22 грн на рік, залишивши без змін інші положення цього договору. Зважаючи на наведене, доводи касаційної скарги про те, що судами першої та апеляційної інстанцій здійснено неправильний розрахунок заборгованості зі сплати орендної плати, колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Судувизнала обґрунтованими.

Колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зробила висновок, що ураховуючи встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини неповної сплати орендодавцеві орендної плати за 2016 рік та її несплати у 2017 році, наявні підстави для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій у частині вирішення вимог про розірвання договору оренди землі з ухваленням у цій частині нового судового рішення про їх задоволення.

ІІІ. ДОВОДИ ОКРЕМОЇ ДУМКИ СУДДІ

Вважаю, що справа, що переглядалася колегією суддів, не могла бути розглянута Верховним Судом як судом касаційної інстанції, оскільки справа є малозначною, а тому касаційне провадження підлягало закриттю з врахуванням таких міркувань.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Вважаю, що провадження за касаційною скаргою відкрито помилково, оскільки її подано на судові рішення у малозначній справі, що не підлягають касаційному оскарженню, тому наявні правові підстави для закриття касаційного провадження у справі.

Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

За правилом пункту 1 частини шостої статті 19 ЦПК України малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до частини дев`ятої наведеної статті для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.

Статтею 7 Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік установлено у 2020 році прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 січня 2020 року - 2 102, 00 грн.

Предметом позову у цій справі є вимоги про розірвання договору оренди землі та стягнення заборгованості за ним.

Ціна позову у цій справі з наведеними вимогами підлягає визначенню за правилами пунктів 1 та 8 частини першої статті 176 ЦПК України.

Відповідно до пунктів 1 та 8 частини першої статті 176 ЦПК України ціна позову визначається: у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується, чи оспорюваною сумою за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку; у позовах про розірвання договору найму (оренди) або договору найму (оренди) житла - сукупністю платежів за користування майном або житлом протягом строку, що залишається до кінця дії договору, але не більше ніж за три роки.

За змістом наведених правил у справі позивачем визначені вимоги, які процесуальним законом визначені як майнові.

Ціна позову у цій справі складає 31 881, 21 грн, з яких: 15 713, 55 грн - заборгованість зі сплати орендної плати, пеня та три проценти річних; 16 167, 66 грн - ціна позову про розірвання договору оренди землі (5 389, 22 грн х 3 роки).

Урахувавши, що ціна позову у цій справі становить 31 881,21 грн, судові рішення, ухвалені у такій справі, не підлягають касаційному оскарженню відповідно до пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.

Враховуючи, що положення статті 19 ЦПК України в структурі законодавчого акта розташовані серед Загальних положень цього Кодексу, суд вправі відносити справу до категорії малозначних на будь-якій стадії її розгляду. При цьому, за змістом правил пункту 1 частини шостої статті 19 ЦПК України справи, зазначені в ньому, є малозначними в силу властивостей, притаманних такій справі, виходячи з ціни пред`явленого позову та його предмета, без необхідності ухвалення окремого судового рішення щодо віднесення зазначеної справи до відповідної категорії.

Отже, зазначена справа є малозначною в силу вимог закону, яким, за загальним правилом, виключається можливість перегляду ухвалених у ній судових рішень судом касаційної інстанції.

З цього загального правила у процесуальному законі визначені певні винятки, передбачені пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга не містить посилання на винятки, передбачені пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, за наявності яких судове рішення у малозначній справі підлягає касаційному оскарженню. Верховний Суд наявність та обґрунтованість таких випадків під час вивчення поданої касаційної скарги не встановив, як і не визначив їх наявність під час відкриття касаційного провадження. Заявник наявність таких винятків із загального правила не обґрунтовував у касаційній скарзі.

Переконаний, що, виходячи з принципу диспозитивності цивільного процесу, саме на заявника у касаційному провадженні покладається тягар доведення наявності підстав для застосування винятків із загального правила, що виключає можливість перегляду у касаційному порядку судових рішень, постановлених у справах незначної складності, що визначені у ЦПК України як малозначні справи.

Суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню (пункт 1 частини другої статті 394 ЦПК України).

Правила, запроваджені законодавцем щодо обмеження права на касаційне оскарження, відповідають Конституції України, відповідно до статті 129 якої основними засадами судочинства є, серед інших, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини с статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.

Наведене повністю узгоджується з правовою позицією, сформованою Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі Brualla Gomez de la Torre v. Spain від 19 грудня 1997 року, заява №26737/95, згідно з якою умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.

ЄСПЛ у своєму рішенні від 05 квітня 2018 року (справа Zubac v.Croatia , №40160/12) наголосив на обмеженості доступу ratione valoris до судів вищої інстанції. Так, право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням, які дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, і таке регулювання може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб (справа Stanev v. Bulgaria [ВП], § 230, № 36760/06, ЄСПЛ 2012). Спосіб застосування пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) до апеляційних та касаційних судів залежить від особливостей судового провадження, про яке йдеться, і необхідно враховувати всю сукупність процесуальних дій, проведених в рамках національного правопорядку, а також роль судів касаційної інстанції в них; умови прийнятності касаційної скарги щодо питань права можуть бути суворіші, ніж для звичайної скарги (рішення у справі Levages Prestations Services v. France , § 45; рішення у справі Brualla Gomez de la Torre v. Spain , § 37; та Kozlica v. Croatia , §32, від 02 листопада 2006 року, № 29182/03, Shamoyan v. Armenia , § 29, від 07 липня 2015 року № 18499/08).

Застосування передбаченого законодавством порогу ratione valoris для подання скарг до верховного суду є правомірною та обґрунтованою процесуальною вимогою, враховуючи саму суть повноважень верховного суду щодо розгляду лише справ відповідного рівня значущості

Brualla Gomez de la Torre v. Spain , § 36; рішення у справі Kozlica v. Croatia , § 33; рішення у справі Bulfracht Ltd v. Croatia , § 34, Dobric v. Serbia ,

Zubac v. Croatia , № 2611/07 та § 54, від 21 червня 2011 року, № 15276/07, та Jovanovic v. Serbia , § 48, від 02 жовтня 2012 року, № 32299/08).

При цьому, саме національний верховний суд, якщо цього вимагає національне законодавство, повинен оцінювати те, чи досягнуто передбачений законодавством поріг ratione valoris для подання скарги саме до цього суду. Таким чином, в ситуації, коли відповідне національне законодавство дозволяло йому відфільтровувати справи, що надходять до нього, верховний суд не може бути зв`язаний або обмежений помилками в оцінюванні зазначеного порогу, яких припустилися суди нижчої інстанції при визначенні того, чи надавати доступ до нього (згадане рішення у справі Dobric v. Serbia , § 54).

Також ЄСПЛ постановив ухвалу щодо неприйнятності заяви від 09 жовтня 2018 року № 26293/18 у справі Азюковська проти України

(Azyukovska v. Ukraine), у якій зазначив, що застосування критерію малозначності справи у справі було передбачуваним, справа була розглянута судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи.

ЄСПЛ у цьому рішенні зазначив, що в контексті аналізу застосування критерію ratione valoris щодо доступу до вищих судових інстанцій він також брав до уваги наявність або відсутність питання щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами нижчих інстанцій.

Отже, за прецедентною практикою ЄСПЛ обмеження доступу до Верховного Суду охоплюється загальновизнаною легітимною метою встановленого законодавством порогу ratione valoris для скарг, що подаються на розгляд Верховного Суду, яка полягає в тому, щоб забезпечувати розгляд у Верховному Суді, з огляду на саму суть його функцій, лише справ необхідного рівня значущості.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 761/10509/17, провадження № 14-53цс19, сформулювала правову позицію, згідно з якою, якщо касаційна скарга прийнята до провадження суду касаційної інстанції помилково, касаційне провадження у справі належить закрити. Наведена правова позиція підлягає застосуванню судом до процесуальних правовідносин, що виникли під час розгляду цієї касаційної скарги.

Переконаний, що висновок про наявність підстав для відкриття касаційного провадження у малозначній справі може бути сформульований виключно в ухвалі про відкриття касаційного провадження та за наявності тих підстав, що окреслені процесуальним законом. Мотивування наявності підстав для здійснення касаційного провадження у подальших процесуальних рішеннях Верховного Суду у такій малозначній справі, якщо такі висновки не викладено в ухвалі про відкриття касаційного провадження, не відповідає принципу стадійності цивільного процесу та не відповідає сенсу лінійного розвитку цивільного процесу у часі, коли певні процесуальні рішення мають ухвалюватися судом на певному етапі вирішення справи.

Висловлю переконання, що міркування помилковості оскаржуваних судових рішень не створюють підстав для відкриття провадження у малозначній справі. Застосування судом такого процесуального фільтра виключає можливість перевірки на стадії відкриття касаційного провадження правильності висновків суду. Зміст положень пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України викладено таким чином, що помилка судів першої та апеляційної інстанцій під час вирішення спору не може враховуватися як підстава для відкриття касаційного провадження у справі, судові рішення у якій не підлягають касаційному оскарженню, окрім помилки суду першої інстанції у віднесенні справи до категорії малозначних.

Вирішуючи касаційну скаргу по суті, колегія суддів зазначила, що справа, яка переглядалася, в силу вимог закону (пункт 1 частини шостої статті 19 ЦПК України) є малозначною, разом з тим, перевіряючи доводи касаційної скарги та оскаржувані судові рішення, встановлено, що вони підлягають касаційному оскарженню з підстав, визначених підпунктом а пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, оскільки касаційна скарга містить посилання на застосування судами попередніх інстанцій норм права - пункту д частини першої статті 141 ЗК України, статті 32 Закону України Про оренду землі - без урахування висновків щодо зазначених норм права у подібних правовідносинах, викладених Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 484/301/18 та Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 183/262/17 , а отже касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, забезпечення якої відповідно до статті 36 Закону України Про судоустрій і статус суддів покладено на Верховний Суд.

Вважаю, що увизначенні правового питання як такого, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, необхідно виходити з того, що таке правове питання повинно бути головним або основним питанням правозастосовчої практики на сучасному етапі її розвитку та становлення, воно повинно мати одночасно винятково актуальне значення для її формування. Такі ознаки визначаються самим предметом спору, значущістю для держави й суспільства у цілому правового питання, що постало перед практикою його застосування (див.: ухвалу Верховного Суду від 14 вересня 2020 року у справі № 208/1330/19, провадження № 61-13352ск20).

У справі, яка переглядається, на моє переконання, відсутнє питання, якемає фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки, як встановлено колегією суддів, Верховним Судом вже сформовано правозастосовчу практику щодо питання права, яке вирішувалося у справі, яка переглядалася, проте судами першої та апеляційної інстанцій не застосовано правові висновки, викладені Верховним Судом у своїх постановах у справах за подібних фактичних обставин та спірних правовідносин, що є відмінним від відсутності сформованої правозастосовчої практики з того чи іншого правового питання.

Необхідно враховувати, що Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду є судом права, першочерговою метою якого є формування єдиної правозастосовчої практики з вирішення цивільних спорів, а не повний перегляд усіх без винятку цивільних справ, що a priori є неможливим.

Оскільки, оскаржувані заявником судові рішення ухвалені у малозначній справі, ціна позову становить 31 881, 21 грн, що не перевищує 100 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, винятки для перегляду справи у касаційному порядку не наведені та Верховним Судом не встановлені, отже, не підлягають касаційному оскарженню, а тому касаційне провадження підлягало закриттю як помилково відкрите.

Суддя С. О. Погрібний