Постанова

від 16.03.2021 по справі 478/506/20

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

16.03.21

22-ц/812/210/21

Провадження №22-ц/812/210/21

П О С Т А Н О В А

Іменем України

16 березня 2021 року м. Миколаїв

колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду у складі:

головуючого: Базовкіної Т.М.,

суддів: Царюк Л.М. та Яворської Ж.М.,

із секретарем судового засідання: Богуславською О.М.,

за участі представника третьої особи Володимирської сільської ради - адвоката Сафронова Ю.І.,

розглянувши в порядку спрощеного провадження у відкритому судовому засіданні цивільну справу №478/506/20 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення, яке постановив Казанківський районний суд Миколаївської області під головуванням судді Томашевського Олександра Олександровича у приміщенні цього суду 16 листопада 2020 року о 11 годині 45 хвилині, повний текст якого складений того ж дня, за позовом ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Криворізького міського нотаріального округу Дніпропетровської області Перекопської Оксани Олександрівни, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Володимирівська сільська рада Казанківського району Миколаївської області, про визнання неправомірними дій нотаріуса та скасування постанови,

у с т а н о в и в:

У квітні 2020 р. ОСОБА_1 через свого представника адвоката Ляшенка М.Д. звернувся до суду з позовом до Приватного нотаріуса Криворізького міського нотаріального округу Дніпропетровської області Перекопської Оксани Олександрівни (далі - Приватний нотаріус Перекопська О.О.), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Володимирівська сільська рада Казанківського району Миколаївської області (далі - Володимирівська сільрада), про визнання неправомірними дій нотаріуса та скасування постанови.

Позов мотивований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер дід позивача ОСОБА_2 , який був головою фермерського господарства Калина (далі - ФГ Калина ). ФГ Калина має на праві постійного користування дві земельні ділянки: з кадастровими номерами 4823681400:20:000:0060 та 4823681400:20:000:0084 площею 11,4700 га та 33,6200 га відповідно, що підтверджується державним актом на право постійного користування землею від 15 січня 1998 року. За життя ОСОБА_2 склав заповіт, яким заповів все своє майно онуку - ОСОБА_1 .

Відповідач приватний нотаріус Криворізького міського нотаріального округу Дніпропетровської області Перекопська О.О. видала позивачу свідоцтво про право на спадщину за заповітом на земельну ділянку площею 4,9100 га для ведення селянського господарства за кадастровим номером 4823681400:20:000:0083, розташовану на території Володимирівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області, що належала спадкодавцеві ОСОБА_2 на підставі державного акту на право приватної власності на землю серії МК №1621, виданого Казанківською районною радою Миколаївської області від 15 січня 1998 р.

Бажаючи отримати свідоцтво про право власності на ФГ Калина , позивач звернувся до Приватного нотаріуса Криворізького міського нотаріального округу Дніпропетровської області Перекопської О.О. із заявою про видачу свідоцтва. Однак, постановою відповідача від 19 лютого 2020 року позивачу було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину у зв`язку з тим, що успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону. Фермерське господарство як цілісний майновий комплекс включає майно, передане до складеного капіталу, не розподілений прибуток, майнові та інші зобов`язання. Як зазначила відповідач, за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості щодо цілісного майнового комплексу - ФГ Калина , а також інформації про статутний капітал цього фермерського господарства відсутні, а тому дійшла до висновку, що видати свідоцтво про право на спадщину не можливо.

Посилаючись на викладене, а також, що позивач прийняв спадщину та продовжив діяльність фермерського господарства, останній просив визнати неправомірними дії відповідача щодо відмови у видачі свідоцтва про право власності на спадщину за заповітом на ФГ Калина після смерті ОСОБА_2 , скасувати постанову, якою відмовлено у видачі такого свідоцтва, та зобов`язати відповідача вирішити питання щодо видачі свідоцтва про право власності на спадщину за заповітом.

Не погоджуючись із позовними вимогами, відповідач надала суду заперечення, де зазначила, що оскільки спадкування - це перехід прав від фізичної особи до спадкоємців - фізичних осіб, свідоцтво про право на спадщину за заповітом на фермерське господарство як цілісний майновий комплекс не може бути видано позивачу, оскільки за спадкодавцем ОСОБА_2 як фізичною особою не зареєстровано право власності на фермерське господарство як цілісний майновий комплекс та відповідних правовстановлюючих документів не надано. Крім того, за фермерським господарством також не зареєстровано майно, яке може бути успадковане. Також у поданих запереченнях відповідач наголошувала на порушенні правил підсудності, допущених судом при відкритті провадження у справі, оскільки спір підлягає вирішенню, на її думку, за місцем вчинення нотаріальної дії.

У судовому засіданні представник позивача просив позовні вимоги задовольнити.

Представник третьої особи у судовому засіданні надала пояснення, в яких зазначила, що фермерське господарство успадковується як цілісний майновий комплекс, а тому, оскільки відповідачем було встановлено відсутність майна за ФГ Калина , то відмова у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом була обґрунтованою та законною.

Рішенням Казанківського районного суду Миколаївської області від 16 листопада 2020 року в позові відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до частини 1 статті 23 Закону України Про фермерське господарство . Однак, згідно зі статтею 1216 ЦК України спадкодавцем може бути лише фізична особа. Крім того, якщо майно належить фермерському господарству як юридичній особі, на практиці виникає проблема, що полягає у відсутності правовстановлюючих документів на майно такого господарства та відомостей щодо майна взагалі. Тому суд вважав, що можливість видачі нотаріусом свідоцтва про право на спадщину ускладнена з формальних підстав. За таких обставин скасування постанови відповідача не поновить і спадкових прав позивача, оскільки повторний розгляд відповідачем питання щодо можливості видачі свідоцтва про право на спадщину не виключає тих самих обставин, які оскаржуються позивачем.

З огляду на наведене, суд дійшов висновку, що позивач у такому випадку не позбавлений можливості, зокрема, визнати за собою в судовому порядку права засновника фермерського господарства, що буде належним та ефективним способом захисту спадкових прав.

Свої висновки суд обґрунтував статтею 55 Закону України Про господарські товариства та правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, який викладено у постанові від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (провадження № 14-63цс20).

За результатами судового розгляду справи по суті, суд зазначив, що відповідачем, з огляду на наведені вище особливості спадкування фермерського господарства, було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом за наявних правових підстав. При цьому, усунення правових підстав, які обумовили відмову відповідача у видачі свідоцтва про право на спадщину в обраний позивачем спосіб не видається можливим, тому ефективним способом захисту спадкових прав позивача є визнання в судовому порядку права засновника фермерського господарства (спадкування господарства) із залученням до участі у справі належних відповідачів.

Позивач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій вказує, що суд при ухваленні рішення допустив неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а також не відповідає вимогам ст. 263 ЦПК України, а тому просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач зазначив, що відповідно до наявних у справі документів дід позивача розпоряджався земельними ділянками та мав фермерське господарство. Суд при ухваленні рішення не навів будь-якого обґрунтування, крім пояснень нотаріуса, та не надав правової оцінки положенням статті 55 Закону України Про господарські товариства , тобто не навів підстав відмови у задоволенні позову.

У відзиві на апеляційну скаргу Приватний нотаріус Перекопська О.О. просить залишити рішення суду першої інстанції без змін.

Відзив мотивований тим, що судом першої інстанції повно встановлені обставини, що мають значення для вирішення справи, правильно застосував норми права, що регулюють спірні правовідносини, зокрема, щодо визначення фермерського господарства як цілісного майнового комплексу, а також порядку його успадкування, та дійшов обґрунтованих висновків щодо вирішення справи.

У відзиві на апеляційну скаргу представник третьої особи Володимирівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області просить скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін. Відзив обґрунтований тим, що рішення суду є законним та справедливим, викладені в ньому висновки відповідають вимогам закону та правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (провадження № 14-63цс20). Так, відмовляючи позивачеві у видачі свідоцтва про право на спадщину на ФГ Калина , відповідач виходив з того, що спадкоємцем не надано будь-які правовстановлюючі документи, які підтверджують права спадкодавця у майні та майнових правах господарства, а також документи щодо майна господарства, відомості стосовно статутного капіталу господарства. Такі обставини стали підставою для відмови нотаріусом у видачі свідоцтва про право на спадщину позивачеві.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представника третьої особи, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню із таких підстав.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина 1 статті 2 ЦПК України).

Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Рішення суду першої інстанції відповідає таким вимогам закону.

Як встановив суд і таке вбачається з матеріалів справи, ІНФОРМАЦІЯ_2 у віці 80 років у місті Кривій Ріг Дніпропетровської області помер ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 (том 1, а.с. 8).

Після смерті ОСОБА_2 відкрилася спадщина, до складу якої увійшла земельна ділянка площею 4,91 га з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Володимирівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області, кадастровий номер 4823681400:20:000:0083, квартира АДРЕСА_1 та автомобіль марки Фольксваген Транспор, 1995 року випуску (том 1, а.с. 135-207) .

Також ОСОБА_2 15 січня 1998 року Казанківською районною радою народних депутатів був виданий державний акт на право постійного користування землею - земельною ділянкою загальною площею 45,09 га (складається із ділянок площею 33,62 га та 11,47 га) для ведення селянського (фермерського) господарства (том 1, а.с. 39).

16 грудня 2016 року ОСОБА_2 зареєстрував у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно інше речове право, а саме - право постійного користування земельними ділянками з кадастровим номером 4823681400:20:000:0084, площею 33,62 га, та з кадастровим номером 4823681400:20:000:0060, площею 11,47 га, з цільовим призначенням - для ведення фермерського господарства (том 1, а.с. 45, 46).

Крім того, згідно виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, серії АБ № 501552, виданої 23 вересня 2013 року, ОСОБА_2 є єдиним засновником та керівником Фермерського господарства Калина , зареєстрованого в державному реєстрі за № 1 513 120 0000 000443 02 лютого 1998 року (том 1, а.с. 12). Такі ж відомості відображені у статуті цього господарства (том 1, а.с. 200-202).

Як вбачається з витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (індексні номери 15205418 та 152858650 від 16 січня 2019 року) 21 грудня 2018 року було зареєстровано право комунальної власності (власник - Володимирівська сільська рада Казанківського району Миколаївської області) на земельні ділянки з цільовим призначенням - для ведення фермерського господарства з кадастровим номером 4823681400:20:000:0084, площею 33,62 га, та з кадастровим номером 4823681400:20:000:0060, площею 11,47 га (том 1 а.с. 42, 44)

Рішення Володимирівської сільської ради від 24 вересня 2019 року № 260/22 у зв`язку зі смертю ОСОБА_2 право постійного користування цими земельною ділянками припинено.

Позивач ОСОБА_1 є онуком спадкодавця (том 1 а.с.6-8).

За життя ОСОБА_2 склав заповіт, посвідчений 29 листопада 2012 року приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Дніпропетровської області Петрушенко В.О., згідно якого заповів усе своє майно, де б воно не знаходилося та з чого б воно не складалося, ОСОБА_1 .

Як вбачається з матеріалів спадкової справи № 85-2019, заведеної Приватним нотаріусом Перекопською О.О. до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 , 29 липня 2019 року із заявою про прийняття спадщини за заповітом до нотаріуса звернувся онук спадкодавця - ОСОБА_1 .

В подальшому на підставі заяви ОСОБА_1 . Приватний нотаріус Перекопська О.О. видала йому свідоцтва про право на спадщину за заповітом на спадкове майно, яке складається із земельної ділянки площею 4,91 га з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Володимирівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області, кадастровий номер 4823681400:20:000:0083, квартири АДРЕСА_1 та автомобілю марки Фольксваген Транспор, 1995 року випуску (том 1, а.с. 182, 185, 191).

Також постановою від 19 лютого 2020 року відповідач відмовила позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на ФГ Калина . В обґрунтування такої відмови нотаріус зазначила, що за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості щодо цілісного майнового комплексу - ФГ Калина , а також щодо статутного капіталу цього господарства відсутні.

Не погоджуючись з такою відмовою у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

За загальними положеннями про спадкування, право на спадщину виникає в день відкриття спадщини; спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою; для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України).

Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг).

Відповідно до частин 1-3 статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Частиною 1 статті 1269 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

З огляду на наявні у матеріалах справи докази позивач ОСОБА_1 є єдиним спадкоємцем майна ОСОБА_2 , який прийняв спадщину у встановленому законом порядку.

Порядок та підстави оформлення спадкових прав регулюються Книгою шостою ЦК України, Законом України від 02 вересня 1993 року № 3425-XII Про нотаріат (далі - Закон № 3425-XII), Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок).

Статтею 50 Закону № 3425-XII (тут і далі в редакції, яка була чинною на день звернення ОСОБА_1 з позовом) передбачено, що нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти.

Згідно з частиною 1 статті 1 Закону N 3425-XII нотаріальними діями є посвідчення права, а також фактів, що мають юридичне значення, та інші дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Можливість оскарження нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні забезпечує законність нотаріального провадження і захист прав та інтересів учасників нотаріального процесу. Судовий контроль за діяльністю нотаріусів має забезпечити виправлення нотаріальних помилок, тлумачення чинного законодавства та сприяти дотриманню законності у сфері цивільних правовідносин, що виникають із вчинення нотаріальних дій.

Обов`язок нотаріуса та відповідної посадової особи вчиняти нотаріальні дії передбачений частиною 3 статті 49 Закону N 3425-XII, де встановлено заборону безпідставної відмови в її вчиненні.

Як випливає з пункту 9 частини 1 статті 49 Закону N 3425-XII, підстави для відмови у вчиненні нотаріальної дії можуть встановлюватися тільки цим Законом.

Перелік підстав для відмови нотаріусом у вчиненні нотаріальних дій, зазначений у статті 49 Закону N 3425-XII і не є вичерпним.

За наявності умов, передбачених статтею 49 Закону N 3425-XII, на нотаріуса покладається завдання, по-перше, відмовити у вчиненні нотаріальної дії, якщо вона суперечить вимогам чинного законодавства; по-друге, обґрунтувати своє рішення на підставі норм чинного законодавства.

Згідно з пунктом 3 глави 13 Порядку та частини 4 статті 49 Закону N 3425-XII відмова у вчиненні нотаріальної дії за загальним правилом здійснюється в усній формі, а у випадку наявності вимоги особи, яка звернулась за вчиненням нотаріальної дії, - виноситься відповідна постанова про відмову у вчиненні нотаріальної дії.

Предметом судового розгляду у справах про оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні є перевірка законності дії нотаріусів або відповідних посадових осіб, які вчиняють нотаріальні дії чи які відмовили в їх вчиненні.

Відмовляючи в позові, суд вважав, що відповідач правомірно відмовив позивачеві у видачі свідоцтва про право на спадщини щодо ФГ Калина , а крім того послався на обрання позивачем неєфективного способу захисту своїх прав.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції.

На час заснування ФГ Калина відносини, пов`язані зі створенням і діяльністю селянських (фермерських) господарств, регулював Закон України Про селянське (фермерське) господарство від 20 рудня 1991 року № 2009-XII (далі - Закон № 2009-XII), приписи якого були спеціальними до відповідних приписів інших Законів України, зокрема і до ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року.

Селянське (фермерське) господарство було формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Інтереси селянського (фермерського) господарства перед підприємствами, установами та організаціями, окремими громадянами представляв голова господарства. На його ім`я видавався Державний акт на право приватної власності на землю або Державний акт на право постійного користування землею; з головою селянського (фермерського) господарства укладався договір на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, складалися інші документи відповідно до законодавства України (частини 1, 4 та 5 статті 2 Закону № 2009-XII).

Право на створення селянського (фермерського) господарства мав кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив таке бажання, мав документи, що підтверджують його здатність займатися сільським господарством, і пройшов конкурсний відбір. Першочергове право на створення селянського (фермерського) господарства надавалося громадянам, які проживали в сільській місцевості і мали необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві (частина 1 статті 4 Закону № 2009-XII).

Земельні ділянки громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства передавалися у приватну власність і надавалися в користування, в тому числі на умовах оренди. У постійне користування земля надавалася громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства із земель, що перебували у державній власності. У тимчасове користування земельні ділянки надавалися, зокрема, із земель запасу, а також могли надаватися із земель лісового та водного фондів (частина 2 статті 4 Закону № 2009-XII).

Громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи тих, хто переїздить з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування, в тому числі в оренду, подавали до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, підписану головою створюваного селянського (фермерського) господарства. У заяві зазначали: бажані розмір і місце розташування ділянки, кількість членів селянського (фермерського) господарства, документально підтверджували їх досвід роботи в сільському господарстві та наявність кваліфікації або спеціальної підготовки, обґрунтування щодо розмірів земельної ділянки і перспектив діяльності селянського (фермерського) господарства (частина 1 статті 5 Закону № 2009-XII).

Після одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягало у 30-денний строк державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) й одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування або укладання договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набувало статусу юридичної особи, одержувало печатку з його найменуванням і адресою, відкривало розрахунковий та інші рахунки в установах банку, вступало у відносини з підприємствами, установами та організаціями, визнавалося державними органами та органами місцевого самоврядування як самостійний товаровиробник при плануванні економічного і соціального розвитку регіону (частини 1, 2 статті 9 Закону № 2009-XII).

Діяльність селянського (фермерського) господарства припиняється у разі припинення права власності на землю, права користування земельною ділянкою у випадках, передбачених статтями 27 і 28 Земельного кодексу України (пункт 2 частини 1 статті 29 Закону № 2009-XII).

Майно фермерського господарства належить йому на праві власності (частина 1 статті 20 Закону № 973-IV). Фермерське господарство та його члени відповідно до закону мають право продавати або іншим способом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину (пункт а частини 1 статті 14 Закону № 973-IV).

Успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону (частина 1 статті 23 Закону № 973-IV).

Фермерське господарство як цілісний майновий комплекс включає майно, передане до складеного капіталу, не розподілений прибуток, майнові та інші зобов`язання (частина 1 статті 22 Закону № 973-IV).

До складу майна фермерського господарства (складеного капіталу) можуть входити: будівлі, споруди, облаштування, матеріальні цінності, цінні папери, продукція, вироблена господарством в результаті господарської діяльності, одержані доходи, інше майно, набуте на підставах, що не заборонені законом, право користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, які передаються членами фермерського господарства до його складеного капіталу (стаття 19 Закону № 973-IV).

За змістом вказаних приписів саме селянське (фермерське) господарство, зареєстроване як юридична особа, є власником цілісного майнового комплексу, а не засновник або член такого господарства. Зокрема, і право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, після його створення належить цьому господарству, а відтак, не може входити до складу спадщини. Припис пункту а частини 1 статті 14 Закону № 973-IV у частині права членів фермерського господарства відповідно до закону передавати земельні ділянки у спадщину стосується тих ділянок, які належать членам цього господарства на праві власності, та якими фермерське господарство користується на підставі правочинів, вчинених з його членами.

17 червня 2018 року набрав чинності Закон України Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю від 6 лютого 2018 року. Згідно зі статтею 23 цього Закону у разі смерті учасника товариства його частка переходить до спадкоємця без згоди учасників товариства. Отже, за наявності у фермерського господарства статутного (складеного) капіталу з розподілом часток між його членами спадкоємці засновника (члена) фермерського господарства спадкують відповідні права засновника (члена), якому належала відповідна частка у статутному (складеному) капіталі.

Зміст позовної заяви ОСОБА_1 свідчить про те, що він претендує на отримання у власність у порядку спадкування за заповітом після смерті діда цілісного майнового комплексу - ФГ Калина , розташованого на території Володимирівської сільської ради Миколаївської області.

Велика Палата Верховного Суду в пункті 43 постанови від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц вказала, що ефективним способом захисту прав спадкоємців засновника фермерського господарства, які не відмовилися від вступу до фермерського господарства, в якого немає сформованого статутного капіталу, є визнання в порядку спадкування після смерті спадкодавця прав засновника такого господарства, а не визнання права на цілісний майновий комплекс.

Як вбачається з наявних у матеріалах справи, яка переглядається, доказів, ФГ Калина не мала сформованого складеного капіталу та не мала зареєстрованих майнових прав. Доказів протилежного позивачем не надано. За такого передбачених законом підстав для видачі нотаріусом свідоцтва про право на спадщину за заповітом щодо ФГ Калина не було, а тому постанова відповідача, яка оскаржується, є правомірною.

Оскільки спадкодавець ОСОБА_2 був єдиним засновником та членом ФГ Калина , в якого немає сформованого статутного капіталу, а ОСОБА_1 як єдиний спадкоємець майна ОСОБА_2 не відмовлявся від вступу до цього господарства, як і йому не відмовлено у цьому, то визнання за позивачем в порядку спадкування після смерті діда прав засновника ФГ Калина є ефективним способом захисту його прав як спадкоємця засновника.

За такого позивачем був обраний неналежний спосіб захисту своїх прав спадкоємця, тому що оскарження відмови нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії не призведе до ефективного відновлення його прав.

Виходячи з викладеного колегія суддів вважає, що висновки суду про відсутність підстав для задоволення позову відповідають встановленим обставинам справи, характеру спірних правовідносин, вимогам матеріального права, які їх регулюють, і цих висновків суд дійшов з дотриманням вимог процесуального закону.

Апеляційна скарга не містить будь-яких аргументів, які б спростовували наведені вище висновки.

Зокрема, посилання в апеляційній скарзі на те, що дід позивача користувався земельними ділянками, не впливають на результати вирішення цього спору, оскільки не спростовують висновку суду щодо обрання позивачем неєфективного способу захисту своїх прав.

Помилковими є аргументи апеляційної скарги про відсутність у рішенні суду підстав у задоволенні позову, оскільки судом викладені підстави відмови у позові - відсутність підстав для видачі свідоцтва про право на спадщину на ФГ Калина та обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав. Оскільки рішення судом першої інстанції постановлено у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, колегія суддів в силу положень статті 375 ЦПК України не вбачає підстав для його скасування.

В силу ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина 13 статті 141 ЦПК України).

З огляду на результати розгляду апеляційної скарги та положення статті 141 ЦПК України судові витрати покладаються на позивача, тому відсутні передбачені законом підстави для їх розподілу апеляційним судом.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів

п о с т а н о в и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 16 листопада 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.

Головуючий Т.М. Базовкіна

Судді: Л.М. Царюк Ж.М. Яворська

Повний текст постанови складений 16 березня 2021 року