Постанова

від 16.03.2021 по справі 363/253/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа №363/253/19

головуючий у суді І інстанції Чірков Г.Є.

провадження № 22-ц/824/3595/2021

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 березня 2021 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Писаної Т.О.

суддів - Приходька К.П., Журби С.О.

за участю секретаря судового засідання - Сидоренко А.Д.

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 28 жовтня 2020 року у справі за позовом заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Київського обласного по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, Державного підприємства Димерське лісове господарство до Сухолуцької сільської ради Вишгородського району Київської області, ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення, скасування запису про реєстрацію права власності на земельну ділянку та визнання недійсним свідоцтва про право власності,

В С Т А Н О В И В:

У січні 2019 року заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі: Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, Державного підприємства Димерське лісове господарство звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати незаконним та скасувати рішення Сухолуцької сільської ради № 387 від 11 березня 2014 року щодо передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_1 , а також визнати недійним свідоцтво про право власної №20291409 від 10 квітня 2014 року видане ОСОБА_1 реєстраційною службою Вишгородського районного управління юстиції Київської області на земельну ділянку площею 0,2400 га з кадастровим номером 3221888300:16:110:0001 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

В обґрунтування позовних вимог вказував, що оспорюваним рішенням Сухолуцька сільська рада всупереч вимог лісового законодавства України, передала у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку, частково за рахунок земель, що перебувають в постійному користуванні ДП Димерське лісове господарство , без виключення її з Державного лісового фонду України. Процедура вилучення земельних ділянок, а також зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань лісового господарства. Разом з тим, згідно листів Київське обласне та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства № 6-13цс13 від 20 березня 2013 року та № 6-2510ц15 від 16 грудня 2015 року, останнє не надавало погодження на зміну цільового призначення на спірну земельну лісову ділянку для її використання в цілях не пов`язаних з веденням лісового господарства. Таким чином, Сухолуцька сільська рада, в порушення вимог ст. 20 ЗК України, ст. 57 ЛК України передала у власність землі лісогосподарського призначення без погодження зміни цільового призначення органом лісового господарства та Кабінету Міністрів України.

Крім того вважав, що строк позовної давності для звернення до суду із вказаним позовом пропущено з поважних причин, оскільки про допущені органом державної влади порушення під час прийняття оскаржуваного розпорядження прокурору стало відомо лише у вересні 2017 року після отримання листів ДП Димерське лісове господарство та Українського державного проектного виробничого об`єднання Укрдержліспроект з фрагментами публічної кадастрової карти України, якими підтверджено факт відведення спірної земельної ділянки у приватну власність частково за рахунок земель лісового фонду.

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 28 жовтня 2020 року у задоволенні позову відмовлено повністю.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, 15 грудня 2020 року заступник керівника Київської обласної прокуратури Грабець І. подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити в повному обсязі позовні вимоги.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що висновки суду першої інстанції в частині спливу строку позовної давності не відповідають дійсним обставинам справи та дослідженим у ході розгляду доказам, судом неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, а тому рішення суду підлягає скасуванню.

Вказує, що в порушення вимог процесуального законодавства судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні без посилання на будь-який доказ чи об`єктивний факт, що свідчив би про наявність обставин, з якими закон пов`язує початок перебігу строку позовної давності, зазначено, що Київське обласне та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, а також ДП Димерське лісове господарство мали всі можливості довідатись про порушення прав держави та осіб, що їх порушили, оскільки ЗУ Про доступ до публічної інформації , Про державний земельний кадастр надають всі можливості щодо отримання інформації, яка зазначена в позовній заяві як підстава позову.

Вказує, що жодна норма матеріального права не передбачає можливість Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства самостійно перевіряти рішення органів місцевого самоврядування, проекти землеустрою, які надходять на розгляд територіальним органам земельних ресурсів по всій Україні, або законність володіння земельними ділянками приватної форми власності.

Також вказує, що позовні вимоги про захист прав та законних інтересів держави на землі лісового та водного фондів слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки.

18 лютого 2021 року до Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від представника відповідачів ОСОБА_1 та Сухолуцької сільської ради - адвоката Савицького А.О., в якому відповідачі просять залишити без задоволення апеляційну скаргу, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Зазначає, що твердження скаржника про те, що висновок суду першої інстанції про наявність у позивачів усіх можливостей довідатися про порушення права держави та осіб, що їх порушили, не мотивований жодною нормою закону, яка зобов`язувала або давала повноваження перевіряти законність вибуття лісових земель з власності держави та користування Державного підприємства є цілком безпідставним, тому суд першої інстанції вірно визначився з моментом початку перебігу позовної давності по даній справі та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність поважних причин його пропуску.

Звертає увагу суду на непослідовність позиції прокурора, який у позовній заяві зазначив, що позовна давність пропущена, однак зазначив про наявність поважних причин її пропуску. В той же час у апеляційній скарзі прокурор змінив аргументацію, зазначивши що насправді поданий ним позов був негаторним та позовна давність до нього не застосовується.

Також зазначає, що суд першої інстанції у своєму рішенні надав також оцінку доводам прокурора про неможливість застосування до спірних правовідносин строків позовної давності внаслідок подачі негаторного позову.

Вказує, що в матеріалах справи відсутні докази, що підтверджують погодження картографічних матеріалів лісовпорядкування з органом землевпорядкування Вишгородського району.

Також вказує, що у ДП Димерське лісове господарство відсутнє належним чином оформлене та підтверджене право постійного користування на спірну земельну ділянку (або її частину), через що позовні вимоги про захист права постійного користування не могли бути задоволені у зв`язку із їх недоведеністю.

Разом з тим, рішення суду та мотиви, за яких суд дійшов до висновку про відмову у позові, відповідачами не оскаржено.

В судовому засіданні позивач представник Київської обласної прокуратури - Підяш О.С. просив задовольнити апеляційну скаргу, скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_1 та представник Сухолуцької сільської ради - Савицький А.О. заперечували проти доводів апеляційної скарги, просили її відхилити.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, про час та місце розгляду справи належним чином повідомлені, причину неявки суду не повідомили.

На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів прийшла до висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з`явились.

Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів уважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із ч. 1 ст. 376 ЦК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив із доведеності підстав позову, однак дійшов висновку, що у вказаній справі слід застосувати наслідки спливу позовної давності, оскільки до спірних правовідносин застосовується загальна позовна давність, яку позивач пропустив без поважних причин.

Колегія суддів погоджується із указаним висновком суду, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що рішенням Сухолуцької сільської ради Вишгородського району Київської області № 387-35-VI від 11 березня 2014 року затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,2400 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд в с. Сухолуччя Вишгородського району Київської області з кадастровим номером 3221888300:16:110:0001.

Згідно інформаційної довідки № 150880044 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 25 березня 2014 року реєстраційною службою Вишгородського РУЮ Київської області зареєстровано право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3221888300:16:110:0001.

Відповідно до листа Державного підприємства Димерське лісове господарство від 30 серпня 2017 року № 01-950 вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером 3221888300:16:110:0001 знаходиться у приватній власності але виходить за межі і охоплює частину земель, що знаходяться в постійному користуванні ДП Димерське лісове господарство , а саме в кварталі 7, виділі 1 Ясногородського лісництва площею 0,10 га. Внаслідок чого з постійного користування ДП незаконно вибула частина земель лісового фонду в кварталі 7, виділі 1 Ясногородського лісництва.

Згідно листа Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства від 12 лютого 2018 року № 04-48/371 Управління не надавало погодження на зміну цільового призначення земельної ділянки лісогосподарського призначення згідно кадастрового номеру 3221888300:16:110:0001.

З фрагменту публічної кадастрової карти України за даними лісовпорядкування 2014 року з нанесеними межами кварталу 7 та межами земельної ділянки з кадастровим номером 3221888300:16:110:0001 вбачається, що зазначена земельна ділянка частково накладається на землі лісового фонду, які перебувають в користуванні ДП Димерський лісгосп .

Відповідно до ст. 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно ч. 1 ст. 4 Лісового кодексу України, в редакції станом на 27 липня 2013 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, до лісового фонду України належать лісові ділянки, в тому числі захисні насадження лінійного типу, площею не менше 0,1 гектара.

Відповідно до ст. 7 Лісового Кодексу України, в редакції станом 27 липня 2013 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб`єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

Згідно із ч. 1 та ч. 3 ст. 57 Лісового кодексу України, в редакції станом на 27 липня 2013 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до Земельного кодексу України.

Зміна цільового призначення земельних лісових ділянок здійснюється за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, обласними, Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями. У разі прийняття рішення щодо зміни цільового призначення земельних лісових ділянок обласними, Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями таке рішення погоджується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища. Зміна цільового призначення земельних лісових ділянок Кабінетом Міністрів України не потребує погоджень з іншими органами.

Відповідно до ст. 94 Лісового Кодексу України, в редакції станом на 27 липня 2013 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, державний контроль за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів здійснюється Кабінетом Міністрів України, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, органами виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природнього середовища, іншими органами виконавчої влади у межах повноважень, визначених законом.

Як передбачено ч. 1 ст. 55 Земельного кодексу України, в редакції станом на 05 грудня 2013 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.

Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 84 Земельного кодексу України, в редакції станом на 05 грудня 2013 року чинній на час виникнення спірних правовідносин, у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, в редакції станом на 06 жовтня 2013 року чинній на час виникнення спірних правовідносин, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Повноваження районних державних адміністрацій щодо питань земельних та лісових відносин, станом на 2013 рік, регулювалися Законом України Про місцеві державні адміністрації , Земельним кодексом України, Лісовим кодексом України та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до п. 1 Порядку ведення державного лісового кадастру та обліку лісів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.06.2007 року № 848, Державний лісовий кадастр та облік лісів ведеться Держлісгоспом за єдиною для усіх лісів системою за рахунок коштів державного бюджету з метою забезпечення ефективної організації охорони і захисту лісів, їх раціонального використання та відтворення, здійснення постійного контролю за якісними і кількісними змінами в лісовому фонді України.

За положеннями пункту 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України в редакції станом на 27 липня 2013 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

А тому при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки у користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 розділу VIII Прикінцевих положень Лісового кодексу України.

Звертаючись до суду з даним позовом, прокурор в обґрунтування заявлених вимог серед іншого посилався на проект організації та розвитку лісового господарства ДП Вищедубечанське лісове господарство станом на 2015 року, планово-картографічні матеріали, план лісонасаджень Лебедівського лісництва Вищедубечанського держлісгоспу, матеріали лісовпорядкування 2014 року - викопіювання з планшету № 2 Ясногородського лісництва ДП Димерське лісове господарство квартал 7, зі змісту яких вбачається, що спірна земельна ділянка частково відноситься до лісів Ясногородського лісництва ДП Димерське лісове господарство і накладаються на 1 виділ 7 кварталу вказаного лісництва.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції зробив правильний висновок про те, що певна частина земель лісового фонду незаконно вибула із користування ДП Димерське лісове господарство на користь і у власність відповідачки ОСОБА_1 .

Отже судом першої інстанції правильно встановлено порушене право позивача, та те, що позов у цій частині є обґрунтованим.

Таким чином, неправомірність передачі у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки з кадастровим номером 3221888300:16:110:0001 встановлена судом та є доведеною.

Перевіривши доводи апеляційної щодо пропуску строків позовної давності, про застосування яких в цій справі заявили відповідачі колегія суддів виходить із наступного.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

При цьому відповідно до частин першої та п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2020 року в справі № 363/1410/19 зазначено, що особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу в межах строку позовної давності.

Європейський суд з прав людини у справах Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства та ВАТ Нафтова компанія Юкос проти Росії наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей: забезпечувати юридичну визначеність та остаточність, а також захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в тому випадку, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що відбувалися в далекому минулому, спираючись на докази, які вже могли втратити достовірність та повноту із плином часу.

Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість господарських відносин

Для обчислення позовної давності застосовують загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252-255 ЦК України.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Частинами першою, п`ятою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого права.

Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Разом із тим, у цивільному законодавстві закріплені об`єктивні межі застосування позовної давності. Вони встановлюються: (а) прямо (стаття 268 ЦК України); (б) опосередковано, тобто з урахуванням сутності заявленої позовної вимоги (див. пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 18 березня 2008 року в справі Dacia S.R.L. проти Молдови (Dacia S.R.L. v. Moldova, заява № 3052/04) встановив, що припис Цивільного кодексу Молдови, згідно з яким позовна давність не поширювалася на позови державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння інших організацій чи громадян, сам по собі суперечить статті 6 Конвенції, оскільки у справі не було надано жодних аргументів на обґрунтування того, чому державні організації у цих випадках мають бути звільнені від обов`язку додержувати установлених строків давності, котрі б в аналогічних ситуаціях перешкодили розгляду позовів, поданих приватними особами чи компаніями. Це, на думку ЄСПЛ, потенційно може призводити до руйнування багатьох усталених правовідносин і надає дискримінаційну перевагу державі без будь-якої переконливої підстави. ЄСПЛ констатував, що зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або мали би стати остаточними, якби позовну давність було застосовано без дискримінації на користь держави, є несумісним із принципом правової визначеності (§ 77).

Зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або мали би стати остаточними, якби позовна давність була застосована без дискримінації на користь держави, є несумісною з принципом правової визначеності.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (частина четверта статті 56 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (абзац 1 частини третьої статті 23 Закону України Про прокуратуру ).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Отже, якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (близький за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16 і Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц та від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19) зазначила, що порівняльний аналіз термінів довідався та міг довідатися , вжитих у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості й обов`язку особи знати про стан її майнових прав. Тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення його цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести те, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права.

Власником земельної ділянки є держава, яка відповідно до вимог статті 13 Конституції України та статті 91 Земельного кодексу України зобов`язана не використовувати право власності на шкоду людині і суспільству, тому вона в особі уповноваженого органу не лише мала право, але могла і зобов`язана була довідатися як про порушення своїх прав, так і про особу, яка їх порушила.

Тобто, держава зобов`язана забезпечити стабільність цивільного обороту, дотримання правової визначеності, коли внаслідок спливу значного часу, після виникнення права на майно, громадяни, як учасники цивільного обороту не мають позбавлятись власності й нести відповідальність за порушення, які в свій час самими ж державними органами й допущені.

Згідно ст. ст. 45, 47 та 54 Лісового кодексу України, в редакції станом на 27.07.2013 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, лісовпорядкування включає комплекс заходів, спрямованих на забезпечення ефективної організації та науково обґрунтованого ведення лісового господарства, охорони, захисту, раціонального використання, підвищення екологічного та ресурсного потенціалу, лісів, культури ведення лісового господарства, отримання достовірної і всебічної інформації про лісовий фонд України.

Лісовпорядкування є обов`язковим на всій території України та ведеться державними лісовпорядними організаціями за єдиною системою порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань лісового господарства.

У лісах, що перебувають у державній власності, лісовпорядкування ведеться за рахунок коштів державного бюджету, у лісах комунальної власності - місцевого бюджету, у лісах приватної власності - за кошти їх власників. Ведення лісовпорядкування може здійснюватися за рахунок інших джерел, не заборонених законом.

Облік лісів включає збір та узагальнення відомостей, які характеризують кожну лісову ділянку за площею, кількісними та якісними показниками.

Основою ведення обліку лісів є матеріали лісовпорядкування.

Ведення обліку лісів забезпечується постійним підтриманням в актуалізованому стані характеристик кожної лісової ділянки, їх змін, причинених господарською діяльністю, стихійним лихом або іншими причинами.

Громадяни та юридичні особи мають право на тримання у встановленому законом порядку інформації про облік лісів.

Порядок ведення обліку лісів встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Згідно ч. 1 ст. 38 Закону України Про державний земельний кадастр відомості Державного земельного кадастру є відкритими та загальнодоступними, крім випадків, передбачених цим Законом, та надаються у формі: витягів з Державного земельного кадастру; довідок, що містять узагальнену інформацію про землі (території); викопіювань з картографічної основи Державного земельного кадастру, кадастрової карти (плану); копій документів, що створюються під час ведення Державного земельного кадастру.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно зазначив про те, що з урахуванням компетенції кожного із органів державної влади у сфері земельних правовідносин, Київське обласне по місту Києву управління лісового та мисливського господарства та ДП Димерське лісове господарство не лише могли бути обізнані про порушення свого права, але і зобов`язані були знати про стан власності, повноваження з володіння якою їм надані, оскільки мали доступ до земельного кадастру та зобов`язані були співпрацювати з відповідними державними органами, які мали відповідні підрозділи на рівні області та району.

Доводи апеляційної скарги не спростовують рішення суду першої інстанції про те, що як у Київського обласного по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, так і в ДП Димерське лісове господарство була об`єктивна можливість знати про передачу спірної земельної ділянки ще у 2014 році - з часу виникнення спірних правовідносин, а до суду з цим позовом прокурор звернувся у 2019 році, позовна давність Київського обласного по місту Києву управлінням лісового та мисливського господарства та ДП Димерське лісове господарство від імені і в інтересах яких діє прокурор, пропущена.

Право власності ДП Димерське лісове господарство на спірну земельну ділянку було порушено в момент її вибуття з їх власності у володіння іншої особи, то початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов`язується з моментом, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття з власності ДП Димерське лісове господарство у володіння іншої особи, а саме відповідачки ОСОБА_1 .

Позивач повинен довести той факт, що він не зміг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст. 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

За таких умов, саме позивачу у цій справі, як ініціатору звернення з позовом до суду, слід довести відсутність належної організації роботи Київського обласного по місту Києву управління лісового та мисливського господарства та ДП Димерське лісове господарство , а також незкоординованість діяльності державних органів, у тому числі і при здійсненні функцій покладених державою на своєчасне виявлення порушень та відповідне реагування; а також вагомі причини невиконання Київським обласним по місту Києву управлінням лісового та мисливського господарства та ДП Димерське лісове господарство своїх функцій та повноважень, визначених Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами, понесену відповідальність осіб, що допустили порушення у організації діяльності Київського обласного по місту Києву управління лісового та мисливського господарства та ДП Димерське лісове господарство .

Доводи апеляційної скарги про те, що про порушення прав прокурор довідався лише у 2017 році зі змісту листів ДП Димерське лісове господарство та Українського державного проектного виробничого об`єднання Укрдержліспроект , не спростовують висновків суду про об`єктивну можливість усім заінтересованим сторонам довідатись про розпорядження відповідачами спірною земельною ділянкою .

У позові та апеляційній скарзі не обґрунтовано і в суді не встановлено існування об`єктивних, непереборних, істотних труднощів, які призвели до пропущення строку позовної давності.

Отже з огляду на статус держави та її органів як суб`єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред`являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб`єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Зазначене ґрунтується на правовій позиції Верховного Суду України у справі № 6-68цс15.

Позовна давність тісно пов`язана із принципом правової визначеності (principle of legal certainty), який, у свою чергу, є одним із фундаментальних аспектів верховенства права (справа Nejdet Sahin and Perihan Sahin v. Turkey , no.13279/05 &56, ECHR20 October 2011).

Європейський суд з прав людини неодноразово вказував на призначення позовної давності, пов`язуючи його із необхідністю забезпечити правову визначеність: строки позовної давності слугують декільком важливим цілям, зокрема вони забезпечують правову визначеність і остаточність, захищають потенційних відповідачів від задавнених вимог, яким було б важко протистояти, і запобігають несправедливості, що могла б виникати, якби суди мусили ухвалювати рішення стосовно подій, які мали місце в далекому минулому, і на підставі доказів, які вже могли б стати на недійними й неповними з плином часу (Stubbings and Oyhers v. The United Kingdom, no. 22083/93, &51, ECHR, 1996-IV). Таким чином, сама ідея позовної давності виправдана метою внести певність щодо наявних прав та обов`язків. Така мета слідує із принципу верховенства права.

Трирічний термін позовної давності за законодавством України не є ненадмірно коротким, а отже є достатнім.

Застосування позовної давності має бути передбачуваним. Як наголошує суд принцип законності означає, що застосовані положення національного права повинні бути достатньо доступними, чіткими й передбачуваними в їхньому застосуванні. Індивід повинен бути здатним - у разі потреби за допомогою необхідних порад - передбачити) у тій мірі, у якій це є розумним за даних обставин) наслідки, які може потягнути певна дія (справа Lelas v. Croatia, no. 55555/08, &76, May 2010).

Що стосується доводів прокурора про неможливість застосування до спірних правовідносин строків позовної давності внаслідок подачі негаторного позову, то суд зазначає наступне.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок, що предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.

У статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Тлумачення статті 391 ЦК України свідчить, що негаторний позов - це вимога власника про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов`язаних з порушенням володіння.

Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника, тобто при порушенні насамперед такої правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном.

Враховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку .

Для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність/відсутність володіння у власника, який відповідно пред`являє негаторний чи віндикаційний позов для захисту порушеного права. Якщо у власника є володіння річчю, але існують перешкоди в розпорядженні чи користуванні, то його вимога має кваліфікуватися як негаторний позов. Натомість власник, який позбавлений володіння (фізичного чи/та юридичного ), і пред`являє вимогу про відновлення володіння, то така вимога має кваліфікуватися як віндикаційний позов.

Отже, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що в даному випадку спірна земельна ділянка вибула із власності і набута у власність відповідачкою, коли ця земельна ділянка сформована як самостійний і відокремлений об`єкт права власності (ст.ст. 79, 79-1 ЗК України), якій присвоєно кадастровий номер 3221888300:16:110:0001 та здійснено її державну реєстрацію, і це майно є окремою нерухомою річчю (ст.ст. 179, 181, 182 ЦК України), а відтак належним способом захисту в цій справі повинен бути тільки віндикаційний позов, коли негаторний позов на спірні правовідносини розповсюджуватися не може.

З цих підстав строки позовної давності підлягають застосуванню в цій справі, в якій пред`явлено саме віндикаційний, а не негаторний позов.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, про те, що у вказаній справі слід застосувати наслідки спливу позовної давності, оскільки до спірних правовідносин застосовується загальна позовна давність, яку позивач пропустив без поважних причин.

Інші доводи апелянта також не спростовують висновки суду першої інстанції та не можуть слугувати підставою для його скасування.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури залишити без задоволення.

Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 28 жовтня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повне судове рішення складено 17 березня 2021 року.

Головуючий Т.О. Писана

Судді К.П. Приходько

С.О. Журба