Рішення

від 02.02.2021 по справі 752/8410/19

ГОЛОСІЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 752/8410/19

Провадження № 2/752/932/21

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

02 лютого 2021 року Голосіївський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді Хоменко В.С.

при секретарі Павлюх П.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Голосіївського районного суду м. Києва цивільну справу за позовом Київської місцевої прокуратури № 9 в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю Техномонтажплюс , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кударенко Віри Миколаївни про визнання правочинів недійсними, скасування рішень про державну реєстрацію прав та витребування майна, -

в с т а н о в и в:

у квітні 2019 року Київська місцева прокуратура № 9 в інтересах Київської міської ради звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ТОВ Техномонтажплюс , приватного нотаріуса КМНО Кударенко В.М. про визнання правочинів недійсними, скасування рішень про державну реєстрацію та витребування майна, в якому, з урахуванням уточнень, просила:

- визнати поважними причини пропуску строку позовної давності на звернення до суду із вказаним позовом;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу, серія та номер: 1203, виданий 29.08.2006 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , видавник: Шупеня О.М., приватний нотаріус КМНО, на підставі якого 18.12.2014 року здійснено реєстрацію права власності ОСОБА_1 на нежилий будинок загальною площею 219,9 м 2 на АДРЕСА_1 ;

- скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 , оформлену записом у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, вчиненим приватним нотаріусом КМНО Кударенко В.М. 18.12.2014 року № 8129308, на нежилий будинок загальною площею 219,9 м 2 на АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 532241980000);

- визнати недійсним договір купівлі-продажу, серія та номер: 3346, виданий 18.12.2014 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , видавник: Кударенко В.М., приватний нотаріус КМНО, на підставі якого 18.12.2014 року здійснено реєстрацію права власності ОСОБА_2 на нежилий будинок загальною площею 219,9 м 2 на АДРЕСА_1 ;

- скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 , оформлену записом у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, вчиненим приватним нотаріусом КМНО Кударенко В.М. 18.12.2014 року за № 8131663, на нежилий будинок загальною площею 219,9 м 2 на АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 532241980000);

- визнати недійсним правочин, оформлений актом приймання-передачі від 10.03.2016 року, укладений ОСОБА_2 на користь ТОВ Надійна оренда , відповідно до якого 14.03.2016 року здійснено реєстрацію права власності ТОВ Надійна оренда на нежилий будинок загальною площею 219,9 м 2 на АДРЕСА_1 ;

- скасувати державну реєстрацію права власності ТОВ Надійна оренда (нова назва Товариство з обмеженою відповідальністю Техномонтажплюс ), оформлену записом у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, вчиненим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кударенко В.М. 14.03.2016 року за № 13667438 на нежилий будинок загальною площею 219,9 м 2 на АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 532241980000);

- витребувати у ТОВ Техномонтажплюс (ЄДРПОУ 40271730, вул. Ямська, будинок 23, літ. Б , м. Київ, 03038) на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради (ІКЮО 22883141) нежилий будинок загальною площею 219,9 м 2 на АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 532241980000);

- судові витрати стягнути з відповідачів.

В обґрунтування позовних вимог посилалась на те, що Київською місцевою прокуратурою № 9 під час здійснення нагляду за додержанням законності під час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12018100090011754 від 10.10.2018 року встановлено факт бездіяльності Київської міської ради щодо відновлення порушеного права територіальної громади на нежитлове приміщення на АДРЕСА_1 та невжиття органом місцевого самоврядування заходів цивільно-правового характеру, спрямованих на захист державних інтересів.

Зокрема, при проведенні адміністративно-територіальної реформи у 2001 року станом на 01.10.2001 року була проведена інвентаризація всього майна, що належало до комунальної власності територіальних громад 14 районів м. Києва. Враховуючи нові межі районів, усе майно 14 районів було перерозподілено між новоствореними 10 районами та частина майна віднесена до комунальної власності територіальної громади м. Києва. Вказаний розподіл затверджено рішенням Київради від 27.12.2001 року № 208/1642 Про формування комунальної власності територіальних громад районів міста Києва .

Згідно із переліком об`єктів, наведених у додатку № 2 до рішення КМР від 27.12.2001 року № 208/1642, до комунальної власності територіальної громади Голосіївського району м. Києва віднесено нежилий будинок по АДРЕСА_1 .

В подальшому, рішенням КМР від 24.06.2004 року № 322/1532 Про затвердження переліку об`єктів реконструкції, реставрації, незавершеного будівництва, що належить до комунальної власності територіальної громади м. Києва балансоутримувачем нежилого будинку по АДРЕСА_1 значиться КП Дирекція з управління та обслуговування житлового фонду Голосіївського району .

Рішенням КМР від 09.09.2010 року № 7/4819 Про питання організації управління районами в м. Києві припинені з жовтня 2010 року шляхом ліквідації районні в м. Києві ради.

Після чого рішенням КМР від 02.12.2010 року № 284/5096 Про питання комунальної власності територіальної громади м. Києва затверджено переліки об`єктів права комунальної власності територіальної громади м. Києва та визнано такими, що втратили чинність додатки 2-12 до рішення Київради від 27.12.2001 року № 208/1642.

Таким чином, відповідно до рішення КМР від 02.12.2010 року № 284/5096 нежилий будинок по АДРЕСА_1 належить до комунальної власності територіальної громади м. Києва.

Разом з тим, відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 18.12.2014 року здійснено реєстрацію права власності ОСОБА_1 на нежилий будинок в літ. Б загальною площею 219,9 м 2 по АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі - продажу від 29.08.2006 року, серія та номер: 1203, видавник: Шупеня О.М., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу, зареєстрований у Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна 05.09.2006 року за реєстровим № 1275 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер № 18109070 від 18.12.2014).

Продавцем за вказаним договором купівлі-продажу від 29.08.2006 року значиться ОСОБА_3 , який у свою чергу набув право власності на спірний нежилий будинок на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого державним нотаріусом Першої Київської державної нотаріальної контори 10.08.2004 року за реєстровим № 1-1473, зареєстрованого у Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна 18.11.2004 року в реєстрову книгу № 96 п-2 за реєстровим № 6892-П.

У подальшому, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кударенко В.М. 18.12.2014 року зареєстровано право власності на спірний об`єкт за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер: 3346, виданого 18.12.2014 року (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер № 18113789 від 18.12.2014 року), укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

На підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер № 28709564 від 14.03.2016 року, зареєстровано право власності на спірний об`єкт за ТОВ Надійна оренда (назву змінено на ТОВ Техмонтажплюс ) на підставі акту приймання-передачі нерухомого майна від 10.03.2016 року, за яким ОСОБА_2 як єдиний учасник та директор вказаного товариства передала в статутний капітал вказане майно.

Вказала, що будь-яких рішень про відчуження чи припинення права власності територіальної громади міста Києва на вищевказане майно Київською міською радою не приймалось, нежитлове приміщення по АДРЕСА_1 на законних підставах не відчужувалось та належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва, тому вважала, що вказані угоди та реєстрації є незаконними, нікчемними та порушують права територіальної громади на спірне майно.

Зокрема, відповідно до інформації приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Шупені О.М., останнім 28.08.2006 року за реєстровим номером № 1203 посвідчувалась довіреність, видана від імені ОСОБА_4 , бланк ВЕА 768529, жодних інших дій під цим реєстровим номером не вчинялось.

Згідно з інформацією Комунального підприємства Київської міської ради Київське міського бюро технічної інвентаризації від 22.02.2019 року за адресою АДРЕСА_1 нерухоме майно (в т.ч. і літ. Б. і реєстр. № 1275 від 05.09.2006 року) на праві власності не зареєстровано.

Крім того, за інформацією Першої Київської державної нотаріальної контори № 277/01-16 від 21.03.2019 року договір купівлі-продажу нежилого будинку від 10.08.2004 року за реєстровим № 1-1473 не посвідчувався.

Також, вказала, що в ході здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12018100090011754 встановлено, що 18.12.2014 року під час реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за ОСОБА_1 було використано недійсний з 02.11.2013 року паспорт громадянина України, серія НОМЕР_1 .

Зокрема, згідно зі свідчень, наданих ОСОБА_1 під час досудового розслідування, останній 10.08.2004 року перебував в Шепетівській виправній колонії № 98 до травня 2005 року, з ОСОБА_5 не знайомий, 29.08.2006 року у приміщенні нотаріуса ОСОБА_6 не перебував, у жодних нотаріальних діях участь не брав, договір № 1203 від 29.08.2006 року не підписував, майно не купував і не продавав, а також повідомив, що не його фото міститься в паспорті на його ім`я, копія якого знаходиться у матеріалах реєстраційної справи, оскільки паспорт ним було втрачено.

Відповідно до свідчень, наданих ОСОБА_2 під час досудового розслідування, остання на прохання знайомої прибула 18.12.2014 року до нотаріуса та підписала вказаний договір купівлі-продажу, але грошові кошти продавцю не передавала і намірів володіти та користуватися спірним майном не мала. Інформацією про об`єкт угоди не володіла, у тому числі, що воно є комунальним. Крім того, повідомила, що в подальшому вживала заходи, щоб майно не числилось по документам за нею, тому і погодилась на створення фірми (ТОВ Надійна оренда ) та підписання акту приймання - передачі нежитлової будівлі. Вказані дії вчинені під впливом третьої особи, в тому числі, і з метою отримання землі під будівлею.

Крім того, згідно інформації Державної фіскальної служби України та Головного управління ДФС у м. Києві номера фізичної особи-платника податку ОСОБА_7 , вказаного у договорі купівлі-продажу від 10.08.2004 року не існує в Державному реєстрі фізичних осіб-платників податків.

Таким чином, вважала, що договір купівлі-продажу від 10.08.2004 року не укладався з огляду на відсутність даних про особу ОСОБА_7 в Державному реєстрі фізичних осіб-платників податків, не посвідчувався державним нотаріусом Першої Київської державної нотаріальної контори та не реєструвався Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна з огляду на наявність інформації із вказаних установ, а тому вказаний договір купівлі- продажу від 10.08.2004 року є неіснуючим та нікчемним в силу ст. 228 ЦК України, він не породив правових наслідків, оскільки на підставі нього не проводилася державна реєстрація прав.

Натомість договори купівлі-продажу від 29.08.2006 року та від 18.12.2014 року, а також правочин, оформлений актом приймання-передачі майна від 10.03.2016 року, укладено всупереч вказаним нормативно-правовим актам цивільного законодавства, зокрема, ч. 3 ст. 41, ст. 92 Конституції України, ч. 1 ст. 316, ч. 1 ст. 317, ст. 319, ст.321 ЦК України, без волевиявлення власника спірного майна в особі Київської міської ради, що беззаперечно свідчить про порушення прав та інтересів Київської міської ради як власника майна.

Тобто, зазначені правочини укладено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, вони порушують суспільний порядок, оскільки спрямовані на незаконне заволодіння комунальним майном, що відповідно до ст. 228 ЦК України свідчить про їх нікчемність, а відтак є підставою для визнання вказаних правочинів недійсними відповідно до ст. 215 ЦК України. До того ж, майно вибуло з власності територіальної громади міста з порушенням встановленого законодавством порядку, на підставі неіснуючих документів, а отже, поза волею територіальної громади міста Києва.

Ураховуючи викладене та на підставі ст. ст. 328, 330, 386, 387, 388 ЦК України, вважала, що спірне майно підлягає витребуванню від ТОВ Техмонтажплюс на користь Київської міської ради, як розпорядника майна територіальної громади міста Києва, яка є дійсним власником майна.

А оскільки право власності виникає лише після реєстрації такого права, здійснення реєстрації прав на спірне майно надає право власності без дотримання встановленої законодавством процедури. Наведене є порушенням, зокрема, вимог ст. 18 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (в редакції Закону, яка діяла на час реєстрації речових прав), згідно з якою державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам.

Разом з цим, оскільки рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію, тому належним способом захисту права або інтересу у такому разі є не скасування рішення суб`єкта державної реєстрації державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну права власності.

Щодо позовної давності, то вказала, що відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до листа Департаменту комунальної власності м. Києва від 21.02.2019 року, наданого за дорученням заступника міського голови - секретаря Київської міської ради від 18.02.2019 року № 08/3416, інформація про порушення майнових прав територіальної громади міста Києва в частині нерухомого об`єкту не надходила. Таким чином, про вказане порушення Київська міська рада була повідомлена листом місцевої прокуратури № 3631-18 від 15.02.2019 року.

Але при цьому, також встановлено, що 16.05.2018 року до Київської міської ради надійшло клопотання Техмонтажплюс про передачу в оренду на 15 років земельної ділянки площею 0,2085 га (кадастровий номер 8000000000:72:219:0010) для обслуговування та експлуатації адміністративної будівлі на АДРЕСА_1 у зв`язку з переходом права власності на нерухоме майно.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Відповідно до ч. 5 ст. 267 ЦК України якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Про порушення прав територіальної громади міста у зв`язку з вибуттям спірного майна Київська міська рада могла довідатись лише після розгляду і прийняття рішення щодо даного клопотання від 18.05.2018 року.

Крім того, Київрада не була стороною незаконних угод щодо відчуження спірного майна, а отже не могла знати про вибуття вказаного нежитлового приміщення із комунальної власності.

Враховуючи викладене, строки позовної давності Київською міською радою пропущено з поважних причин.

Ухвалою судді Голосіївського районного суду м. Києва Хоменко В.С. від 26.04.2019 року відкрито провадження у справі з призначенням розгляду в порядку загального позовного провадження та проведенням підготовчого судового засідання 27.08.2019 року (т. 1 а.с. 75-76).

27.08.2019 року підготовче засідання відкладено на 28.11.2019 року (т. 1 а.с. 175-176).

28.11.2019 року справа не розглядалась, розгляд призначено на 24.03.2020 року (т. 1 а.с. 214).

24.03.2020 року справа не розглядалась, розгляд призначено на 22.06.2020 року (т. 1 а.с. 231).

22.06.2020 року підготовче засідання відкладено на 17.11.2020 року (т. 2 а.с. 50-51).

17.11.2020 року справа не розглядалась, розгляд призначено на 09.12.2020 року (т. 2 а.с. 156, 157).

Ухвалою від 09.12.2020 року підготовче провадження у справі закрито та призначено судовий розгляд на 02.02.2021 року (т. 2 а.с. 210).

Відповідач ОСОБА_2 подала відзив, в якому заперечила проти позову, просила відмовити у його задоволенні через невідповідність обраного прокуратурою способу захисту вимогам закону. Зазначила, що була добросовісним набувачем спірного будинку, адже не знала і не могла знати про відсутність права у продавця на відчуження їй нерухомого майна. А у випадку вибуття майна з володіння особи мимо волі її волі та наступної неодноразової зміни власників такого майна належним способом захисту є саме витребовування майна від останнього власника. Пред`явлення позовів про визнання недійсними усіх правочинів, що укладалися після такого вибуття є неналежним способом захисту. Тому, вказала, що позов до неї не може бути задоволеним і на неї не може бути покладено судові витрати у справі (т. 1 а.с. 97-98).

Київська міська рада надала пояснення, в яких просила позов задовольнити в повному обсязі, оскільки договір купівлі-продажу будинку на АДРЕСА_1 від 10.08.2004 року є неукладеним, тому не породив правових наслідків, а укладені договори купівлі-продажу від 29.08.2006 року та від 18.12.2014 року й оформлений акт приймання-передачі спірного майна від 10.03.2016 року укладено шахрайським шляхом всупереч волі власника (т. 1 а.с. 103-107).

ТОВ Техномонтажплюс подало відзив на позов, в якому просило відмовити у задоволенні позову, посилаючись на його безпідставність та недоведеність.

Вказало, що прокуратурою не доведено факту належності будинку АДРЕСА_1 до комунальної власності, адже, єдиною підставою для цього визначено позивачем рішення Київської міської ради, що не є правовстановлюючим документом, а реєстрація права власності за адресою: АДРЕСА_1 за територіальною громадою не здійснювалась. Тому, на підставі рішень Київської міської ради не виникло право власності, таке право повинно було існувати вже на момент прийняття відповідних одноосібних рішень.

Також, вказало на неможливість ідентифікації спірного майна, адже, будинок, на який посилається прокуратура, знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , а нежилий будинок, який належить ТОВ Техномонтажплюс знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (т.1а.с. 126-134).

03.10.2019 року позивачем було надано пояснення, в яких останній вказав на недоведеність позиції ТОВ Техномонтажплюс з огляду на те, що з боку останнього не надано доказів на підтвердження неналежності об`єкту за адресою: АДРЕСА_1 до комунальної власності, а написання ідентифікуючої ознаки об`єкту нерухомого майна не передбачає значення літера , а тому розбіжності в написанні у документації не повинні нівелювати та викривлювати об`єктивну дійсність (т. 1 а.с. с189-194).

В судовому засіданні представник прокуратури - Лапшина О.В. вимоги позову з урахуванням уточнень підтримала, просила суд їх задовольнити в повному обсязі.

Представник КМР - Друцька О.Г.в судовому засіданні позов підтримав, просив його задовольнити в повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_1 , будучи в установленому порядку повідомленим про час, дату та місце розгляду справи, в судове засідання не з`явився, відзив на позов не подав. Надав заяву про розгляд справи за його відсутності з вказівкою на підтримання позову, проханням не стягувати з нього судові витрати (т. 1 а.с. 226).

Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з`явилась, надала заяву про розгляд справи за її відсутності (т. 1 а.с. 97-98).

Представник ТОВ Техномонтажплюс в судовому засіданні проти позову заперечив, просив відмовити у його задоволенні, виходячи з обставин, викладених у відзиві та інших заявах по суті, наявних в матеріалах справи. Також, просив суд застосувати наслідки пропуску позивачем строків позовної давності.

Приватний нотаріус КМНО Кударенко В.М. в судове засідання не з`явився, про причини неявки не повідомив, відзив на позов не подав, клопотань, заяв з процесуальних питань не заявляв.

Статтею 13 ЦПК України визначено принцип диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до якого суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує зокрема: чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини випливають зі встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Заслухавши учасників процесу, котрі з`явились, дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані по справі докази в їх сукупності, суд приходить до наступного.

Так, з матеріалів справи вбачається, що згідно із переліком об`єктів, наведених у додатку № 2 до рішення КМР від 27.12.2001 року № 208/1642 Про формування комунальної власності територіальних громад районів міста Києва , затверджено перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Києва згідно додатком 1, затверджено переліки об`єктів комунальної власності територіальних громад районів міста Києва згідно з додатками 2-11 (т. 1 а.с. 19-20).

Згідно додатку 1 до вказаного рішення нежилий будинок (2 поверхи), площею 210,20 м 2 за адресою: АДРЕСА_1 , віднесено до об`єктів комунальної власності територіальної громади Голосіївського району м. Києва.

Відповідно до п. 4.1. виконавчому органу КМР (КМДА) забезпечити приймання-передачу об`єктів згідно з п.п. 2, 3 цього рішення.

Докази виконання вказаного пункту рішення матеріали справи не містять.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що рішенням КМР від 02.12.2010 року № 284/5096 Про питання комунальної власності територіальної громади м. Києва затверджено переліки об`єктів права комунальної власності територіальної громади м. Києва та визнано такими, що втратили чинність додатки 2-12 до рішення Київради від 27.12.2001 року № 208/1642 (т. 1 а.с. 23-24).

Згідно додатку 1 вказаного рішення в перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади міста, що розміщені в Голосіївському районі, входить нежилий будинок площею 210,20 м 2 на АДРЕСА_1 .

Рішенням Голосіївської районної в м. Києві Ради від 19.10.2010 року № 41/10 Про передачу майна визначено передачу майна територіальної громади Голосіївського району м. Києва з балансу Голосіївської районної в м. Києві ради на баланс КП Дирекція з управління та обслуговування житлового фонду Голосіївського району 31.10.2010 року (т. 1 а.с. 21).

Відповідно до акту прийому-передачі від 29.10.2010 року, підписаного Голосіївською районною у м. Києві Радою та КП Дирекція з управління та обслуговування житлового фонду Голосіївського району , останнім прийнято наступне майно, зокрема, Житловий фонд - Ямська, 23Б (т. 1 а.с. 22).

Розпорядженням Виконавчого органу КМР (КМДА) від 29.07.2011 року № 1339 Про внесення змін і доповнень до розпоряджень виконавчого органу КМР (КМДА) від 10.12.2010 року № 1112 та від 12.05.2011 року № 715 до переліку об`єктів, які закріплюються на праві господарського відання за КП Київжитлоспецексплуатація включено нежитлова будівля на АДРЕСА_2 площею 219,90 м 2 (т. 1 а.с. 25-26).

На підставі вказаних вище рішень, позивачем здійснено висновок про те, що нежилий будинок по АДРЕСА_1 належить до комунальної власності територіальної громади м. Києва.

Між тим, наявні у справі докази не свідчать про виникнення у територіальної громади м. Києва права власності на спірний нежилий будинок.

Так, в обґрунтування набуття територіальною громадою м. Києва права власності на нежилий будинок по АДРЕСА_1 площею 219,90 м 2 , прокурор посилається на рішення КМР від 27.12.2001 року № 208/1642 Про формування комунальної власності територіальних громад районів міста Києва , рішення Київради від 02.12.2010 року та розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 29.07.2011 року № 1339 Про внесення змін та доповнень до розпоряджень Київської міської ради (КМДА) від 10.12.2010 року №1112 та від 12.05.2011 року № 715 , що згідно тверджень прокурора є первинною підставою для набуття територіальною громадою міста права власності.

Проте, суд вважає за необхідне вказати наступне.

В матеріалах справи дійсно існує рішення КМР від 27.12.2001 року № 208/1642 Про формування комунальної власності територіальних громад районів міста Києва , рішення Київради від 02.12.2010 року та розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 29.07.2011 року № 1339 Про внесення змін та доповнень до розпоряджень Київської міської ради (КМДА) від 10.12.2010 року №1112 та від 12.05.2011 року № 715 , яким нежитлову будівлю на АДРЕСА_2 площею 219,90 м 2 , включено переліку об`єктів, які закріплюються на праві господарського відання за КП Київжитлоспецексплуатація .

Однак будь-яких підтверджень того, що зазначені рішення реалізовані, прокурором не надано. Відсутність актів прийому-передачі в судовому засіданні також підтвердив представник КМР.

До того ж, як вбачається з листа Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації № 100-3653 від 07.03.2019 року згідно інвентаризаційного опису основних засобів комунального КП Дирекція з управління та обслуговування житлового фонду Голосіївського району станом на 01.11.2013 року нежитловий будинок на АДРЕСА_2 загальною площею 219,90м 2 на балансі не обліковувався.

В судовому засіданні представник КМР підтвердив перебування нежитлової будівлі на АДРЕСА_2 площею 219,90 м 2 на балансі КП Київжитлоспецексплуатація , проте, доказів в розрізі положень ст. ст. 76-81 ЦПК України в розпорядження суду не надав. Крім того, баланс підприємства (організації) є лише формою бухгалтерського обліку, визначення складу і вартості майна та обсягу фінансових зобов`язань на конкретну дату. Отже, знаходження майна на балансі підприємства не є підставою набуття права власності.

Також, прокурором чи КМР не представлено доказів реального утримання будівлі, а також доказів реєстрації чи спроб реєстрації права власності на нього з посиланням на акти, прийняті в процесі розмежування та визначення комунальної власності територіальної громади м. Києва.

Згідно відповіді Департаменту комунальної власності м. Києва № 062-06/08-1766 від 21.02.2019 року реєстрація права власності за адресою: АДРЕСА_1 , за територіальною громадою міста Києва не здійснювалась (т. 1 а.с. 147).

Крім того, згідно положень ст. 86 ЦК України ЦК УРСР (в редакції станом на 27.12.2001 року) право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Усі форми власності є рівноправними.

Державна власність - спільне надбання всього радянського народу, основна форма соціалістичної власності. Держава є єдиним власником всього державного майна. Земля, її надра, води і ліси є у виключній власності держави і надаються тільки в користування. Державі належать основні засоби виробництва в промисловості, будівництві і сільському господарстві, засоби транспорту і зв`язку, банки, майно організованих державою торговельних, комунальних та інших підприємств, основний міський житловий фонд, а також інше майно, необхідне для здійснення завдань держави. (ст. ст. 89, 90).

Крім того, згідно ч. 2 ст. 60 Закону України Про місцеве самоврядування підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб`єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

Проте, будь-які відомості про розмежування державної власності та передачу територіальній громаді м. Києва нежитлового будинку на АДРЕСА_1 , матеріали справи не містять, так само як останні не здобуті в ході розгляду справи.

Так само, позивачем не надано доказів того, що станом 01.10.2001 року - дату проведення інвентаризації всього майна, що належало до комунальної власності територіальних громад 14 районів м. Києва, вказаний будинок належав до комунальної власності.

До того ж, згідно положень Інструкції про порядок державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України № 121 від 09.06.1998 року, остання визначає порядок здійснення державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна в Україні.

Інструкція розроблена у відповідності з чинним законодавством на підставі Положення про Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України, затвердженого Указом Президента України від 09.12.1997 року № 1342/97.

Інструкція діє на всій території України і є обов`язковою для виконання всіма міністерствами, відомствами, місцевими органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності.

Державній реєстрації в бюро технічної інвентаризації підлягають об`єкти нерухомості, розташовані на всій території України (населених пунктах, військових містечках, військових частинах, аеропортах, річкових і морських портах, заповідниках, заказниках, на дорогах, полігонах і т.п.).

Державну реєстрацію права власності на об`єкти нерухомого майна здійснюють комунальні підприємства - бюро технічної інвентаризації.

Державна реєстрація права власності на об`єкти нерухомого майна в бюро технічної інвентаризації є обов`язковою для власників, незалежно від форми власності (п. п. 1.1. - 1.6.).

Докази такої реєстрації нежитлового будинку на АДРЕСА_1 , відсутні.

Також, відповідно до вимог тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 7/5 від 07.02.2002 року, це Тимчасове положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно визначає порядок проведення державної реєстрації права власності та права користування (сервітуту) на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельних ділянках; права користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами; довірчого управління нерухомим майном; права власності на об`єкти незавершеного будівництва (далі - державна реєстрація прав), а також порядок взяття на облік безхазяйного нерухомого майна.

Державна реєстрація прав - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, а також права власності на об`єкти незавершеного будівництва шляхом несення відповідного запису до Реєстру прав власності на нерухоме майно.

Державна реєстрація прав проводиться реєстраторами бюро технічної інвентаризації у межах визначених адміністративно-територіальних одиниць, обслуговування на території яких здійснюється БТІ, створеними до набрання чинності Законом України Про внесення змін до Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень та інших законодавчих актів України та підключеними до Реєстру прав власності на нерухоме майно.

Обов`язковій державній реєстрації підлягають право власності та інші речові права на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування.

Відомості про проведення такої реєстрації за органами місцевого самоврядування матеріали справи також не містять.

Отже, стороно позивача не доведено, що КМР зареєструвала за собою право власності на будівлю за адресою: АДРЕСА_1 , утримувала її, розпоряджалась нею як власник.

Факт переходу у власність територіальної громади міста вказаної будівлі також не доведений.

З матеріалів справи також вбачається, що 18.12.2014 року було здійснено реєстрацію права власності ОСОБА_1 на підставі договору купівлі - продажу від 29.08.2006 року, серія та номер: 1203, видавник: Шупеня О.М., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу, зареєстрований у Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна 05.09.2006 року за реєстровим № 1275 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер № 18109070 від 18.12.2014).

Продавцем за вказаним договором купівлі-продажу від 29.08.2006 року значиться ОСОБА_3 , який у свою чергу набув право власності на спірний нежилий будинок на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого державним нотаріусом Першої Київської державної нотаріальної контори 10.08.2004 року за реєстровим № 1-1473, зареєстрованого у Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна 18.11.2004 року в реєстрову книгу № 96 п-2 за реєстровим № 6892-П.

Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кударенко В.М. 18.12.2014 року зареєстровано право власності на спірний об`єкт за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер: 3346, виданого 18.12.2014 року (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер № 18113789 від 18.12.2014 року), укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

На підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер № 28709564 від 14.03.2016 року, зареєстровано право власності на спірний об`єкт за ТОВ Надійна оренда (назву змінено на ТОВ Техмонтажплюс ) на підставі акту приймання-передачі нерухомого майна від 10.03.2016 року, за яким ОСОБА_2 як єдиний учасник та директор вказаного товариства передала в статутний капітал вказане майно.

Пред`являючи вимоги про визнання вказаних договорів купівлі-продажу недійсними, прокурор посилався на отриману в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12018100090011754 від 10.10.2018 року інформацію про те, що відповідно до інформації приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Шупені О.М., останнім 28.08.2006 року за реєстровим номером № 1203 посвідчувалась довіреність, видана від імені ОСОБА_4 , бланк ВЕА 768529, жодних інших дій під цим реєстровим номером не вчинялось.

Згідно з інформацією Комунального підприємства Київської міської ради Київське міського бюро технічної інвентаризації від 22.02.2019 року за адресою АДРЕСА_2 нерухоме майно (в т.ч. і літ. Б. і реєстр. № 1275 від 05.09.2006 року) на праві власності не зареєстровано.

За інформацією Першої Київської державної нотаріальної контори № 277/01-16 від 21.03.2019 року договір купівлі-продажу нежилого будинку від 10.08.2004 року за реєстровим № 1-1473 не посвідчувався.

Також, 18.12.2014 року під час реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за ОСОБА_1 було використано недійсний з 02.11.2013 року паспорт громадянина України, серія НОМЕР_1 .

Згідно зі свідчень, наданих ОСОБА_1 під час досудового розслідування, останній 10.08.2004 року перебував в Шепетівській виправній колонії № 98 до травня 2005 року, з ОСОБА_5 не знайомий, 29.08.2006 року у приміщенні нотаріуса ОСОБА_6 не перебував, у жодних нотаріальних діях участь не брав, договір № 1203 від 29.08.2006 року не підписував, майно не купляв і не продавав, а також повідомив, що не його фото міститься в паспорті на його ім`я, копія якого знаходиться у матеріалах реєстраційної справи, оскільки паспорт ним було втрачено.

Відповідно до свідчень, наданих ОСОБА_2 під час досудового розслідування, остання на прохання знайомої прибула 18.12.2014 року до нотаріуса та підписала вказаний договір купівлі-продажу, але грошові кошти продавцю не передавала і намірів володіти та користуватися спірним майном не мала. Інформацією про об`єкт угоди не володіла, у тому числі, що воно є комунальним. Крім того, повідомила, що в подальшому вживала заходи, щоб майно не числилось по документам за нею, тому і погодилась на створення фірми (ТОВ Надійна оренда ) та підписання акту приймання - передачі нежитлової будівлі. Вказані дії вчинені під впливом третьої особи, в тому числі, і з метою отримання землі під будівлею.

Згідно інформації Державної фіскальної служби України та Головного управління ДФС у м. Києві номера фізичної особи-платника податку ОСОБА_7 , вказаного у договорі купівлі-продажу від 10.08.2004 року не існує в Державному реєстрі фізичних осіб-платників податків.

Тому, оскільки договір купівлі-продажу від 10.08.2004 року не укладався з огляду на відсутність даних про особу ОСОБА_7 в Державному реєстрі фізичних осіб-платників податків, не посвідчувався державним нотаріусом Першої Київської державної нотаріальної контори та не реєструвався Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна з огляду на наявність інформації із вказаних установ, він є неіснуючим та нікчемним в силу ст. 228 ЦК України, не породив правових наслідків, оскільки на підставі нього не проводилася державна реєстрація прав.

Натомість договори купівлі-продажу від 29.08.2006 року та від 18.12.2014 року, а також правочин, оформлений актом приймання-передачі майна від 10.03.2016 року, укладено всупереч вказаним нормативно-правовим актам цивільного законодавства, зокрема, ч. 3 ст. 41, ст. 92 Конституції України, ч. 1 ст. 316, ч. 1 ст. 317, ст. 319, ст.321 ЦК України, без волевиявлення власника спірного майна в особі Київської міської ради, що беззаперечно свідчить про порушення прав та інтересів Київської міської ради як власника майна. Зазначені правочини укладено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, вони порушують суспільний порядок, оскільки спрямовані на незаконне заволодіння комунальним майном, що відповідно до ст. 228 ЦК України свідчить про їх нікчемність, а відтак є підставою для визнання вказаних правочинів недійсними відповідно до ст. 215 ЦК України.

Разом з тим, вказані твердження судом оцінюються критично з огляду на таке.

Частиною 3 ст. 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису ч. 1 ст. 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Якщо сторона не виявила свою волю до вчинення правочину й до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

За ч. 1 ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Частиною 2 ст. 207 ЦУК України визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч. 1 ст. 638 ЦК України).

У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує ч. ч. 2, 3 ст. 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими.

Разом із тим, Велика Палата Верховного Суду в справі № 145/2047/16-констатувала, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

За змістом ст. ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 2 ст. 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Так, позивач звернувся з вимогою про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, серія та номер: 1203, виданий 29.08.2006 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , видавник: Шупеня О.М., приватний нотаріус КМНО, на підставі якого 18.12.2014 року здійснено реєстрацію права власності ОСОБА_1 на нежилий будинок загальною площею 219,9 м 2 на АДРЕСА_1 , купівлі-продажу, серія та номер: 3346, виданий 18.12.2014 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , видавник: Кударенко В.М., приватний нотаріус КМНО, на підставі якого 18.12.2014 року здійснено реєстрацію права власності ОСОБА_2 на нежилий будинок загальною площею 219,9 м 2 на АДРЕСА_1 , та недійсним правочин, оформлений актом приймання-передачі від 10.03.2016 року, укладений ОСОБА_2 на користь ТОВ Надійна оренда , відповідно до якого 14.03.2016 року здійснено реєстрацію права власності ТОВ Надійна оренда на нежилий будинок загальною площею 219,9 м 2 на АДРЕСА_1 .

В обґрунтування вимог посилався на те, що ОСОБА_1 договір від 29.08.2006 року не підписував, умови їх не погоджував, копія паспорта, що міститься в матеріалах реєстраційної справи містить не його фото, адже паспорт ним було втрачено, а при реєстрації 18.12.2014 року за ним права власності на спірне нерухоме майно було використано недійсний з 02.11.2013 паспорт громадянина України, серія НОМЕР_1 .

Разом з тим, оскільки ОСОБА_1 оспорюваний договір не підписував, отже, такий договір є неукладеним, тому заявлена вимога не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача.

Мотивуючи свою вимогу про визнання недійсним договору купівлі-продажу, серія та номер: 3346, виданий 18.12.2014 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , видавник: Кударенко В.М., приватний нотаріус КМНО, на підставі якого 18.12.2014 року здійснено реєстрацію права власності ОСОБА_2 на нежилий будинок загальною площею 219,9 м 2 на АДРЕСА_1 , позивач, не оспорюючи факту укладення вказаного договору, посилався на те, що останній порушує публічний порядок, так як був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним, його вчинення полягало у тому, щоб обійти встановлений законодавством порядок відчуження комунального майна та безкоштовно набути право власності на спірне нерухоме майно, через що, ураховуючи спрямованість укладеного правочину на незаконне заволодіння комунальним майном, останній порушує публічний порядок, а тому є нікчемними з моменту вчинення.

Тобто, зазначений правочин укладено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, він порушують суспільний порядок, оскільки спрямований на незаконне заволодіння комунальним майном, що відповідно до ст. 228 ЦК України свідчить про його нікчемність, а відтак є підставою для визнання недійсним відповідно до ст. 215 ЦК України.

Аналогічне мотивування позивач виклав й щодо правочину, оформленого актом приймання-передачі від 10.03.2016 року, укладеного ОСОБА_2 на користь ТОВ Надійна оренда , відповідно до якого 14.03.2016 року здійснено реєстрацію права власності ТОВ Надійна оренда на нежилий будинок загальною площею 219,9 м 2 на АДРЕСА_1 .

Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Разом з тим, ВП ВС у постанові від 04.06.2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) зазначила, що визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин недійсний у силу закону.

Крім того, згідно ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 1 ст. 81 ЦПК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ст. 12 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (ст. 89).

Проте, на думку суду, не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду Суд може прийняти як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, лише у випадках, передбачених цим Кодексом.

Суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому ЦПК України. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме встановленим обставинам, а не оцінці таких обставин, здійсненій іншим органом.

Проте, своїми правами, визначеними ст. ст. 43, 84 ЦПК України позивач не скористався, клопотань про витребування доказів в порядку ст. 84 ЦПК України, виклик та допит свідків, призначення експертиз не заявляв.

В судовому засіданні встановлено, що вирок у справі (кримінальному провадженні № 12018100090011754 від 10.10.2018 року) не постановлений.

Крім того, пояснення ОСОБА_2 , викладені у відзиві на позов, не містять посилань, якими позивач обґрунтовував свої вимоги, вказала на добросовісність набуття нею спірного майна, просила у задоволенні позову відмовити.

Відповідач ОСОБА_1 , який, відзив на позов не подав, проте, надав заяву про розгляд справи за його відсутності з вказівкою на підтримання позову та проханням не стягувати з нього судові витрати, доказів того, що ним не укладався договір з ОСОБА_2 не надав, так само як вказаного і не довів позивач. Доказів на підтвердження нікчемності даного правочину не надано.

Таким чином, позивачем не надано належних та допустимих доказів у розумінні ст. ст. 76-81 ЦПК України на підтвердження своїх вимог.

Наданий позивачем висновок № 6843/6844/20-32/15492-15494/20-32 від 18.06.2020 року до розгляду судом не приймаються, як не поданий у встановлений законом строк. Неможливість його подання у строк, визначений ст. 83 ЦПК України, з причин, що не залежали від сторони позивача, перед судом не доведена.

До того ж, висновок експерта про ймовірність не може бути підставою для висновку, що підпис зроблений не стороною правочину. Такий висновок зробив ВС в постанові №760/10691/18.

З цієї підстави не приймається до розгляду й наданий ТОВ Техномонтажплюс висновок експерта за результатами проведення комплексної судової будівельно-технічної експертизи із залученням фахівця в галузі оцінки № 2602 від 23.06.2020 року.

Крім того, відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно до положень ч. 1 ст. 316 та ст. 317 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. При цьому власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

В силу ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Статтею 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Зазначена правова норма кореспондується з ч. 4 ст. 41 Конституції України, згідно з якою ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ч. 1 ст. 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Відповідно до ст. 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Звертаючись до суду з вказаним позовом з підстави, передбаченої ст. 388 ЦК України, позивач просив витребувати від ТОВ Техномонтажплюс на користь на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради спірне нежитлове приміщення, оскільки воно вибуло з володіння громади поза її волею.

Вирішуючи питання правомірності витребування майна у добросовісного набувача залежно від обставин, передбачених положеннями ст. 388 ЦК України, Верховний Суд України у постановах від 16.09.2015 року у справі № 6-1203цс15 та від 02.03.2016 року у справі № 6-3090цс15 висловив такий правовий висновок.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої ст. 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (п. 3 ч. 1 ст. 388ЦК України).

За змістом ст. 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Норма ст. 388 ЦК України може застосовуватися як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Оскільки добросовісне набуття в розумінні ст. 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна з чужого володіння (віндикація).

Зазначений правовий висновок підтримав у своїй постанові від 05.12.2018 року й Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду за наслідками розгляду справи № 752/2124/16-ц (провадження № 61-20676св18).

Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17.12.2014 року у справі № 6-140цс14, власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке надалі було відчужене набувачем третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених ст. ст. 387 та 388 ЦК України.

Тобто, віндикацією є особливий спосіб захисту права власності, який застосовується в тому випадку, коли власник майна фактично позбавлений можливості володіти й користуватися належною йому річчю, тобто коли річ незаконно вибуває з його володіння.

Таким чином, вбачається, що на підставі вищевказаної норми закону власник має право реалізувати своє право на захист зверненням до суду з вимогою про витребування майна з чужого незаконного володіння з дотриманням вимог, передбачених відповідним процесуальним законом, тобто з поданням доказів, що підтверджують його право власності на річ, що вибула з його користування.

Згідно ч. 1 ст. 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності

Відповідно до ст. 327 ЦК України у комунальній власності є майно, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Згідно з ч. 1 ст. 10 Закону України Про місцеве самоврядування міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Відповідно до п. 30 ч. 1 ст. 26 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні , виключно на пленарних засіданнях сесії вирішуються питання прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна.

Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом (ч. 8 ст. 60 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні ).

Отже, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Київська міська рада. Територіальна громада як власник спірного об`єкта нерухомості делегує Київській міській раді повноваження щодо здійснення права власності від імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.

Разом з тим, в ході судового розгляду достеменно не доведено змісту речових прав позивача на спірне майно, обставин послідовного набуття і оформлення такого права; не доведено цивільно-правових підстав набуття як позивачем, на приміщення, яке є предметом спору у цій справі. Також, стороною позивача не доведено обставини утримання спірної будівлі (ким, за чий рахунок); вчинення/невчинення позивачем юридично значимих дій шляхом оформлення за територіальною громадою права власності на спірну будівлю, у тому числі станом на час прийняття оспорюваних правочинів.

Позивачем не доведено належними доказами того, що відповідачами порушується його право власності, так само як і підстави виникнення чи наявність у нього такого права власності на це майно. Саме лише посилання на рішення КМР не підтверджують виникнення і наявності у позивача права власності.

Відтак, підстави вважати таке нерухоме майно таким, що вибуло з володіння власника поза його волею, немає.

Тому, суд дійшов висновку про те, що позивач не має права витребувати будинок загальною площею 219,9 м 2 на АДРЕСА_1 , на підставі ст. 388 ЦК України, у ТОВ Техномонтажплюс , яке є останнім набувачем майна.

Таким чином, виходячи з мотивів позивача для звернення до суду, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову про визнання правочинів недійсними, про витребування об`єкту нерухомого майна та скасування державної реєстрації права власності відповідачів на вказаний об`єкт.

Щодо спливу позовної давності

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України).

Якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення ст. 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) чинники.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами довідалася та могла довідатися у ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ЦПК України про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права.

За змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб`єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Частиною 2 ст. 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є територіальні громади, які згідно зі ст. ст. 169, 172 цього Кодексу набувають і здійснюють цивільні права та обов`язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

У спірних правовідносинах суб`єктом прав є саме територіальна громада, а не її конкретний орган, тому зміна уповноваженого органу щодо розпорядження спірним майном і здійснення контролю за нею внаслідок внесення змін до чинного законодавства України не змінює порядку перебігу позовної давності.

Таким чином, визначаючи початок перебігу позовної давності у цьому спорі, слід враховувати, коли про порушене право довідалася або могла довідатися саме територіальна громада в особі уповноваженого органу, а не позивач.

Прокурор звернувся з цим позовом до суду 22.04.2019 року, як убачається з першого аркуша позовної заяви.

Згідно із ч. 2 п. 5 ст. 56 ЦПК України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

Отже, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

ТОВ Техномонтажплюс подало до суду заяву про сплив позовної давності у цьому спорі.

Прокурор стверджує, що прокуратура та позивач про порушення прав дізналися в ході досудового розслідування, про що КМР у 2019 році було повідомлено саме прокуратурою, та після звернення у 2018 році ТОВ Техномонтажплюс із заявою про передачу в оренду земельної ділянки.

Разом з тим, оскільки право власності територіальної громади на спірну будівлю було порушено в момент її вибуття з володіння територіальної громади у володіння іншої особи, а не в момент укладення цією особою наступного правочину та реєстрації права власності, то початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов`язується з моментом, коли територіальна громада довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Таким чином, оскільки територіальній громаді могло стати відомо про порушення її прав щонайменше з моменту здійснення реєстрації права власності ОСОБА_1 на нежилий будинок загальною площею 219,9 м 2 на АДРЕСА_1 18.12.2014 року, позовна давність за вимогами сплинула до звернення прокурора 22.04.2019 року з позовом у цій справі.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом ч. 5 ст. 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.

При цьому саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин. У цій справі прокурор не довів, а суд не встановив обставин, що вказували б на поважність причин пропущення позовної давності.

У свою чергу позивач, в особі якого подано позов в інтересах держави, узагалі не надав змістовних пояснень щодо спливу позовної давності.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Разом з тим, оскільки позовні вимоги судом визнано необґрунтованими, то суд не застосовує до спірних правовідносин положення ст. 267 ЦК України.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18.07. 2006 року).

Інших вагомих та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду, матеріали справи не містять і в розпорядження суду не надано.

Отже, надходить до висновку про те, що позов не підлягає задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 5, 10-13, 76-81, 89, 141, 258, 259, 263-265, 268, 352, 354 ЦПК України, суд, -

у х в а л и в:

у задоволенні позову Київської місцевої прокуратури № 9 в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю Техномонтажплюс , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кударенко Віри Миколаївни про визнання правочинів недійсними, скасування рішень про державну реєстрацію прав та витребування майна - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя В.С. Хоменко