Постанова

від 23.03.2021 по справі 2-417/11

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

23 березня 2021 року

м. Київ

справа № 2-417/11

провадження № 61-7981св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,

учасники справи:

за первісним позовом

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

третя особа - ОСОБА_4 ,

за зустрічним позовом ОСОБА_3

позивач - ОСОБА_3 ,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , Львівське комунальне підприємство Тополя-406 ,

третя особа - ОСОБА_4 ,

за об`єднаним позовом ОСОБА_4

позивач - ОСОБА_4 ,

відповідачі: ОСОБА_1 , Львівське комунальне підприємство Тополя-406 ,

треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за об`єднаним позовом ОСОБА_1

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_4 ,

треті особи: ОСОБА_2 , Шевченківська районна адміністрація Львівської міської ради,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 19 березня 2019 року у складі колегії суддів: Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., Савуляка Р. В. та за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 06 грудня 2016 року у складі судді Кавацюка В. І. та постанову Львівського апеляційного суду від 19 березня 2019 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У вересні 2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом, який уточнили у процесі розгляду справи, до ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, посилаючись на те, що вони та син ОСОБА_2 - ОСОБА_5 , 1996 року народження, проживають у квартирі АДРЕСА_1 . Також у вказаній квартирі зареєстрований ОСОБА_3 , однак з 2000 року він не проживає в ній без поважних причин, що підтверджується відповідними актами, складеними працівниками Львівського комунального підприємства Тополя-406 (далі - ЛКП Тополя-406 ) та Державного комунального підприємства ЖЕК-404 (далі - ДКП ЖЕК-404 ). Вони опікуються вказаною квартирою, оплачують комунальні послуги, а відповідач жодної участі в утриманні квартири не бере. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили визнати ОСОБА_3 таким, що втратив право користування спірною квартирою.

У грудні 2010 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ЛКП Тополя-406 , третя особа - ОСОБА_4 , про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, встановлення термінів для звільнення жилого приміщення, накладення штрафу за систематичне порушення житлових прав, встановлення порядку користування жилим приміщенням, усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням шляхом вселення та зобов`язання до укладення окремого договору житлового найму, посилаючись на те, що спірна квартира АДРЕСА_1 не приватизована, а він є її основним квартиронаймачем. Крім нього, в цій квартирі зареєстровані його колишня дружина - ОСОБА_1 , шлюб з якою було розірвано в 1998 році, дочка - ОСОБА_2 з неповнолітнім сином ОСОБА_5 , та дочка - ОСОБА_4 з неповнолітніми дітьми: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 . З 1998 року його колишня дружина ОСОБА_1 систематично порушує його право на проживання у квартирі, періодично замінює замки на вхідних дверях, відключає газопостачання до його кімнати, висловлює погрози та створює неможливі умови його проживання, внаслідок чого він неодноразово звертався до відповідних органів для вжиття заходів реагування. Рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 03 грудня 1999 року у справі № 2-181/99 було відмовлено в позові ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до нього про визнання таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 , а його позов до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: Шевченківська районна адміністрація виконкому Львівської міської ради народних депутатів, ДКП ЖЕК-404 , задоволено частково, вселено його в зазначену квартиру та зобов`язано ОСОБА_1 , ОСОБА_2 не чинити йому перешкод у користуванні нею. Всупереч цьому рішенню суду ОСОБА_1 впродовж останніх 12 років продовжує вчиняти протиправні дії, спрямовані на позбавлення його права на проживання, у травні 2010 року ОСОБА_1 у черговий раз змінила замок у вхідних дверях квартири, внаслідок чого 26 серпня 2010 року та 13 вересня 2010 року він був змушений звернутися до відділу поліції та ЛКП Тополя-406 із заявами про вжиття відповідних заходів реагування і притягнення до відповідальності його колишньої дружини, на які отримав відповіді, що питання про усунення перешкод у користуванні житлом необхідно вирішувати в судовому порядку. Іншого житла він не має, подані акти про його непроживання у спірній квартирі є сфальшованими, а перешкоди, які чинить йому ОСОБА_1 , не дають можливості вільно користуватися квартирою. Протягом тривалого часу він намагався вирішити спір щодо квартири в позасудовому порядку, шляхом її поділу або приватизації і подальшого продажу з поділом коштів між усіма мешканцями квартири, однак такі спроби не дали результату. Враховуючи викладене, ОСОБА_3 просив:

- визнати ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та її сина ОСОБА_5 такими, що втратили право користування спірною квартирою, скасувати їх реєстрацію в цій квартирі, встановити конкретний термін для звільнення квартири і передачі йому ключів від неї;

- накласти на ОСОБА_1 як організатора правопорушень штраф у розмірі 1 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за скоєні злочини з навмисного і систематичного порушення його майнових і житлових прав;

- постановити окрему ухвалу, яку направити до правоохоронних органів для порушення кримінальної справи за злісне невиконання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ухвали (рішення) Шевченківського районного суду міста Львова від 03 грудня 1999 року, дачу ними суду завідомо неправдивих показань і підроблених документів та численні порушення законів України;

- встановити порядок користування квартирою АДРЕСА_1 , виділивши йому в користування житлову кімнату площею 18,4 кв. м, а ОСОБА_4 та її неповнолітнім дітям: ОСОБА_6 і ОСОБА_7 - дві житлові кімнати площею 11,3 кв. м і 11,4 кв. м, залишивши у спільному користуванні коридор, кухню, санвузол, балкон і підвал;

- усунути перешкоди в користуванні квартирою, вселивши його, та зобов`язати відповідачів передати йому комплект ключів від усіх приміщень і в подальшому не чинити ніяких перешкод в користуванні квартирою;

- зобов`язати ЛКП Тополя-406 укласти з ним окремий договір житлового найму на кімнату площею 18,4 кв. м і відкрити на його ім`я окремий особовий рахунок.

У грудні 2010 року ОСОБА_4 звернулася до суду з окремим позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до ОСОБА_1 , ЛКП Тополя-406 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням шляхом вселення, зобов`язання до вчинення дій та зміну умов договору житлового найму, посилаючись на те, що вона разом з неповнолітніми дітьми зареєстрована у спірній квартирі, однак протягом 10 років її мати ОСОБА_1 чинить їм перешкоди в користуванні нею, змінюючи постійно замки на вхідних дверях, у зв`язку з чим вона і діти позбавлені можливості проживати і користуватися квартирою. Враховуючи викладене, ОСОБА_4 просила:

- усунути їй перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 , вселивши її та її неповнолітніх дітей ОСОБА_6 і ОСОБА_7 в цю квартиру;

- зобов`язати ОСОБА_1 не чинити їй та її неповнолітнім дітям ОСОБА_6 та ОСОБА_7 перешкод у користуванні спірною квартирою;

- зобов`язати ЛКП Тополя-406 укласти з нею окремий договір житлового найму на кімнату площею 11,4 кв. м і відкрити на її ім`я окремий особовий рахунок.

У лютому 2011 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_2 , Шевченківська районна адміністрація Львівської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, посилаючись на те, що з 2006 року ОСОБА_4 не проживає у квартирі АДРЕСА_1 , оскільки має інше житло, в якому мешкає зі своєю сім`єю. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати ОСОБА_4 та її неповнолітніх дітей: ОСОБА_6 та ОСОБА_7 такими, що втратили право користування спірною квартирою.

Рішенням Шевченківського районного суд міста Львова від 06 грудня 2016 року первісний позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , про визнання таким, що втратив право користування жилим приміщенням задоволено. Визнано ОСОБА_3 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 . В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ЛКП Тополя-406 , третя особа - ОСОБА_4 , про визнання такими, що втратили право користування жилим приміщенням, встановлення термінів для звільнення жилого приміщення, накладення штрафу за систематичне порушення житлових прав, встановлення порядку користування жилим приміщенням, усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням шляхом вселення та зобов`язання до укладення окремого договору житлового найму відмовлено у зв`язку з його безпідставністю. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_2 , Шевченківська районна адміністрація Львівської міської ради, про визнання такою, що втратила право користування жилим приміщенням задоволено. Визнано ОСОБА_4 разом з неповнолітніми дітьми ОСОБА_6 , 2002 року народження, та ОСОБА_7 , 2009 року народження, такими, що втратили право користування спірною квартирою. В задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ЛКП Тополя-406 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням шляхом вселення, зобов`язання до вчинення дій та зміну умов договору житлового найму відмовлено у зв`язку з його безпідставністю.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не проживають у спірній квартирі більше шести місяців, що відповідно до статті 72 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) є підставою для визнання їх такими, що втратили право користування цим жилим приміщенням. ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не надали доказів поважності непроживання понад строки, встановлені статтею 71 ЖК Української РСР. У зв`язку із задоволенням позову ОСОБА_1 і ОСОБА_2 суд відмовив у задоволенні позовів ОСОБА_3 і ОСОБА_4 за безпідставністю.

Судом апеляційної інстанції справа розглядалася неодноразово.

Останньою постановою Львівського апеляційного суду від 19 березня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 06 грудня 2016 року в частині визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення. Відмовлено ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в задоволенні позову про визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування жилим приміщенням. В решті рішення суду залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції не дав оцінки тим обставинам, що 10 березня 2000 року ОСОБА_3 був вселений у спірну квартиру на підставі рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 03 грудня 1999 року у справі № 2-181/99, однак фактично не мав визначеного у квартирі місця проживання, оскільки всі три кімнати були зачинені, позивачі створювали конфліктні ситуації, сварки, мали місце постійні непорозуміння. З цього приводу ОСОБА_3 звертався спочатку в усній формі, а в подальшому - з письмовими заявами до ЛКП Тополя-406 та правоохоронних органів. Місцевим судом не враховано, що ОСОБА_3 зареєстрований у спірній квартирі, іншого житла не має, ніколи не втрачав інтересу до квартири, однак через неправомірну поведінку ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , у зв`язку із створеними йому перешкодами позбавлений можливості в ній повноцінно проживати. Тому рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 і визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування квартирою підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позову. При цьому висновки місцевого суду про відмову в задоволенні позовів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та про задоволення позову ОСОБА_1 є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційних скарг не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг, позиції інших учасників справи.

15 квітня 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Львівського апеляційного суду від 19 березня 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просили скасувати оскаржуване судове рішення, задовольнити їх позов та визнати ОСОБА_3 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Касаційна скарга ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мотивована тим, що апеляційний суд неповно з`ясував обставин справи, не дослідив належним чином наданих ними доказів тривалого непроживання ОСОБА_3 у спірній квартирі, що він не займається її ремонтом, не оплачує комунальні послуги, однак взяв за основу неправдиві усні пояснення ОСОБА_3 і помилково виходив з того, що вони створювали ОСОБА_3 перешкоди у проживанні у квартирі . Після виконання рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 03 грудня 1999 року у справі № 2-181/99 про вселення ОСОБА_3 він жодного разу не з`являвся до спірної квартири, проживав за іншими адресами та став звертатися до ЛКП Тополя-406 і правоохоронних органів із заявами про вжиття відповідних заходів реагування лише у 2010 році після того, як вони подали до суду позов про визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням. Крім того, апеляційний суд розглянув справу за їх відсутності, не врахував їх повідомлень про неможливість з`явитися в судове засідання за станом здоров`я, чим порушив їх право брати участь в судових засіданнях і не забезпечив справедливого судового розгляду.

13 серпня 2019 року ОСОБА_3 також подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 06 грудня 2016 року та постанову Львівського апеляційного суду від 19 березня 2019 року і ухвалити нове рішення, яким:

- відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;

- вселити його до квартири АДРЕСА_1 , зобов`язати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не чинити йому перешкод у користуванні цією квартирою та приватизації належної йому та його онукові ОСОБА_6 її частки;

- виділити йому та його онукові ОСОБА_6 , який зареєстрований в цій квартирі, кімнату з окремим ізольованим входом площею 18,4 кв. м (40,9 % від загальної житлової площі);

- залишити йому та ОСОБА_6 у спільному користуванні 40,9 % коридору, кухні, туалету, ванної кімнати, балкона та підвалу;

- зобов`язати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зі своїм сином ОСОБА_5 до певної дати звільнити кімнату площею 18,4 кв. м від своїх речей і передати йому ключі від вхідних дверей квартири, належної йому з онуком кімнати, підвалу, всіх приміщень загального користування;

- зобов`язати ЛКП Тополя-406 укласти з ним та його онуком ОСОБА_6 окремий договір житлового найму на кімнату площею 18,4 кв. м і відкрити на їх ім`я окремий особовий рахунок.

Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неповно з`ясували обставини справи, не дослідили належним чином доказів, не звернули уваги на те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 навмисно не виконують рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 03 грудня 1999 року у справі № 2-181/99 та вчиняють дії, спрямовані на незаконне заволодіння спірною квартирою. Оскаржувані судові рішення не містять чітких висновків, не вирішують спір по суті та не можуть бути прийняті до виконання, оскільки не відповідають вимогам статті 4 Закону України Про виконавче провадження .

06 листопада 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3 , а 12 листопада 2019 року та 25 лютого 2020 року - додаткові пояснення, в яких посилалися на доводи, викладені у своїй касаційній скарзі, а також на те, що касаційна скарга ОСОБА_3 подана з пропуском строку на касаційне оскарження, тому вона підлягає залишенню без руху, а вимоги касаційної скарги - без задоволення. Зазначили, що ОСОБА_3 вводить суд в оману щодо відсутності аналогічного спору між тими самими сторонами, та незважаючи на наявність судових рішень, які набрали законної сили, знову звертається до суду з тими самими позовними вимогами до тих самих сторін. Відповідач втратив інтерес щодо спірної квартири, не має наміру проживати в ній, володіє іншим нерухомим майном, придатним для проживання. Крім того, реєстрація ОСОБА_3 у спірній квартирі створює їм незручності, вони вимушені сплачувати за нього комунальні послуги та позбавлені права на безоплатну приватизацію державного житлового фонду, права на компенсацію витрат на оплату комунальних послуг.

25 листопада 2019 року ОСОБА_4 подала письмові пояснення, в яких підтримала доводи касаційної скарги ОСОБА_3 та просила її задовольнити, а касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 29 липня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Цивільну справу № 2-417/11 витребувано з Шевченківського районного суду міста Львова.

28 серпня 2019 року справа № 2-417/11 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 .

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набув чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ . Пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційних скарг, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційних скарг, передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

За змістом касаційної скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а також касаційної скарги ОСОБА_3 рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 06 грудня 2016 року та постанова Львівського апеляційного суду від 19 березня 2019 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_2 , Шевченківська районна адміністрація Львівської міської ради, про визнання такою, що втратила право користування жилим приміщенням, визнання ОСОБА_4 разом з неповнолітніми дітьми ОСОБА_6 , 2002 року народження, та ОСОБА_7 , 2009 року народження, такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 , а також в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ЛКП Тополя-406 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням шляхом вселення, зобов`язання до вчинення дій та зміну умов договору житлового найму в касаційному порядку не оскаржуються, тому Верховним Судом не переглядаються.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що квартира АДРЕСА_1 не приватизована та перебуває в комунальній власності територіальної громади міста Львова. Будинок, в якому знаходиться спірна квартира, перебував на балансі і обслуговуванні ДКП ЖЕК-404 , Львівського комунального підприємства Підзамче-404 , а в подальшому перейшов на баланс і обслуговується ЛКП Тополя-406 .

Приблизно до середини 1998 року спірна квартира складалася з трьох неізольованих кімнат площею 14,8 кв. м, 18,4 кв. м, 11,3 кв. м, кухні площею 7,1 кв. м та ванни і туалету площею 6,5 кв. м. Після проведеного в 1998 році самовільного перепланування вказана квартира складається з трьох ізольованих кімнат площею 11,3 кв. м, 18,4 кв. м, 11,4 кв. м, кухні площею 7,2 кв. м, коридору площею 7,0 кв. м та суміщеного санвузла площею 6,5 кв. м.

Наймачем спірної квартири є ОСОБА_3 , який зареєстрованій в ній 04 жовтня 1982 року. Окрім ОСОБА_3 , в цій квартирі також зареєстровані: його колишня дружина - ОСОБА_1 , їх дочки: ОСОБА_2 і ОСОБА_4 ; син ОСОБА_2 - ОСОБА_5 ; син ОСОБА_4 - ОСОБА_6 ; дочка ОСОБА_4 - ОСОБА_7 .

З 15 серпня 1973 року ОСОБА_1 і ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі, який було розірвано у квітні 1998 року.

Обґрунтовуючи позовні вимоги про визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування спірною квартирою, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 посилалися на те, що ОСОБА_3 зареєстрований у вказаній квартирі, однак з 2000 року не проживає в ній без поважних причин, не приймає жодної участі в утриманні квартири.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У частині четвертій статті 9 ЖК Української РСР визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до частини першої статті 71 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

У частині третій статті 71 ЖК Української РСР наведено випадки, в яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців.

Вичерпного переліку поважності причин непроживання в жилому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку з урахуванням встановлених обставин справи.

Згідно зі статтею 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18) зроблено висновок щодо застосування статей 71, 72 ЖК Української РСР та вказано, що збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб. Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Верховний Суд виходить з того, що початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатися намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

У пунктах 10, 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України судам роз`яснено, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

В 1998-1999 роках у провадженні Шевченківського районного суду міста Львова перебувала цивільна справа за позовом ОСОБА_1 і ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні спірною квартирою, вселення та зміну умов договору житлового найму.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 03 грудня 1999 року у справі № 2-181/99 в задоволенні позову ОСОБА_1 і ОСОБА_2 було відмовлено за безпідставністю. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено частково і вселено його у спірну квартиру, зобов`язано ОСОБА_1 і ОСОБА_2 не чинити йому перешкод у користуванні квартирою.

Згідно з актом старшого державного виконавця відділу Державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції міста Львова від 10 березня 2000 року ОСОБА_3 було вселено до спірної квартири, що свідчить про виконання рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 03 грудня 1999 року у справі № 2-181/99.

Крім цього, у провадженні Шевченківського районного суду міста Львова перебувала цивільна справа № 4124/2001 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 про встановлення порядку користування спірною квартирою.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 08 жовтня 2001 року у справі № 4124/2001 позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 про встановлення порядку користування квартирою було задоволено частково, встановлено порядок користування квартирою АДРЕСА_1 . Виділено в користування ОСОБА_3 житлову кімнату площею 11,3 кв. м, а ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 і неповнолітньому ОСОБА_5 - житлові кімнати площею 16,4 кв. м та 14,8 кв. м в цій квартирі. Кухня та комунальні вигоди були залишені у спільному користуванні. Зобов`язано ДКП ЖЕК-404 укласти з ОСОБА_3 окремий договір житлового найму на кімнату площею 11,3 кв. м у спірній квартирі. Зобов`язано ДКП ЖЕК-404 відкрити окремі рахунки на ОСОБА_3 та ОСОБА_1 згідно із займаними приміщеннями. Зобов`язано ОСОБА_3 і ОСОБА_1 в місячний строк узаконити перепланування, які були проведені у спірній квартирі.

У зв`язку з прийняттям вищевказаного судового рішення та на підставі звернення ОСОБА_3 15 січня 2002 року Шевченківською районною адміністрацією Львівської міської ради було видано розпорядження № 12 Про узаконення самовільно проведеного переобладнання квартири та розділу на дві окремі .

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 04 лютого 2002 року рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 08 жовтня 2001 року у справі № 4124/2001 було скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

У зв`язку із скасуванням судом апеляційної інстанції рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 08 жовтня 2001 року Шевченківською районною адміністрацією Львівської міської ради 25 квітня 2002 року було видано розпорядження № 465 Про скасування розпорядження від 15 січня 2002 року № 12 Про узаконення самовільно проведеного переобладнання квартири та розділу на дві окремі .

В подальшому ухвалою Шевченківського районного суду міста Львова від 30 квітня 2002 року у справі № 4124/2001 було закрито провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , треті особи: ДКП ЖЕК-404 , Шевченківська районна адміністрація Львівської міської ради, про встановлення порядку користування квартирою та зміну умов договору житлового найму з тих підстав, що є таке, що набрало законної сили рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 03 грудня 1999 року між тими сторонами, про той самий предмет з тих же підстав.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Апеляційним судом в цій справі також встановлено, що 10 березня 2000 року ОСОБА_3 був вселений у спірну квартиру на підставі рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 03 грудня 1999 року у справі № 2-181/99, однак не мав визначеного у квартирі місця проживання, оскільки всі три кімнати були зачинені, позивачі створювали конфліктні ситуації, сварки, мали місце постійні непорозуміння. З цього приводу ОСОБА_3 звертався спочатку в усній формі, а в подальшому - з письмовими заявами до ЛКП Тополя-406 та правоохоронних органів, на які отримав роз`яснення, що порушені питання мають цивільно-правовий характер і вирішуються в судовому порядку.

На час розгляду справи апеляційним судом ОСОБА_3 зареєстрований у спірній квартирі, однак через неправомірну поведінку позивачів, через створені ними перешкоди не має можливості там повноцінно проживати, ніколи не втрачав інтересу до спірної квартири.

На обґрунтування зустрічних позовних вимог до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ЛКП Тополя-406 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, встановлення термінів для звільнення жилого приміщення, накладення штрафу за систематичне порушення житлових прав, встановлення порядку користування жилим приміщенням, усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням шляхом вселення та зобов`язання до укладення окремого договору житлового найму ОСОБА_3 посилався на те, що незважаючи на рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 03 грудня 1999 року про його вселення до квартири АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 систематично порушує його право на проживання у спірній квартирі, періодично змінює замки на вхідних дверях, відключає газопостачання до його кімнати, висловлює погрози та створює неможливі умови його проживання у квартирі,

Згідно з частиною першою статті 48 ЖК Української РСР жиле приміщення надається громадянам у межах норми жилої площі, але не менше розміру, який визначається Кабінетом Міністрів України і Федерацією професійних спілок України. При цьому враховується жила площа у жилому будинку (квартирі), що перебуває у приватній власності громадян, якщо ними не використані житлові чеки.

Статтею 63 ЖК Української РСР передбачено, що предметом договору найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду є окрема квартира або інше ізольоване жиле приміщення, що складається з однієї чи кількох кімнат, а також одноквартирний жилий будинок. Не можуть бути самостійним предметом договору найму: жиле приміщення, яке хоч і є ізольованим, проте за розміром менше від встановленого для надання одній особі (частина перша статті 48), частина кімнати або кімната, зв`язана з іншою кімнатою спільним входом, а також підсобні приміщення (кухня, коридор, комора тощо).

Члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї (стаття 64 ЖК Української РСР).

Відповідно до статті 65 ЖК Української РСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Згідно з частиною першою статті 104 ЖК Української РСР член сім`ї наймача вправі вимагати, за згодою інших членів сім`ї, які проживають разом з ним, укладення з ним окремого договору найму, якщо жилу площу, що припадає на нього, може бути виділено у вигляді приміщення, яке відповідає вимогам статті 63 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ЛКП Тополя-406 , третя особа - ОСОБА_4 , про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, встановлення термінів для звільнення жилого приміщення, накладення штрафу за систематичне порушення житлових прав, встановлення порядку користування жилим приміщенням, усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням шляхом вселення та зобов`язання до укладення окремого договору житлового найму , суд першої інстанції, з рішенням якого в цій частині погодився апеляційний суд, обґрунтовано виходив з того, що вказані вимоги є безпідставними з огляду на обставини, встановлені рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 03 грудня 1999 року у справі № 2-181/99, яким було частково задоволено позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні спірною квартирою, вселення та зміну умов договору житлового найму, вселено ОСОБА_3 у спірну квартиру, зобов`язано ОСОБА_1 і ОСОБА_2 не чинити йому перешкод у користуванні квартирою, а в решті його позовних вимог відмовлено.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_3 про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 навмисно не виконують рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 03 грудня 1999 року у справі № 2-181/99 та вчиняють дії, спрямовані на незаконне заволодіння спірною квартирою, не заслуговують на увагу, оскільки не спростовують вищезазначених висновків судів попередніх інстанцій та не свідчать про неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права.

Аргументи касаційної скарги ОСОБА_3 про те, що оскаржувані судові рішення не містять чітких висновків, не вирішують спір по суті та не можуть бути прийняті до виконання, оскільки не відповідають вимогам статті 4 Закону України Про виконавче провадження , є неспроможними з огляду на те, що рішенням місцевого суду було відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_3 , а постановою Львівського апеляційного суду від 19 березня 2019 року рішення суду першої інстанції в цій частині залишено без змін. При цьому рішення про відмову в задоволенні позову не тягне за собою виникнення, зміну чи припинення правовідносин, які існували між сторонами на час пред`явлення позову. Таке рішення не підлягає примусовому виконанню.

Заявлені в касаційній скарзі ОСОБА_3 вимоги про ухвалення в цій справі нового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є безпідставними, оскільки в задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було відмовлено постановою Львівського апеляційного суду від 19 березня 2019 року.

Крім того, вимоги касаційної скарги ОСОБА_3 про ухвалення в цій справі нового рішення про зобов`язання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не чинити йому перешкод у приватизації належної йому та його онукові ОСОБА_6 частки спірної квартири, залишення йому та ОСОБА_6 у спільному користуванні 40,9 % коридору, кухні, туалету, ванної кімнати, балкона та підвалу, зобов`язання ЛКП Тополя-406 укласти з ОСОБА_6 окремий договір житлового найму на кімнату площею 18,4 кв. м не можуть бути задоволені, так як ОСОБА_3 не заявляв таких вимог при зверненні до суду з позовом та після його уточнення.

Встановивши, що ОСОБА_3 зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 , іншого житла не має, був вселений в зазначену квартиру на підставі рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 03 грудня 1999 року у справі № 2-181/99, однак позбавлений можливості в ній повноцінно проживати у зв`язку з неправомірною поведінкою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , і звертався з цього приводу до ЛКП Тополя-406 та правоохоронних органів, апеляційний суд дійшов правильного висновку про скасування рішення місцевого суду в частині визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування спірною квартирою, і відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про те, що після виконання рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 03 грудня 1999 року у справі № 2-181/99 і вселення ОСОБА_3 до спірної квартири він жодного разу не з`являвся в ній, проживав за іншими адресами та почав звертатися до ЛКП Тополя-406 і правоохоронних органів із заявами про вжиття відповідних заходів реагування лише у 2010 році після того, як вони подали до суду позов про визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням, не спростовують висновків апеляційного суду про те, що ОСОБА_3 ніколи не втрачав інтересу до спірної квартири, а також тих обставин, що після виконання рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 03 грудня 1999 року між сторонами існував спір щодо порядку користування квартирою, що підтверджується судовими рішеннями у справі № 4124/2001, провадження в якій було закрито ухвалою Шевченківського районного суду міста Львова від 30 квітня 2002 року.

Аргументи касаційної скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про те, що апеляційний суд не дослідив надані ними докази тривалого непроживання ОСОБА_3 у спірній квартирі, а також того, що він не займається її ремонтом, не оплачує комунальні послуги, однак суд взяв за основу неправдиві усні пояснення ОСОБА_3 і помилково виходив з того, що вони створювали ОСОБА_3 перешкоди у проживанні у квартирі , не можуть бути підставою для скасування судового рішення апеляційного суду, оскільки ці аргументи зводяться до переоцінки доказів та обставин справи, що відповідно до положень вищевказаної статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про те, що апеляційний суд розглянув справу за їх відсутності, не врахував їх повідомлень про неможливість з`явитися в судове засідання за станом здоров`я, чим порушив їх право брати участь в судових засіданнях і не забезпечив справедливого судового розгляду, не заслуговують на увагуз огляду на таке.

Розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, а відповідно до статті 6 Конвенції таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

У статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

У пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 15 травня 2008 року у справі Надточій проти України (заява N 7460/03) зазначено, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

З матеріалів справи вбачається, що ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 13 липня 2018 року розгляд справи призначено на 27 вересня 2018 року, про що сторін було належним чином повідомлено.

27 вересня 2018 року ОСОБА_1 звернулася до Апеляційного суду Львівської області з клопотанням про відкладення розгляду справи, в якому посилалася на погіршення стану здоров`я дочки ОСОБА_2

27 вересня 2018 року розгляд справи апеляційним судом було відкладено на 17 жовтня 2018 року

В подальшому у зв`язку з ліквідацією Апеляційного суду Львівської області 18 жовтня 2018 року справу № 2-417/11 передано до Львівського апеляційного суду.

Ухвалою Львівського апеляційного суду від 19 листопада 2018 року розгляд справи призначено на 29 січня 2019 року, про що сторін було належним чином повідомлено.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 брали участь в судовому засіданні 29 січня 2019 року, коли у справі було оголошено перерву до 19 березня 2019 року.

Про судове засідання, призначене апеляційним судом на 19 березня 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були повідомлені під розписку, тобто належним чином.

19 березня 2019 року ОСОБА_2 подала до Львівського апеляційного суду клопотання про відкладення розгляду справи, в якому посилалася на стан здоров`я ОСОБА_1 . Однак викладені у клопотанні обставини щодо неможливості участі ОСОБА_1 у розгляді справи не були підтверджені відповідними доказами.

За правилами частини першої статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Неявка ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в судове засідання 19 березня 2019 року не може бути підставою для скасування правильного по суті судового рішення апеляційного суду, оскільки вказана справа перебувала на новому розгляді в суді апеляційної інстанцій з 13 липня 2018 року і в ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було достатньо часу (понад 8 місяців) для надання всіх пояснень і доказів, які вони вважали за доцільне надати суду.

Крім того, відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Тобто процесуальним законом суду апеляційної інстанції надано право розгляду справи за відсутності сторін, які належним чином повідомлені про розгляд справи, незалежно від причин їх неявки.

Зазначене узгоджується з правовими висновками, викладеними в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 461/577/14-ц (провадження № 61-14347св18).

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої (у незміненій частині) та апеляційної інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення в оскаржуваній в касаційному порядку частині, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі Проніна проти України ).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційних скарг, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Судові рішення судів першої (у незміненій частині) та апеляційної інстанцій в оскаржуваній в касаційному порядку частинівідповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Щодо клопотання ОСОБА_2 про застосування до ОСОБА_3 заходів процесуального примусу.

У грудні 2019 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду клопотання, в якому просила постановити ухвалу про стягнення в дохід державного бюджету з ОСОБА_3 штрафу в сумі до від 0,3 до трьох розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб за систематичне ненадання у встановлений судом строк копії відзиву на позов, апеляційну чи касаційну скаргу, відповіді на відзив, заперечення позивачам, які є іншими учасниками справи

Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 143 ЦПК України заходами процесуального примусу є процесуальні дії, що вчиняються судом у визначених цим Кодексом випадках з метою спонукання відповідних осіб до виконання встановлених у суді правил, добросовісного виконання процесуальних обов`язків, припинення зловживання правами та запобігання створенню протиправних перешкод у здійсненні судочинства.

Статтею 144 ЦПК України визначені види заходів процесуального примусу, в тому числі і штраф.

Згідно з частиною першою статті 148 ЦПК України суд може постановити ухвалу про стягнення в дохід державного бюджету з відповідної особи штрафу у сумі до від 0,3 до трьох розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб у випадках: 1) невиконання процесуальних обов`язків, зокрема ухилення від вчинення дій, покладених судом на учасника судового процесу; 2) зловживання процесуальними правами, вчинення дій або допущення бездіяльності з метою перешкоджання судочинству; 3) неповідомлення суду про неможливість подати докази, витребувані судом, або неподання таких доказів без поважних причин; 4) невиконання ухвали про забезпечення позову або доказів, ненадання копії відзиву на позов, апеляційну чи касаційну скаргу, відповіді на відзив, заперечення іншому учаснику справи у встановлений судом строк; 5) порушення заборон, встановлених частиною дев`ятою статті 203 цього Кодексу.

Чинним цивільним процесуальним законодавством не встановлено імперативного характеру застосування заходів процесуального примусу, в тому числі й штрафу, оскільки це є правом суду, а не його обов`язком.

Аналіз клопотання свідчить про відсутність підстав для застосування заходів процесуального примусу, передбачених статтею 148 ЦПК України, оскільки ОСОБА_2 не надала належних та допустимих доказів, які б підтверджували вчинення ОСОБА_3 під час перегляду Верховним Судом оскаржуваних судових рішень дій, передбачених пунктами 1-5 частини першої статті 148 ЦПК України.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 06 грудня 2016 року в незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову Львівського апеляційного суду від 19 березня 2019 року в частині вирішення позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, та зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , Львівського комунального підприємства Тополя-406 , третя особа - ОСОБА_4 , про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, встановлення термінів для звільнення жилого приміщення, накладення штрафу за систематичне порушення житлових прав, встановлення порядку користування жилим приміщенням, усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням шляхом вселення та зобов`язання до укладення окремого договору житлового найму залишити без змін.

Відмовити в задоволенні клопотання ОСОБА_2 про застосування до ОСОБА_3 заходів процесуального примусу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко