Постанова

від 18.03.2021 по справі 388/1690/18

КРОПИВНИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

Іменем України

18 березня 2021 року м. Кропивницький

справа № 388/1690/18

провадження № 22-ц/4809/373/21

Кропивницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого судді: Черненка В.В.

суддів: Єгорової С.М., Чельник О.І.

секретар Гончар В.В.

учасники справи:

ОСОБА_1

представник Товариства з додатковою відповідальністю Неоальянс - Загреба О.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кропивницький цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 02.11.2020, суддя Степанов С.В., по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Товариства з додатковою відповідальністю Неоальянс про визнання недійсними договорів міни та оренди землі,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся у суд із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Товариства з додатковою відповідальністю Неоальянс про визнання недійсними договорів міни та оренди землі.

На обґрунтування позовних вимог зазначив, що ОСОБА_1 є власником двох земельних часток (паїв) №63та64, які розташовані на території Суходільської сільської ради Долинського району Кіровоградської області.

Правовстановлюючими документами на зазначені земельні ділянки є державний акт на право приватної власності на земельну ділянку серія ЯЛ

№ 131512 від 07.02.2011р., на земельну ділянку № 63 , кадастровий номер

3521987800:02:000:0063, площею 8,2273 га, виданий на ім`я ОСОБА_1 та свідоцтво про право на спадщину за законом від 27.09.2012 року, зареєстрованим у реєстрі за № 546.

Відповідно до свідоцтва позивач отримав у спадщину після смерті своєї матері ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , земельну ділянку № 64 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 8,23 га.

Після отримання зазначеного свідоцтва була виготовлена технічна документація із землеустрою і присвоєний кадастровий номер 3521987800:02:000:0064, що підтверджується витягом з Державного реєстру прав власності на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 07.02.2013р., індексний номер 331654.

У 2012 році позивач погодився на пропозицію ОСОБА_2 , щодо передачі йому в оренду належні позивачу земельні ділянки.

Державним нотаріусом Новгородківської районної державної нотаріальної контори Кіровоградської області Голобородько О.В. було посвідчено дві довіреності від 05.01.2012 року та від 27.02.2013 року, якими позивач уповноважив ОСОБА_2 представляти його інтереси, здавати в оренду, передавати в заставу з метою забезпечення їх зобов`язань, вчиняти будь-які дії щодо належного йому нерухомого майна - земельної ділянки, та інше.

Позивач стверджує, що ОСОБА_2 використав вказані довіреності всупереч їх домовленостям та вимогам чинного законодавства.

Так, державним нотаріусом Новгородківської районної державної нотаріальної контори Кіровоградської області Голобородько О. В. 03.06.2015 року був посвідчений договір міни (обміну) земельних ділянок, зареєстрований за № 599.

У п. 1.1 договору вказано, що Сторона-1 ( ОСОБА_3 ) та Сторона-2 ( ОСОБА_1 ) міняють (обмінюємо, передаємо у власність один одному) належне їм на

праві приватної власності нерухоме майно, а саме: ОСОБА_3 - земельну ділянку, площею 0,01 га, у межах згідно з планом, що розташована на території Новгородківської селищної ради, Новгородківського району, Кіровоградської області, цільове призначення якої - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а ОСОБА_1

- земельну ділянку, площею 8,2273 га, у межах згідно з планом, що розташована на території Суходільської сільської ради, Долинського району Кіровоградської області, цільове призначення якої - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Після того, як був укладений зазначений договір міни, відповідач ОСОБА_3 , 17.11.2015 року уклала договір оренди землі з відповідачем ТзДВ Неоальянс строком на 10 років.

Аналогічні дії ОСОБА_2 вчинив і по відношенню до земельної ділянки з кадастровим номером 3521987800:02:000:0064.

08.06.2015 року приватним нотаріусом Кіровоградського нотаріального округу Писаковською А. Г. був посвідчений договір міни, зареєстрований за № 461

Згідно п. 1 вказаного договору, за цим договором Сторона 1 (представник) - ОСОБА_6 передає у власність належну ОСОБА_3 на праві приватної власності земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а Сторона 2 (представник) - ОСОБА_2 , взамін передає у власність, належну ОСОБА_1 на праві приватної власності земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Відповідно до п. 2 вказаного договору у власність Стороні 1 переходить земельна ділянка, площею 8,2258 гектар у межах згідно з планом, кадастровий номер 3521987800:02:000:0064, яка розташована на території Суходільської сільської ради Долинського району Кіровоградської області, а у власність Стороні 2 переходить земельна ділянка, площею 0,01 гектар у межах згідно з планом, кадастровий номер 3523455100:02:003:1036, яка розташована на території Новгородківської селищної ради Новгородківського району Кіровоградської області.

Після того, як був укладений зазначений договір міни, відповідач ОСОБА_3 09.11.2015 року уклала договір оренди землі з відповідачем ТзДВ Неоальянс строком на 10 років.

Позивач зазначає, що укладаючи вказані договори міни земельних ділянок ОСОБА_2 діяв у своїх власних інтересах, оскільки належні позивачу земельні ділянки були передані у власність матері ОСОБА_2 - ОСОБА_3 .

Після цього ОСОБА_3 передала земельні ділянки в оренду ТзДВ Неоальянс , єдиним засновником та кінцевим бенефіціарним власником якого є ОСОБА_2 .

Площа земельної ділянки, яку передали у власність позивачу за кожним з договорів міни, набагато разів менша за площу земельної ділянки, яка належала позивачу.

Нормативна грошова оцінка земельної ділянки, яку передали у власність позивачу за кожним з договорів міни менша за нормативну грошову оцінку земельної ділянки, яка йому належала.

При цьому кожен з договорів передбачав, що доплата за обмін земельних ділянок не вноситься.

Позивач зазначив, що вказані договори міни земельних ділянок укладено з порушенням п.15 розділу Х Перехідні положення Земельного кодексу України, яким встановлено заборону відчуження земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та земельних часток (паїв).

Просив суд визнати недійсним договір міни (обміну) земельних ділянок від 03.06.2015, зареєстрований за № 599, посвідчений державним нотаріусом Новгородківської районної державної нотаріальної контори Кіровоградської області Голобородько О.В., за яким ОСОБА_3 та ОСОБА_1 обміняли земельні ділянки з кадастровими номерами 3523455100:02:003:1033 та 3521987800:02:000:0063 та скасувати його державну реєстрацію.

Визнати недійсним договір міни від 08.06.2015, зареєстрований за № 461, посвідчений приватним нотаріусом Кіровоградського нотаріального округу Писаковською А.Г., за яким ОСОБА_3 та ОСОБА_1 обміняли земельні ділянки з кадастровими номерами 3523455100:02:003:1036 та 3521987800:02:000:0064 та скасувати його державну реєстрацію.

Визнати недійсним договір оренди землі від 09.11.2015 між ОСОБА_3 та ТОВ Неоальянс відносно земельної ділянки з кадастровим номером 3521987800:02:000:0063, площею 8, 2273 га, розташованої на території Суходільської сільської ради Долинського району Кіровоградської області та скасувати його державну реєстрацію.

Визнати недійсним договір оренди землі від 09.11.2015 між ОСОБА_3 та ТОВ Неоальянс відносно земельної ділянки з кадастровим номером 3521987800:02:000:0064 площею 8, 2258 га, розташовану на території Суходільської сільської ради Долинського району Кіровоградської області за ОСОБА_3 та скасувати його державну реєстрацію.

Рішенням Долинського районного суду Кіровоградської області від 02.11.2020 у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції у зв`язку з порушенням норм процесуального та матеріального права. Зазначено, що про укладення договорів міни, а в подальшому договорів оренди позивачу нічого не було відомо, ОСОБА_2 не ставив його до відома щодо укладення цих договорів, не повідомив про те, що в результаті укладення цих договорів будуть суттєво порушені права позивача в частині права власності на земельні ділянки, які йому належали. В результаті таких дій ОСОБА_2 з використанням наданих йому довіреностей було порушено конституційне право ОСОБА_1 , а саме право власності на земельні ділянки. ОСОБА_2 діяв у своїх інтересах.

Ухвалою Кропивницького апеляційного суду від 11.01.2021 по справі відкрито апеляційне провадження.

До суду надано відзив на апеляційну скаргу від представника відповідачів ОСОБА_7 , в якому заперечується проти задоволення апеляційної скарги.

Ухвалою Кропивницького апеляційного суду від 29.01.2021 справу призначено до розгляду.

Перевіривши доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що зазначені доводи не спростовують висновків суду першої інстанції.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції встановив, що

на підставі довіреності від 05.01.2012 року, якою ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_2 бути його представником, а також вчиняти будь-які дії щодо належного йому нерухомого майна земельної ділянки, кадастровий номер 3521987800:02:000:0063, площею 8,2273га, було укладено договір міни (обміну) земельних ділянок від 03.06.2015 року, зареєстрований за № 599.

У п. 1.1 договору вказано, що Сторона-1 ( ОСОБА_3 ) та Сторона-2 ( ОСОБА_1 ) міняють (обмінюємо, передаємо у власність один одному) належне їм на праві приватної власності нерухоме майно, а саме: ОСОБА_3 - земельну ділянку, площею 0,01 га, у межах згідно з планом, що розташована на території Новгородківської селищної ради, Новгородківського району, Кіровоградської області, цільове призначення якої - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а ОСОБА_1 - земельну ділянку, площею 8,2273 га, у межах згідно з планом, що розташована на території Суходільської сільської ради, Долинського району Кіровоградськоїобласті, цільове призначення якої - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (а.с. 24-29).

Після того, як був укладений зазначений договір міни, відповідач ОСОБА_3 , 17.11.2015 року уклала договір оренди землі з відповідачем ТзДВ Неоальянс строком на 10 років.

Зазначені обставини встановлені з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно Державного реєстру іпотек Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 22.08.2017 року (а.с.16-17).

На підставі довіреності від 27.02.2013 року, якою ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_2 бути його представником, а також вчиняти будь-які дії щодо належного йому нерухомого майна земельної ділянки, кадастровий номер 3521987800:02:000:0064, площею 8,23га, було укладено договір міни (обміну) земельних ділянок від 08.06.2015 року, зареєстрований за № 461.

Згідно п. 1 вказаного договору, за цим договором Сторона 1 (представник) - ОСОБА_6 передає у власність належну ОСОБА_3 на праві приватної власності земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а Сторона 2 (представник) - ОСОБА_2 , взамін передає у власність, належну ОСОБА_1 на праві приватної власності земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Відповідно до п. 2 вказаного договору у власність Стороні 1 переходить земельна ділянка, площею 8,2258 гектар у межах згідно з планом, кадастровий номер 3521987800:02:000:0064, яка розташована на території Суходільської сільської ради Долинського району Кіровоградської області, а у власність Стороні 2 переходить земельна ділянка, площею 0,01 гектар у межах згідно з планом,кадастровий номер 3523455100:02:003:1036, яка розташована на території Новгородківської селищної ради Новгородківського району, Кіровоградської області (а.с. 30-33).

Після того, як був укладений зазначений договір міни, відповідач ОСОБА_3 09.11.2015 року уклала договір оренди землі з відповідачем ТзДВ Неоальянс строком на 10 років. (а.с.18-19).

Суд першої інстанції зазначив, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України).

Як передбачено ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, що встановлені чч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Згідно з ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави, суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ч. 1 ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Близький за змістом припис передбачає ч. 1 ст. 317 ЦК України.

Згідно з ч.1 ст. 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до ст. 244 ЦК України, представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю.

Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Згідно зі статтею 78 ЗК України, право власності на землю це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Земельне законодавство базується на принципі невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом (п. в ч. 1 ст. 5 ЗК України).

Тобто, власник земельної ділянки має повноваження щодо володіння, користування та розпорядження нею, а держава не повинна втручатися у здійснення громадянами свого права розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Відповідно до пп. а ч. 1 ст. 81 ЗК України громадяни України набувають право власності на земельні ділянки, зокрема, на підставі їх придбання за договором міни.

Суд першої інстанції зазначив, що Згідно з п. 15 розділу Х Перехідні положення ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2019 року, не допускається: купівля-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб; купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб, а також крім зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам - учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами.

Купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами а та б цього пункту, запроваджується за умови набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2019 року, в порядку, визначеному цим Законом.

Угоди (у тому числі довіреності), укладені під час дії заборони на купівлю-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами а та б цього пункту, в частині їх купівлі-продажу та іншим способом відчуження, а так само в частині передачі прав на відчуження цих земельних ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє є недійсними з моменту їх укладення (посвідчення).

Отже, заборона відчуження, встановлена п. 15 розділу Х Перехідні положення ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, і яка діяла до 1 січня 2019 року, передбачає винятки, а саме:

Можливість вилучення (викупу) земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності для суспільних потреб.

Можливість передання земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв) у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб.

Можливість зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами.

Виключення із заборони відчуження згідно з пп. б п. 15 розділу Х Перехідні положення ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону, Верховний Суд України у постановах від 5 листопада 2014 року у справі № 6-172цс14, від 11 лютого 2015 року у справі № 6-5цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-464цс16 витлумачив так:

Міна (обмін) земельних часток (паїв) відповідно до вимог закону є цивільно-правовою угодою, яка, однак, може укладатися та реалізовуватись лише у порядку, передбаченому в Законі № 899-IV.

Закон № 899-IV застосовується лише одноразово при переведенні земельної ділянки (паю) з невизначеними межами в закріплену на місцевості земельну ділянку з конкретним цільовим призначенням.

Стаття 14 Закону № 899-IV передбачає, що у разі якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву. Обмін земельними ділянками здійснюється за згодою їх власників відповідно до закону та посвідчується нотаріально.

Частина 1 ст. 5 Закону № 899-IV встановлює, що матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників, оформлюють сільські, селищні, міські ради та районні державні адміністрації в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку.

Згідно з цією статтею право на обмін земельних часток (паїв) можна реалізувати в період між проведенням зборів власників земельних часток (паїв) щодо розподілу земельних ділянок та видачею їхнім власникам державних актів на право власності на землю. Ні у ЗК України, ні в інших Законах України немає порядку міни земельних часток (паїв) в інших випадках.

Об`єктами обміну можуть бути земельні ділянки сільськогосподарського призначення за схемою пай на пай та лише у випадку, передбаченому ст. 14 Закону № 899-IV.

ЄСПЛ у рішенні від 22 травня 2018 року, що набуло статусу остаточного 22 серпня 2018 року, розглянув заяви ОСОБА_8 (яка успадкувала від матері земельну частку (пай), а у 2006 році отримала документи про виділення цієї частки (паю) у натурі (на місцевості) як земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 2,5917 га) та ОСОБА_9 (який успадкував від матері земельну частку (пай), а у 2008 році отримав документи про виділення її у натурі (на місцевості) як земельної ділянки для товарного сільськогосподарського виробництва площею 3,41 га). Заявники стверджували, що законодавчі обмеження, накладені на них як на власників земель сільськогосподарського призначення, порушували їхні права, гарантовані статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

ЄСПЛ дійшов таких висновків:

Законодавча заборона відчуження земельних ділянок становить втручання у мирне володіння майном заявників (§ 104).

Заборона відчуження та її продовження мали підґрунтя у національному законодавстві, яке ніколи не визнавалось неконституційним (§ 105).

Органи влади України послідовно протягом майже двох десятиліть визначали своєю метою кінцеве запровадження належним чином врегульованого ринку землі, розглядаючи заборону відчуження як проміжний етап на шляху до досягнення цієї мети. Сам характер заборони відчуження, проголошена ціль її запровадження та продовження полягали по суті у наданні часу для розгляду можливих альтернатив абсолютній забороні продажу (§ 129).

ЄСПЛ встановив порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (§ 149), вважаючи, що це є достатньою справедливою сатисфакцією за будь-яку моральну шкоду, завдану заявникам (§ 156). Однак ЄСПЛ звернув також увагу на те, що якщо держава-відповідач необґрунтовано затягуватиме із вжиттям необхідних заходів загального характеру з метою виконання його рішення, з часом це може призвести до ситуації, коли присудження компенсації за ст. 41 Конвенції може, зрештою, стати виправданим, принаймні, для певних категорій власників землі сільськогосподарського призначення (§ 157).

Держава з часу введення в дію заборони відчуження не змогла забезпечити протягом багатьох років належного механізму реалізації права власності на землі сільськогосподарського призначення. Рішення ЄСПЛ не може трактуватися як спеціальний дозвіл на вільний обіг, зокрема обмін, земельних ділянок сільськогосподарського призначення безвідносно до приписів нормативних актів України.

Верховний Суд України застосував звужувальне тлумачення пп. б п. 15 розділу Х Перехідні положення ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, щодо можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону, оскільки на підставі статей 5, 14 Закону № 899-IV встановив, що такий обмін може відбутися за схемою пай на пай .

Суд першої інстанції зазначив, що громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод (ч. 1 ст. 131 ЗК України). Укладення таких угод здійснюється відповідно до ЦК України з урахуванням вимог ЗК України (ч. 2 вказаної статті).

За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов`язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (чч. 1-3 ст. 715 ЦК України).

Договір міни є різновидом договору купівлі-продажу (§ 6 Міна розміщений у главі 54 Купівля-продаж ЦК України); сторонами договору міни, як і сторонами договору купівлі-продажу, є продавець і покупець (ст. 655, ч. 2 ст. 715 ЦК України).

Частина 1 ст. 14 Закону № 899-IV встановлює один з випадків, коли можливий обмін земельними ділянками, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, тоді як абзац 11 ч. 1 ст. 5 цього Закону у редакції, чинній на час укладення договору міни, передбачав повноваження сільських, селищних, міських рад і районних державних адміністрацій оформляти матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Відповідно ст. 14 Закону № 899-IV не забороняється можливість обміну земельними ділянками, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в інших випадках, ніж той, який визначений у частині першій цієї статті, як і не забороняється можливість обміну іншими, ніж призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельними ділянками сільськогосподарського призначення.

Заборона відчуження, визначена у пп. б п. 15 розділу Х Перехідні положення ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, та виключення з неї можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону стосуються не тільки земельних ділянок, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а й інших земельних ділянок сільськогосподарського призначення.

Наявність у сільських, селищних, міських рад і районних державних адміністрацій передбаченого в абзаці 1 ч. 1 ст. 5 Закону № 899-IV у редакції, чинній на час укладення договору міни, повноваження оформляти матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку, не виключала можливість обміну згідно з чинним законодавством земельними ділянками, на які вже були видані державні акти на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв).

Частина 1 ст. 14 цього Закону визначає один з випадків можливого обміну земельними ділянками, що використовуються їхніми власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а не регулює обмін земельними частками (паями), права на які підтверджені сертифікатом, і розподіленими та визначеними у натурі земельними ділянками, які ще не зареєстровані за власниками земельних часток (паїв).

Суд першої інстанції зазначив, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 травня 2019 року (справа № 227/1506/18) зауважила, що задля гарантування правової визначеності вона має відступати від попередніх висновків Верховного Суду України лише за наявності для цього належної підстави.

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. окремі думки суддів Великої Палати Верховного Суду щодо постанови від 12 червня 2018 року у справі № 823/378/16).

Велика Палата Верховного Суду погодилась з тим, що договір міни відповідає приписам статей 203 та 715 ЦК України та не суперечить пп. б п. 15 розділу Х Перехідні положення ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду відхилила як необґрунтовані доводи щодо неврахування судами попередніх інстанцій висновку Верховного Суду України щодо застосування пп. б п. 15 розділу Х Перехідні положення ЗК України у редакції, що була чинною до 1 січня 2019 року, стосовно можливості обміну земельних ділянок сільськогосподарського призначення лише за схемою пай на пай і відступає від цього висновку з огляду на таке:

Підпункт б п. 15 розділу Х Перехідні положення ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, гарантував можливість обміну не земельної частки (паю) на іншу земельну частку (пай), а земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону.

Частина 1 ст. 14 Закону № 899-IV не обмежувала випадки, за яких може бути проведений такий обмін, а визначала одну з можливостей обміну земельними ділянками, що використовуються їхніми власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Вищезазначений висновок відображений також, зокрема у постанові Верховного Суду від 2 жовтня 2019 року (справа № 388/313/18).

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Суд першої інстанції зазначив, що у даній справі, ОСОБА_1 за спірними правочинами набув у власність майно взамін на інше майно, тобто став власником майна, що дає підстави стверджувати про необґрунтованість його доводів щодо укладення між сторонами договорів міни (обміну) земельних ділянок всупереч вимогам чинного законодавства.

З огляду на вищезазначене, суд першої інстанції дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог позивача ОСОБА_1 та про відмову в їх задоволенні.

Справа розглядалась судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження з викликом учасників справи.

Згідно ч.1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом.

За загальними положеннями ЦПК України на суд покладено обов`язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у ст. 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Частиною 4 ст. 10 ЦПК України і ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і докази не збирає.

В апеляційній скарзі зокрема зазначається, що позивач був позбавлений права власності на свої дві земельні ділянки в результаті зловживання відповідачем ОСОБА_2 своїми правами за перевищення меж своїх повноважень.

Надаючи право відповідачу здійснювати певні дії відповідно до довіреностей позивач не уповноважував відповідача укладати договори відчуження або міни (обміну) земельними ділянками особливо якщо такі дії суттєво впливають на права позивача.

Суд апеляційної інстанції перевірив доводи апеляційної скарги і дійшов висновку , що зазначені обставини не знайшли свого підтвердження оскільки не підтвердженні належними та допустимими доказами.

Матеріалами справи підтверджено, що на підставі довіреності від 05.01.2012 року, якою ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_2 бути його представником, а також вчиняти будь-які дії щодо належного йому нерухомого майна земельної ділянки, кадастровий номер 3521987800:02:000:0063, площею 8,2273га, було укладено договір міни (обміну) земельних ділянок від 03.06.2015 року, зареєстрований за № 599.

На підставі довіреності від 27.02.2013 року, якою ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_2 бути його представником, а також вчиняти будь-які дії щодо належного йому нерухомого майна земельної ділянки, кадастровий номер 3521987800:02:000:0064, площею 8,23га, було укладено договір міни (обміну) земельних ділянок від 08.06.2015 року, зареєстрований за № 461.

Зазначена довіреність не містить обмежень в частині наданих повноважень ОСОБА_2 .

Встановлені обставини дають підстави зробити висновок, що доводи позивача про те, що він не уповноважував ОСОБА_2 здійснювати таку дію як, договір міни земельної ділянки, яка належить позивачу на іншу земельну ділянку не знайшли свого підтвердження.

З матеріалів справи вбачається, що довіреності були видані 05.01.2012 року та 27.02.2013 року.

Позивач по справі не надав належного пояснення з якою ціллю були надані довіреності відповідачу.

Договори міни були укладені 03.06.2015 року та 08.06.2015 року, в суд із позовом позивач звернувся 15.11.2018 року.

Встановлені обставини дають підстави зробити висновок, що з дати видачі доручення і до звернення у суд, позивач не проявляв інтерес до земельних ділянок власниками яких був позивач до укладення договорів міни.

Відповідно до статті 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі , може здійснюватися за довіреністю.

Повноваження представника фізичної особи може здійснюватися за довіреністю, якою є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

За загальним правилом довірена особа, яка виступає від імені довірителя, зобов`язана діяти в її інтересах добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Статтею 248 ЦК України визначено, що представництво за довіреністю припиняється в тому числі у разі скасування довіреності особою, яка її видала. У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов`язаний негайно повернути довіреність.

Відповідно до статті 249 ЦК України особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення.

Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно із частинами першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, п`ятою і шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Позивач зазначає, що відповідачі діяли за зловмисною домовленістю.

Згідно з частиною першою статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

Для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.

Для задоволення позовних вимог за статтею 232 ЦК України необхідно на підставі певних доказів встановити, що представник за правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діє при цьому у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє.

У п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними судам роз`яснено, що для визнання правочину недійсним на підставі ст. 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.

Тобто, для визнання недійсним правочину, вчиненого в результаті зловмисної домовленості, необхідно встановити факт зловмисної домовленості представника з іншою особою (свідоме вчинення правочину всупереч інтересам довірителя), наявність збитків та причинний зв`язок між зловмисною домовленістю та завданими збитками.

З матеріалів справи вбачається, що позивач видаючи довіреності на розпорядження земельними ділянками ОСОБА_2 не зазначав будь - яких обмежень відносно розпорядження земельними ділянками, тому ОСОБА_2 не був обмежений здійснювати будь - які дії з зазначеними земельними ділянками. Відповідно посилання позивача про зловмисну домовленість між відповідачами у даному випадку є необґрунтованими, оскільки не підтверджені належними та допустими доказами.

Приймаючи до уваги встановлені обставини, колегія суддів дійшла висновку, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження своїх доводів викладених в апеляційній скарзі, що у позивача було відсутнє волевиявлення на відчуження земельних ділянок.

Факт видачі зазначених довіреностей на розпорядження земельними ділянками позивачем не оспорюється.

Також позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження доводів про зловмисну домовленість представника та іншої сторони договору міни (обміну) земельної ділянки.

З матеріалів справи вбачається, що зазначена довіреність позивачем не відмінена.

Приймаючи до уваги встановлені обставини, суд апеляційної інстанції зробив висновок, що доводи викладені в апеляційній скарзі висновків суду першої інстанції не спростовують, оскільки не підтверджуються належними та допустимими доказами та суперечать фактичним обставинам справи та вимогам закону.

Підстави для скасування або зміни рішення суду першої інстанції відсутні.

Апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, рішення суду першої інстанції відповідно до ч.1 ст. 375 ЦПК України залишається без змін.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 382, 383, 384 ЦПК України, Кропивницький апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , залишити без задоволення.

Рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 02.11.2020 , залишити без змін.

Стягнути із ОСОБА_1 в дохід держави 4228,80 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.

Постанова суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках передбачених ст..389 ЦПК України.

Головуючий:

Судді: