Постанова

від 08.04.2021 по справі 494/1456/15-ц

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/1615/21

Номер справи місцевого суду: 494/1456/15-ц

Головуючий у першій інстанції Римар І. А.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08.04.2021 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.,

суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка І.А.,

при секретарі: Павлючук Ю.В.,

у відкритому судовому засіданні переглянув справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Березівського районного суду Одеської області від 14 липня 2020 року про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України за поданням приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Хлєбникова Олександра Володимировича про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника ОСОБА_1 без вилучення паспортного документа, стягувач ОСОБА_2 , -

в с т а н о в и в:

03 червня 2020 року приватний виконавець виконавчого округу Одеської області Хлєбников Олександр Володимировича звернувся до суду за поданням про тимчасово обмеження боржника ОСОБА_1 у праві виїзду за межі України до виконання ним зобов`язань. Подання приватного виконавця мотивовано тим, що на виконанні приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Хлєбникова О.В. перебуває заведене виконавче провадження №58340471 з примусового виконання виконавчого листа №494/1456/15-ц про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості за договором позики в загальному розмірі 188 611,70 грн., що еквівалентна 8 870 дол. США та 3% річних - 5 812 грн., а всього стягнути 194 423,70 грн. та відшкодування витрат за сплату судового збору у розмірі 4 083, 25 грн.

У боржника маються відкриті рахунки в банківських установах, на які було накладено арешт, однак кошти на них відсутні. Боржник не виконує рішення суду та документований паспортом громадянина України для виїзду за кордон. Боржник не сплатив заборгованості та не з`являється на виклики приватного виконавця.

Ухвалою Березівського районного суду Одеської області від 10 липня 2020 року відкрито провадження по справі.

В судове засідання 14 липня 2020 року приватний виконавець не з`явився, подав до суду клопотання, у якому повністю підтримав подання, просив задовольнити в повному обсязі, розглядати справу за його відсутності.

Ухвалою Березівського районного суду Одеської області від 14 липня 2020 року подання приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Хлєбникова Олександра Володимировича задоволено. Суд тимчасово обмежив у праві виїзду за кордон, без вилучення паспорта громадянина України для виїзду за кордон ОСОБА_1 , до виконання зобов`язань, покладних на нього виконавчим листом №494/1456/15-ц, виданого 23 травня 2016 року Березівським районним судом Одеської області про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості за договором позики у загальному розмірі 188 611,70 грн., що еквівалентно 8 870 дол. США та 3% річних - 5 812 грн., а всього стягнути 194 423,70 грн. та відшкодування витрат за сплату судового збору в розмірі 4 083, 25 грн.

В апеляційній скарзі боржник ОСОБА_1 просить ухвалу суду першої інстанції скасувати та прийняти постанову про відмову у задоволенні подання приватного виконавця, посилаючись на порушення судом норм процесуального права.

У судове засідання до суду апеляційної інстанції сторони по справі не з`явились, але про розгляд справи вони сповіщались належним чином та завчасно, що підтверджується поштовим повідомленням про отримання ними судових повісток.

Відповідно до ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки.

Явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов`язковою.

Виходячи з вищевказаного, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін, освідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників.

Згідно із ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Повне судове рішення виготовлене 08 квітня 2021 року.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи, наведені у апеляційній скарзі, та відзиві на апеляційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Хлєбникова Олександра Володимировича, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга боржника ОСОБА_1 задоволенню не підлягає, оскільки ухвала суду першої інстанції постановлена з дотриманням норм процесуального права.

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

У відповідності до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 33 Конституції України , кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Статтею 2 Протоколу №4 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод встановлено, що, кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною.

На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Статтею 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права передбачено, що кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну. Згадані вище права не можуть бути об`єктом ніяких обмежень, крім тих, які передбачено законом, які є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров`я чи моральності населення або прав і свобод інших і є сумісними з іншими правами, визначеними в цьому Пакті.

Згідно зі статтею 1 Закону України Про виконавче провадження , виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України , цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

У відповідності до вимог частини 1 статті 18 Закону Про виконавче провадження виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

У пункті 19 частини 3 статті 18 вказаного Закону зазначено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право у разі ухилення боржника від виконання зобов`язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника - фізичної особи чи керівника боржника - юридичної особи за межі України до виконання зобов`язань за рішенням або погашення заборгованості за рішеннями про стягнення періодичних платежів.

Як зазначено у частинах 3 та 4 статті 441 ЦПК України, суд може постановити ухвалу про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України фізичної особи, яка є боржником за невиконаним нею судовим рішенням, на строк до повного виконання такого судового рішення.

Ухвала про тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України може бути постановлена за поданням державного або приватного виконавця, яким відкрито відповідне виконавче провадження. Суд негайно розглядає таке подання без повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного (приватного) виконавця.

Конституційна гарантія вільного пересування фізичної особи не поширюється на випадки, коли суспільні інтереси вимагають правомірного обмеження прав людини, зокрема для захисту прав і законних інтересів інших членів суспільства. Обмеження права особи вільно залишати територію України, яке визначено в Конституції України й міжнародно-правових актах, визнається легітимним втручанням держави в права людини з метою забезпечення загального блага.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до виконавчого листа від 23 травня 2016 року, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 стягнуто заборгованість за договором позики в загальному розмірі 188 611,70 грн., що еквівалентна 8 870 доларів США та 3% річних - 5 812 грн., а всього стягнути 194 423,70 грн. та витрати по сплаті судового збору у розмірі 4 083, 25 грн..

11 лютого 2019 року постановою приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Хлєбникова Олександра Володимировича відкрито виконавче провадження та зобов`язано боржника подати декларацію про доходи та майно.

З повідомлення про вручення поштового відправлення встановлено, що боржнику 14 лютого 2019 року вручено зазначену постанову.

14 лютого 2019 року постановою приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Хлєбникова Олександра Володимировича про арешт майна боржника накладено арешт на все рухоме майно , що належить боржнику ОСОБА_1 ..

14 лютого 2019 року постановою приватного виконавця про арешт коштів боржника накладено арешт на грошові кошти у всіх видах валют, що містяться на всіх рахунках, в тому числі карткових та депозитних.

На неодноразові виклики приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Хлєбникова О.В. боржник не з`явився і не надав декларацію про доходи та майно.

Станом на день розгляду подання заборгованість за вищевказаним виконавчим листом не сплачена.

З відповіді ГУ ДМС України в Одеській області встановлено, що боржник документований паспортом громадянина України для виїзду за кордон, а саме: НОМЕР_1 від 11 лютого 2011 року.

Задовольняючи подання приватного виконавця, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що особі, яка має паспорт для виїзду за межі України та має такий намір, може бути обмежено у виїзді за кордон у випадку ухилення від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням, до виконання цих зобов`язань. Боржник ОСОБА_1 має боргові зобов`язання та ухиляється від виконання цих зобов`язань та рішення суду, документовано паспортом громадянина України для виїзду за кордон.

Посилання боржника ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що ухвала суду першої інстанції є незаконною й необґрунтованою, оскільки суд безпідставно задовольнив подання приватного виконавця про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України без вилучення паспортного документу, не приймаються до уваги за таких підстав.

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Гарантуючи судовий захист з боку держави, Конституція України одночасно визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (частина 5 статті 55 Конституції України). І це конституційне право не може бути скасоване або обмежене (частина 2 статті 22, стаття 64 Конституції України).

Положення пункту 9 частини третьої статті 129 Конституції України визначає одну з основних засад судочинства - обов`язковість рішень суду.

Статтею 129-1 Конституції України проголошено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Згідно із положень статті 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції України є нормами прямої дії.

Виходячи з принципу верховенства права, положень статей 21, 22 Конституції України щодо непорушності конституційних прав особи, положень ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 04.ХІ.50), яка гарантує права особи на доступ до суду і справедливий розгляд його справи судом, та положень статей 3, 15 ЦК України, статей 1, 3, 4 ЦПК України щодо права особи на судовий захист цивільного права та інтересу слід дійти висновку про пріоритетність права особи на судовий захист цивільних прав і інтересів, у тому числі шляхом виконання рішень суду.

Невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом. Конституційний Суд України в абзаці одинадцятому підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 11 березня 2011 року №2-рп/2011, посилаючись на позицію Європейського суду з прав людини, зазначив, що право на справедливий судовий розгляд може бути обмежене державою, якщо це обмеження не завдає шкоди самій суті права (абзац 2 п. 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року №11-рп/2012, абзац 3 п. 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2012 року №18-рп/2012 року).

Верховний Суд України в Аналізі судової практики щодо вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України №118/0/54-12 від 19 грудня 2012 року зазначив, "ухилення від виконання зобов`язань, покладених судовим рішенням, рішенням іншого органу (посадової особи)", вжите у п. 5 ч. 1 ст. 6 Закону №3857-XII та у п. 18 ч. 3 ст. 11 Закону №606-XIV, позначає з об`єктивної сторони такі діяння (дії чи бездіяльність) особи боржника, які полягають у навмисному чи іншому свідомому невиконанні нею зазначених обов`язків. У зв`язку з цим і здійснюється примусове виконання. Це також є підставою для звернення з поданням до суду щодо вирішення питання про застосування до такої особи тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України. Особа, яка має невиконані зобов`язання, не може вважатися винною в ухиленні, поки не буде доведено протилежне.

Отже, за змістом пункту 19 частини 3 статті 18 Закону України Про виконавче провадження тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України - це певного виду санкція, яка може застосовуватися у зв`язку з навмисним чи іншим свідомим ухиленням особи від виконання судового рішення про стягнення заборгованості за кредитом.

З матеріалів справи вбачається, що на неодноразові, 11 лютого 2019 року, 17 травня 2019 року та 21 травня 2020 року, виклики приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Хлєбникова О.В., які боржник отримав, він не з`явився на не надав декларацію про доходи та майно, що з достовірністю та об`єктивністю підтверджує, що боржник свідомо ухиляється від виконання судового рішення.

Згідно із частиною 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року , згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі. Ключовими принципами цієї статті є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.

Ураховуючи той факт, що право на справедливий суд займає основне місце у системі глобальних цінностей демократичного суспільства, ЄСПЛ у своїй практиці пропонує досить широке його тлумачення.

В рішенні Європейського суду з прав людини по справі Чуйкіна проти України від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено наступне, …суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює право на суд , в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі Голдер проти Сполученого Королівства (Golder v. the United Kingdom), пп. 28- 36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати вирішення спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах Мултіплекс проти Хорватії (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та Кутіч проти Хорватії (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

В рішенні Європейського суду з прав людини по справі Плахтєєв та Плахтєєва проти України від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, … якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі Ашинґдейн проти Сполученого Королівства (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24- 25, п. 57) .

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі Жоффр де ля Прадель проти Франції від 16 грудня 1992 року).

Аналізуючи зазначені норми права, застосовуючи практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи обставини, викладені в подання приватного виконавця про тимчасове обмеження у праві виїзд за межі України, з урахуванням розумності, обґрунтованості і адекватності вимог приватного виконавця, колегія суддів вважає, що приватним виконавцем доведено належним чином, що боржник свідомо ухиляється від виконання судового рішення, тому обмеження фізичної особи в праві вільно залишати територію України є легітимним та дотриманий справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання.

Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм поза розумним сумнівом , дав їм правильну оцінку та правильно виходив з того, що є законні підстави для тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України.

Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.

У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28 жовтня 2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45 ), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі Ґарсія Руіз проти Іспанії (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1) .

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення процесуального питання.

Тому, законних підстав для скасування ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення про відмову у тимчасовому обмеження боржника у праві виїзду за межі України немає.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, ухвалу Березівського районного суду Одеської області від 14 липня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та подальшому оскарженню не підлягає.

Повний текст судового рішення складено: 08 квітня 2021 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький

А.І. Дришлюк

Р.Д. Громік