Постанова

від 13.04.2021 по справі 910/18541/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 квітня 2021 року

м. Київ

cправа № 910/18541/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Случ О.В.,

за участю секретаря судового засідання Гогусь В.О.,

та представників

позивача : не з`явилися,

відповідача: Осадчого В.Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Дніпрожилбуд"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 12.01.2021

та рішення Господарського суду міста Києва від 19.10.2020

у справі № 910/18541/19

за позовом Вишгородської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Дніпрожилбуд"

про визнання укладеним договору,

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2019 року Вишгородська міська рада звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Дніпрожилбуд" про визнання укладеним договору про пайову участь (внесок) замовника (юридичної, фізичної особи) у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Вишгорода між Вишгородською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "Дніпрожилбуд" в редакції позивача.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач, як замовник будівництва, ухиляється від укладення договору про пайову участь, що є порушенням ч.ч. 2, 3, 9 ст. 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності".

Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.10.2020 (суддя Чебикіна С.О.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 12.01.2021 (колегія суддів у складі: Буравльов С.І. - головуючий, Ходаківська І.П., Пашкіна С.А.), позов задоволено повністю. Визнано укладеним договір про пайову участь (внесок) замовника (юридичної, фізичної особи) у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Вишгорода між позивачем та відповідачем в редакції, викладеній в резолютивній частині позову.

Судами обох інстанцій встановлено, що 31.05.2012 введено в експлуатацію об`єкт містобудування - напіввідкриту автостоянку на 16 машиномісць (2 черга будівництва) за адресою: Київська область, м. Вишгород, пр-т Шевченка, 3а, загальною площею 496,5 м 2 , замовником якого є Приватне акціонерне товариство "Дніпрожилбуд", що підтверджується декларацією про готовність об`єкта до експлуатації № КС14112094462.

Зазначена декларація затверджена 05.06.2012 Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю в Київській області.

Рішенням виконавчого комітету Вишгородської міської ради Київської області від 17.04.2014 у № 84 об`єкту - будівлі автостоянки біля багатоповерхового житлового будинку № 3 на пл. Шевченка в м. Вишгород присвоєно поштову адресу та зобов`язано відповідача дотриматись вимог ст. 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", укласти договір про пайову участь (внесок) замовника у створенні інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Вишгорода та сплатити внесок замовника у створенні інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Вишгорода.

Відповідно до акта ревізії окремих питань бюджету та окремих питань фінансово-господарської від 05.07.2016 № 08-21/18 інспектором Державної фінансової інспекції в Київській області виявлено, що протягом періоду з 01.01.2013 по 01.04.2016 між ТОВ "Дніпрожилбуд" та Вишгородською міською радою договір про пайову участь (внесок) не укладався та пайові внески не сплачувалися.

Листом № 2-29/1150 від 04.08.2016 позивач повідомив відповідача про необхідність укладення договору пайової участі та сплати пайового внеску у розмірі 250 000,00 грн.

У відповідь, 25.08.2016 відповідач направив на адресу позивача лист, у якому не заперечував свого обов`язку зі сплати суми 250 000, 00 грн пайового внеску.

Виконавчим комітетом Вишгородської міської ради 16.05.2019 прийнято рішення № 161 про затвердження умов договору "Про пайову участь (внесок) замовника (юридичної, фізичної особи) у створенні інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Вишгорода з Товариством з обмеженою відповідальністю "Дніпрожилбуд"".

23.07.2019 листом № 2-29/10487 позивач надіслав на адресу відповідача пропозицію щодо укладення договору про пайову участь разом із копією зазначеного рішення і примірником договору про пайову участь, що підтверджується накладною № 0730103181486 від 24.07.2019, описом вкладень у цінний лист, даними роздруківки результатів відстеження поштових відправлень, отриманими з офіційного веб-сайта Укрпошти.

У відповідь, 19.08.2019 відповідач направив на адресу позивача лист № 743/19 про відмову в укладенні договору про пайову участь.

Спір у справі виник у зв`язку з тим, що відповідач, на думку позивача, в порушення вимог чинного законодавства не уклав з позивачем договору пайової участі у розвитку транспортно-інженерної інфраструктури м. Вишгорода та не сплатив внесок замовника у створенні інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Вишгорода після введення в експлуатацію об`єкта містобудування - напіввідкритої автостоянки на 16 машиномісць (2 черга будівництва) за адресою: Київська область, м. Вишгород, пр-т Шевченка, 3а, загальною площею 496,5 м 2 , замовником якого є ТОВ "Дніпрожилбуд".

Задовольняючи позовні вимоги місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що ухилення замовника будівництва від укладення договору про пайову участь до прийняття об`єкта нерухомого майна до експлуатації є порушенням зобов`язання, яке прямо передбачене чинним законодавством. Невиконання такого зобов`язання не звільняє замовника будівництва від обов`язку укласти договір про пайову участь, у тому числі й після прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію. Також суди дійшли висновку про те, що позивач звернувся до суду в межах позовної давності.

Не погоджуючись з рішенням місцевого та постановою апеляційного господарських судів, відповідач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що судами неправильно застосовано норму ч. 1 ст. 261 ЦК України та не враховано висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 22.09.2020 у справі № 925/756/19. За твердженням відповідача, обрахування строку давності у даному випадку повинно відбуватися з моменту коли позивач довідався про порушення свого права - дізнався про прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію та про невиконання відповідачем обов`язку щодо укладення договору про пайову участь у встановлений законодавством термін.

Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.03.2021 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 13.04.2021 (з урахуванням ухвали від 31.03.2021 про виправлення описки) та надано строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 05.04.2021.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 05.04.2021 засобами електронного зв`язку та 06.04.2021 поштою надійшов від позивача відзив на касаційну скаргу, у якому Вишгородська міська рада просить відмовити у її задоволенні.

Також до Верховного Суду 12.04.2021 від Вишгородської міської ради надійшло клопотання про розгляд справи без участі представника позивача.

Заслухавши доповідь головуючого судді та пояснення представника відповідача, переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів в оскаржуваній частині, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Оскільки скаржник не оскаржує судові рішення в частині, у якій суди дійшли висновку про те, що відповідач зобов`язаний укласти з позивачем спірний договір про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Вишгород, і невиконання такого зобов`язання не звільняє замовника будівництва від обов`язку укласти договір про пайову участь, у тому числі й після прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію, колегія суддів не здійснює перегляд судових рішень в цій частині.

Відтак спірним у даному випадку є застосування позовної давності до позовних вимог.

Як вже зазначалось, скаржником вмотивовано подання касаційної скарги, а судом відкрито касаційне провадження, зокрема, на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме - суд апеляційної інстанції застосував норму ч. 1 ст. 261 ЦК України без урахування висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 22.09.2020 у справі № 925/756/19.

Так у вказаній постанові у справі № 925/756/19, правовідносини у якій є подібними тим, що склалися у справі № 910/18541/19, Велика Палата Верховного Суду розглядаючи питання застосування позовної давності до спірних правовідносин зазначила таке:

"Строк, у межах якого пред`являється позов як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу), ЦК України визначено як позовна давність (стаття 256 цього Кодексу).

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України ), перебіг якої відповідно до частини першої статті 261 цього ж Кодексу починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, перебіг позовної давності обчислюється з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Суди попередніх інстанцій погодилися з наведеними вище доводами відповідача про те, що позовну давність за вимогами про визнання договору укладеним пропущено.

Враховуючи те, що примірник сертифіката від 18 квітня 2012 року про прийняття об`єкта в експлуатацію відповідач направив Виконкому 27 квітня 2012 року, а звернення до суду з цим позовом відбулося лише у червні 2019 року, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що про введення об`єкту будівництва в експлуатацію позивачу було відомо з 27 квітня 2012 року, і саме з цього часу слід обраховувати перебіг позовної давності щодо вимог про укладення договору.

Суди обґрунтовано відмовили в задоволенні позову на підставі частини четвертої статті 267 ЦК України, встановивши факт звернення до суду з цим позовом лише у червні 2019 року, тобто поза межами загальної позовної давності у три роки, про застосування якої заявлено відповідачем у справі, тоді як перебіг позовної давності за позовними вимогами про визнання укладеним договору про пайову участь почався 27 квітня 2012 року.

Правильним є висновок судів попередніх інстанцій про те, що невиконання відповідачем протягом тривалого часу обов`язку щодо укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту та сплати пайового внеску, не може бути підставою для висновку про незастосування визначеної у статті 257 ЦК України загальної позовної давності до таких правовідносин. "

Колегія суддів враховує, що до такого висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла з урахуванням того, що відповідач до ухвалення судом рішення заявив про застосування позовної давності до вимог про визнання договору про пайову участь укладеним, оскільки товариство ще 27.04.2012 із супровідним листом № 172 направило позивачу копію сертифіката серії ЧК № 16412059827 від 18.04.2012 про прийняття об`єкта в експлуатацію, що позивач не заперечує, тобто проінформовано останнього про введення об`єкта в експлуатацію. На цьому ж листі є відмітка Виконкому від 27.04.2012 про його отримання за № 5842-01-14.

В свою чергу у справі № 910/18541/19 суди дійшли висновку, що: "позивач неодноразово звертався до відповідача з пропозиціями щодо укладення договору про пайову участь (внесок) замовника (юридичної, фізичної особи) у створенні розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Вишгород з метою врегулювання спірного питання у добровільному порядку, що підтверджується надісланими позивачем на адресу відповідача листами № 2-29/11 від 04.08.2016 та № 2-29/1047 від 23.07.2019.

Листом від 19.08.2019 № 743/19 відповідач вперше відмовив позивачу в укладенні договору про пайову участь.

Враховуючи те, що позивач, отримавши вищевказаний лист відповідача про відмову в укладенні договору про пайову участь, 19.08.2019 довідався про порушення свого права, то у розумінні ч. 1 ст. 261 ЦК України початок перебігу позовної давності необхідно обчислювати саме з 19.08.2019.

Вбачається, що позов було подано Вишгородською міською радою до Господарського суду м. Києва 23.12.2019, тому позивачем не було пропущено встановлений законом трирічний строк позовної давності."

Верховний Суд зазначає, що хоча питання дослідження обставин пропуску позовної давності вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням відповідних обставин справи, проте з урахуванням висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 22.09.2020 у справі № 925/756/19, позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Так судами обох інстанцій було встановлено, однак не взято до уваги під час вирішення питання про пропуск позовної давності, ту обставину, що рішенням виконавчого комітету Вишгородської міської ради Київської області від 17.04.2014 №84 об`єкту - будівлі автостоянки біля багатоповерхового житлового будинку №3 на пл. Шевченка в м. Вишгород присвоєно відповідну поштову адресу та відповідача зобов`язано дотриматись вимог ст. 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" укласти договір про пайову участь (внесок) замовника (юридичної, фізичної особи) у створенні інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Вишгорода та сплатити внесок замовника (юридичної, фізичної особи) у створенні інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Вишгорода. Тобто про наявність обов`язку відповідача укласти договір про пайову участь позивачу було достеменно відомо вже 17.04.2014.

До того ж суди обох інстанцій не встановили моменту, з якого позивачу стало відомо про введення об`єкта (напіввідкритої автостоянки) в експлуатацію. Однак, з урахуванням висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 925/756/19, встановлення та оцінка зазначених обставин є необхідною для правильного вирішення спору по суті.

В свою чергу, аналіз наведених норм права Глави 19 ЦК України щодо "інституту позовної давності" в сукупності із нормами ГПК України, що обмежують повноваження касаційного суду в частині здійснення додаткової оцінки доказів та обставин, не дають Верховному Суду підстав та можливостей для самостійного визначення обставин дати початку перебігу строку позовної давності, однак не обмежують його у перевірці правильності встановлення судами попередніх інстанцій початку відліку такого строку.

Касаційний суд має право лише здійснити перевірку застосування судами правових норм Глави 19 ЦК України на предмет правильності такого застосування встановленим обставинам.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з доводами скаржника про неправильне застосування норм ч. 1 ст. 261 ЦК України та неврахування висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 22.09.2020 у справі № 925/756/19, у зв`язку з чим, беручи до уваги передбачені ГПК України межі перегляду справи в касаційній інстанції, постанова апеляційного та рішення місцевого господарських судів у даній справі підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Що ж до посилань відповідача у касаційній скарзі на інші постанови Верховного Суду (від 27.03.2019 у справі № 904/379/18 та від 27.06.2018 у справі № 912/2525/17), то вони колегією суддів не досліджуються, оскільки касаційна скарга не містить доводів щодо неврахування висновків, викладених саме у цих постановах. При цьому положення ГПК України покладають обов`язок з визначення та доведення того, якого висновку Верховного Суду не було враховано при прийнятті оскаржуваного рішення, саме на скаржника, що, з урахуванням положень ст. 290 ГПК України, зобов`язує останнього, а не Суд, у скарзі повно викласти та детально описати невідповідність оскаржуваного судового рішення практиці Верховного Суду із застосування конкретної норми. Верховний Суд не наділений повноваженнями за скаржника доповнювати касаційну скаргу міркуваннями та вважати будь-які посилання скаржника на постанови Верховного Суду підставою для відкриття провадження у справі, якщо скаржник прямо не вказав на них як на таку підставу.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене і в залежності від встановлених обставин вирішити спір відповідно до норм матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Згідно з ч. 1 ст. 316 ГПК України вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Оскільки постанова апеляційного та рішення місцевого господарських судів підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судового збору, відповідно до ст. 129 ГПК України, не здійснюється.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Дніпрожилбуд" задовольнити частково.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 12.01.2021 та рішення Господарського суду міста Києва від 19.10.2020 у справі № 910/18541/19 скасувати.

Справу № 910/18541/19 направити на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н.О.

Случ О.В.