Ухвала

від 20.04.2021 по справі 910/17004/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

20 квітня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/17004/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного підприємства "Навчально-виробниче підприємство Горлушко"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.12.2020 у справі

за позовом Комплексної дитячо-юнацької спортивної школи № 15 ,

до Приватного підприємства "Навчально-виробниче підприємство Горлушко",

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні позивача - Київська міська рада,

про виселення з нежитлових будівель.

У судовому засіданні взяли участь представники: позивача - Різник О. О. (адвокат), Коломоєць М. І. (адвокат).

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2019 року Комплексна дитячо-юнацька спортивна школа № 15 звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Приватного підприємства "Навчально-виробничого підприємства Горлушко" про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення відповідача з нежитлових будівель літера "А-ІІ", "Б", "В", "Г", розташованих за адресою: м. Київ, вул. Ягідна, 2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 14995837810000).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Приватне підприємство "Навчально-виробничого підприємства Горлушко" не має достатніх правових підстав для користування спірним майном.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.08.2020 у справі № 910/17004/19 (суддя Джарти В. В.) у задоволенні позову відмовлено.

Судове рішення аргументоване тим, що закріплення за позивачем спірного нерухомого майна на праві оперативного управління без права розпорядження обмежує відповідну правомочність позивача та не надає останньому права пред`явлення вимог про виселення орендаря із нерухомого майна, замість орендодавця чи власника такого нерухомого майна

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 09.12.2020, рішення Господарського суду міста Києва від 19.08.2020 у справі №910/17004/19 скасовано; прийнято нове рішення, яким позов задоволено; ухвалено виселити Приватне підприємство "Навчально-виробниче підприємство Горлушко" з нежитлових будівель літера "А-ІІ", "Б", "В", "Г", розташованих за адресою: м. Київ, вул. Ягідна, 2.

Не погоджуючись із постановою Північного апеляційного господарського суду від 09.12.2020 у справі № 910/17004/19 (Ходаківська І. П. - головуючий, судді Владимиренко С. В. Корсак В. А.), Приватне підприємство "Навчально-виробниче підприємство Горлушко" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову та залишити в силі рішення Господарського суду міста Києва від 19.08.2020.

За змістом касаційної скарги (з урахуванням заяви про уточнення касаційної скарги) її подано на підставі положень пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

У відзиві на касаційну скарну Комплексна дитячо-юнацької спортивна школа № 15 просить закрите касаційне провадження у справі № 910/170019/19 на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 910/17004/19, з огляду на таке.

Як свідчать матеріали справи та установлено судами попередніх інстанцій, відповідно до умов типового договору тимчасового користування від 08.09.2009 № 1-09Т (далі - договір), укладеного між Голосіївською районною в місті Києві радою та Приватним малим агропромисловим підприємством "Горлуш ко", останньому на підставі пункту 2.2 розпорядження Голосіївської районної в місті Києві ради від 17.08.2009 № 101 та ордеру від 08.09.2009 № 187-09, пункту 1.1 розпорядження від 11.11.2009 № 136 надано у тимчасове платне користування на умовах, визначених договором, об`єкт тимчасового користування, який є комунальною власністю територіальної громади Голосіївського району м. Києва, та знаходиться за адресою: вул. Ягідна, 2, розташоване таким чином: фундаменти, площею 945 кв.м., що використовується для розміщення майстерень на провадження освітянської діяльності з професійної освіти на рівні кваліфікаційних вимог до кваліфікаційних робітників з професії слюсар з механоскладальних робіт.

Згідно з пунктом 2.13 договору користування при достроковому припиненні дії договору або після закінчення його терміну дії при не переукладені договору на новий термін, Користувач зобов`язаний у 10-денний строк здати об`єкт користування по акту експлуатуючій організації з усіма зробленими поліпшеннями, які не можна відокремити без шкоди для об`єкта користування.

За положеннями пункту 2.8 договору власник має право відмовитися від договору і вимагати повернення об`єкта користування, якщо користувач не вносить плату за користування об`єктом, або вносить плату не в повному обсязі, протягом трьох місяців підряд. У разі відмови Власника від договору тимчасового користування, договір є розірваним з моменту одержання Користувачем повідомлення про відмову від договору.

Строк дії договору з 08.09.2009 до 08.09.2011 (пункт 5.1 договору).

Пунктом 5.2 договору передбачено, що після закінчення терміну, визначеного в пункті 5.1 договору останній припиняє свою дію. Користувач має право у встановленому порядку звернутися до власника з проханням укласти договір на наступний період за один місяць до закінчення строку об`єкта користування. У разі відмови власника продовжити термін тимчасового користування, користувач повинен звільнити об`єкт користування згідно з умовами пункту 2.13 даного договору.

За умовами пункту 5.5 договору, він припиняється у випадках: закінчення терміну дії договору; ліквідація юридичної особи; загибелі об`єкта користування.

До вказаного договору користування сторонами укладено додаток 1 "Розрахунок плати за об`єкт користування", додаток 2 "Розрахунок відшкодування витрат, пов`язаних з утриманням будинку", додаток 3 "Розрахунок відшкодування витрат, пов`язаних з утриманням будинку".

Крім цього, судом апеляційної інстанції установлено, що рішенням Київської міської ради від 09.09.2010 № 7/4819 "Про питання організації управління районами в м. Києві" вирішено припинити з 31.10.2010 шляхом ліквідації районні в м. Києві ради та їх виконавчі органи.

Відповідно до розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 30.09.2010 № 787 "Про організаційно правові заходи, пов`язані з виконанням рішення Київської міської ради від 09.09.2010 № 7/4819 "Про питання організації управління районами в м. Києві" утворено з 31.10.2010 у районах м. Києва районні в місті Києві державні адміністрації.

Розпорядженням Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 06.04.2011 № 261 "Про забезпечення життєдіяльності Голосіївського району міста Києва у сферах управління, віднесених до повноважень Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації" закріплено на праві управління без права розпорядження майно за підприємствами, установами та підрозділами, віднесеними до сфери управління Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації згідно з додатками 1-5".

Згідно з додатком 5 до розпорядження від 06.04.2011 № 261 до Комплексної дитячо-юнацької спортивної школи № 15 віднесено, зокрема, по вул. Ягідній, 2, споруди загальною площею 3491 кв.м.

У період з березня 2012 року по вересень 2019 року Комплексна дитячо-юнацька спортивна школа № 15 зверталася до відповідача щодо відсутності наміру укладання договору користування на новий строк, зобов`язання повернути фундаменти та сплатити орендну плату по день фактичної передачі фундаментів за актом приймання-передачі. Разом із цим, відмітка щодо отримання відповідних листів відповідачем міститься лише на листі від 30.03.2012 № 75.

06.10.2017 згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі рішення від 02.12.2010 № 284/5096 "Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва" за територіальною громадою міста Києва в особі Київської міської ради зареєстровано право комунальної власності на нежитлові будівлі літ. "А-ІІ", "Б", "В", "Г", загальною площею 971,6 кв.м., що розташовані за адресою: м. Київ, вул. Ягідна, 2.

Розпорядженням Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 04.06.2018 № 253 внесено зміни до розпорядження від 06.04.2011 № 261 шляхом викладення пункту 1 у новій редакції: " 1. Закріпити на праві оперативного управління без права розпорядження майно за підприємствами, установами та підрозділами, віднесеними до сфери управління Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації згідно з додатками 1-5".

У поданій касаційній скарзі Приватне підприємство "Навчально-виробниче підприємство Горлушко" посилається на те, що в оскаржуваній постанові суд апеляційної інстанції неправильно застосував, зокрема положення статті 137 Господарського кодексу України (далі - ГК України) та статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) без урахування висновків щодо застосування зазначених норм права у подібних правовідносинах, викладених Верховним Судом у справах № 910/18950/19 (постанова від 10.02.2021), № 923/364/19 (постанова від 11.02.2020), № 904/1221/19 (постанова від 16.06.2020), № 910/7364/18 (постанова від 06.09.2019 та № 910/12224/17 (постанова від 22.01.2019).

Скаржник зазначив, що закріплення за позивачем спірного нерухомого майна на праві оперативного управління без права розпорядження обмежує відповідну правомочність позивача та не надає йому права пред`явлення вимоги про виселення орендаря із нерухомого майна, замість орендодавця чи власника такого нерухомого майна.

Відповідно до частини 1 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Питання щодо права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК України, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.

Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується судами як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення ЄСПЛ у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomes de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, N 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, N 212-A, с.15, п.31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Так, однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зі змісту зазначеної норми права випливає, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, і в справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

У постанові Верховного Суду від 10.02.2021 у справі № 910/18950/19 (за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Трансенергомаш" до Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі філії "Центр забезпечення виробництва" про зобов`язання відповідача вчинити дії з надання позивачу письмової рознарядки на поставку продукції, зазначеної у специфікації № 1 до договору поставки), на яку послався скаржник у касаційній скарзі, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову. Відмовляючи у задоволенні позову суди виходили з того, що ні договором поставки, ні актами цивільного законодавства не встановлено обов`язку відповідача подати позивачу письмову рознарядку на поставку товару, у зв`язку з цим відсутні підстави примушувати відповідача до вчинення вказаних дій. Крім того, позивач помилково посилається на норми частини 2 статті 530 ЦК України, оскільки надіслана претензія встановлює обчислення строку виконання зобов`язання, однак не зумовлює виникнення самого зобов`язання; зважаючи на відсутність укладеного між позивачем та уповноваженою організацією АТ "Укрзалізниця" договору на предмет проведення інспекторського контролю продукції, яка повинна була постачатися на умовах договору поставки, у відповідача відсутній обов`язок з надання позивачеві письмової рознарядки на поставку продукції. Постанова суду касаційної інстанції обґрунтована, зокрема положеннями статей 509, 526, 265 ГК України, статей 16, 530, 655, 662, 712 ЦК України.

Як свідчить зміст постанови Верховного Суду України від 11.02.2020 у справі № 923/364/19 (за позовом Товариство з додатковою відповідальністю "Новоолексіївське" до Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області та Новоолексіївської селищної ради Генічеського району Херсонської області про визнання права постійного користування земельними ділянками для ведення сільськогосподарського виробництва на території Новоолексіївської селищної ради), посилання на яку також міститься у касаційній скарзі, Верховний Суд вважав за можливе змінити постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 18.11.2019 і рішення Господарського суду Хмельницької області, виклавши їх мотивувальну частину в редакції постанови суду касаційної інстанції. Зокрема, Верховний Суд, проаналізувавши матеріали справи установив, що під час вирішення цього спору попередні судові інстанції не встановили порушення права позивача щодо постійного користування спірною земельною ділянкою з боку відповідачів. Як урахували суди, актів, які би порушували право позивача, відповідачі, у межах наданих їм законом повноважень не ухвалювали; процес оформлення позивачем права на спірну землю на умовах оренди в порядку, визначеному законодавством, триває. Водночас суди попередніх інстанцій не встановили, що між позивачем і відповідачами (ГУ Держгеокадастру у Херсонській області, Новоолексіївська селищна рада) є спір щодо того, кому із них належить право постійного користування спірною земельною ділянкою. Отже, за відсутності у цьому випадку встановленого судами факту порушення права позивача щодо постійного користування спірною земельною ділянкою з боку відповідачів та за відсутності спору про право, хоча і за наявності заперечень, які стосуються процедури оформлення землі (зокрема з боку ГУ Держгеокадастру у Херсонській області, на той час як Новоолексіївська селищна рада визнала позовні вимоги) позов ТДВ "Новоолексіївське" до ГУ Держгеокадастру у Херсонській області та Новоолексіївської селищної ради про визнання права постійного користування земельною ділянкою не може бути задоволено, тому саме з наведених підстав у позові необхідно відмовити.

Як свідчить зміст постанови Верховного Суду України від 16.06.2020 у справі № 904/1221/19 (за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрохімія" до Лихівської селищної ради П`ятихатського району Дніпропетровської області про визнання протиправними та скасувати рішення Ради VІІ скликання №715-39/VІІ, №716-39/VІІ, №717-39/VІІ, №718-39/VІІ, прийняті 15.03.2019 на тридцять дев`ятій сесії, визнати за Товариством переважне право на поновлення на тих самих умовах і на той самий строк договору оренди землі щодо земельних ділянок для ведення сільськогосподарського виробництва, розташованих на території Ради площею 125,1259 га кадастровий номер 1224555600:02:001:0028, площею 18,4685 га кадастровий номер 1224555600:02:001:0029, площею 16,4702 га кадастровий номер 1224555600:02:001:0030, площею 341,2173 га кадастровий номер 1224555600:02:001:0048; визнати укладеними між Радою та Товариством додаткові угоди до договорів оренди: від 18.03.2009 № 040913801193, від 18.03.2009 № 040913801195, від 18.03.2009 № 040913801194, від 18.003.2009 № 040913801196) посилання на яку також міститься у касаційній скарзі, Верховний Суд частково скасовуючи судові рішення та відмовляючи у задоволенні позовних вимог у відповідній частини наголосив, що належним і ефективним способом захисту порушеного права у цьому випадку є позов про визнання укладеною додаткової угоди із викладенням її змісту, оскільки сама по собі вимога про визнання за Товариством переважного права на поновлення за своєю суттю є встановленням факту, який має юридичне значення, і не може забезпечити захисту порушеного права позивача в силу імперативного припису закону про обов`язковість оформлення поновлення договору оренди саме шляхом укладення додаткової угоди, що, власне, і може бути предметом розгляду в суді (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 10.09.2018 у справі № 920/739/17, від 15.01.2019 у справі № 922/1464/18 та від 19.03.2019 у справі № 908/2484/17). При цьому суди попередніх інстанцій помилково не врахували того, що позивач у межах розгляду цієї справи вже отримав ефективний захист своїх порушених прав шляхом задоволення вимоги про визнання укладеними додаткових угод про поновлення договорів оренди від 09.02.2009. Отже, колегія суддів не погодилась з висновком судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову в повному обсязі, зокрема, у частині позовної вимоги про визнання за Товариством переважного права на поновлення на тих самих умовах і на той самий строк договору оренди землі щодо земельних ділянок для ведення сільськогосподарського виробництва, розташованих на території Ради площею 125,1259 га кадастровий номер 1224555600:02:001:0028, площею 18,4685 га кадастровий номер 1224555600:02:001:0029, площею 16,4702 га кадастровий номер 1224555600:02:001:0030, площею 341,2173 га кадастровий номер 1224555600:02:001:0048. Такий висновок не ґрунтується на вимогах законодавства та дослідженні усіх обставин і зібраних у справі доказів та доводів учасників справи.

З викладеного вбачається, що судові рішення у зазначених справах ухвалені за інших предмета і підстав заявлених позовних вимог, інших фактичних обставин, які формують зміст правовідносин, та зібраних у таких справах доказів, а також іншого суб`єктного складу учасників судового процесу, ніж у справі, що розглядається, тобто зазначені справи і справа, судові рішення в якій переглядаються, є відмінними за істотними правовими ознаками, що свідчить про неподібність правовідносин у них; аналіз висновків, зроблених судами попередніх інстанцій у судових рішеннях у справі, в якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у зазначених постановах, а отже, висновки цих судів у таких справах не підлягають застосуванню у справі, що наразі розглядається судом касаційної інстанції.

Крім цього, колегія суддів відхиляє доводи скаржника про те, що оскаржувану постанову ухвалено судом апеляційної інстанцій без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 06.09.2019 у справі № 910/7364/18, оскільки правовідносини у зазначеній справі та справі, що розглядається, також не є подібними у розумінні критеріїв подібності (предмет, підстави позовів у справі № 910/7364/18 та у справі № 910/17004/19, суб`єктний склад сторін, установлені судами фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, а також їх матеріально-правове регулювання є різними); наведене об`єднаною палатою Касаційного господарського суду застереження, що чинне законодавство не надає право балансоутримувачу виступати орендодавцем щодо орендованого нерухомого майна та мати права орендодавця, то відповідно балансоутримувач не вправі заявляти вимогу про зобов`язання орендаря повернути орендоване майно та повідомляти відповідача про відсутність наміру продовжити договір, не може свідчити про подібність правовідносин; наведена позиція не суперечить оскаржуваній постанові.

Отже, скаржник у касаційній скарзі необґрунтовано зазначає, що оскаржувані у справі судові рішення ухвалювалися без урахування висновків Верховного Суду, викладених у зазначених постановах.

Також, Велика Палата Верховного Суду у справі № 910/12224/17 (на постанову від 22.01.2019 в якій скаржник послався у касаційній скарзі) скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог прокуратура міста Києва до Київської міської ради про визнання недійсним рішення міськради від 23.02.2017 № 946/1950 "Про повернення приміщень комунальної власності територіальної громади міста Києва із сфери управління державних установ і організацій", зауважила, що майно комунальної власності не може передаватися в оперативне управління підприємствам, установам, організаціям, які не були утворені відповідним органом місцевого самоврядування та не знаходяться в його підпорядкуванні. За таких обставин у прокуратури, яка не була утворена відповідним органом місцевого самоврядування, право оперативного управління щодо спірних приміщень не виникло і не могло виникнути (незалежно від того чи було воно зареєстровано, чи ні).

Натомість у справі № 910/12224/17, яка розглядається, ураховуючи аналогічну правову позицію Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/15100/17 (постанова від 22.01.2019) стосовно того, що майно комунальної власності не може передаватися в оперативне управління установам (організаціям), які не були утворені відповідним органом місцевого самоврядування та не знаходяться в його підпорядкуванні, суди установили, що Комплексна дитячо-юнацька спортивна школа № 15 є комунальною організацією (установа, заклад), засновником якої є Київська міська рада. З врахуванням зазначеного вище, позивач є правомірним користувачем на праві оперативного управління споруд загальною площею 3491 кв.м. по вул. Ягідній, 2 у м, Києві, до складу яких входять і спірні приміщення - фундаменти, площею 945 кв.м, які були передані відповідачу на підставі договору тимчасового користування від 08.09.2009 № 1-09Т.

Таким чином, зазначена постанова свідчать, що підстави позовів, зміст позовних вимог, установлені фактичні обставини, предмет, а також матеріально-правове регулювання спірних відносин у справі № 910/12224/19, є відмінними від предмета, підстав позову, змісту позовних вимог та обставин у справі № 910/17004/19, правовідносини у цих справах є різними, позивачі зверталися до суду за захистом різних прав.

Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження з підстави, передбаченої пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Приватного підприємства "Навчально-виробниче підприємство Горлушко" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.12.2020 у справі № 910/17004/19 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді С. К. Могил

О. В. Случ