Ухвала

від 28.04.2021 по справі 2-332/2007

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Ухвала

Іменем України

28 квітня 2021 року

місто Київ

справа № 2-332/2007

провадження № 61-6592ск21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , правонаступниками якого є ОСОБА_3 і ОСОБА_4 ,

відповідач - Святошинська районна у м. Києві державна адміністрація,

третя особа - Київське міське бюро технічної інвентаризації,

особа, яка подала апеляційну скаргу, - ОСОБА_5 ,

розглянув касаційну скаргу ОСОБА_5 на ухвалу Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Шахової О. В., Вербової І. М., Саліхова В. В.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у жовтні 2006 року звернулися до суду із позовом до Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації, про визнання права власності на прибудову.

Позов обґрунтовано тим, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину від 30 листопада 2000 року, виданого Дванадцятою державною нотаріальною конторою м. Києва, позивачі є власниками 1/4 частини будинковолодіння на АДРЕСА_1 , яка складається з кімнати, площею 20, 5 кв. м, за номером 2-5 і сараю літ. Б.

До своєї частини будинку позивачі самочинно прибудували приміщення:

2-1, площею 11, 7 кв. м, 2-2, площею 5, 3 кв. м, 2-3, площею 14, 2 кв. м,

2-4, площею 22, 3 кв. м, 2-6, площею 2, 7 кв. м.

З метою узаконення зазначеного самочинного будівництва позивачі зверталися до Комунального підприємства по утриманню житлового господарства Святошинського району м. Києва з проханням призначити державну приймальну комісію з прийняття в експлуатацію прибудови. Актом державної приймальної комісії про введення в експлуатацію закінченого будівництва зазначена прибудова до частини будинку прийнята в експлуатацію.

За наведених обставин ОСОБА_1 і ОСОБА_2 просили суд визнати за ними право власності на самочинно збудоване майно - прибудову до будинковолодіння на АДРЕСА_1 , зобов`язати Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна зареєструвати за ними право власності на зазначене майно.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Святошинського районного суду міста Київ від 26 лютого 2007 року позов задоволено.

Визнано право власності на самочинно збудовані приміщення: 2-1 площею 11, 7 кв. м, 2-6 площею 2, 7 кв. м, 2-2 площею 5, 3 кв. м, 2-3 площею 14, 2 кв. м, 2-4 площею 22, 3 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у рівних частках та зобов`язано Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна зареєструвати зазначені приміщення за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .

Суд першої інстанції у своїх висновках посилався на вимоги частини п`ятої статті 376 ЦК України, якою визначено, що на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб. Оскільки позивачі самовільно прибудували до своєї частини будинку приміщення 2-1, 2-2, 2-3, 2-4, а інші співвласники і сусіди не заперечують проти визнання за ними права власності на це самочинне будівництво, зазначене є підставою для задоволення позову.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року у зв`язку зі смертю позивача ОСОБА_2 до участі у справі залучені його правонаступники: ОСОБА_4 і ОСОБА_3 .

Справа переглядалася судом апеляційної інстанції неодноразово.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі у справі, ОСОБА_5 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 26 лютого 2007 року закрито.

Суд апеляційної інстанції, встановивши, що 1/4 частини домоволодіння на АДРЕСА_1 належать на праві власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , відхилив доводи ОСОБА_5 , який на час розгляду справи судом першої інстанції був співвласником 3/4 частин зазначеного нерухомого майна, що наведене домоволодіння перебуває у спільній частковій власності.

Також судом апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 не заперечували проти введення в експлуатацію самочинно збудованих приміщень 2-1, 2-2, 2-3, 2-4 та сараю літ. Б, що підтверджено їх розписками, підписи на яких посвідчені начальником відділу кадрів Комунального підприємства по утриманню житлового господарства Святошинського району м. Києва.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду засобами поштового зв`язку 19 квітня 2021 року, ОСОБА_5 просить скасувати ухвалу Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року, направити справу до суду апеляційної інстанції для подальшого розгляду.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується тим, що на час ухвалення рішення суду першої інстанції заявник був співвласником спірного будинку, зокрема, разом із позивачами, тобто нерухоме майно належало співвласникам на праві спільної часткової власності, між якими склався порядок користування домоволодінням. Частки в натурі співвласникам не виділялися. На переконання заявника, рішення Святошинського районного суду міста Києва від 26 лютого 2007 року стосується прав заявника як співвласника домоволодіння, проте судом не залучено його до участі у справі, що призвело до негативних наслідків для ОСОБА_5 , а саме: визнання недійсним договору купівлі-продажу щодо відчуження заявником належної йому частини спірного нерухомого майна.

Заявник вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції, що 1/4 частини домоволодіння на АДРЕСА_1 належать на праві особистої власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який ґрунтується на ухвалі Народного суду Жовтневого району міста Києва від 19 червня 1967 року у справі № 2-663/66. На переконання ОСОБА_5 , резолютивна частина наведеного рішення (ухвали) є друкарською помилкою, оскільки предметом позову у справі № 2-663/66 було визначення порядку користування приміщенням.

Додатково заявник зазначає, що дійсно надав згоду на введення в експлуатацію самочинно збудованих приміщень 2-1, 2-2, 2-3, 2-4 і сараю літ. Б, однак така згода обумовлена тим, що прибудови до спільного майна є спільною власністю, за рахунок яких відбулося збільшення фактичних площ у будинку, без зміни часток у праві власності на будинок.

Отже, на переконання заявника, зазначені обставини є підставою для перегляду рішення Святошинського районного суду міста Києва від 26 лютого 2007 року, втім, суд апеляційної інстанції безпідставно закрив апеляційне провадження.

ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд, дослідивши подану касаційну скаргу та додані до неї документи, зробив висновок, що у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити з таких підстав.

Норми права, застосовані судом

Пунктом 3 частини першої статті 389 ЦПК України визначено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвалу суду апеляційної інстанції про закриття апеляційного провадження.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За правилом частини четвертої статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.

Зі змісту оскаржуваного судового рішення Верховний Суд встановив, що касаційна скарга є очевидно необґрунтованою, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо його незаконності та неправильності.

Такий висновок Суд зробив з огляду на таке.

У статті 129 Конституції України однією із засад судочинства проголошено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільно-процесуальних правовідносин та їх гарантій.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін

(частина перша статті 12 ЦПК України).

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України).

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина третя статті 13 ЦПК України).

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

ОСОБА_1 і ОСОБА_2 відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 30 листопада 2000 року є власниками 1/4 частини житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , яка складається з кімнати житловою площею 20, 5 кв. м, літ. 1-7.

Зазначену частину нерухомого майна позивачі отримали у спадщину від своєї матері - ОСОБА_8 .

Відповідно до рішення Народного суду Жовтневого району міста Києва від 22 лютого 1966 року у справі за позовом ОСОБА_9 (батько позивачів) до ОСОБА_10 (тітка позивачів) та ОСОБА_8 було встановлено порядок конкретного користування домоволодінням за адресою: АДРЕСА_2 ), а саме: ОСОБА_9 виділено у користування приміщення 1-8, площею 11, 2 кв. м, сарай, гараж і погріб; у користування ОСОБА_8 виділено приміщення 1-7, площею 20, 5 кв. м; у користування ОСОБА_10 виділено приміщення: 1-6, 1-4, 1-5, 1-1, 1-2, 1-3.

При цьому, судом було встановлено, що земельна ділянка під будівництво зазначеного домоволодіння була відведена ОСОБА_9 рішенням райвиконкому Києво-Святошинського району у квітні 1952 року. На зазначеній земельній ділянці подружжя ОСОБА_9 і ОСОБА_8 разом із ОСОБА_10 побудували домоволодіння, яке складається із чотирьох житлових кімнат і підсобних приміщень. Домоволодіння закінчено будівництвом і здано в експлуатацію 24 червня 1954 року.

Подружжя ОСОБА_10 22 вересня 1954 року подарували 1/2 частину спірного домоволодіння ОСОБА_10 .

Ухвалою Народного суду Жовтневого району міста Києва від 07 липня 1966 року роз`яснено рішення Народного суду Жовтневого району міста Києва від 22 лютого 1966 року та зобов`язано ОСОБА_8 ізолювати вихід із кімнати, площею 20, 5 кв. м, шляхом прибудови до належної їй частини домоволодіння приміщення, площею 2, 5 кв. м, до 15 серпня 1966 року.

Ухвалою Народного суду Жовтневого району міста. Києва від 19 червня 1967 року суд виклав резолютивну частину рішення в частині ОСОБА_8 у наступній редакції: виділити у користування ОСОБА_8 , визнавши за нею право особистої власності на приміщення 1-7, площею 20, 5 кв. м, що відповідає 1/4 частині домоволодіння, розташованого у АДРЕСА_3 ).

Відповідно до технічного паспорта на житловий будинок (домоволодіння) на АДРЕСА_1 від 26 листопада 2000 року (порівняно із планом приміщень станом на 1965 рік, наявним в матеріалах справи) слідує, що до кімнати, площею 20, 5 кв. м, яка на плані позначена 2-5, добудовано: приміщення 2-1 площею 11, 7 кв. м, 2-2 площею 5, 3 кв. м, 2-3 площею 14, 2 кв. м, 2-4 площею 22, 3 кв. м, 2-6 площею 2, 7 кв. м.

Відповідно до договору міни від 16 квітня 1998 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, Коломієць І. В., ОСОБА_6 і ОСОБА_5 обміняли належну їм на праві власності квартиру АДРЕСА_4 на належні ОСОБА_12 3/4 частини домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , яке належало їй на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 22 січня 1998 року, виданого Одинадцятою київською державною нотаріальною конторою, та складається з: коридора, позначеного на плані 1-1, площею 3, 4 кв. м, вбиральні 1-2, площею 1, 6 кв. м, коридора 1-3, площею 4, 0 кв. м, кухні 1-4, площею 10, 6 кв. м, житлової кімнати, 1-5 площею 17, 6 кв. м, житлової кімнати 1-6, площею 11, 6 кв. м, веранди 1-7, площею 10, 6 кв. м, житлової кімнати 1-8, площею 10, 2 кв. м, ванної кімнати 1-9, площею 3, 0 кв. м.

У подальшому ОСОБА_6 , ОСОБА_5 і ОСОБА_7 відчужили належні їм ѕ частини домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_13 на підставі договору купівлі-продажу від 22 вересня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського нотаріального округу та зареєстрованого у реєстрі за № 3818.

Оцінка доводів касаційної скарги

Пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України визначено, що основними засадами судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 14 Закону України Про судоустрій і статус суддів учасники справи, яка є предметом судового розгляду, та інші особи мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси (частина третя

статті 18 ЦПК України).

За правилом частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

ОСОБА_5 , звертаючись до суду апеляційної інстанції зі скаргою на рішення Святошинського районного суду міста Київ від 26 лютого 2007 року, посилався на те, що він не брав участі у справі, однак суд вирішив питання про його права, свободи, інтереси та обов`язки, оскільки на час розгляду справи у суді першої інстанції власниками 3/4 частин домоволодіння на АДРЕСА_1 були він, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 . Однак, питання про залучення зазначених осіб до участі у справі суд не вирішував, хоча спірні приміщення є складовими частинами будинку, який перебував у спільній частковій власності, при цьому частки в натурі між співвласниками не виділялися.

Відповідно до пункт 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.

Тлумачення наведеної норм процесуального права свідчить про те, що суд апеляційної інстанції лише в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи не вирішення судом першої інстанції питань про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції та подала апеляційну скаргу.

При цьому, якщо обставини про вирішення судом першої інстанції питання про права, інтереси та свободи особи, яка не була залучена до участі у справі, не підтвердилися, апеляційне провадження підлягає закриттю.

Зазначене відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц (провадження

№ 61-41547сво18).

Отже, суд апеляційної інстанції має першочергово з`ясувати, чи стосується оскаржуване судове рішення безпосередньо прав та обов`язків заявника, та лише після встановлення таких обставин переглянути справу за його апеляційною скаргою, а у випадку встановлення, що права заявника оскаржуваним судовим рішенням не порушені та питання про його права і обов`язки стосовно сторін у справі судом першої інстанції не вирішувалися - закрити апеляційне провадження, оскільки в такому випадку особа не має права на апеляційне оскарження рішення суду.

Київський апеляційний суд, встановивши, що на підставі ухвали Народного суду Жовтневого району міста Києва від 19 червня 1967 року право особистої власності на 1/4 частину будинку на АДРЕСА_1 визнано за ОСОБА_8 , спадкоємцями якої є ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , обґрунтовано дійшов висновку, що зазначене домоволодіння не перебуває у спільній частковій власності, зокрема ОСОБА_5 , який на момент ухвалення рішення суду першої інстанції був співвласником 3/4 зазначеного нерухомого майна.

Касаційна скарга не містить доводів щодо перегляду ухвали Народного суду Жовтневого району міста Києва від 19 червня 1967 року, тому посилання ОСОБА_5 на її помилковість та недостовірність є безпідставними.

Судом апеляційної інстанції підставно надано оцінку тій обставині, що ОСОБА_6 , ОСОБА_5 і ОСОБА_7 не заперечували проти введення в експлуатацію самочинно збудованих приміщень 2-1, 2-2, 2-3, 2-4 і сараю літ. Б, що підтверджується їх розписками, підписи на яких посвідчені начальником відділу кадрів Комунального підприємства по утриманню житлового господарства Святошинського району м. Києва.

Доводи касаційної скарги, про те, що даючи згоду на введення в експлуатацію самочинно збудованих приміщень 2-1, 2-2, 2-3, 2-4 і сараю літ. Б, ОСОБА_5 вважав, що зазначені прибудови до спільного майна є спільною власністю, за рахунок яких відбулося збільшення фактичних площ у будинку, без зміни часток у праві власності на будинок, є помилковими, які направлені на переоцінку письмових доказів та спростування режиму особистої власності на 1/4 частину спірного домоволодіння, що підтверджено судовим рішенням, докази про перегляд якого ОСОБА_5 не надано.

Відповідно до частини п`ятої статті 411 ЦПК України висновки суду касаційної інстанції, в зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

Суд апеляційної інстанції, дотримуючись вимог частини п`ятої

статті 411 ЦПК України, врахував висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 16 вересня 2020 року, якою скасовано постанову Київського апеляційного суду від 26 лютого 2020 року за наслідками перегляду рішення Святошинського районного суду міста Києва від 26 лютого 2007 року у цій справі (2-332/2007).

Суд касаційної інстанції, переглядаючи рішення суду апеляційної інстанції, врахувавши встановлені судами першої та апеляційної інстанцій фактичні обставини справи на підставі письмових доказів, визнав помилковим висновок щодо перебування спірного домоволодіння у спільній частковій власності позивачів, ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 .

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи повторно рішення Святошинського районного суду міста Києва від 26 лютого 2007 року, здійснивши оцінку письмових доказів, поданих позивачами, які не спростовано ОСОБА_5 , дійшов обґрунтованого висновку, що його права оскаржуваним рішенням суду першої інстанції не порушено, тому підставно закрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_5 .

Доступ до суду як елемент права на справедливий судовий розгляд не є абсолютним і може підлягати певним обмеженням у випадку, коли такий доступ особи до суду обмежується законом і не суперечить пункту першому статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

(далі - Конвенція); якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету за умови забезпечення розумної пропорційності між використаними засобами і метою, яка має бути досягнута.

Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (§ 42 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі Пономарьов проти України № 3236/03).

ЄСПЛ зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 1996 року у справі Леваж Престейшинз Сервісиз проти Франції , рішення ЄСПЛ від 19 грудня 1997 року у справі Бруалла Гомес де ла Торре проти Іспанії ).

З урахуванням наведеного, Верховний Суд визнає підставним висновок, що правильність застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права не викликає розумних сумнівів, а касаційна скарга ОСОБА_5 на ухвалу Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року є необґрунтованою.

Згідно з частиною четвертою статті 394 ЦПК України, у разі якщо суд дійде висновку, що подана касаційна скарга є необґрунтованою, суд постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження.

Керуючись пунктом 2 частини першої, частиною другою статті 389,

частиною четвертою статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ :

У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_5 на ухвалу Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації, третя особа - Київське міське бюро технічної інвентаризації про визнання права власності на прибудову , відмовити.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.

Ухвала набирає законної сили з моменту її прийняття судом та оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко