Постанова

від 29.04.2021 по справі 320/11614/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 320/11614/20 Головуючий у 1 інстанції: Лисенко В.І.

Суддя-доповідач: Вівдиченко Т.Р.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 квітня 2021 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Судді-доповідача Вівдиченко Т.Р.

Суддів Безименної Н.В.

Оксененка О.М.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 18 січня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Миронівської районної державної адміністрації Київської області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії, -

ВСТАНОВИЛА:

Позивач - ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Миронівської районної державної адміністрації Київської області, в якому просила:

- визнати протиправною відмову Миронівської районної державної адміністрації Київської області у виплаті ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні соціальної додаткової відпустки, за статусом одинока матір за 2012 -2019 робочі роки, загальним терміном 80 календарних днів;

- визнати протиправною бездіяльність Миронівської районної державної адміністрації Київської області щодо нездійснення нарахування та виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні додаткової соціальної відпустки, за статусом одинока матір за 2012 - 2019 робочі роки, загальним терміном 80 календарних днів;

- зобов`язати Миронівську районну державну адміністрацію Київської області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію за невикористані дні додаткової соціальної відпустки, за статусом одинока матір за 2012 - 2019 робочі роки, загальним терміном 80 календарних днів.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 18 січня 2021 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду, позивач - ОСОБА_1 звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити повністю, посилаючись на порушення судом норм матеріального права. Зокрема, апелянт звертає увагу на те, що факт утримання (сплата аліментів) для надання соціальної додаткової відпустки значення не має, при цьому, матеріали справи містять достатньо доказів, які підтверджують, що позивач має статус одинокої матері, яка має право на відповідну відпустку і надані нею документи з достатньою достовірністю підтверджують відсутність батька у вихованні дитини.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.

Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження.

Згідно ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 є громадянкою України, що підтверджується копією паспорту серії НОМЕР_1 , виданим Миронівським РВ ГУ МВС України в Київській області 02.07.2012 року.

З трудової книжки вбачається, що ОСОБА_1 у період з 2006 року по 2020 рік перебувала у трудових відносинах з Миронівською районною державною адміністрацією Київської області.

Так, розпорядженням Миронівської районної державної адміністрації Київської області від 01 грудня 2011 року № 678 ОСОБА_1 призначено на посаду начальника відділу у справах сім`ї та молоді райдержадміністрації по переводу за її згодою, як таку, що пройшла стажування.

Розпорядженням Миронівської районної державної адміністрації Київської області від 30.07.2013 року №3-/с, ОСОБА_1 з 01.02.2013 року переведено на посаду головного спеціаліста служби у справах дітей та сім`ї райдержадміністрації.

Розпорядженням Миронівської районної державної адміністрації Київської області від 06.11.2015 року №48-к, ОСОБА_1 було переведено на посаду начальника відділу організаційно-кадрової роботи апарату районної державної адміністрації за її згодою ,як таку, що успішно прийшла стажування.

Розпорядженням Миронівської районної державної адміністрації Київської області від 15.07.2016 року №43-к ОСОБА_1 з 01.05.2016 року було переведено на посаду начальника відділу з питань управління персоналом та організаційної роботи апарату районної державної адміністрації.

Розпорядженням Миронівської районної державної адміністрації Київської області від 04.10.2016 року №57-к ОСОБА_1 було призначено на посаду заступника голови Миронівської районної державної адміністрації, як таку, що успішно пройшла за конкурсом.

22 вересня 2020 року ОСОБА_1 була звільнена з посади заступника голови Миронівської районної державної адміністрації Київської області за п.2 ст. 36 КЗпП України, ст.6, ст. 10 Закону України Про місцеві державні адміністрації на підставі розпорядження Миронівської районної державної адміністрації Київської області №34-к від 22.09.2020 року

ОСОБА_1 звернулася до Голови Миронівської районної державної адміністрації Київської області із заявою від 16.09.2020 року про виплату їй компенсації за не використані нею дні додаткової відпустки, у відповідності до чинного законодавства, а саме, за 2012-2020 робочі роки, оскільки, вона є одинокою матір`ю.

На підтвердження свого статусу ОСОБА_1 надала Миронівській районній державній адміністрації Київської області: копію свідоцтва про народження дитини - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 серії НОМЕР_2 від 23.12.2009 року; копію рішення Миронівського районного суду Київської області від 11 травня 2012 року у справі №1017/5189/12; Довідку виконавчого комітету Миронівської міської ради №02-50/2685 від 15.09.2020 року про те, що ОСОБА_1 разом зі своєю дитиною ОСОБА_2 проживають у м. Миронівка Київської області з 22.05.2012 року по день надання відповіді; Довідку Миронівського Центру розвитку дитини "Зернятко" від 15.09.2020 року №94 про те, що дитина ОСОБА_1 - ОСОБА_2 відвідувала цей центр у період з 01.09.2011 р. по 31.08.2015 р. та у цей час батько не займався дитиною і не цікавився її успіхами; Довідку Миронівського академічного ліцею ім. Т.Г. Шевченка Миронівської міської ради від 17.08.2020 року №71 про те, що донька ОСОБА_1 - ОСОБА_2 навчається у цьому закладі, мати самостійно виховує та матеріально забезпечує доньку, за період навчання батько навчанням доньки не займався і не цікавився.

Миронівська районна державна адміністрація Київської області листом від 06 жовтня 2020 року №б/н надала відповідь, у якій зазначила, що з 2012 року ОСОБА_1 не інформувала роботодавця та не надавала підтверджуючих документів щороку, не заявляла про наявність в неї статусу одинокої матері, у зв`язку з цим, Миронівською районною державною адміністрацією Київської області не вівся облік невикористаних днів соціальної відпустки. Однак, оскільки, вона повідомила Миронівську районну державну адміністрацію про те, що має право на соціальну відпустку як жінка, яка виховує і утримує дитину сама у 2020 році, у зв`язку зі звільненням, їй була виплачена грошова компенсація за невикористану соціальну відпустку кількістю 10 днів за 2020 рік.

З довідки Миронівської районної державної адміністрації Київської області від 22.09.2020 року вбачається, що станом на 22.09.2020 року ОСОБА_1 - заступник голови Миронівської районної державної адміністрації Київської області має 99 календарних днів невикористаної відпустки, які складаються з 72 календарних днів щорічної основної відпустки та 17 календарних днів додаткової відпустки за стаж державної служби.

Не погоджуючись із відмовою нарахувати та виплатити компенсацію за невикористані дні додаткової соціальної відпустки, за статусом одинока матір за 2012 - 2019 робочі роки, позивач звернулася до суду з вищевказаним позовом.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Закон України Про відпустки від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР (далі - Закон № 504/96-ВР) встановлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво - важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону № 504/96-ВР, право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи.

Статтею 4 Закону № 504/96-ВР передбачено такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв`язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону); 3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону); 3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16 1 цього Закону); 4) соціальні відпустки: відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); відпустка у зв`язку з усиновленням дитини (стаття 18 1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону); 5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону).

Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть встановлюватись інші види відпусток.

Пунктом 5 частини 12 статті 10 Закону № 504/96-ВР передбачено, що щорічні відпустки за бажанням працівника в зручний для нього час надаються: одинокій матері (батьку), які виховують дитину без батька (матері); опікунам, піклувальникам або іншим самотнім особам, які фактично виховують одного або більше дітей віком до 15 років за відсутності батьків;

У відповідності до частини 1 статті 19 Закону № 504/96-ВР, жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину-інваліда, або яка усиновила дитину, матері інваліда з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або інваліда з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або інваліда з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 Кодексу законів про працю України).

За приписами частини 7 статті 20 Закону №504/96-ВР, додаткові відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи надаються понад щорічні відпустки, передбачені статтями 6, 7 і 8 цього Закону, а також понад щорічні відпустки, встановлені іншими законами та нормативно-правовими актами, і переносяться на інший період або продовжуються у порядку, визначеному статтею 11 цього Закону.

Згідно частини 1 статті 24 Закону №504/96-ВР, у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - інваліда з дитинства підгрупи А I групи.

Водночас, відповідно до частини 1 статті 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Статтею 74 КЗпП України встановлено, що громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.

Частиною першою статті 83 КЗпП України закріплено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей.

За приписами статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Відповідно до статті 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 звернулася до Голови Миронівської районної державної адміністрації Київської області із заявою від 16 вересня 2020 року про виплату їй компенсації за не використані нею дні додаткової відпустки, у відповідності до чинного законодавства, а саме, за 2012-2020 робочі роки, оскільки, вона є одинокою матір`ю (а.с. 16-17)

Листом від 06 жовтня 2020 року №б/н Миронівська районна державна адміністрація Київської області відмовила позивачу у виплаті грошової компенсації за невикористанні дні додаткової відпусти за 2012-2020 робочі роки (а.с. 24).

Підставою для відмови слугувало те, що з 2012 року ОСОБА_1 не інформувала роботодавця та не надавала підтверджуючих документів щороку, не заявляла про наявність в неї статусу одинокої матері, у зв`язку з цим, Миронівською районною державною адміністрацією Київської області не вівся облік невикористаних днів соціальної відпустки. Однак, оскільки, вона повідомила Миронівську районну державну адміністрацію про те, що має право на соціальну відпустку як жінка, яка виховує і утримує дитину сама у 2020 році, у зв`язку зі звільненням, їй була виплачена грошова компенсація за невикористану соціальну відпустку кількістю 10 днів за 2020 рік.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив, зокрема з того, що жодного документу для підтвердження свого статусу одинокої матері позивач під час перебування у трудових відносинах з Миронівською районною державною адміністрацією Київської області, у період з 2012 по 2019 роки, не надавала, із заявою про надання такої відпустки не зверталася, а тому, в неї відсутнє право на отримання грошової компенсації за невикористані дні додаткової соціальної відпустки, за статусом одинока матір за цей період.

Крім іншого, суд першої інстанції підкреслив, що одержання жінкою аліментів від батька дитини позбавляє статусу одинокої матері.

З урахуванням викладеного, колегія суддів зважає на таке.

Так, поняття одинокої матері чітко визначено у постанові Пленуму Верховного Суду України Про практику розгляду судами трудових спорів від 06.11.1992 року № 9.

Згідно з пунктом 9 цієї Постанови, одинокою матір`ю слід вважати жінку, яка не перебуває у шлюбі та у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено у встановленому порядку за вказівкою матері; вдову; іншу жінку, яка виховує й утримує дитину сама.

Так, чинне законодавство не містить конкретного переліку документів, які слід пред`явити матері, що виховує дитину без батька, для отримання додаткової соціальної відпустки.

Матеріали справи свідчать, що 16 вересня 2020 року, в день перебування у трудових відносинах із Миронівською районною державною адміністрацією Київської області позивачем було подану заяву та надано документи на підтвердження статусу ОСОБА_1 , як одинокої матері, що здійснює виховання власної дитини ОСОБА_2 у відсутності участі батька у вихованні дитини у період 2012 - 2020 роки.

ОСОБА_1 , зокрема, було надано наступний перелік документів на підтвердження вищевказаних обставин:

- копію свідоцтва про народження ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , серії НОМЕР_2 від 23 грудня 2009 року (а.с. 18);

- копію рішення Миронівського районного суду Київської області від 11 травня 2012 року у справі №1017/5189/12 про розірвання шлюбу між позивачем та ОСОБА_3 та стягнення аліментів (а.с.19);

- Довідку виконавчого комітету Миронівської міської ради №02-50/2685 від 15 вересня року про те, що ОСОБА_1 разом зі своєю дитиною ОСОБА_2 проживають у м. Миронівка Київської області з 22.05.2012 року по день надання відповіді (а.с. 20);

- Довідку Миронівського Центру розвитку дитини "Зернятко" від 15.09.2020 року №94 про те, що дитина ОСОБА_1 - ОСОБА_2 відвідувала Миронівський Центр розвитку дитини "Зернятко" у період з 01.09.2011 року по 31.08.2015 року та у цей час батько не займався дитиною і не цікавився її успіхами (а.с. 21);

- Довідку Миронівського академічного ліцею ім. Т.Г. Шевченка Миронівської міської ради від 17 серпня 2020 року №71 про те, що донька ОСОБА_1 - ОСОБА_2 навчається у цьому закладі, мати самостійно виховує та матеріально забезпечує доньку, за період навчання батько навчанням доньки не займався і не цікавився, батьківські збори не відвідував (а.с. 22).

Попри зазначене, колегія суддів акцентує увагу, що, згідно правової позиції Верховного суду у складі Касаційного адміністративного суду, викладеною у постанові від 21 грудня 2020 року у справі №520/2226/19, основним критерієм для визначення статусу одинокої матері є: виховання та утримування дитини без участі батька. Одержання жінкою аліментів від батька дитини, ведення з ним спільного господарства позбавляє статусу одинокої матері .

Судом першої інстанції, зокрема, встановлено, що рішенням Миронівського районного суду Київської області від 11 травня 2012 року у справі №1017/5189/12 про розірвання шлюбу, було одночасно вирішено питання про стягнення аліментів з батька дитини на користь позивача на утримання дитини у розмірі 1/4 частини всіх заробітку щомісяця, але не менше 30% прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку з 11.04.2012 р. до досягнення дитиною повноліття (а.с. 19).

Як встановлено судом першої інстанції та не заперечувалося сторонами, з щорічних декларацій, поданих ОСОБА_1 , як державним службовцем, згідно ст. 45 Закону України "Про запобігання корупції", перевірених та оприлюднених на офіційному сайті Національного агентства з питань запобігання корупції за 2015, 2016, 2017, 2018, 2019 роки вбачається, що позивач отримувала аліменти від батька дитини на утримання неповнолітньої дитини у зазначені роки.

Відтак, цілком вірним є висновок суду першої інстанції, що з урахуванням положень постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 06.11.1992 року №9 та правової позиції Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, викладеною у постанові від 21 грудня 2020 року у справі №520/2226/19, одержання жінкою аліментів від батька дитини позбавляє статусу одинокої матері.

Правова позиція із аналогічним застосуванням норм законодавства викладена у постанові Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 20 листопада 2019 року у справі №818/779/16, де зазначено наступне: Суд не може взяти до уваги посилання позивача на те, що вона є одинокою матір`ю, оскільки при визначенні, чи є жінка, яка сама виховує дитину, одинокою матір`ю, визначальним є сплата батьком дитини аліментів на утримання дитини.

В свою чергу, відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відтак, незважаючи на наявність в матеріалах справи переліку документів, які на думку апелянта, беззаперечно підтверджують статус ОСОБА_1 одинокої матері, що здійснює виховання власної дитини ОСОБА_2 у відсутності участі батька у вихованні дитини у період 2012 - 2020 роки (копія свідоцтва про народження, рішення суду про розірвання шлюбу, довідки тощо), наявність доказів факту сплати батьком дитини аліментів на утримання дитини є обставиною, що автоматично позбавляє особу, ОСОБА_1 , статусу одинокої матері.

При цьому, твердження апелянта, що Верховний Суд у постановах від 13.08.2020 року у справі № 808/610/18 та від 19.04.2019 року у справі №810/352/17 задовольнив позовні вимоги позивачів в частині компенсації за невикористані додаткові соціальні відпустки без прив`язки до обставин щодо сплати аліментів є необґрунтованими, оскільки, з аналізу вказаних справ вбачається, що обставини стосовно сплати батьком дитини аліментів на утримання дитини не встановлювалися, що не є свідченням того, що останні не були б враховані судом у випадку їх виникнення.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про не надання ОСОБА_1 беззаперечних та достовірних доказів на підтвердження наявності у останньої в період з 2012 по 2019 статусу одинокої матері, та, відповідно, доказів щодо протиправності відмови й бездіяльності відповідача у нарахуванні та виплаті їй грошової компенсації за невикористані дні додаткової соціальної відпустки за статусом "одинока матір" за 2012-2019 роки, загальним терміном 80 календарних днів.

Решта доводів та заперечень апелянта висновків суду першої інстанції не спростовують.

Згідно з п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 та відсутність правових підстав для їх задоволення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).

При цьому, доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 18 січня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328-329 КАС України.

Суддя-доповідач Вівдиченко Т.Р.

Судді Безименна Н.В.

Оксененко О.М.