Постанова

від 22.04.2021 по справі 520/13241/19

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/1801/21

Номер справи місцевого суду: 520/13241/19

Головуючий у першій інстанції Гниличенко М. В.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.04.2021 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.,

суддів: Дришлюка І.А., Громіка Р.Д.,

при секретарі: Павлючук Ю.В.,

у відкритому судовому засіданні переглянув апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 14 травня 2020 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, державний нотаріус Київської державної нотаріальної контори у м. Одесі Пінігіна Тетяна Миколаївна про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право на спадщину, -

В С Т А Н О В И В:

10 червня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який згодом уточнив, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, державний нотаріус Київської державної нотаріальної контори у м. Одесі Пінігіна Тетяна Миколаївна, у якому просив визнати недійсними свідоцтва про право на спадщину, видані 28 травня 2019 року Київською державною нотаріальною конторою у м. Одесі, серія та номер: 6-814, 6-816, 6-818, 6-820, 6-822, 6-824, 6-826, 6-828, 6-830, спадкова справа №573/2017 до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 , за якими були успадковані квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123755800:01:001:0430, загальною площею 1,4823 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , а також житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_3 та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексні номери: 47080112, 47079386, 4708871, 47080916, 47081639, 47081352, 47081886, 47082568, 47082245 від 28 травня 2019 року, прийняті нотаріусом Київської державної нотаріальної контори у м. Одесі Пінігіною Тетяною Миколаївною.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтував тим, що рішенням Київського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2018 року по справі №520/8495/17 у задоволенні його первісних позовних вимог до ОСОБА_2 , треті особи: Третя одеська державна нотаріальна контора, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про встановлення факту проживання зі спадкодавцем однією сім`єю понад п`яти років до часу відкриття спадщини та зміну черговості одержання права на спадкування за законом, було відмовлено. Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про встановлення факту родинних відносин між фізичними особами було задоволено та встановлено, що ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , є їх рідною тіткою.

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 10 листопада 2017 року були вжиті заходи забезпечення позову у вигляді заборони Третій одеській державній нотаріальній конторі до набрання законної сили рішенням по даній цивільній справі видавати свідоцтво про право на спадщину за законом, що відкрилась після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Він оскаржив рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2018 року в апеляційному порядку. Постановою Одеського апеляційного суду від 21 березня 2019 року його апеляційну скаргу було залишено без задоволення, а рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2018 року без змін.

На рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 березня 2019 року ним було подано касаційну скаргу та заяву про зупинення дії вказаного рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду.

Ухвалою Верховного Суду від 24 травня 2019 року зупинено дію рішення Київського районного суду м. Одеса від 12 жовтня 2018 року та постанови Одеського апеляційного суду від 21 березня 2019 року до закінчення касаційного провадження.

Постановою Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 було залишено без задоволення. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 березня 2019 року залишено без змін.

28 травня 2019 року нотаріусом Київської державної нотаріальної контори Пінігіною Т.М. по спадковій справі №573/2017 було видано відповідачам по справі ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 свідоцтва про право на спадщину, серії та номер: 6-814, 6-816, 6-818, 6-820, 6-822, 6-824, 6-826, 6-828, 6-830 щодо майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 , за якими були успадковані квартира АДРЕСА_1; земельна ділянка НОМЕР_1 , кадастровий номер 5123755800:01:001:0430, загальною площею 1,4823 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , а також житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_3 , та прийнято рішення про державну реєстрацію права власності, якими зареєструвала право власності на вказане спірне спадкове майно за відповідачами - ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 за індексними номерами: 47080112, 47079386, 4708871, 47080916, 47081639, 47081352, 47081886, 47082568, 47082245 від 28 травня 2019 року.

За таких обставин, він вважав, що свідоцтва про право на спадщину були видані відповідачам під час зупинення дії рішення Київського районного суду м. Одеса від 12 жовтня 2018 року та постанови Одеського апеляційного суду від 21 березня 2019 року до закінчення касаційного провадження на підставі ухвали Верховного Суду від 24 травня 2019 року, чим було грубо порушено чинне законодавство й є підставою для визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину та скасування державної реєстрації прав та їх обтяжень.

Адвокат Фомічова А.О. в інтересах позивача ОСОБА_1 у судовому засіданні посилалась на те, що нотаріус Київської державної нотаріальної контори у м. Одесі Пінігіна Т.М. всупереч наявності ухвали Верховного Суду від 24 травня 2019 року, оприлюдненої 27 травня 2019 року, якою зупинено дію рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2018 року та постанови Одеського апеляційного суду від 21 березня 2019 року, та наявності ухвали Київського районного суду м. Одеси від 10 листопада 2017 року про вжиття заходів забезпечення позову у вигляді заборони Третій одеській державній нотаріальній конторі до набрання законної сили рішенням по даній цивільній справі видавати свідоцтво про право на спадщину за законом, яка станом на час проведення нотаріальної дії у вигляді видачі відповідачам свідоцтв про право на спадщину від 28 травня 2019 року, у встановленому законом порядку не було скасовано, не звертаючи уваги на існування заборон, грубо порушила норми чинного законодавства. Представник позивача вказує на те, що нотаріус під час вчинення нотаріальних дій обов'язково використовує відомості Єдиних державних реєстрів шляхом безпосереднього доступу до них, що передбачено ч. 1 ст. 46-1 Закону України Про нотаріат та порушив положення статті 1301 ЦК України.

Відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 у судовому засіданні позовні вимоги не визнали та просили відмовити у їх задоволенні в повному обсязі, мотивуючи тим, що позивач ОСОБА_1 є сторонньою особою, яка не має будь-якого відношення до їх сім`ї, він не знаходився у родинних стосунках з їх померлою рідною тіткою ОСОБА_5 , не має встановленого в законному порядку статусу спадкоємця, не має відношення до спадщини та до спадкового майна, трьома судовими інстанціями у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про встановлення факту проживання зі спадкодавцем однією сім`єю понад п`яти років до часу відкриття спадщини та зміну черговості одержання права на спадкування за законом, було відмовлено. Вказані обставини свідчать про те, що будь-які права, свободи чи законні інтереси ОСОБА_1 спірні правовідносини не порушують та не оспорюють.

Відповідач ОСОБА_2 у судових засіданнях підтримав свої письмові пояснення, якими він посилаючись на ст. 4 ЦПК України, яка передбачає звернення кожної особи за захистом до суду лише у разі її порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, та зазначив, що в позовній заяві взагалі відсутні посилання на порушені, невизнані або оспорюванні права, свободи чи законні інтереси ОСОБА_1 за захистом яких останній звернувся до суду. Тому вважав, що позовні вимоги є незаконними та такими, що не підлягають задоволенню (т. 3, а.с. 1-2).

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 14 травня 2020 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, державний нотаріус Київської державної нотаріальної контори у м. Одесі Пінігіна Тетяна Миколаївна, про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 19 березня 2021 року залучено ОСОБА_6 до участі у справі у якості правонаступника відповідача ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 .

У судове засідання до суду апеляційної інстанції позивач ОСОБА_1 не з`явився, але про розгляд справи він сповіщався належним чином та завчасно.

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Якщо учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі №361/8331/18.

Також колегія суддів враховує, що відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки.

На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов`язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов`язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов`язків в межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживати наданими правами.

Недобросовісним користування процесуальними правами вважається, зокрема, заявлення численних необґрунтованих відводів суддям, нез`явлення представників учасників судового процесу в судові засідання без поважних причин та без повідомлення причин, подання необґрунтованих клопотань про вчинення судом процесуальних дій, подання зустрічних позовів без дотримання вимог ЦПК, одночасного оскарження судових рішень в різних видах проваджень, подання апеляційних та касаційних скарг на судові акти, які не можуть бути оскаржені тощо. Подібна практика, спрямована на свідоме невиправдане затягування судового процесу, порушує права інших учасників судового процесу та суперечить вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи судом упродовж розумного строку.

Колегія суддів враховує, що ОСОБА_1 повинен проявляти процесуальну зацікавленість рухом своєї справи та її розглядом.

Отже, оскільки поважність причин неявки позивача ОСОБА_1 судом апеляційної інстанції не встановлена, заявник реалізував своє право на викладення відповідних аргументів письмово.

Виходячи з вищевказаного, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін, освідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності ОСОБА_1 , який не з`явився до судового засідання.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи, наведені у апеляційній скарзі позивача та у відзиві на апеляційну скаргу третьої особи, державного нотаріуса Київської державної нотаріальної контори у м. Одесі Пінігіної Тетяни Миколаївни, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга позивача ОСОБА_1 задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно зі статтями 1216-1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

За змістом статей 1220, 1221 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу). Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини (стаття 1222 ЦК України).

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини (стаття 1223 ЦК України).

У статтях 1268, 1269 ЦК України зазначено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами другою - четвертою статті 1273 цього Кодексу.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.

Статтею 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є майно та/або майнові права, які обтяжені, та/або нерухоме майно та інше майно, щодо якого здійснюється державна реєстрація, зобов`язаний звернутися до нотаріуса або в сільських населених пунктах - до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на таке майно. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається на ім`я кожного з них, із зазначенням імені та частки у спадщині інших спадкоємців.

За згодою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину, нотаріус або в сільських населених пунктах - уповноважена на це посадова особа відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини може внести зміни до свідоцтва про право на спадщину. На вимогу одного із спадкоємців за рішенням суду можуть бути внесені зміни до свідоцтва про право на спадщину. У випадках, встановлених частинами першою і другою цієї статті, нотаріус видає спадкоємцям нові свідоцтва про право на спадщину (стаття 1300 ЦК України).

Свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом (стаття 1301 ЦК України).

Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Київського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2018 року по справі №520/8495/17 у задоволенні первісних позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Третя одеська державна нотаріальна контора, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про встановлення факту проживання зі спадкодавцем однією сім`єю понад п`яти років до часу відкриття спадщини та зміну черговості одержання права на спадкування за законом, було відмовлено в повному обсязі. Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про встановлення факту родинних відносин між фізичними особами було задоволено та встановлено, що ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , є їх рідною тіткою.

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 10 листопада 2017 року були вжиті заходи забезпечення позову у вигляді заборони Третій одеській державній нотаріальній конторі до набрання законної сили рішенням по даній цивільній справі видавати свідоцтво про право на спадщину за законом, що відкрилась після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Позивач ОСОБА_1 на казане рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2018 року подав апеляційну скаргу, у якій ставив питання про скасування рішення суду першої інстанції з ухваленням нового рішення про задоволення йогопозовних вимог, а в зустрічних позовних вимогах просив відмовити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Постановою Одеського апеляційного суду від 21 березня 2019 року апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 було залишено без задоволення, а рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2018 року - без змін.

Позивачем ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 березня 2019 року було подано касаційну скаргу та заяву про зупинення дії вищевказаного рішення та постанови апеляційного суду.

Ухвалою Верховного Суду від 24 травня 2019 року зупинено дію рішення Київського районного суду м. Одеса від 12 жовтня 2018 року та постанови Одеського апеляційного суду від 21 березня 2019 року до закінчення касаційного провадження (т. 1, а.с. 28).

Постановою Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року касаційну скаргу позивача ОСОБА_1 було залишено без задоволення. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 березня 2019 року залишено без змін. Постанова набрала законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає (т. 3, а.с. 17)

28 травня 2019 року держаним нотаріусом Київської державної нотаріальної контори м. Одеси Пінігіною Т.М. по спадковій справі №573/2017 було видано відповідачам по справі - ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 свідоцтва про право на спадщину, серії та номер: 6-814, 6-816, 6-818, 6-820, 6-822, 6-824, 6-826, 6-828, 6-830 щодо майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 , відповідно до яких були успадковані квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ; земельна ділянка НОМЕР_1 , кадастровий номер 5123755800:01:001:0430, загальною площею 1,4823 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , та житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_3 .

28 травня 2019 року держаний нотаріус Київської державної нотаріальної контори м. Одеси Пінігіна Т.М. прийняла рішення про державну реєстрацію права власності, якими зареєструвала право власності на вищевказане спірне спадкове майно за відповідачами - ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 за індексними номерами: 47080112, 47079386, 4708871, 47080916, 47081639, 47081352, 47081886, 47082568, 47082245 від 28.05.2019р..

10 червня 2019 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , третя особа, державний нотаріус Київської державної нотаріальної контори у м. Одесі Пінігіна Т.М., про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за законом та скасування рішення про державну реєстрацію права власності відповідачів на спадкове майно.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження порушення, оспорювання або невизнання суб`єктивного права позивача щодо спадкового майна.

Предметом даного спору є визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за законом та скасування їх державної реєстрації, однак однією з обов`язкових умов визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину є порушення у зв`язку з їх оформленням та видачею відповідачам, прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Якщо за результатами розгляду справи не встановлено факту такого порушення, а позивач посилається на формальне порушення закону з боку нотаріуса, у суду немає правових підстав для задоволення позову.

Таким чином, для звернення до суду необхідним є факт порушення права позивача і доведення позивачем такого факту.

Саме по собі визнання судом недійсними свідоцтв про право на спадщину та скасування їх державної реєстрації у разі встановлення неправомірності дій нотаріуса при вчиненні нотаріальної дії не призводить до вирішення спору, позивач не набуває статус спадкоємця, не має законних підстав оформлення та видачі йому свідоцтв про право на спадщину, чи внесення змін в існуючі свідоцтва про право на спадщину, тобто не має досягнення поставленої мети. Оскільки позивач при зверненні до суду декларує, що його метою є захист свого порушеного права, а просить суд здійснити інші дії, які не є ефективними, це означає, що позивач у дійсності подає інший позов, який спрямований не на відновлення порушеного його права, а переслідує інші цілі.

Оскільки позивач не повідомляє суд про дійсний намір своїх дій, то він і не може отримати від суду захисту. Отже, захист його прав не є ефективним, спір не вирішено, оскільки права позивача не порушено.

За вказаних обставин Верховний Суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову у позові (постанова Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі №1340/4630/18).

Посилання ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки в судовому засіданні доведено те, що державний нотаріус при здійсненні нотаріальних дій грубо порушив положення законодавства, що є підставою для задоволення позову в повному обсязі, не приймаються до уваги за таких підстав.

Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року , згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі. Ключовими принципами цієї статті є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.

Ураховуючи той факт, що право на справедливий суд займає основне місце у системі глобальних цінностей демократичного суспільства, ЄСПЛ у своїй практиці пропонує досить широке його тлумачення.

Практика ЄСПЛ щодо України стосовно гарантій, закріплених статтею 6 розділу І Конвенції, знайшла своє відображення у справах, які стосуються права доступу до суду та справедливого судового розгляду.

Аналізуючи таку практику у контексті гарантій, закріплених статтею 6 розділу І Конвенції, можна зробити висновок, що причини порушення прав людини частіше за все полягають у недосконалому законодавстві або в його практичному застосуванні державними органами та судовими інстанціями.

Так, в рішенні Європейського суду з прав людини по справі Чуйкіна проти України від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне … суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює право на суд , в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі Голдер проти Сполученого Королівства (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати вирішення спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах Мултіплекс проти Хорватії (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та Кутіч проти Хорватії (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі Проніна проти України (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. Руїз Торія проти Іспанії (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94р., Серія A, N 303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі Богатова проти України (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі Серявін та інш. проти України (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобовязаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі Гірвісаарі проти Фінляндії (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача .

Проте, ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції позивачем ОСОБА_1 не доведено належним чином підстави позову, а саме, правові підстави для визнання свідоцтв про право на спадщину від 28 травня 2019 року недійсними та скасування державної реєстрації права власності на спадщину.

Так, рішенням Київського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2018 року по справі №520/8495/17, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 21 березня 2019 року та постановою Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, Третя одеська державна нотаріальна контора, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про встановлення факту проживання зі спадкодавцем однією сім`єю понад п`яти років до часу відкриття спадщини та зміну черговості одержання права на спадкування за законом відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , третя особа, Третя одеська державна нотаріальна контора, про встановлення факту родинних відносин між фізичними особами задоволено. Зустрічний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про встановлення факту родинних відносин задоволено. Зустрічний позов ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , третя особа, Третя Одеська державна нотаріальна контора, про встановлення факту родинних відносин задоволено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із тих підстав, що позивачем не надано допустимих доказів в обґрунтування заявлених позивачем вимог на підтвердження проживання з ОСОБА_5 однією сім`єю більше п`яти років, перебування ОСОБА_5 у безпорадньому стані та її тривале знаходження на утриманні позивача. Крім того, оскільки позивачем не доведено належним чином обставин відносно того, що він матеріально забезпечував ОСОБА_5 , здійснював ремонт у її квартирі та надавав будь - яку іншу допомогу спадкодавцю через її безпорадній стан, тому він не має права на зміну черговості спадкування.

Залишаючи без змін рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 березня 2019 року, Верховний Суд в постанові від 10 жовтня 2019 року у справі №520/13241/19 (провадження №61-7058св19) дійшов наступного правового висновку: вирішуючи спір, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, повно та всебічно з`ясувавши обставини справи, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки позовні вимоги про встановлення факту проживання понад п`ять років однією сім`єю є недоведеними, а тому ОСОБА_1 не є спадкоємцем за законом четвертої черги (стаття 1264 ЦК України) після смерті ОСОБА_5 , тоді як право на пред`явлення позову про зміну черговості спадкування мають лише спадкоємці за законом. Позивач не надав суду достатніх і належних доказів, які б підтверджували обґрунтованість заявлених позовних вимог, що є його процесуальним обов`язком (статті 12, 81 ЦПК України).

Також позивачем не надано доказів перебування ОСОБА_5 у безпорадному стані та доказів на підтвердження надання позивачем матеріальної та іншої допомоги ОСОБА_5 і наявність у останньої потреби у такій допомозі. Посилання позивача на наявність у ОСОБА_5 захворювань також не свідчить про те, що вона протягом тривалого часу перебувала у безпорадному стані.

Отже, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для зміни черговості одержання права на спадщину відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, наданим суду доказам дана належна правова оцінка .

Судами по справі №520/8495/17 встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5 , про що Одеським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області було складено актовий запис за №6492.

Після смерті ОСОБА_5 відкрилась спадщина на нерухоме майно: - квартиру АДРЕСА_1 , яка належала померлій на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 12 липня 2005 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Юрченко І.П., зареєстрований в реєстрі за №Д-180;

- земельну ділянку (пай), яка належала померлій на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, серія та номер 3-3698, виданого 21.10.2008р. державним нотаріусом Третьої одеської державної нотаріальної контори Різой Н.В., площа земельної ділянки складає 1,48 га, яка розташована на території Таїровської селищної ради, Овідіопольського району, Одеської області, масив № 3 ділянка № НОМЕР_1 ;

- земельну ділянку площею 0,0870 га, що розташована на території АДРЕСА_7 , яка належала померлій на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 21 жовтня 2008 року державним нотаріусом Третьої одеської державної нотаріальної контори Різой Н.В..

Із заявами про прийняття спадщини звернулись: ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 ..

ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_8 .

До 12 травня 2012 року ОСОБА_1 мав прізвище ОСОБА_7 , яке змінив за власною ініціативою, про що відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Київському районі Одеського міського управління юстиції було складено актовий запис за №14.

ІНФОРМАЦІЯ_3 у ОСОБА_1 спільно з ОСОБА_8 народилась донька ОСОБА_9 , що підтверджується копією свідоцтва про народження Серії НОМЕР_3 , виданим 25.09.2012р. відділом державної реєстрації актів цивільного стану Комсомольського районного управління юстиції у м. Херсоні.

Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №110072252 від 09 січня 2018 року вбачається, що квартира АДРЕСА_8 з 22 травня 2007 року по 21 серпня 2017 року на праві спільної часткової власності належала ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , а з 21 серпня 2017 року вищевказана квартира на підставі договору купівлі-продажу серія та номер 1096, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Юхневич М.М., зареєстрована за ОСОБА_12 ..

Довідкою з місця проживання про склад сім`ї та реєстрацію №2876

від 09 жовтня 2017 року та акту комісії від 09 жовтня 2017 року встановлено, що з 16 серпня 1996 року по 06 вересня 2017 року ОСОБА_10 проживав та був зареєстрований у квартирі АДРЕСА_8 .

Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №110071621 від 09 січня 2018 року встановлено, що позивач ОСОБА_10 та ОСОБА_13 - рідна мати позивача, є співвласниками квартири АДРЕСА_10 , на підставі договору купівлі-продажу №11473 від 10 листопада 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Рюміною О.О..

Довідкою з місця мешкання про склад сім`ї та реєстрацію №64 від 01 лютого 2018 року встановлено, що у вищевказаній квартирі зареєстрована та проживає лише ОСОБА_13 ..

Спадкодавець ОСОБА_5 з ІНФОРМАЦІЯ_4 по день смерті була зареєстрована та проживала за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно із частиною 4 статті 82 ЦПК України вказані обставини, встановлені судами у справі №520/8495/17, не підлягають доказуванню при розгляді даної справи.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі Белле проти Франції (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини ).

В рішенні Європейського суду з прав людини по справі Плахтєєв та Плахтєєва проти України від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, … якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі Ашинґдейн проти Сполученого Королівства (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24-25, п. 57) .

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі Бочаров проти України від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що суд при оцінці доказів керується критерієм поза розумним сумнівом (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі Ірландія проти Сполученого королівства ). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі Салман проти Туреччини )

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правовий висновок Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи наведені обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивач ОСОБА_1 не набув у встановленому законом порядку права на спадщину, яка відкрилась після смерті ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , тому він не вправі оскаржувати свідоцтва на право на спадщину та скасування державної реєстрації права власності на спадщину після смерті ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 .

За своєю юридичною природою позов - це матеріально-правова вимога до суду заінтересованої особи (позивача) про здійснення правосуддя в цивільній справі на захист прав, свобод чи інтересів, порушених чи оспорюваних іншого особою (відповідачем).

Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликане поведінкою іншої особи.

Таким чином, підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту є порушення, невизнання або оспорення відповідного права.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. А також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси.

У абзаці 2 п. 11 постанови №14 Пленуму Про судове рішення у цивільній справі від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України роз`яснив, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

За таких підстав, суд першої інстанції правильно виходив з того, що позивачем ОСОБА_1 в судовому засіданні не доведено належним чином те, що відповідачі порушили його права на спірну спадщину, тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України вказане право позивача не підлягає захисту судом.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Системний аналіз наведених норм права, правових висновків Верховного Суду, положень Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини, дає підстави вважати, що рішення суду першої інстанції є справедливим, відповідає засаді верховенства права та його складовій - принципу правової визначеності. Внаслідок вирішення спору позивач не скористався ефективним засобом юридичного захисту свого права, що передбачено статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Верховний Суд у постанові від 08 липня 2020 року у справі №522/3541/15 (провадження №61-31599св19), дійшов правового висновку про те, що згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

У зв`язку з цим, добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. І, навпаки, реалізація правового регулювання цивільних відносин буде недобросовісною, якщо соціальна свідомість відкидає її як таку, що не відповідає задекларованій меті.

Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

Відповідно до частини третьої статті 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої-п`ятої статті 13 цього Кодексу.

Аналіз змісту частини другої статті 13 ЦК України дає підстави для висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом.

Формулювання зловживання правом необхідно розуміти як суперечність, оскільки, якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права, injuria . Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.

Термін зловживання правом означає те, що ця категорія стосується саме здійснення суб`єктивних цивільних прав, а не виконання обов`язків. Обов`язковою умовою кваліфікації дій особи як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного відповідній особі суб`єктивного цивільного права.

Заборона зловживання правом по суті випливає з якості рівнозваженості, закладеної такою засадою, як юридична рівність учасників цивільних правовідносин. Ця формула виражає втілення в цивільному праві принципів пропорційності, еквівалентності, справедливості під час реалізації суб`єктивних цивільних прав і виконання юридичних обов`язків.

Здійснення суб`єктивних цивільних прав повинно відбуватись у суворій відповідності до принципів правомірності здійснення суб`єктивних цивільних прав, автономії волі, принципів розумності і добросовісності. Їх сукупність є обов`язковою для застосування при здійсненні усіх без винятку суб`єктивних цивільних прав.

Розглядаючи поняття розумності та добросовісності як принципів здійснення суб`єктивних цивільних прав, необхідно враховувати, що розумною є поведінка особи, яка діє у межах, не заборонених їй договором або актами цивільного законодавства. Виходячи із аналізу норм, закріплених у ЦК України, поняття добросовісність ототожнюється із поняттям безвинність і, навпаки, недобросовісність із виною . Такий висновок випливає із того, що за діяння, якими заподіяно шкоду внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати відповідальність (наприклад, частина третя статті 39 ЦК України), а оскільки обов`язковим елементом настання відповідальності за загальним правилом є вина, то такі діяння є винними.

Дослідження питання про здійснення особою належного їй суб`єктивного матеріального права відповідно до його мети тісно пов`язане з аналізом фактичних дій суб`єкта на предмет дотримання вимоги добросовісності……

Переглядаючи справу у касаційному порядку, враховує конкретні обставини цієї справи щодо наявності обставин, визначених частинами другою та третьою статті 13 ЦК України, застосовує загальні засади цивільного права - принципи справедливості, добросовісності та розумності, а також керується однією з аксіом цивільного судочинства: Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem , що означає: У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права . З урахуванням викладеного, Верховний Суд вважає за необхідне та доцільне застосувати положення частини третьої статті 16 ЦК України та відмовити ОСОБІ_1 у захисті цивільного права та інтересу, яким особа зловживала.

Верховний Суд наголошує, що застосовуваний спосіб захисту цивільних прав та інтересів позивача має відповідати критерію ефективності відновлення порушеного права, що є неприпустимим у разі встановлення істотного дисбалансу між правами та інтересами особи, яка просить застосувати такий спосіб захисту, та правами й інтересами іншої особи, стосовно якої такі примусові заходи належить застосувати. У разі встановлення істотного дисбалансу між правами й інтересами сторін спору, що матиме місце у спірних правовідносинах у разі задоволення поданого позову, суд встановлює порушення меж здійснення цивільних прав, оскільки в діях позивача наявні ознаки зловживання своїм правом .

На переконання суду апеляційного інстанції, такі дії позивача ОСОБА_1 при подачі позовної заяви й участі в судовому засіданні, необхідно оцінити як недобросовісні, спрямовані на порушення прав та законних інтересів відповідачів, що свідчить про наявність обставин, визначених частиною другою статті 13 ЦК України, неправомірна мета та недобросовісна поведінка позбавляють сторону права посилатися на такі обставини як на підставу та умови надання захисту судом.

Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, дав їм правильну оцінку на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, керуючись критерієм поза розумним сумнівом , та правильно виходив з того, що є законні підстави для відмови у задоволенні позову.

У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28 жовтня 2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі Ґарсія Руіз проти Іспанії (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1) .

Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову немає.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, 375, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Київського районного суду м. Одеси від 14 травня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 11 травня 2021 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М.Драгомерецький

А.І.Дришлюк

Р.Д.Громік