Ухвала

від 15.06.2021 по справі 917/1635/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

15 червня 2021 року

м. Київ

Справа № 917/1635/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури

на рішення Господарського суду Полтавської області від 02.10.2020 і постанову Східного апеляційного господарського суду від 01.02.2021 у справі

за позовом Першого заступника прокурора Полтавської області в інтересах держави в особі органу, уповноваженого на виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах:

1) Національної академії аграрних наук України,

2) Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області,

до 1) Інституту свинарства і агропромислового виробництва Національної академії аграрних наук України,

2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Їжа для роздумів"

про визнання недійсним договору.

У судовому засіданні взяли участь представники: Генеральної прокуратури України - Костюк О. В., Інституту свинарства і агропромислового виробництва Національної академії аграрних наук України - Кузьмич Г. В., Товариства з обмеженою відповідальністю "Їжа для роздумів" - Корольов І. М. (адвокат).

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2019 року перший заступник прокурора Полтавської області в інтересах держави в особі органу, уповноваженого на виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах: Національної академії аграрних наук України та Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області звернувся до Господарського суду Полтавської області з позовом до Інституту свинарства і агропромислового виробництва Національної академії аграрних наук України (далі - Інститут) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Їжа для роздумів" (далі - ТОВ "Їжа для роздумів") про визнання недійсним договору на виконання наукового супроводу щодо реконструкції саду для вирощування волоського горіху з метою виготовлення біологічно активної кормової добавки від 18.03.2016 № 18 (далі - спірний договір), укладеного між Інститутом та ТОВ "Їжа для роздумів".

Позовні вимоги арґументовано тим, що спірний договір є удаваним та вчинений його сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а саме, договору оренди земельної ділянки.

Рішенням Господарського суду Полтавської області від 02.10.2020 (суддя Солодюк О. В.), залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 01.02.2021 (Білоусова Я. О. - головуючий, судді Пуль О. А., Тарасова І. В.) у задоволенні позову відмовлено.

Судові рішення мотивовано, тим, що спірний договір укладений в межах наукової діяльності, яка проводиться на виконання тематики та завдань, що погоджені Національною академією аграрних наук України, земельна ділянка, яка перебуває в постійному користуванні Інституту не вилучалася та ТОВ "Їжа для роздумів" не передавалася, спірний договір не є прихованим договором оренди земельної ділянки.

Не погоджуючись із рішенням Господарського суду Полтавської області від 02.10.2020 і постановою Східного апеляційного господарського суду від 01.02.2021 у справі № 917/1635/19, заступник керівника Харківської обласної прокуратури звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить рішення та постанову скасувати, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги прокурора.

За змістом касаційної скарги її подано на підставі положень пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові застосував положення норм матеріального та процесуального права, без урахування висновку щодо застосування зазначених норм права у подібних правовідносинах, викладеного Верховним Судом у постановах від 12.06.2018 у справі № 925/587/17, від 21.05.2019 у справі № 925/550/18, від 17.01.2019 у справі № 923/241/18, від 19.06.2019 у справі № 920/22/18, від 28.03.2018 у справі № 915/166/17, від 19.08.2020 у справі № 915/1302/19.

У відзиві на касаційну скаргу ТОВ "Їжа для роздумів" просить відмовити у її задоволенні, оскільки оскаржувані судові рішення є законними, повністю обґрунтованими і прийнятими із дотриманням норм матеріального та процесуального права.

У відзиві на касаційну скаргу Інститут, з аналогічних підстав, просить відмовити у її задоволенні повністю.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження в справі № 917/1635/19 з огляду на таке.

Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною 2 статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

З урахуванням положень статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції переглядає цю справу саме у межах доводів і вимог, наведених у касаційній скарзі.

Питання права та підстав касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК України, частиною 2 якої встановлені виключні випадки касаційного оскарження судових рішень.

Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується судами як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomes de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden").

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб.

Аналогічну правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18.

Відповідно до положень частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1); якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3); якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу (пункт 4).

У поданій касаційній скарзі скаржник, обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, зазначив, що суди попередніх інстанцій застосували положення норм матеріального та процесуального права щодо недійсності правочину, без урахування висновку щодо застосування зазначених норм права у подібних правовідносинах, викладеного Верховним Судом у постановах від 12.06.2018 у справі № 925/587/17, від 21.05.2019 у справі № 925/550/18, від 17.01.2019 у справі № 923/241/18, від 19.06.2019 у справі № 920/22/18, від 28.03.2018 у справі № 915/166/17, від 19.08.2020 у справі № 915/1302/19.

Проте обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не підтвердилися з огляду на таке.

Із змісту пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України вбачається, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових:

неоднакове застосування одних і тих же норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах;

ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду;

спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності у різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі № 910/3040/16.

При цьому як судові рішення у справах зі спорів, що виникли із подібних правовідносин, належить розуміти рішення у тих справах, де однаковими є предмет і підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені фактичні обставини, а також матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Верховний Суд відхиляє доводи скаржника, щодо неврахування судом апеляційної інстанції правового висновку, викладеного Верховним Судом у постановах від 12.06.2018 у справі № 925/587/17, від 21.05.2019 у справі № 925/550/18, від 17.01.2019 у справі № 923/241/18, від 19.06.2019 у справі № 920/22/18, від 28.03.2018 у справі № 915/166/17, від 19.08.2020 у справі № 915/1302/19, оскільки, правовідносини у справах, на які посилається скаржник, не є подібними тим, що склалися між сторонами цього спору.

Так, у справі №925/587/17 розглядалися позовні вимоги заступника керівника Звенигородської місцевої прокуратури Черкаської області в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України, Головного управління Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру в Черкаській області до Фізичної особи-підприємця Матвієнка Романа Миколайовича та Державного навчального закладу "Звенигородський центр підготовки і перепідготовки робітничих кадрів" про визнання удаваним договору надання послуг від 21.03.2016 № 1, укладеного відповідачами з метою приховання договору оренди, та визнання недійсним договору оренди, укладеного відповідачами 21.03.2016. При цьому, вказані вимоги було мотивовані приховуванням спірним договором угоди про оренду земельної ділянки та відсутністю у ДНЗ "Звенигородський центр підготовки і перепідготовки робітничих кадрів" як державного навчального закладу повноважень на передачу спірного об`єкта в оренду, що є підставою визнання оспорюваного правочину недійсним.

Скасовуючи рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог та направляючи справу № 925/587/17 на новий розгляд до суду першої інстанції, суд касаційної інстанції зазначив, що поза увагою судів попередніх інстанцій залишилася дійсна правова природа відносин, що склалися між відповідачами у справі, тоді як зі встановлених судами умов спірного правочину вбачається, що ФОП Матвієнко Р.М. на підставі цього договору фактично отримав на платній основі право користування земельною ділянкою для вирощування сільськогосподарських культур з метою їх подальшої реалізації, здійснюючи господарську діяльність, а ДНЗ "Звенигородський центр підготовки і перепідготовки робітничих кадрів" фактично отримував плату за користування цією земельною ділянкою після розподілу прибутку від реалізованого виконавцем врожаю.

У справі № 923/241/18 розглядалися позовні вимоги першого заступника керівника Каховської місцевої прокуратури Херсонської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області про визнання недійсним договору про сумісний обробіток земельної ділянки № 02/01/18, укладений 02.01.2018 між Архангельськослобідською загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів Каховської районної ради Херсонської області і Приватним сільськогосподарським підприємством "АНТ-АГРО", зобов`язання звільнити займану підприємством земельну ділянку державної форми власності площею 71,4 га вартістю 4 070 901,24 грн, а також відшкодувати прокуратурі за рахунок відповідачів судовий збір. Позовні вимоги мотивовано тим, що спірний договір суперечить положенням цивільного законодавства, що в силу положень статей 203, 215 ЦК України є підставою для задоволення заявлених вимог.

Рішенням Господарського суду Херсонської області від 15.06.2018 у справі № 923/241/18, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 11.09.2018 та постановою Верховного Суду від 17.01.2019, позовні вимоги задоволено частково, визнано недійсним договір від 02.01.2018, укладений між відповідачами, відмовлено у задоволенні вимоги щодо звільнення займаної ним спірної земельної ділянки, а також відшкодовано прокуратурі за рахунок відповідачів судові витрати пропорційно задоволеним вимогам. При цьому, як встановлено судами попередніх інстанцій у справі № 923/241/18, передбачена пунктом 4.1.4 договору сума внеску у розмірі 20 000 грн. 00 коп., є фактично орендною платою за право користування земельною ділянкою, в даному випадку, вирощування сільськогосподарської продукції. Тобто, за умовами договору вирощування, переробка та реалізація товарної сільськогосподарської продукції здійснюється тільки підприємством без участі школи. Школа лише отримує грошові кошти у розмірі, визначеному цим договором. Отже, встановивши, що спільної діяльності за договором про сумісний обробіток земельної ділянки від 02.01.2018 № 02/01/18 не велося, а відбувалося платне користування підприємством земельною ділянкою, наданою школою у користування для отримання прибутку, суди визнали, що до спірного правочину слід застосовувати правила, передбачені для договору оренди земельної ділянки.

У справі № 920/22/18 розглядалися позовні вимоги заступник керівника Конотопської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Сумській області до Державного підприємства "Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№130)", Товариства з обмеженою відповідальністю "Городнянське хлібоприймальне підприємство" про визнання недійсним на майбутнє договору про спільну діяльність від 02.02.2012 № 65, укладеного між відповідачами; зобов`язання ТОВ "Городнянське хлібоприймальне підприємство" звільнити земельні ділянки загальною площею 1 150 га, які знаходяться на території Дяківської сільської ради Буринського району Сумської області на полях № 1-11, та використовуються товариством на підставі договору про спільну діяльність від 02.02.2012 № 65. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що договір про спільну діяльність від 02.02.2012 № 65 є удаваним правочином, який вчинено відповідачами з метою приховати інший правочин - оренди землі, зміст якого суперечить вимогам Цивільного та Земельного кодексів України, Закону України "Про оренду землі", тому цей договір має бути визнано недійсним з підстав, передбачених статтею 215 ЦК України.

Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог та направляючи справу № 920/22/18 на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції зазначив, що розділом 5, зокрема пунктом 5.2, договору та шляхом укладення додаткових угод до нього, сторони дійшли згоди щодо розподілу результатів спільної діяльності і розрахунку грошових коштів, що підлягають сплаті на підставі діючого договору відповідачем ТОВ "Городнянське хлібоприймальне підприємство" відповідачу ДП "Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№130)", проте, суд апеляційної інстанції не врахував, що такий перерозподіл коштів, згідно з вимогами Закону України "Про оренду землі", є фактично орендною платою за право користування земельними ділянками, у даному випадку, для вирощування сільськогосподарської продукції (пункт 1.1 договору) та отримання ДП "Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№130)" плати за користування цими земельними ділянками. Отже, зважаючи на викладене, висновки суду апеляційної інстанцій не ґрунтуються на повному і всебічному розгляді в судовому процесі всіх обставин, встановлення яких є необхідним відповідно до норм законодавства, що регулюють спірні правовідносини.

У справі № 925/550/18 розглядалися позовні вимоги заступника Керівника Уманської місцевої прокуратури Черкаської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області до Колективного сільськогосподарського підприємства "Ягубець" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Терра-2014" про визнання недійсним договору про спільний обробіток земельних ділянок площею 1834,0411 га, укладений 23.09.2014 між відповідачами, та зобов`язання звільнити земельні ділянки загальною площею 1834,0411 га (з урахуванням заяви про зміну предмета позову від 26.07.2018 № 6439вих18). Позовна заява мотивована тим, що укладений сторонами договір за своєю правовою природою є договором оренди землі, оскільки за його умовами право, передбачене частиною 6 статті 95 ЗК України, використовується не землекористувачем, отже цей правочин вчинений з метою приховання іншого правочину (удаваний правочин), тому договір та додаткова угода до нього не відповідають вимогам статей 92, 95 ЗК України.

Скасовуючи рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог та направляючи справу № 925/550/18 на новий розгляд до суду першої інстанції, суд касаційної інстанції зазначив, що вирішуючи спір по суті заявлених вимог, суди першої та апеляційної інстанції укладений сторонами договір не дослідили та не з`ясували чи здійснювалась за цим договором передача права користування земельною ділянкою, яка перебуває у Відповідача-1 на праві постійного користування, саме як вклад у спільну діяльність за Договором.

У справі № 915/166/17 розглядалися позовні вимоги Керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 2 Миколаївської області в інтересах держави до Шевченківської загальноосвітньої школи-інтернат І-ІІ ступенів Вітовського району Миколаївської області Миколаївської обласної ради та Фермерського господарства "Маяк" Кухарука Олександра Анатолійовича про визнання недійсним договору від 01.03.2014 про сумісну діяльність та зобов`язання повернути земельну ділянку державі. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що укладений 01.03.2014 між відповідачами договір про спільний обробіток земельної ділянки не є договором про спільну діяльність, а є прихованим договором оренди землі, його зміст суперечить вимогам ЦК України, ГК України, ЗК України, Закону України "Про оренду землі" та не спрямований на реальне настання наслідків, що обумовлені ним.

Скасовуючи рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог та направляючи справу № 915/166/17 на новий розгляд до суду першої інстанції, суд касаційної інстанції зазначив, що пунктом 8.1 договору та шляхом укладення додаткових угод до нього, сторони дійшли згоди щодо розрахунку грошової суми прибутку, що підлягає оплаті на підставі діючого договору Відповідачем-2 на розрахунковий рахунок Відповідача-1, проте суди не врахували, що такий перерозподіл коштів, згідно наведених вимог Закону України "Про оренду землі", є фактично орендною платою за право користування земельною ділянкою для, в даному випадку, вирощування сільськогосподарської продукції (пункт 1.1 договору) та отримання Відповідачем-1 плати за користування цією земельною ділянкою.

У справі № 915/1302/19 розглядалися позовні вимоги заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 2 Миколаївської області в інтересах держави в особі Воскресенської селищної ради Вітовського району Миколаївської області до Пересадівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Воскресенської селищної ради Вітовського району Миколаївської області, Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро-ЮТАС" про визнання недійсним договору про сумісну діяльність від 03.01.2013 та додаткової угоди до нього від 07.07.2016, укладені між відповідачами; зобов`язати ТОВ "Агро-ЮТАС" повернути землекористувачу Пересадівській ЗОШ земельну ділянку площею 216,63 га, яка складається з ділянки площею 151,73 га з кадастровим номером 4823383900:06:000:0146 та площею 64,9 га з кадастровим номером 4823383900:01:000:0594, загальною вартістю 5 180 726,01 грн, розташовану у межах Воскресенської селищної ради. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що договір про сумісну діяльність є удаваним правочином, який вчинено відповідачами з метою приховати інший правочин - оренди землі.

Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 11.07.2019 у справі № 915/1302/19, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 28.11.2019 та постановою Верховного Суду від 19.08.2020, позов задоволено.

Судові рішення мотивовано тим, що відповідно до пункту 1.5 статуту, головною метою навчального закладу - Пересадівської ЗОШ є забезпечення реалізації прав громадян на здобуття повної загальної середньої освіти; цей заклад не є сільськогосподарським прибутковим підприємством, не здійснює науково-методичну діяльність в аграрній сфері; як на момент укладення оспорюваного договору, так і на теперішній час школа не має матеріально-технічної бази, працівників, видатків, які можуть бути вкладом у сумісну діяльність. Єдиним внеском зазначеного навчального закладу у спільну діяльність є земельні ділянки загальною площею 216,63 га, які він на виконання пункту 3.1 договору передав ТОВ "Агро-ЮТАС" під посів сільськогосподарських культур, обмежившись отриманням плати за її використання, що підтверджується листом Пересадівської ЗОШ від 30.01.2019, відповідно до якого школа не залучає до обробітку земельної ділянки вчителів та учнів, обов`язки щодо вирощування та збору врожаю в повному обсязі виконуються ТОВ "Агро-ЮТАС". Крім того, за інформацією Очаківського управління ГУ ДФС у Миколаївській області від 29.01.2019 оспорюваний договір як угода про спільну діяльність на обліку в контролюючому органі, як це передбачено положеннями пункту 64.6 статті 64 Податкового кодексу України, не перебуває; платником земельного податку є Пересадівська ЗОШ; земельна ділянка включена ТОВ "Агро-ЮТАС" до складу єдиного податку 4 групи. Разом із тим оспорюваний договір містить умови притаманні договору оренди землі, а саме: об`єкт оренди (пункт 3.1), строк дії договору оренди (пункт 9.1), орендна плата із зазначенням її розміру, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення (пункти 7.3-7.5), а земельна ділянка передана ТОВ "Агро-ЮТАС" на підставі акта приймання-передачі. За таких обставин суди дійшли висновку про те, що сторони оспорюваного договору під час його укладання мали намір приховати правовідносини оренди землі, оскільки його умовами передбачено фактичну передачу права користування земельною ділянкою на платній основі для здійснення відповідачем підприємницької діяльності (виробництва сільськогосподарської продукції).

Проте, як свідчать матеріали справи предметом позову у справі № 917/1635/19, яка розглядається, є визнання недійсним договору на виконання наукового супроводу щодо реконструкції саду для вирощування волоського горіху з метою виготовлення біологічно активної кормової добавки від 18.03.2016 № 18, укладеного між Інститутом та ТОВ "Їжа для роздумів". Позовні вимоги арґументовано тим, що спірний договір є удаваним та вчинений його сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а саме, договору оренди земельної ділянки. При цьому, суди попередніх інстанцій встановили, що:

- спірний договір виконується сторонами у відповідності до його умов, а правочин спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, відповідає частині 5 статті 203 ЦК України;

- у матеріалах справи відсутні докази в підтвердження того, що воля сторін при укладенні та виконанні спірного договору спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, що передбачені спірним договором, тобто, наявності у сторін іншої мети, а саме, наміру приховати вчинення ними іншого правочину (договору оренди земельної ділянки);

- умовами спірного договору не передбачено передання Інститутом земельної ділянки у користування ТОВ "Їжа для роздумів", а Інститутом на земельній ділянці проводяться науково-дослідні роботи згідно календарного плану робочої програми НДР, про що свідчать звіти щодо наукового супроводу по спірному договору за 2017, 2018, 2019 роки та короткий звіт НДР за період 2017 - 2018 років;

- спірним договором передбачена плата за надані Інститутом послуги - наукового супроводу технологічних процесів з реконструкції саду, що відповідає положенням статті 901 ЦК України та не суперечить Статуту Інституту щодо оплатності наданих послуг;

- у пункті 1.3.1. спірного договору зазначено про тимчасове, протягом 20 календарних років з моменту підписання даного договору ведення ТОВ "Їжа для роздумів" робіт з реконструкції саду на площі 41,28 га на даній земельній ділянці, а не про користування ТОВ "Їжа для роздумів" земельною ділянкою з метою отримання та реалізації врожаю горіха волоського;

- у пункті 1.2.1 спірного договору зазначено про здійснення ТОВ "Їжа для роздумів" на території земельної ділянки висадки саджанців волоського горіху з наступним отриманням плодів для розробки натуральної кормової добавки;

- у спірному договорі відсутні умови про те, що плоди горіху волоського або насадження горіху належать ТОВ "Їжа для роздумів".

Отже, суди з огляду на умови спірного договору та зміст правовідносин, які виникли на його підставі, а також враховуючи правові наслідки його укладення, дійшли висновку, що спірний договір укладений в межах наукової діяльності, яка проводиться на виконання тематики та завдань, що погоджені Національною академією аграрних наук України, земельна ділянка, яка перебуває в постійному користуванні Інституту не вилучалася та ТОВ "Їжа для роздумів" не передавалася, спірний договір не є прихованим договором оренди земельної ділянки.

Таким чином, правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 12.06.2018 у справі № 925/587/17, від 21.05.2019 у справі № 925/550/18, від 17.01.2019 у справі № 923/241/18, від 19.06.2019 у справі № 920/22/18, від 28.03.2018 у справі № 915/166/17, від 19.08.2020у справі № 915/1302/19, не могли бути взяті до уваги господарським судом апеляційної інстанції при винесенні оскаржуваної постанови у цій справі, оскільки судові рішення у справах, на які посилався скаржник, хоча і прийняті за подібного правового регулювання, але за інших фактичних обставин, з урахуванням інших доказів, поданих сторонами, у залежності від оцінки яких і були прийняті судові рішення, а відтак відповідні доводи заявника фактично спрямовані на перегляд та переоцінку обставин справи, встановлених апеляційним господарським судом.

При цьому, застосування судами у зазначених справах положень статей 215, 235 ЦК України не свідчать про подібність зазначених справ, виходячи з критеріїв подібності правовідносин за якими, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, слід розуміти рішення у тих справах, де однаковими є предмет і підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені фактичні обставини, а також матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини другої статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Полтавської області від 02.10.2020 і постанову Східного апеляційного господарського суду від 01.02.2021 у справі № 917/1635/19.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Полтавської області від 02.10.2020 і постанову Східного апеляційного господарського суду від 01.02.2021 у справі № 917/1635/19 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді С. К. Могил

О. В. Случ