Постанова

від 21.07.2021 по справі 485/580/20

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

21.07.21

22-ц/812/1008/21

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 485/580/20

Провадження № 22-ц/812/1008/21

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 липня 2021 року Миколаївський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах :

головуючого - Темнікової В.І.,

суддів - Бондаренко Т.З., Крамаренко Т.В.,

із секретарем судового засідання - Горенко Ю.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за апеляційною скаргою фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 на рішення Снігурівського районного суду Миколаївської області від 25 березня 2021 року, ухвалене під головуванням судді Квєтка І.А. в приміщенні того ж суду, за позовом ОСОБА_2 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та скасування його державної реєстрації,-

В С Т А Н О В И В :

У травні 2020 року позивачка ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , в якому просила визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 01 грудня 2015 року, зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 11.12.2015 року та скасувати його державну реєстрацію.

Позовні вимоги ОСОБА_2 мотивувала тим, що вона є власником земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва загальною площею 5,73 га, яка розташована на території Суворівської сільської ради Снігурівського району Миколаївської області (на момент подання позовної заяви Горохівської ОТГ) відповідно до Державного акту на право власності на земельну ділянку Серія ЯА №061319, виданого 18 лютого 2005 року на підставі розпорядження Снігурівської РДА № 1003- р від 10.12.2004 року, зареєстрованого в Книзі реєстрації державних актів на право власності на землю за № 010502301046.

Кадастровий номер земельної ділянки - 4825785200:24:000:0010.

Належну їй земельну ділянку до 2016 року позивачка здавала в оренду ПОСП "ім. Суворова" згідно з укладеним договором від 03 листопада 2010 року.

З 2016 року земельну ділянку за усною домовленістю обробляв ОСОБА_3 (батько відповідача). Жодного договору з ним вона не підписувала та не надавала нікому довіреності на підписання будь якого договору оренди. У 2019 році від відповідача дізналася про існування договору оренди, який з його слів підписаний нею. Вона неодноразово зверталася до відповідача, щоб він надав оригінал договору оренди землі, проте отримала оригінал договору оренди лише у 2019 році і то через іншу особу.

Відповідно до п. 3.1. вказаного договору оренди землі від 01 грудня 2015 року строк оренди становить 25 років. Згідно з п. 4.1. розмір орендної плати мінімальний - 3% від нормативної грошової оцінки. Та взагалі цей договір оренди укладений з ФОП ОСОБА_1 (сином ОСОБА_3 ).

Повернути земельну ділянку відповідач відмовляється, посилаючись на договір оренди.

Договір оренди від 01 грудня 2015 року, укладений з ФОП ОСОБА_1 , позивачкою особисто не був підписаний та не відповідає її волі, підпис на ньому підроблений. Та навіть з умовами вказаного договору вона ознайомлена не була до 2019 року.

Більше того, звертає увагу, що підпис знаходиться лише на 4 сторінці Договору (оригіналу), де викладені розділи прикінцеві положення та реквізити сторін, а всі інші аркуші договору можливо змінювати необмежену кількість разів.

Посилаючись на ч. 4 ст.124 ЗК України, ч. 3 ст. 203,ст.204, ч. 1 ст. 215, ст.400, 1212 ЦК України, а також на те, що договір оренди від 01 грудня 2015 року не відповідає волі позивачки, нею особисто не підписувався, підписи на договорі та всіх додатках до нього підроблені відповідачем по справі, просила задовольнити позов.

Рішенням Снігурівського районного суду Миколаївської області від 25 березня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволені частково.

Скасовано державну реєстрацію договору оренди земельної ділянки площею 5,73 га, кадастровий номер 4825785200:24:000:0010 від 01 грудня 2015 року, укладеного між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який зареєстрований державним реєстратором Снігурівського районного управління юстиції Миколаївської області Корженко О.Ю. 11 грудня 2015 року, номер запису про інше речове право: 12504288, індексний номер рішення: 27033614 від 12 грудня 2015 року, припинивши за Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 право оренди даної земельної ділянки.

Стягнуто з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1545,52 грн судових витрат. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Не погодившись із вказаним рішенням суду, відповідач через свого представника - адвоката Петренко Н.О. звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення суду в частині задоволення позовних вимог, та ухвалити нове рішення, яким в цій частині відмовити в задоволенні позову.

В апеляційній скарзі зазначає, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, прийнятим з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, а відповідно таким, що підлягає скасуванню.

Вказує, що позивачкою у позовній заяві була заявлена позовна вимога про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки між позивачкою та ФОП ОСОБА_1 від 01 грудня 2015 року, зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 12.12.2015 року (номер запису про інше речове право 12504288) та скасування його державної реєстрації.

Проте при ухваленні оскаржуваного рішення суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог та прийняв рішення щодо припинення за ФОП ОСОБА_1 права оренди спірної земельної ділянки, хоча така вимога позивачкою по справі не заявлялась. При цьому, підстави припинення права користування земельною ділянкою визначені ст. 141 Закону України Про оренду землі .

Постановою від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14- 499цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено. Вказаний висновок Верховного Суду підлягає обов`язковому застосуванню судом відповідно до положень ч.4 ст.263 ЦПК України.

Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні встановив, що оскільки позивачка заперечує своє волевиявлення на укладення спірного договору оренди землі від 01 грудня 2015 року, який вона не підписувала, що підтверджено висновком судової почеркознавчої експертизи, відповідно істотні умови не погоджувала, то вказаний договір є неукладеним, а тому не може бути визнаний судом недійсним. Тому у задоволенні позовних вимог у частині визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 01 грудня 2015 року відмовив з підстав обрання позивачкою неефективного способу захисту.

Згідно з ч.5 ст.6 Закону України Про оренду землі право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

Судом встановлено, що за відповідачем ФОП ОСОБА_1 12 грудня 2015 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано право оренди земельної ділянки позивачки на підставі договору оренди від 01 грудня 2015 року, який є неукладеним, що порушує права та законні інтереси позивачки на розпорядження належною їй земельною ділянкою й не відповідає вимогам закону.

Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. А отже незрозуміло на якій підставі судом першої інстанції було скасовано державну реєстрацію договору, оскільки позовна вимога про скасування державної реєстрації спірного договору оренди є похідною від вимоги про визнання недійсним договору оренди від 01.12.2015 року. Відповідно дійшовши висновку щодо необґрунтованості первинної позовної вимоги (про визнання договору недійсним) та відмовивши у її задоволенні, у суду були відсутні правові підстави для задоволення похідної правової вимоги.

Вважає безпідставним посилання суду на ст.391 ЦК України, оскільки позивачкою не було заявлено позовної вимоги про усунення перешкод у здійсненні ним права користування чи розпорядження своїм майном.

Крім того, апелянт вважає, що позивачкою було пропущено строки позовної давності. Посилається на те, що позивачкою не надано жодних доказів, з яких можна встановити, що спірний договір нею було отримано лише в 2019 році.

У п. 137 рішення Європейського суду з прав людини у справі Волков проти України , яке є обов`язковим на території України, строк давності забезпечує правову визначеність та захищає потенційних відповідачів від застарілих вимог, які вкрай важко спростувати, та дозволяє запобігти несправедливості, що може виникнути внаслідок рішень щодо подій, що мали місце у далекому минулому, та на підставі доказів, що з часом стають неналежними та недостатніми.

Разом з тим згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Не погоджується з висновком суду про те, що про державну реєстрацію права оренди за відповідачем позивачка дізналася 25 квітня 2020 року, тобто у час коли отримала інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав (а.с.12-13), що спірний договір оренди отримала не раніше серпня 2018 року, з позовом до суду звернувся травні 2020 року, тобто у межах строку позовної давності.

Посилається на те, що позивачкою було підтверджено факт отримання орендної плати за користування земельною ділянкою в повному обсязі та своєчасно з грудня 2015 року по теперішній час, тобто вона була обізнана про факт укладення договору ще з грудня 2015 року. Оскільки за змістом статей 18 та 20 Закону укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації, договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації, то позивачка довідалася або могла довідатися про державну реєстрацію договору, як про порушення свого права та про особу, яка його порушила ще в 2015 році.

Позивачка повинна розуміти наслідки укладення договорів оренди належних їй на праві власності земельних ділянок, у тому числі щорічне отримання орендної плати, та у світлі вимог наведеної ч. 3 ст. 319 ЦПК України, повинен знати про стан своїх майнових прав.

Тому відповідач вважає, що позивачкою порушено строки позовної давності, оскільки позовну заяву нею подано лише у травні 2020 року, тобто через 4 роки 5 місяців.

Позивачкою не заявлялися вимоги про усунення перешкод у користуванні належним їй майно, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення земельних ділянок. Тому є незрозумілим, чому суд першої інстанції при вирішенні справи посилається на норми позовної давності щодо негаторних позовів.

Узагальнюючи наведене, апелянт вважає, що підстави для визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та скасування державної реєстрації відсутні, відповідно позовна заява є безпідставною, а рішення суду від 25.02.2021 підлягає скасуванню.

Учасники справи до судового засідання не з`явилися, про час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином.

Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч.3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно зі ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні ( ст.263 ЦПК України).

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин ( ст. 264 ЦПК України).

Рішення суду зазначеним вимогам закону відповідає.

Так, приймаючи рішення по справі, суд виходив з того, що відповідно до державного акту на право приватної власності серії ЯА061319, виданого 18 лютого 2005 року на підставі розпорядження Снігурівської райдержадміністрації № 1003-р від 10 грудня 2004 року, зареєстрованого у Книзі реєстрації державних актів на право власності на землю за № 010502301046, ОСОБА_2 належить земельна ділянка площею 5,73 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва в межах території Червонозірської сільської ради Снігурівського району Миколаївської області, кадастровий номер: 4825785200:24:000:0010 (а.с.5).

Згідно з договором оренди землі від 01 грудня 2015 року ОСОБА_2 (орендодавець) передала в оренду ФОП ОСОБА_1 (орендар) земельну ділянку площею 5,73 га ріллі, кадастровий номер 4825785200:24:000:0010, строком на 25 років. Згідно акту приймання-передачі від 01 грудня 2015 року відповідач прийняв в оренду земельну ділянку загальною площею 5,73 га.

Вказаний договір 11 грудня 2015 року зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про інше речове право: 12504288 (а. с. 12-13).

Згідно висновку судової почеркознавчої експертизи № СЕ-19/115-20/17412-ПЧ, виконаної Миколаївським науково-дослідним експертно-криміналістичним центром 02 лютого 2021 року, підписи від імені ОСОБА_2 на останній сторінці у графі "Орендодавець" у розділі "ПІДПИСИ СТОРІН" у трьох екземплярах договорів оренди землі від 01 грудня 2015 року про передачу в оренду земельної ділянки загальною площею 5,73 га кадастровий номер 4825785200624600060010, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , виконані не ОСОБА_2 , а іншою особою. Підписи від імені ОСОБА_2 , які розташовані в розділі "ПІДПИСИ СТОРІН:" в графі "Орендодавець" у трьох екземплярах актів прийому-передачі земельної ділянки від 01 грудня 2015 року, виконані не ОСОБА_2 , а іншою особою.

Претензій до відповідача з приводу оплати за користування земельною ділянкою протягом 2015-2020 років позивачка не має, факт отримання коштів визнає.

Посилаючись на ст. 11, ч. 1 ст. 202, ст. 203, ч.2 ст.207 ЦК України, ч.1 ст.14 Закону України Про оренду землі , правовий висновок, викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, та враховуючи, що позивачка заперечує своє волевиявлення на укладення спірного договору оренди землі від 01 грудня 2015 року, який вона не підписувала, що підтверджено висновком судової почеркознавчої експертизи, відповідно істотні умови не погоджувала, суд дійшов висновку, що вказаний договір є неукладеним, а тому не може бути визнаний судом недійсним. З урахуванням викладеного суд вважав, що позовні вимоги у частині визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 01 грудня 2015 року задоволенню не підлягають з підстав обрання позивачкою неефективного способу захисту.

Також суд дійшов висновку, що реєстрація за відповідачем 11 грудня 2015 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права оренди земельної ділянки позивачки на підставі договору оренди від 01 грудня 2015 року, який є неукладеним, порушує права та законні інтереси позивачки на розпорядження належною їй земельною ділянкою й не відповідає вимогам закону.

За такого суд вважав, що позовна вимога про скасування державної реєстрації є обґрунтованою, забезпечить реальне відновлення порушеного права позивачки, а тому підлягає задоволенню.

Доводи представника відповідача щодо схвалення спірного договору оренди земельної ділянки сторонами вчиненням конклюдентних дій, зокрема отриманням позивачкою орендної плати, не ґрунтуються на вимогах закону, оскільки договір оренди земельної ділянки відповідно до ст.18 Закону України "Про оренду землі" набирає чинності після його державної реєстрації.

Щодо застосування позовної давності до заявлених позивачем вимог, то суд першої інстанції зазначив, що про державну реєстрацію права оренди за відповідачем позивачка дізналася 25 квітня 2020 року, тобто у час коли отримала інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав (а. с. 12-13), спірний договір оренди отримала у кінці 2018 на початку 2019 року, з позовом до суду звернулася у травні 2020 року, тобто у межах строку позовної давності.

Крім того, за загальним правилом позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі.

Висновки суду відповідають обставинам справи та законодавству, яке регулює спірні правовідносини.

Так, за змістом ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно із ч.1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису ч.1 ст. 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Як у ч.1 ст. 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

За ч.1 ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Згідно із ч. ст. 627 ЦК України і відповідно до ст.6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч.1 ст. 638 ЦК України).

За ч.6 ст.14 Закону України Про оренду землі (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) договір оренди землі укладається в письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально, а згідно ст. 17 цього Закону об`єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом.

Істотними умовами договору оренди землі відповідно до ст. 15 Закону України Про оренду землі (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) є: об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови. У разі якщо договором оренди землі передбачено здійснення заходів, спрямованих на охорону та поліпшення об`єкта оренди, до договору додається угода щодо відшкодування орендарю витрат на такі заходи.

У разі ж якщо сторони не досягли згоди щодо істотних умов договору, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Отже, такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, встановленим законом.

Разом з тим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту, якщо дійде висновку, що жодний встановлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а також, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.

У справі, що розглядається, позивачка звернулася з вимогою про визнання недійсним договору оренди, посилаюсь на те, що цей договір не підписувала, умови його не погоджувала, отже відповідач безпідставно відмовляє в поверненні використовуваної земельної ділянки позивачці як власнику цієї земельної ділянки, посилаючись на умови договору, підписаного невстановленою особою замість позивачки.

Матеріали справи свідчать про те, що суд повно та достеменно встановив обставини справи, за якими спірний договір позивачка не підписувала та, відповідно, істотних умов цього договору не погоджувала.

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам 2,3 ст. 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими.

У випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

Саме про таке застосування зазначених вище норм права йде мова в правовому висновку, викладеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16.

Враховуючи підстави позову, наведені позивачкою у позовній заяві, її пояснення під час розгляду справи, а також заперечення відповідача, позивачка у цій справі наполягає на скасуванні державної реєстрації договору оренди земельної ділянки, вважаючи, що відповідач безпідставно не повертає їй земельну ділянку, посилаючись на умови договору оренди, який зареєстрований в установленому законом порядку, а також на те, що ця ділянка знаходиться у фактичному користуванні відповідача без встановлених законом підстав. Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майно, в тому числі і шляхом скасування державної реєстрації речового права відповідача на оренду земельної ділянки, здійснену на підставі неукладеного між сторонами договору оренди.

Тому суд першої інстанції правомірно відмовив позивачці у позові в частині визнання договору оренди недійсним саме з підстав обрання нею неефективного способу захисту, проте скасував державну реєстрацію зазначеного договору.

При цьому колегія суддів виходить з того, що ст. 125 ЗК України передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Частиною 5 статт1 6 Закону України Про оренду землі визначено, що право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 4 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (в редакції, чинній з 01.01.2014 до 01.01.2016) обов`язковій державній реєстрації підлягають, зокрема, право постійного користування та право оренди земельної ділянки.

Встановивши, що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за відповідачем 11 грудня 2015 року зареєстровано право оренди земельної ділянки позивачки на підставі договору оренди від 01 грудня 2015 року, який є неукладеним, що порушує права та законні інтереси позивачки на розпорядження належною їй земельною ділянкою й не відповідає вимогам закону, суд дійшов правомірного висновку, що позовна вимога про скасування державної реєстрації є обґрунтованою та забезпечить реальне відновлення порушеного права позивачки, а тому підлягає задоволенню, тобто є належним та ефективним способом захисту, який не потребує попереднього визнання недійсним договору оренди землі.

За такого доводи апеляційної скарги стосовно того, що для скасування державної реєстрації речового права, здійсненої на підставі договору оренди землі, необхідно обов`язкове визнання цього договору недійсним, є суб`єктивним тлумаченням відповідачем законодавства, яке регулює спірні правовідносини, та обставин справи і спростовується обґрунтуванням, викладеним в тексті постанови, зокрема, і тим, що у випадку коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, то правочин є таким, що не вчинений, отже права та обов`язки за таким правочином (договором оренди) особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли. Тому реєстрація права за особою на підставі такого договору не відповідає вимогам закону та порушує права іншого учасника договору і підлягає скасуванню.

З урахуванням викладеного, не є підставою для скасування судового рішення також доводи апеляційної скарги про те, що позовна вимога про скасування державної реєстрації спірного договору оренди на думку апелянта є похідною від вимоги про визнання недійсним договору оренди від 01.12.2015 року, а тому, дійшовши висновку щодо необґрунтованості первинної позовної вимоги (про визнання договору недійсним) та відмовивши у її задоволенні, у суду були відсутні правові підстави для задоволення похідної правової вимоги.

При цьому колегія суддів виходить з того, що під захистом цивільних прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права. Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.

Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування. Отже, засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. У рішенні від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 та від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц.

Законом України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству , який набрав чинності з 16.01.2020р., статтю 26 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень викладено у новій редакції.

Так, відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини 3 статті 26 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень в новій редакції, відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Із системного аналізу зазначеної норми права вбачається, що чинна редакція встановлює такі способи судового захисту порушених прав та інтересів особи:

1) судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав;

2) судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав;

3) судове рішення про скасування державної реєстрації прав.

При цьому з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Таким чином, колегія суддів вважає, що визнання недійсним договору оренди землі, на підставі якого проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав здійсненої на підставі неукладеного договору, є самостійними способами захисту порушеного права, а тому ствердження апелянта в апеляційній скарзі про те, що позовна вимога про скасування державної реєстрації спірного договору оренди є похідною від вимоги про визнання недійсним договору оренди від 01.12.2015 року, є помилковим.

З урахуванням викладеного, не є підставою для скасування чи зміни рішення, також доводи апеляційної скарги про те, що прийнявши рішення щодо припинення за ФОП ОСОБА_1 права оренди спірної земельної ділянки, суд вийшов за межі заявлених позовних вимог, так як така вимога позивачкою по справі не заявлялась, оскільки, як уже зазначалося раніше, п.3 ч.3 ст. 26 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень передбачено, що ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Тому припинення в даному випадку за відповідачем речового права оренди спірної земельної ділянки у зв`язку з прийняттям судом рішення про скасування державної реєстрації прав на підставі договору від 01 грудня 2015 року, укладеного між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , оренди земельної ділянки площею 5,73 га, кадастровий номер 4825785200:24:000:0010, який зареєстрований державним реєстратором Снігурівського районного управління юстиції Миколаївської області Корженко О.Ю. 11 грудня 2015 року, номер запису про інше речове право: 12504288, індексний номер рішення: 27033614 від 12 грудня 2015 року, є не виходом за межі заявлених позивачкою позовних вимог, а визначенням судом ефективного способу захисту її прав у відповідності до вказаної норми права.

При цьому колегія суддів враховує, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що відповідно до принципу jura novit curia ( суд знає закони ) неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц. У пункті 7.43 постанови від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує при прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, викладені в позові.

Переглядаючи справу в межах доводів апеляційної скарги про не застосування судом позовної давності, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно із статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги, що за змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об`єктивна можливість цієї особи знати обставини порушення її прав.

Згідно із частинами третьою та четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Наслідки спливу позовної давності визначені ст. 267 ЦК України, згідно із частиною четвертою якої сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги.

У даній справі відповідачем до винесення рішення судом була зроблена заява про застосування строку позовної давності.

При вирішенні даного питання, суд виходив з того, що про державну реєстрацію права оренди саме за відповідачем позивачка дізналася 25 квітня 2020 року, тобто у час коли отримала інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав, спірний договір оренди отримала у кінці 2018 на початку 2019 року, з позовом до суду звернулася у травні 2020 року, тобто у межах строку позовної давності.

Даний висновок суду матеріалами справи не спростований.

Так, в позові позивачка посилалася на те, що в 2016р. мала усну домовленість з батьком відповідача про обробіток ним земельної ділянки. Про те, що договір оренди укладено з відповідачем не знала. Про укладення договору дізналася від відповідача тільки в 2019р. Отримала даний договір лише в 2019р. і то через іншу особу.

Із пояснень свідка ОСОБА_3 , який є батьком відповідача, вбачається, що домовленості щодо укладання договору із ОСОБА_2 від імені сина вів він через ОСОБА_4 за погодженням із позивачкою. Договір передавав дружині ОСОБА_4 , яка повернула його вже підписаним. Обставини підписання договору йому не відомі. Екземпляр договору позивачці передавав через сім`ю ОСОБА_5 4-5 років тому, коли саме вже не пам`ятає.

Згідно пояснень свідка ОСОБА_4 екземпляр спірного договору оренди, який йому було надано працівником відповідача, позивачці передавав у кінці 2018 - на початку 2019 року. Цей договір зі слів його дружини підписала вона замість ОСОБА_6 , чого вона це зробила йому не відомо.

Посилання відповідача в апеляційній скарзі на те, що оскільки за змістом статей 18 та 20 Закону Про оренду землі укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації, договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації, то позивачка довідалася або могла довідатися про державну реєстрацію договору, як про порушення свого права та про особу, яка його порушила ще в 2015 році, не сприймається колегією як безумовний доказ обізнаності позивачки про укладення договору саме з відповідачем з 2015р., оскільки матеріалами справи встановлено, що вона договір не підписувала, а тому у неї була відсутня необхідність слідкувати за тим, чи зареєстрований цей договір у встановленому законом порядку.

Позивачкою не заперечується факт отримання нею орендної плати за користування земельною ділянкою в повному обсязі. Проте, із матеріалів справи вбачається, що позивачка мала усну домовленість з батьком відповідача про обробіток належної їй земельної ділянки, тому отримання орендної плати вважала правомірним.

Крім того, приймаючи рішення у справі, суд правильно виходив також з того, що доводи представника відповідача щодо схвалення спірного договору оренди земельної ділянки сторонами вчиненням конклюдентних дій, зокрема отриманням позивачкою орендної плати, не ґрунтуються на вимогах закону, оскільки договір оренди земельної ділянки набирає чинності після його державної реєстрації.

Так, у праві України зазначена доктрина схвалення договору проявляється, зокрема, у кваліфікації певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи - сторони правочину (наприклад, прийняття оплати за товар за договором купівлі-продажу) як волевиявлення, яке свідчить про вчинення правочину, зокрема про його схвалення, про що зазначено в постанові Верховного Суду України від 19 серпня 2014 року у справі №3-59гс14.

Відповідно до ч.2 ст. 205 ЦК України правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. Отже, конклюдентними діями може підтверджуватися лише укладення договору в усній формі.

Між тим, статтею 17 Закону України Про оренду землі в редакції на час виникнення спірних правовідносин, об`єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом, статтею 125 ЗК України передбачено, щоправо оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цих прав. Зазначені норми виключають можливість укладення спірного договору шляхом вчинення конклюдентних дій, бо такий договір не може бути зареєстрований.

Отже, враховуючи конкретні встановлені судом обставини справи, що розглядається, колегія суддів не вбачає підстав для застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) до правовідносин, що склалися між сторонами у цій справі.

Саме про таке застосування зазначених вище норм права йде мова в правовому висновку, викладеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16.

За такого доводи апеляційної скарги про неправомірне не застосування судом строку позовної давності є помилковими.

Приймаючи остаточне рішення у справі, суд апеляційної інстанції враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, серія A, N 303-A, § § 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland, N 49684/99, § 2)).

З урахуванням викладеного, розглядаючи справу в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, а також враховуючи, що інші доводи апеляційної скарги містять суб`єктивне тлумачення апелянтом як обставин справи, так і норм діючого законодавства, направлене на переоцінку доказів, яким суд першої інстанції дав належну правову оцінку, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що судом першої інстанцій правильно встановлені фактичні обставини справи і застосовано норми матеріального та процесуального права, які підлягали застосуванню, у зв`язку з чим, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду без змін.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, судова колегія,-

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Снігурівського районного суду Миколаївської області від 25 березня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили негайно з дня її прийняття, але може бути оскаржена протягом 30 днів з дня складання її повного тексту до Верховного Суду у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий

Судді

Повний текст постанови складено 26 липня 2021 року