Постанова

від 02.08.2021 по справі 534/1935/17

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 534/1935/17 Номер провадження 22-ц/814/1904/21Головуючий у 1-й інстанції Куц Т. О. Доповідач ап. інст. Прядкіна О. В.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 серпня 2021 року м. Полтава

Полтавський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого судді Прядкіної О.В.,

суддів: Бутенко С.Б., Обідіної О.І.,

розглянувши в м. Полтаві цивільну справу за позовом Горішньоплавнівської міської ради Полтавської області до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: виконавчий комітет Горішньоплавнівської міської ради Полтавської області, Комунальне житлово-експлуатаційне підприємство №1 про виселення з житлового приміщення без надання іншого житла

за апеляційною скаргою Горішньоплавнівської міської ради Полтавської області

на рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 22 жовтня 2020 року прийнятого під головуванням судді Куц Т.О. в м. Горішні Плавні,-

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2017 року Горішньоплавнівська міська рада Полтавської області звернулася до районного суду з вказаним позовом. Зазначала, що будинок АДРЕСА_1 перебуває у комунальній власності територіальної громади міста на підставі рішення виконавчого комітету Полтавської обласної ради народних депутатів від 17.01.1992 року. Квартира АДРЕСА_2 у вказаному будинку не приватизована та є комунальною власністю, в ній проживають відповідачі з червня 2003 року на підставі договору оренди жилого приміщення, які в подальшому щороку укладались на новий строк.

Останній раз - 23.12.2015 року між КЖЕП №2 та ОСОБА_2 був укладений договір позички житла у будинках комунального житлового фонду №15. Відповідно до договору ОСОБА_2 отримав у безоплатне строкове користування на строк з 01 січня по 30 березня 2016 року вказану квартиру АДРЕСА_2 для тимчасового проживання його та членів його сім`ї та після закінчення строку дії договору зобов`язувався повернути житлове приміщення. Однак після закінчення строку дії договору відповідачі квартиру не звільнили і в даний час проживають в ній неправомірно. Просила виселити ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_3 без надання іншого жилого приміщення.

Рішенням Комсомольського міського суду Полтавської області від 22 жовтня 2020 року в задоволенні позову Горішньоплавнівської міської ради Полтавської області відмовлено.

Рішення мотивовано тим, що виселення відповідачів з квартири є непропорційним втручанням в гарантоване ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод право відповідачів на повагу до приватного та сімейного життя.

Рішення оскаржила Горішньоплавнівська міська рада Полтавської області, яка в апеляційній скарзі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог.

Вважає, що районним судом неповністю з`ясовані судом обставини по справі, в оскаржуваному рішенні відсутня оцінка доказам, наданих міською радою.

Колегія суддів, перевіривши справу в межах заявлених вимог і апеляційного оскарження, приходить до висновку про залишення без задоволення апеляційної скарги з таких підстав:

Судом першої інстанції вірно встановлено та вбачається з матеріалів справи, що відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_4 .

Згідно договору оренди жилого приміщення № 14 від 12.06.2003 укладеного між ПП Веста-сервіс та ОСОБА_2 , останньому було надано в оренду квартиру АДРЕСА_3 , для тимчасового проживання орендаря та членів його сім`ї в кількості 4 чоловік, строк дії договору з 12.06.2003 року по 12.06.2006 року.

Відповідно до договору оренди житлового приміщення № 12 від 13.06.2006 року КЖЕП № передало ОСОБА_2 в оренду вказану квартиру для тимчасового проживання орендаря та членів його сім`ї в кількості 4 чоловік, строк дії договору з 13.06.2006 року по 31.12.2006 року, вказаний термін дії договору було продовжено до 31.12.2007 року додатковою угодою від 18.12.2006 року, в подальшому продовжено додатковим угодами від 25.12.2007 року, 24.12.2008 року до 31.12.2009 року.

Починаючи з 2010 року по 2016 рік 26.01.2010 між КЖЕП №2 та ОСОБА_2 було укладено договори позички житла, відповідно до яких ОСОБА_2 передавалася у безоплатне користування квартира АДРЕСА_3 для тимчасового проживання його та членів його сім`ї у кількості 4 осіб, строк дії останнього договору з 01.01.2016 року по 30.03.2016 року.

Відмовляючи у задоволенні позову, районний суд своє рішення мотивував тим, що відповідач ОСОБА_2 , який був направлений для проходження служби в Комсомольсько-Козельщинський ОМВК м. Комсомольська Полтавської області, у 2003 році разом з дружиною та дітьми вселилися у спірне жиле приміщення на підставі договору оренди, тобто правомірно, постійно проживали і зареєстровані там, не мають іншого житла, а тому є підстави стверджувати, що вони мають достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, а спірна квартира є їхнім "житлом" у розумінні статті 8 Конвенції. Виселення їх з вказаної квартири є непропорційним втручанням в гарантоване ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод право відповідачів на повагу до приватного та сімейного життя.

Колегія суддів погоджується з вказаним висновком.

Статтею 9 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), згідно з якою завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Те саме міститься у статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно із частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій; стаття 5 цього Кодексу у редакції від 03 жовтня 2017 року).

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі Садов`як проти України зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом. Вислів згідно із законом не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення Європейського суду з прав людини ( далі- ЄСП) від 2 грудня 2010 року у справі Кривіцька та Кривіцький проти України (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття житло не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання житлом , яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі Прокопович проти Росії (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі МакКенн проти Сполученого Королівства (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі Савіни проти України (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві . Інакше кажучи, воно має відповідати нагальній суспільній необхідності , зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі Зехентнер проти Австрії (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція житла має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі Коннорс проти Сполученого Королівства (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі Зехентнер проти Австрії , зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі Станкова проти Словаччини (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі МакКенн проти Сполученого Королівства , п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі Косіч проти Хорватії (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі Пауліч проти Хорватії (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі Беєлер проти Італії (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Відповідачі з 2003 року постійно проживають у кв. АДРЕСА_3 на підставі договору оренди, тобто правомірно, постійно проживали і зареєстровані там та не мають іншого житла.

Задоволення позову у даному випадку має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, їх виселення. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.

Враховуючи вказане, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що спірна квартира є "житлом" ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 у розумінні статті 8 Конвенції, тому виселення їх з вказаної квартири є непропорційним втручанням в гарантоване ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод право відповідачів на повагу до приватного та сімейного життя.

Таким чином, доводи апеляційної скарги в частині оскаржуваного судового рішення не знайшли свого підтвердження.

Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає фактичним обставинам справи, ґрунтується на наявних у справі доказах, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Керуючись ст.ст. 367, 374,375, 381, 384 ЦПК України, апеляційний суд,-

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Горішньоплавнівської міської ради Полтавської області залишити без задоволення.

Рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 22 жовтня 2020 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 02.08.2021 р.

Головуючий-суддя О. В. Прядкіна

Судді: С. Б. Бутенко

О. І. Обідіна