Постанова

від 10.08.2021 по справі 369/4829/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

10 серпня 2021 року

місто Київ

справа № 369/4829/18

провадження № 61-10375св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1

відповідачі: Києво-Святошинська районна державна адміністрація Київської області, ОСОБА_2 ,

третя особа - Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 жовтня 2019 року у складі судді Ковальчук Л. М. та постанову Київського апеляційного суду від 25 травня 2020 року у складі колегії суддів: Волошиної В. М., Слюсар Т. А., Мостової Г. І.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію прав, скасування запису про право власності та витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позивач на обґрунтування своїх вимог посилався на те, що 08 листопада 2011 року він відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного з продавцем ОСОБА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, зареєстрованого у реєстрі за № 2704, придбав у власність земельну ділянку, що знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, Білогородська сільська рада. Кадастровий номер земельної ділянки 3222480400:06:002:0152, площа становить 0, 7605 га, цільове призначення - для ведення особистого сільського господарства. 01 грудня 2011 року зазначений договір зареєстровано у Білогородській сільській раді за № 433, отримано витяг з Державного реєстру правочинів, в якому відображено інформацію про перехід права власності до позивача, та державний акт на право власності на земельну ділянку від 20 грудня 2007 року, серія ЯЖ № 001013, з відміткою нотаріуса про перехід права власності до нього. З 2011 року і до часу звернення до суду він володіє і користується належним йому на праві приватної власності майном - земельною ділянкою та ніколи будь-яким способом не відчужував належного йому майна.

Позивачу стало відомо, що 31 липня 2013 року державним реєстратором Реєстраційної служби Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 01 серпня 2013 року, індексний № 4689279, до Державного реєстру внесено запис про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку за попереднім власником - ОСОБА_3 . Підставою виникнення права власності зазначено договір купівлі-продажу земельної ділянки від 06 грудня 2007 року, серія та номер 2-2759, на підставі якого ОСОБА_3 відчужив земельну ділянку на користь позивача у 2011 році.

З метою усунення порушеного права як власника майна позивач у лютому 2017 року звернувся до суду з позовом з вимогами про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відповідно до якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право власності за ОСОБА_3 . Відповідач пред`явив зустрічний позов про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки від 08 листопада 2011 року недійсним. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 березня 2018 року у справі № 755/2654/17 задоволено первісний позов ОСОБА_1 , у зустрічному позові відмовлено.

Проте, з інформації про право власності з Державного земельного кадастру позивачу стало відомо, що під час вирішення спору у справі № 755/2654/17 ОСОБА_3 відчужено земельну ділянку, площею 0, 7605 га, кадастровий номер 3222480400:06:002:0152, своєму батьку ОСОБА_2 , який здійснив заходи щодо поділу земельної ділянки, внаслідок чого утворилося дві земельні ділянки, площами 0, 7505 та 0, 01 га, з присвоєнням кадастрових номерів 3222480401:01:084:5098 і 3222480401:01:084:5099, та 14 вересня 2018 року зареєстрував право власності на дві земельних ділянки. З урахуванням наведеного позивач просив позов задовольнити.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відзив на позов не надходив.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 25 травня 2020 року, позов задоволено.

Визнано незаконним та скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 20 вересня 2018 року, індексний номер 43103473, на об`єкт нерухомого майна - земельну ділянку, що знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, Білогородська сільська рада, кадастровий номер 3222480401:01:084:5098, площею 0, 7505 га, скасовано запис про право власності № 28009372 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно стосовно ОСОБА_2 .

Визнано незаконним та скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 20 вересня 2018 року, індексний номер 43104744, на об`єкт нерухомого майна - земельну ділянку, що знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, Білогородська сільська рада, кадастровий номер 3222480401:01:084:5099, площею 0, 01 га, скасовано запис про право власності № 28009726 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно стосовно ОСОБА_2 .

Витребувано у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 0, 7505 га, що знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, Білогородська сільська рада, кадастровий номер земельної ділянки 3222480401:01:084:5098.

Витребувано у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 0, 01 га, що знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, Білогородська сільська рада, кадастровий номер земельної ділянки 3222480401:01:084:5099. Здійснено розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення, керувався тим, що позивачем надані належні і допустимі докази на обґрунтування пред`явлених вимог про визнання незаконними і скасування рішень про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно, скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів про право власності на майно. Зазначив, що майновий перехід спірної земельної ділянки, площею 0, 7605 га, від ОСОБА_3 до ОСОБА_2 не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідношення, оскільки ОСОБА_3 на момент укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки з ОСОБА_2 від 19 жовтня 2017 року не був законним власником спірної земельної ділянки. Ним реалізовано право власника майна (земельної ділянки) ще у листопаді 2011 року на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з ОСОБА_1 . Договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений 08 листопада 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , є дійсним, що підтверджується обставинами, встановленими судовим рішенням у справі № 755/2654/17.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_2 у липні 2020 року звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовувалася неправильним застосуванням судом апеляційної інстанції норм матеріального права й порушенням норм процесуального права. Заявник стверджує, що судами першої та апеляційної інстанцій ухвалено рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, у постанові Верховного Суду від 27 вересня 2018 року у справі № 903/844/17, від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц (провадження

№ 61-17779св18). Так, судами не враховано, що ОСОБА_2 є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки. Договір купівлі-продажу, укладений між ним та ОСОБА_3 , ніким не оскаржений, не скасований, що виключає можливість витребувати у нього спірні земельні ділянки.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У наданому відзиві відповідач просив касаційну скаргу залишити без задоволення.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 22 жовтня 2020 року у справі відкрито касаційне провадження.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені

пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваної постанови апеляційного суду визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що земельна ділянка, що знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, Білогородська сільська рада, цільове призначення для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 3222480400:06:002:0152, площею 0, 7605 га, належить позивачу ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 08 листопада 2011 року.

Про перехід права власності на цю земельну ділянку від попереднього власника ОСОБА_3 до ОСОБА_1 зазначено у державному акті про право власності на земельну ділянку від 26 грудня 2007 року, серії ЯЖ № 001013.

З моменту набуття права власності на земельну ділянку і на час розгляду справи позивач ОСОБА_1 володіє і користується належною йому земельною ділянкою.

Долучене до матеріалів справи судове рішення у цивільній справі № 755/2654/17 свідчить про те, що у лютому 2017 року ОСОБА_1 звертався до суду з позовом до ОСОБА_3 (попередній власник земельної ділянки), Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області, треті особи: Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області, ОСОБА_4 , про визнання незаконним і скасування рішення про державну реєстрацію прав, скасування запису про право власності.

Під час розгляду цієї справи ОСОБА_3 подано зустрічний позов до ОСОБА_1 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Апатенко М. А., Києво-Святошинська районна державна адміністрація Київської області, ОСОБА_4 , про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки від 08 листопада 2011 року недійсним.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 березня 2018 року по суті розглянутих вимог у справі № 755/2654/17 позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано незаконним та скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 01 серпня 2013 року, індексний номер 4689279, на об`єкт нерухомого майна - земельну ділянку, що знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, Білогородська сільська рада, кадастровий номер 3222480400:06:002:0152, відповідно до якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право власності № 1986425 за ОСОБА_3 , на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 06 грудня 2007 року № 2-2759. Визнано незаконним та скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про право власності на земельну ділянку.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено.

Постановою Апеляційного суду Київської області від 25 липня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 березня 2018 року - без змін.

Обставини, встановлені рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 березня 2018 року (справа № 755/2654/17), що набрало законної сили, засвідчують те, що правові підстави для визнання недійсним правочину купівлі-продажу земельної ділянки, площею 0, 7605 га, кадастровий номер 3222480400:06:002:0152, укладеного 08 листопада 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , відсутні.

Також факти, встановлені зазначеним рішенням, свідчать про те, що державний реєстратор під час прийняття оскаржуваного рішення від 01 серпня 2013 року не встановив відповідність заявлених прав і поданих документів ОСОБА_3 вимогам законодавства, та відсутність суперечностей між заявленими і вже зареєстрованими речовими правами на цю земельну ділянку, що призвело до порушення прав та законних інтересів ОСОБА_1 як законного власника спірного об`єкта нерухомості.

Судами встановлено, що під час вирішення спору у справі № 755/2654/17 ОСОБА_3 відчужено на підставі договору купівлі-продажу від 19 жовтня 2017 року земельну ділянку, площею 0, 7605 га, що знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, Білогородська сільська рада, кадастровий номер 3222480400:06:002:0152, своєму батьку ОСОБА_2 .

Не заперечувались відповідачем ОСОБА_2 і встановлені судом першої інстанції обставини щодо здійснення ним під час розгляду справи заходів щодо поділу земельної ділянки на дві земельні ділянки, площею 0, 7505 га та площею 0, 01 га, з присвоєнням кадастрових номерів: 3222480401:01:084:5098 та 3222480401:01:084:5099, з проведенням державної реєстрації права власності на зазначені земельні ділянки.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до положень статей 13, 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Статтями 2, 19 Закону України Про охорону земель визначено, що об`єктом особливої охорони держави є всі землі в межах території України.

У статті 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (правовий висновок, сформульований у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

З аналізу змісту наведеного правила випливає, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача (аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року

у справі № 6-54цс17).

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 21 листопада 2016 року у справі № 1522/25684/12).

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17 (провадження

№ 12-104гс19) власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

З урахуванням наведеного Верховний Суд не погоджується з доводами заявника у касаційній скарзі про те, що договір купівлі-продажу, укладений між ним та ОСОБА_3 , ніким не оскаржений, не скасований, що виключає можливість витребувати у нього спірні земельні ділянки.

Посилання у касаційній скарзі на те, що оскаржувані рішення ухвалені без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 27 вересня 2018 року у справі № 903/844/17, від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18), Верховний Суд визнає необґрунтованими, оскільки рішення ухвалені відповідно до зазначених висновків. Стосовно посилання на постанову Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18) Верховний Суд встановив, що у наведеній справі та справі, що переглядається, встановлені різні фактичні обставини.

В оцінці факту володіння спірним майном у справі, що переглядається, Верховний Суд застосовує пункт 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження

№ 14-181цс18), згідно з яким особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника. Факт володіння нерухомим майном (possessio) може підтверджуватися, зокрема державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння).

У пункті 114 постанови від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. У пунктах 83-86 зазначеної постанови Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним.

З урахуванням наведеного, встановивши, що майновий перехід спірної земельної ділянки, площею 0, 7605 га, від ОСОБА_3 до ОСОБА_2 не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідношення, оскільки ОСОБА_3 на момент укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки з ОСОБА_2 від 19 жовтня 2017 року не був законним власником спірної земельної ділянки, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про наявність підстав для задоволення позову.

При цьому, Верховним Судом враховано, що у касаційній скарзі фактично не наведено доводів на обґрунтування незаконності рішень у частині визнання незаконним рішень державного реєстратора та скасування записів про право власності щодо спірної земельної ділянки, з огляду на що, згідно зі статтею 400 ЦПК України, судом касаційної інстанції справа у цій частині не переглядалась.

Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, що згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтею 88 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Основного Закону України.

Таким чином, Верховний Суд дійшов переконання, що суди першої та апеляційної інстанцій розглянули спір з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України

Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі Проніна проти України , від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 травня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

В. В. Яремко