Постанова

від 10.02.2021 по справі 369/6664/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 369/6664/16-ц

провадження № 61-19333св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Вініченко Микита Віталійович, на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 7 червня 2019 року, ухвалене у складі судді Пінкевич Н. С., та постанову Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року, прийняту колегією у складі суддів: Вербової І. М., Саліхова В. В., Соколової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2016 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів за договором позики.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що 12 вересня 2013 року вона та ОСОБА_2 уклали договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чухрій О. С., за умовами якого вона передала відповідачу в борг 287 748 грн, що еквівалентно 36 000 доларів США, які останній зобов`язувався повернути до 12 вересня 2014 року.

7 липня 2014 року укладено договір про внесення змін до договору позики, яким вони змінили строк повернення коштів до 12 вересня 2015 року.

Вказувала на те, що відповідач борг у визначений договором строк не повернув.

З урахуванням збільшених у лютому 2016 року і уточнених у березні 2019 року позовних вимог позивач остаточно просила стягнути з відповідача заборгованість за договором позики у розмірі 36 000 доларів США, 3% річних у розмірі 3 799,23 доларів США та пеню у розмірі 1 099 951,25 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 7 червня 2019 року позов задоволено частково.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 964 623,38 грн, 3% річних у розмірі 101 800,72 грн та пеню за порушення умов договору у розмірі 100 000 грн.

У іншій частині позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_2 зобов`язання за договором позики не виконав, кошти ОСОБА_1 у встановлений строк не повернув. З урахуванням вимог частини першої статті 549 ЦК України та частини другої статті 625 ЦК України дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача суми основного боргу, трьох процентів річних, а також пені за несвоєчасне виконання зобов`язань.

Постановою Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 7 червня 2019 року залишено без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вважав, що до таких висновків суд першої інстанції дійшов на підставі всебічно і повно з`ясованих обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У жовтні 2019 року ОСОБА_2 подав до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 7 червня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права, оскільки суди не встановили фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, та не надали належної оцінки зібраним у справі доказам, що призвело до неправильного вирішення справи.

Зазначав, що, ухвалюючи судові рішення, суди попередніх інстанцій посилались на частину другу статті 553 ЦК України і вважали, що сума, яка підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, а тому стягнули на користь позивача борг у розмірі 964 623,38 грн, що еквівалентно 36 000 доларів США.

Однак, на думку заявника, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою відсутність у договорі позики від 12 вересня 2013 року зобов`язання про повернення боргу в грошовому еквіваленті в іноземній валюті. Борг за вказаним договором становить 287 748 грн, тому висновки судів щодо повернення боргу в еквіваленті гривні до долара США за курсом Національного банку України є помилковими.

Крім того, відповідно до статті 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов`язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно з частиною першою статті 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.

Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (частина третя статті 533 ЦК України). Такий порядок визначено Декретом Кабінету Міністрів України Про систему валютного регулювання і валютного контролю від 19 лютого 1993 року № 15-93, проте позивач не надав доказів на право здійснення валютних операцій у іноземній валюті.

Посилаючись на викладене, а також на те, що грошові кошти у борг він отримав у гривні, заявник просив про задоволення касаційної скарги.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 1 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано з Києво-Святошинського районного суду Київської області матеріали справи № 369/6664/16-ц.

Ухвалою Верховного Суду від 1 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій фактичні обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 12 вересня 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чухрій О. С., за умовами якого ОСОБА_1 передала ОСОБА_2 у борг 287 748 грн, що за курсом Національного банку України на день укладення договору становило 36 000 доларів США, які ОСОБА_2 зобов`язувався повернути без нарахування процентів до 12 вересня 2014 року.

Пунктом 6 договору сторони передбачали, що у разі несвоєчасного повернення позичальником суми позики, він зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.

У пункті 7 договору передбачено за несвоєчасне повернення суми позики сплату штрафних санкцій у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України за весь час прострочення.

7 липня 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір про внесення змін до договору позики, яким змінили строк повернення коштів без нарахування процентів до 12 вересня 2015 року.

Кошти за вказаним договором позики ОСОБА_2 у визначений строк не повернув.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460 IX Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ .

Пунктом 2 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 5 січня 2020 року № 460-IX Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у тій же редакції Кодексу).

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (стаття 1049 ЦК України).

Вирішуючи справу, суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_2 зобов`язання за договором позики не виконав, кошти ОСОБА_1 не повернув.

Оскільки позичальник умов договору позики щодо своєчасного повернення суми боргу не виконав, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про стягнення позики в судовому порядку.

Оцінивши наданий договір позики, суди вказували, що умови договору передбачають домовленість сторін про те, що борг, який підлягає поверненню, становить 287 748 грн, що еквівалентно 36 000 доларів США, тому дійшли висновку, що у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, тому сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом валюти на день платежу.

Враховуючи наведене, суди стягнули з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 964 623,38 грн, що на 7 червня 2019 року за курсом Національного банку України становить 36 000 доларів США.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

У контексті статей 524, 533-535 ЦК України можна зробити висновок, що грошовим є зобов`язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті чи в іноземній валюті), таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до статті 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Гривня є законним платіжним засобом на території України.

Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII Про зовнішньоекономічну діяльність , Декретом Кабінету Міністрів України

від 19 лютого 1993 року № 15-93 Про систему валютного регулювання і валютного контролю (далі - Декрет № 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті .

Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

Ураховуючи умови договору позики та положення статті 533 ЦК України, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про стягнення суми боргу за курсом долара США.

Подібні правові висновки викладені Верховним Судом у постановах

від 19 вересня 2018 року у справі № 766/730/17 (провадження № 61-11918св18), від 20 грудня 2019 року у справі № 703/3521/16-ц (провадження

№ 61-18528св19) та від 23 вересня 2020 року у справі № 357/5634/18 (провадження № 61-10862св20), підстав відступати від яких касаційний суд не встановив.

Крім того, відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Оскільки кошти не були повернуті у строк, визначений договором позики, обґрунтованими суди попередніх інстанцій вважали і вимоги про стягнення 3% річних і, як наслідок, стягнули з відповідача 3% річних за період з 12 вересня 2015 року до 19 березня 2019 року у розмірі 101 800,72 грн. При здійсненні розрахунку суди вказували, що нарахування штрафних санкцій здійснюється на грошову одиницю - гривню.

Такі висновки судів відповідають умовам договору та нормам матеріального права.

Разом з цим, статтею 549 ЦК України передбачено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

За правилом статей 550, 551 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих неналежним виконання зобов`язання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Посилаючись на невиконання умов договору, позивач просила стягнути з відповідача пеню за несвоєчасне виконання зобов`язань за період з 12 вересня 2015 року до 19 березня 2019 року у розмірі 1 099 951,35 грн.

Відповідач у поданому до суду першої інстанції відзиві просив застосувати наслідки спливу позовної давності до вимог про стягнення пені.

Статтею 256 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.

Зокрема, згідно з вимогами пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України, позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

За правилами частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. У частині п`ятій цієї ж статті зазначено, що за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Частина третя статті 551 ЦК України передбачає, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

При вирішені позовних вимог про стягнення пені суд першої інстанції, з яким також погодився й апеляційний суд, врахувавши перевищення розміру пені суми боргу, відсутність завданих збитків і стягнення з відповідача 3% річних, дійшов висновку про наявність правових підстав для зменшення розміру пені до 100 000 грн з урахуванням заявленої заяви про застосування наслідків спливу позовної давності.

З висновками судів попередніх інстанцій щодо часткового задоволення позову погоджується і касаційний суд, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій до таких висновків дійшли на підставі всебічно і повно з`ясованих обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення.

Доводи заявника про невстановлення судами фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, та ненадання належної оцінки зібраним у справі доказам, касаційний суд вважає безпідставними, оскільки такі доводи спростовуються оскаржуваними судовими рішеннями.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про неправильне застосування частини другої статті 533 ЦПК України та відсутність підстав для стягнення з нього позики у гривні в еквіваленті до іноземної валюти з визначенням суми боргу за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу зводяться до неправильного тлумачення відповідачем вказаної норми матеріального права. Доводи касаційної скарги в цій частині спростовуються висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 23 вересня 2020 року

у справі № 357/5634/18 (провадження № 61-10862св20).

Інші наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлених обставин справи та зводяться виключно до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. Проте в силу вимог статті 400 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Таких порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов?язковими підставами для скасування судових рішень, касаційний суд не встановив.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов?язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов?язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання виконання судом обов?язку щодо надання обґрунтування, яке випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи.

Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судових рішення.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статями 400, 410 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, статтею 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Вініченко Микита Віталійович, залишити без задоволення.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 7 червня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: І. М. Фаловська В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук