Рішення

від 04.08.2021 по справі 754/13462/20

ДЕСНЯНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Номер провадження 2/754/1520/21

Справа №754/13462/20

РІШЕННЯ

Іменем України

04 серпня 2021 року м.Київ

Деснянський районний суд міста Києва

під головуванням судді Бабко В.В.

за участю секретаря судового засідання Івченка В.А.

за участю представника позивача - адвоката Руденка А.О.

за участю представника відповідача - адвоката Бойка С.О.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення трьох процентів річних, -

ВСТАНОВИВ :

Позивачка звернулась до суду з позовом про стягнення трьох процентів річних.

Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 23.10.2020 відкрито провадження у цивільній справі, розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

14.06.2021 до суду надійшла уточнена позовна заява, яка прийнята судом. Позивач обґрунтовує позовні вимого тим, що між 01.01.2014 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики. Відповідно до п. 1.2. договору позики позивач передав, а відповідач прийняв 85000 доларів США, зобов`язанням повернути таку ж суму та проценти за користування до 01.01.2015. 24 грудня 2014 року сторонами було продовжено строк дії договору до 31.12.2015. Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 11.05.2017 стягнуто з ОСОБА_2 основну суму боргу та проценти за користування коштами в розмірі 118000 доларів США, що на день прийняття судом рішення дорівнювало - 3 122 280,00грн. Рішенням Апеляційного суду міста Києва, рішення Деснянського районного суду міста Києва від 11.05.2017 скасовано в частині стягнення витрат на правову допомогу, в іншій частині рішення суду залишено без змін. Відповідачами частково сплачено заборгованість за договором позики, що підтверджується банківською випискою. У зв`язку з викладеним позивач просить суд стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 3% річних за договором позики в розмірі 7 207,96 доларів США.

05.03.2021 до суду надійшов відзив від відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 відповідно до якого зазначено, що дійсно, 01.01.2014 між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір позики. Згідно п.1.2 договору позивач передав, а відповідач ОСОБА_2 прийняла 80000дол. США з зобов`язанням повернути таку ж суму та 3% за користування до 01.01.2015. Рішенням Деснянського районного суду м.Києва за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, яким позовні вимоги задоволено частково. Станом на 31.12.2015 позика у повному обсязі повернута не була, загальна сума заборгованості складає 118 000,00дол США, з яких: 80 000,00дол. США - основна сума боргу, 18800, 00 дол. США - сума відсотків за 2014рік, 19200,00дол. США - сума відсотків за 2015 рік. Згідно курсу валют, встановленого Національним банком України на 11.05.2017 - 1 дол. США дорівнює 26,46грн. Отже, з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача підлягає стягненню борг у розмірі 118 000,00дол. США, що станом на зняття судом рішення по справі дорівнює - 3 122 280,00грн. Тобто сума основного боргу складає 80000,00 дол. США, що становить 2 116 800,00грн. Також, в рішенні Апеляційного суду міста Києва зазначено, що позичальником є ОСОБА_2 , а відповідач ОСОБА_3 , як сторона у договорі не фігурує. Належних та допустимих доказів в розумінні ст. 57-60 ЦПК України того, що цей укладався за згодою відповідача ОСОБА_3 , а також, що отримані за договором позики кошти були використані на потреби сім`ї суду не надано. 24.12.2014 позивач погодилась за проханням відповідача подовжити термін дії укладеного договору позики на 2015 рік у зв`язку з тим, що відповідачі не мали можливості повернути позику. Враховуючи те, що 14.11.2014 відповідачами було повернуто 5000дол. США від суми основної заборгованості, то в договорі позики були зазначені та погоджені сторонами наступні умови повернення позики на 2015 рік: Сума 80 000 доларів США; умови 24% річних (2% в місяць); термін: з 01.01.2015 до 31.12.2015.Тобто, за відсутності у позивача індивідуальної ліцензії на здійснення валютних операцій, договори позики укладались в доларах США, також в договорах встановлювався розмір відсотків, а саме в 2014 - 36% річних, а в 2015 - 24% річних. Відповідачі вважають, що оскільки в договорі позики встановлений розмір процентів, то позивач не має права на стягнення 3% річних. 22 вересня 2017 року ОСОБА_1 отримала виконавчі листи зі строком пред`явлення до виконання до 12 липня 2020 року. Тобто, позивач мала пред`явити виконавчі листи до виконання до 12 липня 2020 року. Однак, позивач у зазначений строк виконавчі листи до виконання не пред`явила. Строк дії договору позики закінчився 31.12.2015, а тому відповідачі просять застосувати строк позовної давності тривалістю у три роки та у задоволені позову про стягнення 3% річних за договором позики від 01.01.2014 в розмірі 10420,55 доларів США відмовити.

Представник позивача - адвокат Руденко А.О. в судових засіданнях підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити у повному обсязі, посилаючись на докази які містяться в матеріалах справи та на обставини, які викладені в позовній заяві.

Представник відповідача - адвокат Бойко С.О. в судових засіданнях заперечував проти позовних вимог, посилаючись на обставини, які викладені у відзиві, просив суд відмовити у задоволенні позову застосувавши строк позовної давності.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі статтями 12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів

Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених ст. 82 цього Кодексу, тобто тягар доказування лежить на сторонах цивільно-правового спору.

Згідно зі статтями 76-79 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір.

Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Дослідивши повно та всебічно обставини справи в їх сукупності, оцінивши зібрані по справі докази, виходячи зі свого внутрішнього переконання, суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судом встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини.

01.01.2014 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики.

Відповідно до пункту 1.2. договору позики від 01.01.2014 зазначено, що позикодавець передав у власність, а позичальник прийняв 85000,00 доларів США, з зобов`язанням повернути таку ж саму суму та проценти за користування нею до 01 січня 2015 року включно.

Відповідно до пункту 1.3. договору позики від 01.01.2014 визначено, що проценти за користування грошовими коштами складають 3% щомісяця від загальної суми позики.

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 11.05.2017 стягнуто з ОСОБА_2 борг за договором позики в розмірі 3 122 280,00грн.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 11.07.2017, Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 11 травня 2017 року в частині відмови у стягненні витрат на правову допомогу скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення. В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Судом безспірно встановлено, що відповідач частково виконує рішення Деснянського районного суду міста Києва від 11.05.2017, що підтверджується банківською випискою з рахунку ОСОБА_1 відкритому у АТ КБ Приватбанк , відповідно до якої з боку ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було сплачено 30.09.2017 - 2000грн, 30.10.2017- 2000грн, 25.11.2017 - 3000грн, 29.12.2017 - 2000грн, 03.02.2018 - 2500грн, 04.03.2018 - 2500грн, 31.03.2018 - 2500грн, 30.06.2018 - 2000грн, 12.08.2018 - 2000грн, 10.09.2018- 2000грн, 20.04.2019 - 2000грн, 07.05.2019 - 2000грн, 04.06.2019 - 2000грн, : 5.07.2019 - 2000грн, 04.08.2019 - 2000грн, 03.09.2019 - 2010,05грн, 05.10.2019 - 2000грн. 04.11.2019 - 2000грн, 05.12.2019 - 2000грн, 29.12.2019 - 3000грн, 18.02.2020 - 2000грн, однак, в повній мірі рішення суду не виконано.

Відповідно до ст. 129-1 Конституції України, судові рішення ухвалюються іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Статтею 509 ЦК України, передбачено, що зобов`язання є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.

Стаття 525 ЦК України забороняє односторонню відмову від зобов`язання або односторонню зміну його умов.

Відповідно до ст. 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема:1) припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов`язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

За змістом ч. 1 статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Так, у частині п`ятій статті 11 ЦК України визначено, що у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникнути з рішення суду.

Зокрема, наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України, оскільки зобов`язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог ст. 526, 599 ЦК України.

Відповідно до ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Тому у разі прострочення виконання зобов`язання, зокрема щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються 3 % річних від простроченої суми відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3% річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації від боржника.

При обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні.

Позивач просить стягнути з відповідачів 3% річних нарахованих на 80000 доларів США основного боргу за договором позики в розмірі 7207,96 доларів США.

Також, позивачем заявлена вимога про солідарне стягнення, а саме не тільки з позичальника ОСОБА_2 , а також з її чоловіка ОСОБА_3 , обґрунтовуючи тим, що ОСОБА_3 частково погашав борг за договором позики, що підтверджується банківською випискою.

Враховуючи викладене вище, суд ставиться критично до обґрунтування вимоги про солідарне стягнення, оскільки рішенням Апеляційного суду міста Києва 11.07.2017 встановлено, що кошти передані ОСОБА_2 в позику потрібні буди для здійснення підприємницької діяльності, а не в інтересах сім`ї .

Отже, ОСОБА_3 не є стороною договору позики, а тому суд вважає, що солідарне стягнення суперечить вимогам про застосування солідарного стягнення, викладених в статті 543 Цивільного кодексу України та вимогам Сімейного кодексу України.

Представник позивача - адвокат Бойко С.О. в судових засіданнях просив суд застосувати загальний строк позовної давності тривалістю у три роки, оскільки строк дії договору позики закінчився 31.12.2015.

Однак суд зауважує, що термін користування чужими коштами може використовуватися у двох значеннях, перше - це одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх.

Статтею 536 ЦК України встановлено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 року у справі №444/9519/12 (провадження № 14-10цс-18) сформульовано висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, згідно з якими право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронюваних правовідносинах права та інтереси кредиторів забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Отже, нарахування 3% річних на суму боргу входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання. Вони є способом захисту майнового права й інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів і отриманні компенсації (плати) від боржника, який користується утримуваними грошовими коштами, що належить сплатити кредиторові.

Таким чином, проценти, передбачені ст. 625 ЦК України, не є штрафними санкціями.

Станом на день подання позовної заяви відповідач ОСОБА_2 не повернула отримані кошти надані на підставі договору позики від 01.01.2014.

Зобов`язання припиняється з підстав, передбачених договором або законом ч. 1 ст. 598 ЦК України. Такі підстави, зокрема, зазначені у ст. 599-601, 604-609 ЦК України. Вимоги кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України, оскільки зобов`язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог ст. 526, 599 ЦК України.

Зокрема, у постанові Великої Палати ВС у справі № 910/1238/17 були чітко розмежовані поняття "проценти за правомірне користування чужими грошовими коштами", та "проценти за неправомірне користування чужими грошовими коштами". Таким чином, наразі правова позиція Великої Палати ВС концептуально зводиться до того, що які нараховуються за надані в користування грошових коштів поділяються на дві категорії: "проценти за користування кредитом" - проценти які нараховуються в межах строку кредиту (позики) визначеного в договорі, і такі проценти розуміються як "проценти за правомірне користування чужими грошовими коштами", розмір яких визначається договором або законом, і які сплачуються позичальником та порядок виплати яких урегульовано ч. 1 статті 1048 та ч. 1 статті 1054 ЦК України; "проценти за неправомірне користування чужими грошовими коштами" - проценти які нараховуються внаслідок прострочення боржником виконання грошового зобов`язання, порядок виплати яких урегульовано частиною 2 статті 625 ЦК України у зв`язку з чим такі проценти можуть бути стягнуті й після спливу визначеного кредитним договором строку кредитування.

Отже, нарахуванню процентів за користування коштами є визначення в договорі строку, з зазначенням дати з якої позичальник користується чужими грошовими коштами неправомірно, і відповідно настає момент прострочення виконання грошового зобов`язання. До цієї дати, протягом строку кредитування проценти стягуються як платежі за правомірне користування грошовими коштами за ст. 1048 чи ст. 1054 ЦК України, а за період після цієї дати стягуються вже проценти передбачені частиною 2 статті 625 ЦК України.

Що дає суду підстави для висновку, що позичальник має право на стягнення передбачених договором процентів за неправомірне користування грошовими коштами згідно ч.2 статті 625 ЦК України, за період до фактичного погашення заборгованості за договором, навіть і після закінчення строку дії договору.

До того ж у частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.

При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII Про зовнішньоекономічну діяльність , Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 Про систему валютного регулювання і валютного контролю (далі - Декрет № 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті .

Декретом № 15-93 встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов`язки суб`єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.

У статті 1 Декрету № 15-93 визначено, що терміни, які використовуються в цьому Декреті, мають таке значення:

валютні цінності :

валюта України - грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших фінансових установах на території України;

іноземна валюта - іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України.

Для цілей цього Декрету надалі під термінами: валюта України розуміється як власне валюта України, так і платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті України;

іноземна валюта : розуміється як власне іноземна валюта, так і банківські метали, платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або банківських металах;

валютні операції : операції, пов`язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України;

резиденти : фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном;

нерезиденти : фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання за межами України, в тому числі ті, що тимчасово перебувають на території України.

У статті 2 цього Декрету вказано, що резиденти і нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що знаходяться на території України. Резиденти мають право бути власниками також валютних цінностей, що знаходяться за межами України, крім випадків, передбачених законодавчими актами України.

Резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України.

У статті 5 Декрету № 15-93 визначено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України (далі - НБУ).

У частині четвертій названої статті перераховано випадки, у разі яких індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Індивідуальної ліцензії потребують такі операції: а) вивезення, переказування і пересилання за межі України валютних цінностей, за винятком:

вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами - резидентами іноземної валюти на суму, що визначається НБУ;

вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами - резидентами і нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах;

платежів у іноземній валюті, що здійснюються резидентами за межі України на виконання зобов`язань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за винятком оплати валютних цінностей та за договорами (страховими полісами, свідоцтвами, сертифікатами) страхування життя;

платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді процентів за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвестицій;

вивезення за межі України іноземної інвестиції в іноземній валюті, раніше здійсненої на території України, в разі припинення інвестиційної діяльності;

платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді плати за послуги з аеронавігаційного обслуговування повітряних суден, що справляється Європейською організацією з безпеки аеронавігації (Євроконтроль) відповідно до Багатосторонньої угоди про сплату маршрутних зборів, вчиненої в м. Брюсселі 12 лютого 1981 року, та інших міжнародних договорів;

переказ інвестором (представництвом іноземного інвестора на території України) за межі України іноземної валюти іншим інвесторам за відповідною угодою про розподіл продукції;

б) ввезення, переказування, пересилання в Україну валюти України, за винятком випадків, передбачених пунктом 2 статті 3 цього Декрету;

в) надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі;

г) використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України;

д) розміщення валютних цінностей на рахунках і у вкладах за межами України, за винятком:

відкриття фізичними особами - резидентами рахунків у іноземній валюті на час їх перебування за кордоном;

відкриття кореспондентських рахунків уповноваженими банками;

відкриття рахунків у іноземній валюті резидентами, зазначеними в абзаці четвертому пункту 5 статті 1 цього Декрету;

відкриття рахунків у іноземній валюті інвесторами - учасниками угод про розподіл продукції, в тому числі представництвами іноземних інвесторів за угодами про розподіл продукції;

е) здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами - резидентами як дарунок або у спадщину.

У частині четвертій статті 5 Декрету № 15-93 наведено вичерпний перелік обставин, за яких особа, яка здійснює валютну операцію, має отримати на її здійснення індивідуальну ліцензію. Декретом № 15-93 не передбачено обов`язку в отриманні індивідуальної ліцензії на передачу/отримання між фізичними особами - резидентами/нерезидентами, які перебувають в Україні, іноземної валюти в позику.

Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Відповідно до ст. 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.

Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Заборони на виконання грошового зобов`язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.

Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України; у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.

Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення суми коштів у строки, у розмірі та у саме тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

Крім того суд зазначає, що 3 % річних, передбачені ст. 625 ЦК України, можуть бути визначені у доларах США та нараховуються виходячи із простроченої суми, вираженої у відповідній грошовій валюті. У частині другій статті 625 ЦК України прямо зазначено, що 3 % річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення. Тому при обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України.

Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. Належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення суми коштів саме тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

Вказана правова позиція потверджена Постановою ВП ВС від 16.01.2019 №464/3790/16-ц (14-465цс18).

Враховуючи викладене вище, беручи до уваги, що сума основного боргу відповідачем несплачена, а наданий розрахунок позивачем відповідає нормам закону, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 три процента річних в розмірі 7207,96 доларів США підлягають задоволенню. В частині стягнення трьох процентів річних з ОСОБА_3 суд вважає правильним відмовити.

На підставі статті 141 ЦПК України, оскільки суд задовольнив позовні вимоги позивача частково, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню пропорційно задоволеним вимогам судовий збір в сумі 1945,89грн.

Керуючись Конституцією України, статтями 11, 525, 526, 530, 536, 599, 610-612, 625, 1046-1048 ЦК України, статтями 2, 4, 7, 18, 76-83, 141, 264-268 ЦПК України, суд-

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення трьох процентів річних - задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 три процента річних в розмірі 7 207,96 доларів США.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 1945,89грн.

В інших частинах позовних вимог - відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду через Деснянський районний суд міста Києва.

Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: ОСОБА_1 , ідентифікаційний номер: НОМЕР_1 ; місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідачі: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний код: НОМЕР_2 ; місце реєстрації за адресою: АДРЕСА_2 , приватний будинок;

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце реєстрації за адресою: АДРЕСА_2 , приватний будинок, інші відомості в матеріалах справи відсутні.

Повний текст рішення складено та підписано 09.08.2021.

Суддя В.В. Бабко