Ухвала

від 31.08.2021 по справі 911/2157/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

31 серпня 2021 року

м. Київ

справа № 911/2157/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Булгакової І.В. (головуючий), Колос І.Б., Малашенкової Т.М.

за участю секретаря судового засідання Шевчик О.Ю.,

представників учасників справи:

позивача за первісним позовом - фермерського господарства "Озерце" - Гаврилюк С.В. (у порядку самопредставництва),

відповідача за первісним позовом - товариства з обмеженою відповідальністю "Жоравська Нива" - Вак О.В., адвокат (ордер від 27.05.2021 № 1118056), Галаган С.Н., директор,

відповідача-2 за зустрічним позовом - приватного підприємства "Газ Буд Інвест" - не з`явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Жоравська Нива"

на рішення господарського суду Київської області від 07.09.2020 (головуючий - суддя Ярема В.А.) та

постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.04.2021 (головуючий - суддя Куксов В.В., судді: Тищенко А.І., Шаптала Є.Ю.)

у справі №911/2157/19

за позовом фермерського господарства "Озерце" (далі - Господарство)

до товариства з обмеженою відповідальністю "Жоравська Нива" (далі - Товариство)

про стягнення 2 298 000, 00 грн та

за зустрічним позовом Товариства

до: Господарства;

приватного підприємства "Газ Буд Інвест" (далі- Підприємство)

про визнання договорів недійсними,

ВСТАНОВИВ:

Господарство звернулося до господарського суду Київської області з позовною заявою до Товариства про стягнення 2 298 000,00 грн основного боргу, з яких 48 000,00 грн позики надано відповідачу особисто Господарством за договором позики від 19.06.2017, а право вимоги решти коштів у розмірі 800 000,00 грн та 1 450 000,00 грн Господарство отримало згідно з договором про відступлення права вимоги від 29.01.2018.

Господарство посилалось на те, що боргові зобов`язання виникли із договорів поруки, позики та відступлення права вимоги.

Від Товариства надійшла зустрічна позовна заява до Господарства про визнання недійсними:

- договору позики від 09.02.2007, укладеного між Підприємством та сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю "Жоравське" (далі - СТОВ "Жоравське");

- договору позики від 03.01.2010 №03/01/10, укладеного між СТОВ "Жоравське" та Підприємством;

- договору позики від 07.04.2011 №1, укладеного між СТОВ "Жоравське" та Підприємством;

- договору про відступлення права вимоги від 29.01.2018, укладеного між Підприємством та Господарством .

Зустрічні позовні вимоги обґрунтовані тим, що вказані вище правочини укладені з порушенням законодавчих приписів, зокрема, за відсутності повноважень у підписантів, невизначеності сум позики, що у свою чергу, на думку Товариства, свідчить про відсутність обставин виникнення у нього грошових зобов`язань перед Господарством у заявленій до стягнення сумі, а тому і необґрунтованість заявленого останнім первісного позову.

Рішенням господарського суду Київської області від 07.09.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 21.04.2021, зустрічні позовні вимоги Товариства до Господарства та Підприємства про визнання недійсними договорів задоволено частково.

Визнано недійсними:

- договір позики від 07.04.2011 №1, укладений між СТОВ "Жоравське" та Підприємством, у частині надання позики у сумі 49 000,00 грн;

- договір про відступлення права вимоги від 29.01.2018 , укладений між Підприємством та Господарством, в частині передачі новому кредитору права вимоги первісного кредитора до боржника згідно з договорами позики б/н від 09.02.2007 на суму 556 429,24 грн., від 03.01.2010 №03/01/10 на суму 1 450 000,00 грн., від 07.04.2011 на суму 49 000,00 грн.

У задоволенні зустрічних позовних вимог Товариства до Господарства та до Підприємства про визнання недійсними:

- договору позики від 09.02.2007, укладеного між СТОВ "Жоравське" та Підприємством;

- договору позики від 03.01.2010 №03/01/10, укладеного між СТОВ "Жоравське" та Підприємством;

- договору позики від 07.04.2011 №1, укладеного між СТОВ "Жоравське" та Підприємством, у частині надання позики у сумі 1 450 000,00 грн;

- договору про відступлення права вимоги від 29.01.2018, укладеного між Підприємством та Господарством, в частині передачі новому кредитору права вимоги первісного кредитора до боржника згідно договору позики від 09.02.2007 б/н на суму 243 570,76 грн., відмовлено .

Первісні позовні вимоги Господарства до Товариства про стягнення 2 298 000,00 гривень, задоволено частково.

Стягнуто з Товариства на користь Господарства 291 570,76 грн боргу та 4 373,56 грн судового збору.

У задоволенні решти первісних позовних вимог відмовлено.

Суди встановивши, що оскільки Товариство свої грошові зобов`язання за договором позики від 09.02.2007 та договором позики від 19.06.2017 №3 належним чином не виконало, враховуючи встановлений судом арифметично правильний розмір відповідної заборгованості, дійшов висновку про задоволення вимоги Господарства про стягнення з Товариства 2 298 000,00 грн частково у розмірі 291 570, 76 грн.

Також суди дійшли висновку про те, що договір про відступлення права вимоги від 29.01.2018 в частині передання Господарству права вимоги за договорами позики від 09.02.2007 №б/н на суму 556 429,24 грн, від 03.01.2010 №03/01/10 на суму 1 450 000, 00 грн та від 07.04.2011 на суму 49 000,00 грн укладено з порушенням вимог законодавства щодо необхідності передання тільки права дійсної вимоги, а тому вимога Товариства про визнання недійсним вказаного договору у відповідній частині є обґрунтованою.

Не погоджуючись з судовими рішеннями, Товариство звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Київської області від 07.09.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.04.2021 у справі №911/2157/19 в частині часткового задоволення первісних позовних вимог та ухвалити нове, яким у задоволенні первісних позовних вимог Господарства відмовити у повному обсязі.

Касаційну скаргу, з посиланням на приписи пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) мотивовано тим, що судом апеляційної інстанції не було враховано висновків викладених у постановах Верховного Суду від 12.11.2020 у справі №Б-24/39-09 , від 04.02.2021 у справі № 05-10-14-01-08/103 , від 04.02.2021 у справі № 5023/9521/11 , від 19.11.2020 у справі № 5023/5383/12 , від 12.08.2019 у справі № 911/1694/18 , від 12.03.2020 у справі № 712/9347/17 . Зі змісту касаційної скарги вбачається, що скаржник фактично оскаржує задоволення первісних позовних вимог в частині 256 370,76 грн, оскільки, на його думку, така сума не може бути позикою відповідно до укладеного договору позики від 09.02.2007.

Зокрема скаржник зазначив, що апеляційним господарським судом допущені процесуальні порушення стосовно неналежної повноти дослідження обставин справи та аргументації судового рішення, відповіді на доводи апеляційної скарги є такими помилками, які не забезпечили справедливого розгляду даної справи, а тому рішення суду апеляційної інстанції ухвалене з порушенням норм процесуального права та не може вважатися таким , що відповідає приписам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод про право на справедливий суд, при цьому судом не було враховано висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 12.11.2020 у справі №Б-24/39-09 , від 04.02.2021 у справі № 05-10-14-01-08/103 , від 04.02.2021 у справі № 5023/9521/11 , від 19.11.2020 у справі № 5023/5383/12 , від 12.08.2019 у справі № 911/1694/18 . Також скаржник зазначає, що таку позицію було викладено і у постановах Верховного Суду від 30.05.2018 у справі №922/2017/17, від 19.03.2018 у справі №906/920/16 .

Окрім того скаржник вказує на помилковість висновку судів попередніх інстанцій про те, що кошти у розмірі 256 370,76 грн мають бути стягнуті з Товариства у рахунок погашення позики за договором від 09.02.2007 та неврахування позиції Верховного Суду викладеної у постанові від 12.03.2020 у справі № 712/9347/17 щодо застосування статей 207, 1046, 1047 Цивільного кодексу України (далі -ЦК України). Також скаржник зазначає, що таку позицію було викладено і у постановах Верховного Суду України викладених у постановах від18.09.2013 у справі № 6-63цс13, від 02.07.2014 у справі №6-79цс14, від 13.12.2017 у справі № 6-996цс17.

Ухвалою Верховного Суду від 15.07.2021 відкрито касаційне провадження у справі №911/2157/19 за касаційною скаргою Товариства на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України.

Склад судової колегії змінився, на підтвердження чого матеріали справи №911/2157/19 містять протокол повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27.08.2021.

У відзиві на касаційну скаргу Господарство заперечує проти доводів скаржника, про безпідставність стягнення з нього коштів у розмірі 256 370,76 грн та зазначає, що висновки щодо застосування норми права викладені у постановах Верховного Суду на які посилається скаржник стосуються правовідносин, які не є подібними. Господарство просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Згідно з приписами статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права .

Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

Верховний Суд зазначає, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено), покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Дослідивши доводи касаційної скарги, зміст судових рішень у їх контексті та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 902/805/20 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України з огляду на таке.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Касаційне провадження у цій справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання визначення подібності правовідносин, Верховний Суд звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Так, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет).

Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2018 №910/17999/16; пункт 38 постанови від 25.04.2018 №925/3/17, пункт 40 постанови від 25.04.2018 №910/24257/16). Такі ж висновки були викладені і в постановах Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі №910/8956/15 та 13.09.2017 у справі №923/682/16.

При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі №922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі №2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі №757/31606/15-ц).

Отже для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Щодо доводів касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 12.03.2020 у справі № 712/9347/17, від 12.11.2020 у справі №Б-24/39-09, від 04.02.2021 у справі № 05-10-14-01-08/103, від 04.02.2021 у справі №5023/9521/11, від 19.11.2020 у справі №5023/5383/12, від 12.08.2019 у справі № 911/1694/18, які визначені скаржником як підстава касаційного оскарження, то Верховний Суд зазначає таке.

Суд касаційної інстанції переглядає у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Отже, предметом касаційного перегляду є рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції у справі № 911/2157/19 на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України.

Предметом первісних позовних вимог у справі, що розглядається, є стягнення 2 298 000,00 грн боргу який виник із договорів поруки, позики та відступлення права вимоги, а предметом зустрічного позову визнання недійсним договору позики від 09.02.2007, договору позики від 03.01.2010 №03/01/10, договору позики від 07.04.2011 №1, договору про відступлення права вимоги від 29.01.2018 у зв`язку з відсутністю повноважень у підписантів, невизначеності сум позики, що у свою чергу, на думку Товариства, свідчить про відсутність обставин виникнення у нього грошових зобов`язань перед Господарством у заявленій до стягнення сумі, а тому і необґрунтованість заявленого останнім первісного позову.

Предметом касаційного оскарження є незгода Товариства з рішеннями судів попередніх інстанцій в частині стягнення з нього 256 370,76 грн .

Ухвалюючи судові рішення, суди попередніх інстанцій виходили, зокрема, з такого .

За змістом договору позики від 09.02.2007 сума позики складає 800 000,00 грн та надана у день підписання цього договору.

Водночас, відповідно до наданих як Господарством так і Товариством банківських виписок Підприємством перераховано СТОВ "Жоравське":

- 24.01.2007 - 256 370,76 грн з призначенням платежу "погашення відтоків, кредиту згідно договору поруки від 17.01.2007 №010/02-11/045/03 ";

- 09.02.2007 - 22 000,00 грн з призначенням платежу "за запчастини згідно договору позики від 09.02.2007";

- 15.03.2007 - 30 000,00 грн з призначенням платежу "на с/г техніку згідно договору позики від 09.02.2007";

- 26.04.2007 - 6 200,00 грн призначенням платежу "за ел.ен. згідно договору позики від 09.02.2007", тобто згідно договору позики від 09.02.2007 СТОВ "Жоравське" отримало загалом 314 570,76 грн.

Належних та допустимих доказів передачі/перерахування СТОВ "Жоравське" решти 485 429,24 грн із вказаної у договорі суми позики - 800 000,00 грн, до матеріалів справи не додано.

Заперечення ж ТОВ "Жоравська Нива" у своїй апеляційній скарзі щодо того, що перераховані 24.01.2007 кошти у розмірі 256 370,76 грн не є позикою за договором від 09.02.2007, спростовуються призначенням відповідного платежу "погашення відтоків, кредиту згідно договору поруки №010/02-11/045/03 від 17.01.2007", що відповідає визначеній у вказаному договорі меті надання позики.

У справі ж № Б-24/39-09 , на яку посилається скаржник, позов було подано про визнання особи неплатоспроможною. Зокрема судовими рішеннями у справі було затверджено звіт керуючого реалізацією про нарахування та виплату грошової винагороди на суму 234 522,83 грн та відшкодування витрат на суму 88 093,38 грн; затверджено звіт керуючого реалізацією; завершено процедуру погашення боргів; звільнено фізичну особу-підприємця від боргів, окрім боргів за вимогами, передбачених частиною другою статті 134 Кодексу України з процедур банкрутства.

У справі № 05-10-14-01-08/103 , на яку посилається скаржник, розглядався позов про визнання банкрутом боржника. Судовими рішеннями у цій справі затверджено звіт ліквідатора банкрута про проведення ліквідаційної процедури банкрута та доданий до нього ліквідаційний баланс станом на 26.07.2019; ліквідовано товариство як юридичну особу-банкрута, провадження у справі № 17-05-10-14-01-08/103 закрито.

У справі №5023/9521/11 предметом позовних вимог визначено визнання недійсним результатів аукціону з продажу майна банкрута, проведеного 16.01.2012 Товарною біржею Всеукраїнський торгівельний центр в провадженні у справі про банкрутство підприємця на якому були продані належні боржнику нежитлові приміщення 1-ого поверху № 2-1 - 2-12 в літ. А-5 загальною площею 162,6 кв.м та визнання недійсним договіру купівлі-продажу, укладеного з переможцем такого аукціону.

Разом з тим у справі №5023/5383/12 позов подано про визнання недійсним договору пожертви, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу, скасування рішення приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу про відкриття розділу стосовно нерухомого майна за відповідним реєстраційним номером та внесення запису про право власності.

У справі ж № 911/1694/18 позивач звернувся до господарського суду Київської області з позовом про стягнення 9 992 050,00 грн суми попередньої оплати за невиконані відповідачем зобов`язання з поставки товару за договором.

З огляду на зміст постанов Верховного Суду від 12.11.2020 у справі №Б-24/39-09, від 04.02.2021 у справі № 05-10-14-01-08/103, від 04.02.2021 у справі №5023/9521/11, від 19.11.2020 у справі №5023/5383/12, від 12.08.2019 у справі № 911/1694/18, Суд вбачає безсумнівну відмінність предмета та підстав позовів, змісту позовних вимог та фактичних обставин зі справою № 911/2157/19, а також різне правове регулювання.

При цьому необхідно зазначити, що у справі № 712/9347/17 спір виник у зв`язку з тим, що відповідач взяті на себе зобов`язання не виконав, кошти не повернув, у зв`язку з чим позивач просив суд стягнути із відповідача борг в сумі 8 600, 00 дол. США та 3 % річних від простроченої суми, які становлять 740, 00 дол. США, що еквівалентно 241 158, 00 грн. При цьому судовими рішеннями у справі було частково задоволено позовні вимоги (у розрахунок нарахування штрафних санкцій необґрунтовано включались суми штрафних санкцій в суму заборгованості за періоди з 11 жовтня 2014 року до 11 жовтня 2015 року, з 11 жовтня 2015 року до 11 жовтня 2016 року, що призвело до нарахування штрафних санкцій на попередньо нараховані штрафні санкції) та зазначили, що письмова форма договору позики внаслідок її реального характеру є доказом не лише факту укладення договорів, а й факту передачі грошової суми позичальнику. Оскільки у визначені договором позики строки грошові кошти позивачу повернуті не були, у позивача були підстави для звернення до суду з позовом. Розписка про отримання грошових коштів містить зобов`язання про їх повернення у певний строк. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій встановили справжню правову природу укладеного між сторонами договору та дійшли правильного висновку про укладення договору позики, а також встановили всі його істотні умови.

Таким чином, постанова Верховного Суду від 12.03.2020 у справі № 712/9347/17 ухвалена хоча й за правового регулювання спірних правовідносин, схожого з тим, що має місце у цій справі (у частині стягнення заборгованості за договором поруки на підставі статті 1049 ЦК України), але за іншої фактично-доказової бази (обставин справи та зібраних у них доказів), ніж у цій справі № 911/2157/19, тобто зазначена справа № 712/9347/17 і ця справа є відмінними за істотними правовими ознаками, що свідчить про неподібність правовідносин у них.

Тобто , у кожній із зазначених справ судами досліджувались різні за змістом докази, які подавались сторонами, та на підставі встановлених судами різних за змістом обставин приймалися відповідні судові рішення, що, у свою чергу, не може свідчити про подібність правовідносин, оскільки під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини , а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі № 910/3040/16.

Таким чином, у контексті наведеного Верховний Суд відхиляє як помилкові доводи скаржника про те, що оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій у справі № 911/2157/19 прийняті без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 12.11.2020 у справі №Б-24/39-09 , від 04.02.2021 у справі № 05-10-14-01-08/103 , від 04.02.2021 у справі № 5023/9521/11 , від 19.11.2020 у справі № 5023/5383/12 , від 12.08.2019 у справі № 911/1694/18 , від 12.03.2020 у справі № 712/9347/17 , оскільки відсутні підстави для висновку про те, що правовідносини у справі, що розглядається, та у справах, на які посилається скаржник на обґрунтування підстави касаційного оскарження прийнятого у справі судового рішення, є подібними.

Верховний Суд зауважує, що, обираючи підстави касаційного оскарження, скаржник не зазначав про порушення судом апеляційної інстанції норми процесуального права, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, як на підставу для касаційного оскарження, зокрема щодо порушень порядку надання, отримання, оцінки доказів у суді першої та апеляційної інстанцій.

У справі, яка розглядається, судами попередніх інстанцій надано оцінку всім наданим сторонами доказам, до переоцінки яких, у силу приписів статті 300 ГПК України (в редакції, чинній на момент подачі касаційної скарги) суд касаційної інстанції вдаватись не може, оскільки встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 73-80, 86, 300 ГПК України.

Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена судом, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (близький за змістом висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Верховний Суд підкреслює, що в силу принципів диспозитивності, рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом Верховний Суд переглядає справу в межах усіх доводів касаційної скарги та з урахуванням установлених у справі конкретних обставин і не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

При розгляді даної справи Верховний Суд бере до уваги, що однією з основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід`ємною, органічною складовою якого є принцип правової визначеності.

Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.

Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі "Monnell and Morris v. the United Kingdom" (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".

У справі ЄСПЛ "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі і матеріали справи, зважаючи на зміст спірних правовідносин, суть спору Верховний Суд дійшов висновку про наявність правових підстав для закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Товариства.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю "Жоравська Нива" на рішення господарського суду Київської області від 07.09.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.04.2021 у справі № 911/2157/19.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Булгакова

Суддя І. Колос

Суддя Т. Малашенкова