Постанова

від 31.08.2021 по справі 569/12946/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

31 серпня 2021 року

м. Київ

справа № 569/12946/18-ц

провадження № 61-11097св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю.,

Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Рівненська міська рада, приватне сільськогосподарське підприємство Волинь ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 10 березня 2020 року у складі судді Харчечка С. П. та постанову Рівненського апеляційного суду від 23 червня 2020 року в складі колегії суддів: Хилевич С. В., Бондаренко Н. В., Гордійчук С. О.,

В С Т А Н О В И В:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Рівненської міської ради, приватного сільськогосподарського підприємства Волинь (далі - ПСП Волинь ), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_2 , про визнання права користування житловим приміщенням.

Позовні вимоги мотивовано тим, що його батько під час перебування у трудових відносинах з відповідачем отримав від нього у користування кімнату (квартиру) АДРЕСА_1 . Згодом, коли батько отримав від ПСП Волинь благоустроєну квартиру АДРЕСА_2 , то рішенням правління і профспілки підприємства від 05 вересня 1995 року ордер на вказане приміщення в гуртожитку отримала його мати - ОСОБА_3 . У 2008 році батько помер, а невдовзі, ІНФОРМАЦІЯ_1 , померла і його баба. ОСОБА_1 зазначав, що до та після смерті ОСОБА_3 проживав в квартирі гуртожитку. Підтвердженням цього є рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 27 грудня 2016 року, яким встановлено факт проживання ОСОБА_1 однією сім`єю із ОСОБА_3 в квартирі АДРЕСА_1 з 1995 року до дня її смерті. З повідомлення комунального підприємства Рівненське міське бюро технічної інвентаризації (далі - КП РМБТІ ) від 06 червня 2016 року позивачу стало відомо, що право приватної власності на будівлю гуртожитку зареєстровано за ПСП Волинь . У березні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до відповідача із заявою, в якій просив укласти з ним договір найму зазначеної квартири, однак відповіді не отримав. На початку червня 2017 року мешканці гуртожитку на сесії Рівненської міської ради задля подальшої приватизації займаних ними квартир просили прийняти рішення про передачу гуртожитку у комунальну власність. За результатом цього бюджетна комісія міськвиконкому лише схвалила відповідний проект рішення, тобто по теперішній час гуртожиток лишився власністю відповідача. Згодом ПСП Волинь своїм листом-відповіддю від 19 березня 2018 року проінформувало позивача, що питання про переоформлення договору на квартиру щодо нього не вирішувалося через реєстрацію у зазначеній квартирі фізичної особи, якій відповідно до ордеру надано право проживання у квартирі, а відомостей про вказану особу на повторний запит не надало. Проте позивач вважав, що саме він має право користування вказаним житлом, а факт його постійного в ньому проживання та те, що ордер повинен надаватись лише на вільне жиле приміщення, унеможливлює виникнення в іншої особи права користування цим житлом,

З наведених мотивів ОСОБА_1 просив визнати за ним право на користування жилим приміщенням у квартирі АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 10 березня 2020 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 23 червня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, мотивоване тим, що на час звернення до суду, у житловому приміщенні за адресою: АДРЕСА_3 , ОСОБА_1 зареєстрований ніколи не був та будь-яких доказів його вселення, проживання, укладання договорів піднайму або тимчасовості його проживання, як до, так і після смерті ОСОБА_3 не надано. Позивач не виконував передбачених договором найму житла обов`язків, квартирної плати не справляв та спірне житло не є його єдиним і постійним місцем проживання, адже суд встановив, що позивач зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 , з 23 березня 2009 року. На переконання місцевого суду, позивач не може користуватися жилим приміщенням, позаяк з ним не укладений договір житлового найму.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої та апеляційної інстанцій та прийняти нову постанову про задоволення позовних вимог.

Аргументи учасників справ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Як на підставу касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник посилається на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 199/10302/14-ц та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У грудні 2020 року ПСП Волинь подало відзив на касаційну скаргу, у якому зазначило, що рішення суду першої та інстанції інстанцій є законними та обґрунтованими, підстав для їх скасування немає.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Судом встановлено, що гуртожиток за адресою: АДРЕСА_1 зареєстрований за ПСП Волинь на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 15 травня 2007 року виконавчим комітетом Рівненської міської ради.

На підставі акту приймання-передачі від 14 листопада 2017 року №121 ПСП Волинь передало гуртожиток у комунальну власність виконавчому комітету Рівненської міської ради.

При цьому відповідно до рішення правління профспілки сільськогосподарського підприємства від 05 вересня 1995 року ордер №292 на кімнату АДРЕСА_1 отримала ОСОБА_3 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 померла.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За правилами частин 1-2 статті 61 ЖК Української РСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер.

Відповідно до статті 64 ЖК УРСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Згідно із положеннями статті 65 ЖК УРСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.

Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Аналіз приведених норм закону вказує на те, що право користування жилим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися як члени сім`ї наймача в установленому законом порядку.

Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи зареєстровані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.

Наявність чи відсутність реєстрації сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.

Також необхідно зазначити, відсутність письмової згоди членів сім`ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 у спірній квартирі гуртожитку не був і не є зареєстрованим.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 81, 89 ЦПК України, враховуючи те, що позивачем на підтвердження заявлених позовних вимог щодо права користування спірною квартирою в гуртожитку належних та допустимих доказів суду не надано та судом встановлено, що на час звернення до суду, у житловому приміщенні за адресою: АДРЕСА_3 , ОСОБА_1 зареєстрований ніколи не був та будь-яких доказів його вселення, проживання, укладання договорів піднайму або тимчасовості його проживання, як до, так і після смерті ОСОБА_3 не надано. Позивач не виконував передбачених договором найму житла обов`язків, квартирної плати не справляв та спірне житло не є його єдиним і постійним місцем проживання, адже суд встановив, що позивач зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 , з 23 березня 2009 року , дійшов правильного висновку, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню за недоведеністю. Правильними є висновки судів і про те, що та обставина, що рішенням суду встановлений факт спільного проживання в спірній квартирі позивача разом з наймачем квартири, не може вказувати на дотримання ОСОБА_1 передбачених законом правил про вселення в спірну квартиру і набуття права користування нею.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах Пономарьов проти України , Устименко проти України , Рябих проти Російської Федерації , Нєлюбін проти Російської Федерації ), які з огляду на положення статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини застосовуються судами при розгляді справ як джерело права, повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 10 березня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 23 червня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Коротун

С. Ю. Бурлаков

М. Є. Червинська