Окрема думка

від 21.07.2021 по справі 912/3323/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

21 липня 2021 року

м. Київ

судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду Кондратової І.Д. у справі № 912/3323/20

21 липня 2021 більшістю голосів колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалила постанову, якою відмовила Товариству з обмеженою відповідальністю Медична компанія "Іріс" у задоволенні касаційної скарги, а рішення Господарського суду Кіровоградської області від 14.12.2020 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 22.03.2021 у справі №912/3323/20 залишила без змін.

Якщо вважати, що у цій справі є підстави для касаційного перегляду, то загалом я погоджуюсь з висновком колег щодо залишення судових рішень без змін, а скарги - без задоволення.

Водночас, на мою думку, у даному випадку, враховуючи доводи та вимоги касаційної скарги, а також межі, визначені статтею 300 Господарського процесуального кодексу України вважаю, що підстави для ухвалення постанови були відсутні. У такому разі, суд мав закрити касаційне провадження, виходячи з наступного.

В уточненій касаційній скарзі скаржник зазначає, що підставою, на якій подається касаційна скарга, є пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме - неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм частин 2 та 4 статті 652 Цивільного кодексу України, без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 10.12.2019 у справі № 911/537/19, від 18.09.2019 у справі № 916/1921/18, від 29.10.2019 у справі № 926/708/18 та від 18.09.2013 у справі № 6-75цс13.

Ухвалою Верховного Суду від 27.05.2021 відкрито касаційне провадження у цій справі лише з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно з п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Здійснюючи попередній конституційний контроль щодо відповідності законопроєкту про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) вимогам статей 157 і 158 Конституції України, Конституційний Суд України зазначив, що "пропонована Законопроектом редакція пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України закріплює гарантії права на апеляційний перегляд справи, а також передбачає, що випадки касаційного оскарження судових рішень визначаються в законі" (абзац перший підпункту 3.6.3 підпункту 3.6 пункту 3 мотивувальної частини Висновку від 20 січня 2016 року N 1-в/2016). Конституційний Суд України виходив із того, що "особі має бути гарантовано право на перегляд її справи судом апеляційної інстанції. Після апеляційного розгляду справи сторони судового процесу можуть бути наділені правом оскаржити судові рішення першої та апеляційної інстанцій до суду касаційної інстанції у випадках, визначених законом, що сприятиме забезпеченню реалізації принципу верховенства права" (абзац другий підпункту 3.6.3 підпункту 3.6 пункту 3 мотивувальної частини Висновку від 20 січня 2016 року N 1-в/2016). У під-сумку Конституційний Суд України дійшов висновку, що "пропонована Законопроектом редакція статті 129 Конституції України не передбачає скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина" (абзац четвертий підпункту 3.6.3 підпункту 3.6 пункту 3 мотивувальної частини Висновку від 20 січня 2016 року N 1-в/2016).

Отже, за чинним конституційним правопорядком, що його визначено приписами пункту 14 частини першої статті 92, пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України, на рівні закону забезпечується право на апеляційний перегляд кожної справи, а право на касаційне оскарження судового рішення забезпечується лише в тих випадках, що їх визначив законодавець.

15.01.2020 був прийнятий Закон України N 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення по-рядку розгляду судових справ".

Згідно з Пояснювальною запискою основною метою цього Закону є "комплексне врегулювання питань організації діяльності Верховного Суду задля виконання останнім основного свого завдання - забезпечення єдності та сталості судової практики. У зв`язку з цим запроваджено систему допуску та фільтрів для касаційно-го оскарження, передбачивши, що таке оскарження може мати місце у виключних випадках, коли потребує вирішення саме питання застосування норми матеріального та/або процесуального права, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".

У постанові від 18.05.2021 у справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов`язкове судове рішення. Введення процесуальних "фільтрів" не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, можна стверджувати, що введення процесуальних "фільтрів" допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя (пункти 5.10, 5.16, 5.21).

У статті 287 Господарського процесуального кодексу України, якою регламентоване право касаційного оскарження, визначено перелік судових рішень, які підлягають касаційному оскарженню у господарському процесі, а також визначені підстави та випадки, коли касаційне оскарження допускається.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовуються правила статті 300 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини 1 та 2).

Тобто суд касаційної інстанції розглядає справу в межах відкритого касаційного провадження в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і не має право здійснювати додаткову перевірку доказів.

Як вже зазначалось, касаційне провадження у справі відкрито відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 час-тини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, ви-кладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Наведене узгоджується із ч. 4 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) відсутня постанова Верховного Суду про відступлення від такого висновку; (3) висновок стосується правовідносин, які є подібними.

Водночас, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі п.1 ч. 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними, то у такому разі суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 296 цього Кодексу.

Процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів вважаю, що потрібно звернутися до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Так, у постанові від 19.03.2021 у справі № 922/698/20 об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги свою попередню практику (див. ухвалу від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19) зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет). А під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що:

(1) правовідносини розуміються як різновид передбачених юридичними нормами чи зумовлених принципами права ідеологічних суспільних відносин, що встановлюють-ся між суб`єктами права щодо об`єктів права на підставі юридичних фактів і виражаються у взаємних правах і обов`язках цих суб`єктів (пункт 17 ухвали від 15.06.2021 у справі № 212/7466/19 (провадження № 14-73цс21));

(2) подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16; пункт 38 постанови від 25.04.2018 у справі № 925/3/7; пункт 40 постанови від 25.04.2018 у справі № 910/24257/16; ухвала від 14.12.20218 у справі № 910/21267/16; ухвала від 20.05.2021 у справі № 904/6125/20; пункт 18 ухвали від 15.06.2021 у справі № 212/7466/19);

(3) під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 60 постанови від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц; пункт 6.30 постанови від 19.05.2020 у справі № 910/719/19; постанова від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц; постанова від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г).

Отже, подібність правовідносин може мати місце не лише у разі тотожності (аналогічності), тобто ідентичності (однаковості) суб`єктного, об`єктного і змістовного критеріїв, але також у разі їх схожості.

При цьому, слід виходити з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови.

Відповідно, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування нор-ми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив, тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Проаналізувавши висновки, що викладені у постановах Верховного Суду, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, вважаю, що вони стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі, що переглядається, з огляду на таке.

У справі № 911/537/19, на яку посилається скаржник, предметом спору було розірвання договору поставки товару № 17 від 20.08.2018 та стягнення 148 320,00 грн.

Верховний Суд, застосовуючи статтю 652 Цивільного кодексу України, погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову у зв`язку з тим, що позивач не надав суду докази наявності істотної зміни обставин, якими сторони керували при укладенні договору.

У справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій також вказали на відсутність істотної зміни обставин, оскільки введені державою карантинні заходи стосуються обох сторін договору оренди.

Тобто і в справі № 911/537/19, і в справі, що переглядається суди дійшли аналогічних висновків з огляду на встановлені судами фактичні обставини у кожній з цих справ.

Крім того, суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові послався на правову позицію, що викладена у постанові Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 911/537/19, відповідно до якої договір у разі істотної зміни обставин може бути розірваним не лише за згодою сторін, а і на підставі рішення суду, якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились. У такому разі суд при вирішенні питання на предмет можливості задоволення вимоги заінтересованої сторони, має встановити факт зміни істотної обставини, за наявності одночасно чотирьох умов, визначених частиною другою статті 652 Цивільного кодексу України.

У справах № 916/1921/18 та № 926/708/18 суди, застосувавши статтю 652 Цивільного кодексу України, вказали, що зміни в законодавстві не є істотною зміною обставин.

У справі, що переглядається, питання зміни законодавства не розглядалось і така обставина істотною не визнавалась, що в цьому випадку є ключовим, а тому не можна стверджувати про подібність правовідносин у цій справі та справах № 916/1921/18 та № 926/708/18, на які посилається скаржник у касаційній скарзі.

Крім того, необхідно врахувати, що і у цій справі, і в справах № 911/537/19, № 916/1921/18 та № 926/708/18 суди відмовили в задоволенні позову, тобто суди, застосувавши статтю 652 Цивільного кодексу України, дійшли висновку про відсутність підстав для істотної зміни обставин.

У справі № 6-75цс13 товариство звернулося з позовом до фізичної особи про розірвання договору купівлі-продажу квартири з розстроченням платежу, припинення права власності на квартиру, зобов`язання повернути квартиру, визнання права власності на квартиру.

Постановою від 18.09.2013 у справі № 6-75цс13 Верховний Суд України скасував рішення Вищого спеціалізованого суду України про задоволення позову та направив справу на новий розгляд з огляду на те, що судом не було досліджено питання істотності порушення відповідачкою умов договору купівлі-продажу щодо оплати платежів та наскільки продавець позбавився того, на що він розраховував.

У справі, що переглядається, питання того, чи є несвоєчасна оплата щомісячних платежів істотним порушенням умов договору судами не розглядалося, тому доводи скаржника про необхідність врахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 18.09.2013 у справі № 6-75цс13 є безпідставними, оскільки правовідносини у вказаних справах не є подібними.

Також слід зазначити, що судами сформована практика застосування статті 652 Цивільного кодексу України, відповідно до якої закон пов`язує можливість розірвання договору безпосередньо не з наявністю істотної зміни обставин, а з наявністю одночасно чотирьох умов, визначених в частині 2 статті 652 Цивільного кодексу України, при істотній зміні обставин.

З огляду на те, що у цій справі та у всіх вказаних скаржником в касаційній скарзі справах, суди дійшли висновків про відсутність істотної зміни обставин, а також враховуючи те, що у кожній з цих справ обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права не можна визнати подібними, вважаю, що касаційне провадження необхідно було закрити на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України.

Крім того, я не погоджуюсь з пунктом 29 постанови Верховного Суду від 21.07.2021, в якому зазначено, що досягти повного збігу обставин у двох різних справах неможливо, оскільки для визнання правовідносин у двох різних справах подібними не потрібно повного збігу обставин. Правовідносини можуть бути подібними в залежності від обставин справи, при цьому, повного збігу обставин не вимагається.

Я не погоджуюсь з пунктом 30 постанови Верховного Суду від 21.07.2021 у цій справі щодо того, що спільними у справах, наведених у касаційній скарзі та справі, що переглядається є такі ознаки: наявність факту укладення договору; наявність обставин, які змінилися; факт недосягнення сторонами згоди на приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання; звернення з позовом до суду на підставі частини 2 статті 652 Цивільного кодексу України. Я вважаю, що така категорія як істотна зміна обставин є оціночною і вона оцінюється у кожному конкретному випадку, як і факт укладення договору не є обставиною, що свідчить про подібність правовідносин.

Твердження про те, що в постановах, ухвалених у справах, на які посилається скаржник, та у справі, що розглядається, відсутні будь-які специфічні індивідуальні обставини, які б унеможливлювали застосування зазначеної норми, або б призвели до наявності суттєвих відмінностей в застосуванні, на мою думку, є помилковим, оскільки в жодній з вказаних у касаційній скарзі справ не було посилання на наявність форс - мажорних обставин, як і у жодній з них не розглядалося питання необхідності розірвання договору у зв`язку з наявністю таких істотних обставин як форс - мажор. А тому твердження про відсутність будь - яких специфічних індивідуальних обставин є помилковим, з огляду на те, що у справі, що переглядається специфічною індивідуальною обставиною є саме наявність форс - мажору.

Колегія суддів у пунктах 39, 40 постанови від 21.07.2021 у цій справі зазначила, що для застосування форс-мажору (обставин непереборної сили) як умови звільнення від відповідальності судам необхідно встановити, які саме зобов`язання за договором були порушені/невиконані ТОВ. ТОВ не вказує, які саме на його думку зобов`язання за договором були ним порушені або невиконані. Разом з тим, судами попередніх інстанцій встановлено, що намір розірвати договір виник у скаржника у зв`язку з неможливістю відкриття аптечного закладу в орендованому ним приміщенні.

Проте, з таким висновком я не погоджуюсь, оскільки при розгляді спору про розірвання договору у зв`язку зі зміною істотних обставин справи, позивач не повинен вказувати, які зобов`язання за договором були ним порушені або невиконані.

Крім того, колегія суддів у постанові від 21.07.2021 у цій справі не зазначила, які саме висновки щодо застосування статті 652 Цивільного кодексу України, що викладені у постановах, зазначених у касаційній скарзі, підлягають врахуванню.

Також у постанові від 21.07.2021 не зазначено, чи мала місце істотна зміна обставин чи така зміна була відсутня, оскільки перед тим, як досліджувати наявність чотирьох умов суд повинен був вказати про наявність істотної зміни обставини.

Суддя І. Кондратова