Постанова

від 22.09.2021 по справі 542/345/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

22 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 542/345/19

провадження № 61-16029 св 20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ;

відповідач - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ;

треті особи: Малокобелячківська сільська рада Новосанжарського району Полтавської області, державний нотаріус Новосанжарської державної нотаріальної контори Уманець Михайло Вячеславович;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Новосанжарського районного суду Полтавської області від 24 квітня 2020 року у складі судді Афанасьєвої Ю. О. та постанову Полтавського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Бондаревської С. М., Кривчун Т. О., Пилипчук Л. І.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи Малокобелячківська сільська рада Новосанжарського району Полтавської області, державний нотаріус Новосанжарської державної нотаріальної контори Уманець М. В., про визнання заповітів недійсними.

Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько ОСОБА_4 . В установлений законом строк він звернувся до Новосанжарської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті батька, однак постановою державного нотаріуса Уманець М. В. від 08 лютого 2019 року йому було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на спадкове майно у зв`язку з наявністю інших спадкоємців: сина померлого - ОСОБА_2 за заповітом, посвідченим Малокобелячківською сільською радою Новосанжарського району Полтавської області від 30 березня 1999 року за реєстровим № 11, та онука померлого - ОСОБА_3 за заповітом, посвідченим Малокобелячківською сільською радою Новосанжарського району Полтавської області від 28 квітня 2016 року за реєстровим № 73, які прийняли спадщину шляхом подачі заяв про прийняття спадщини в установлений законом строк.

Вказував, що за життя ОСОБА_4 30 березня 1999 року склав заповіт, яким все своє майно заповів ОСОБА_2 , а 28 квітня 2016 року склав новий заповіт, відповідно до якого на випадок своєї смерті зробив розпорядження, яким приватизовану земельну ділянку, площею 3,37 га, яка знаходиться на території Малокобелячківської сільської ради та належить йому на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом серії ВЕТ № 361528 від 06 серпня 2007 року, заповів онуку - ОСОБА_3 .

Вказував, що між ним та відповідачами виник спір щодо дійсності вказаних заповітів, оскільки за життя ОСОБА_4 неодноразово висловлював своє рішення відносно кола спадкоємців та розподілу майна (спадкової маси) на випадок смерті, а саме: будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку, виділену для його обслуговування, мав успадкувати син - ОСОБА_2 ; земельну ділянку, площею 3,37 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Малокобелячківської сільської ради Новосанжарського району Полтавської області, кадастровий номер 5323483200:00:008:0110, - онук ОСОБА_3 ; земельну ділянку, площею 3,37 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Малокобелячківської сільської ради Новосанжарського району Полтавської області, кадастровий номер 5323483200:00:008:0111, - син ОСОБА_1 (дана земельна ділянка зазначена в спірному заповіті 28 квітня 2016 року); транспортний засіб - мопед марки VIPER VP50D - онука ОСОБА_5 .

За життя батько віддав йому державний акт на спірну земельну ділянку, площею 3,37 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Малокобелячківської сільської ради Новосанжарського району Полтавської області, кадастровий номер 5323483200:00:008:0111, та висловив у присутності свідків свою волю на те, щоб даний пай належав йому - ОСОБА_1 .

Вважав, що секретар Малокобелячківської сільської ради Новосанжарського району Полтавської області при укладенні заповітів не встановила дійсну волю ОСОБА_4 за наявності обставин, які свідчать про те, що розпорядження померлого відносно кола його спадкоємців було іншим, що призвело до порушення встановлених законом вимог для посвідчення заповітів та є підставою для визнання їх недійсними. Вважав, що посадовою особою органу місцевого самоврядування допущено помилку та не відображено справжньої волі померлого ОСОБА_4 відносно розпорядження своїм майном.

Вказував, що за формою оспорювані заповіти відповідають вимогам статті 1247 ЦК України, однак вважав, що розпорядження спадкодавця посадовою особою органу місцевого самоврядування розтлумачено та записано не вірно. Посилаючись на норми статтей 203, 229, 1257 ЦК України, зазначав, що оспорювані заповіти є такими, що вчинені під впливом помилки, не відображають дійсну волю заповідача.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд недійсним заповіт, посвідчений 30 березня 1999 року секретарем Малокобелячківської сільської ради Новосанжарського району Полтавської області, зареєстрований в реєстрі під № 11 на користь ОСОБА_2 ; визнати недійсним заповіт, посвідчений 28 квітня 2016 року секретарем Малокобелячківської сільської ради Новосанжарського району Полтавської області, зареєстрований в реєстрі під № 73 на користь ОСОБА_3 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Новосанжарського районного суду Полтавської області від 24 квітня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що при посвідченні заповітів від 30 березня 1999 року та від 28 квітня 2016 року секретарем Малокобелячківської сільської ради Новосанжарського району Полтавської області допущено помилку щодо встановлення та відображення дійсної волі спадкодавця на розпорядження майном. Позивачем не доведено, що волевиявлення ОСОБА_4 при складенні оспорюваних заповітів не було вільним або таким, що не відповідало його внутрішній волі, що давало б підстави для визнання таких заповітів недійсними з підстав, передбачених частиною другою статті 1257 ЦК України.

Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 пояснили, що їм нічого не було відомо про волю ОСОБА_9 щодо розпорядження своїм майном на випадок смерті.

Свідки ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_9 пояснили, що їм було відомо про наміри заповідача розподілити земельні паї між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , однак, вказані обставини не дають підстав вважати, що такі наміри спадкодавець мав і на час складання заповітів 30 березня 1999 року та 28 квітня 2016 року, а тому не свідчать про те, що волевиявлення ОСОБА_4 при посвідченні заповітів не було вільним чи не відповідало його волі або заповіти складено ним під впливом помилки, як не доводять і того, що помилки припустились секретарі сільської ради при посвідченні оспорюваних заповітів.

Свідок ОСОБА_9 , яка є дружиною позивача, суду повідомила, що їх родині, в тому числі позивачу, було відомо про існування заповіту, складеного ОСОБА_4 у 1999 році на користь ОСОБА_2 , а також про волю спадкодавця щодо передачі у спадок земельного паю на користь онука ОСОБА_3 .

Допитана в судовому засіданні секретар Малокобелячківської сільської ради Новосанжарського району Полтавської області ОСОБА_12 пояснила, що напередодні складання заповіту від 28 квітня 2016 року ОСОБА_4 приходив до неї з метою з`ясування переліку документів, необхідних для укладення заповіту, а на другий день прийшов з необхідними документами для складання заповіту на користь ОСОБА_13 на земельний пай. Відносно іншого майна він свою волю не виражав. Після цього був знайдений заповіт, складений попереднім секретарем Малокобелячківської сільської ради Новосанжарського району Полтавської області, в якому спадкодавець все своє майно заповідав сину ОСОБА_2 . Спадкодавцю було роз`яснено про можливість змінити чи скасувати заповіт та зміст статей 1241, 1254, 1255, 1307 ЦК України. Заповіт містить позначення, що його прочитано вголос та підписано власноручно ОСОБА_4 .

Крім того, суд зазначив, що за час свого життя ОСОБА_4 своїм правом, передбаченим статтею 1254 ЦК України, щодо скасування або зміни заповіту, укладеного 28 квітня 2016 року, не скористався.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Полтавського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Новосанжарського районного суду Полтавської області від 24 квітня 2020 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову, оскільки позивачем не доведено, що при укладенні оспорюваних заповітів волевиявлення ОСОБА_4 не було вільним та не відповідало його внутрішній волі, спадкодавець бажав залишити своє майно своєму сину - ОСОБА_2 та онуку - ОСОБА_3 .

Так, ОСОБА_4 скористався правом, передбаченим статтею 1254 ЦК України, та після укладення заповіту від 30 березня 1999 року на все своє майно на користь ОСОБА_2 , 28 квітня 2016 року склав заповіт на користь ОСОБА_3 щодо земельної частки (паю).

Суд відхилив доводи апеляційної скарги позивача про відсутність належних та допустимих доказів прийняття виконавчим комітетом Малокобелячківської сільської ради Новосанжарського району Полтавської області на час посвідчення заповітів рішення щодо надання повноважень на вчинення нотаріальних дій секретарю сільської ради, посилаючись на частину першу статті 13 ЦПК України, частину шосту статті 367 ЦПК України, за зазначив, що позовні вимоги про визнання оспорюваних заповітів недійсними обґрунтовані позивачем виключно їх вчиненням під впливом помилки. Звертаючись з позовом до суду, позивач як на підставу позову не посилався на те, що заповіти складені з порушенням вимог щодо їх форми та посвідчення, а навпаки в позовній заяві зазначив, що за формою оспорювані заповіти відповідають вимогам статті 1247 ЦК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати рішення Новосанжарського районного суду Полтавської області від 24 квітня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року й ухвалити нове судове рішення, яким його позов задовольнити.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначав неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 607/15112/17-ц, від 09 грудня 2019 року у справі №683/3061/18, від 15 квітня 2020 року у справі № 520/11395/18, від 09 вересня 2020 року у справі № 343/2258/17, від 16 вересня 2020 року у справі № 302/1000/16-ц, що не відповідає вимогам пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Також заявник вказував на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано цивільну справу № 542/345/18 із Новосанжарського районного суду Полтавської області.

У грудні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 вересня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди першої та апеляційної інстанцій не надали правової оцінки відсутності належних доказів про прийняття виконавчим комітетом Малокобелячківської сільської ради Новосанжарського району Полтавської області на час посвідчення заповіту від 30 березня 1999 року рішення щодо надання повноважень на вчинення нотаріальних дій секретарю сільської ради, якою було посвідчено оспорюваний заповіт. Суд першої інстанції не здійснив виклик та допит свідка ОСОБА_14 , яка на час посвідчення заповіту від 30 березня 1999 року обіймала посаду секретаря Малокобелячківської сільської ради Новосанжарського району Полтавської області. Також в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази того, що станом на час посвідчення заповіту від 28 квітня 2016 року повноваження щодо вчинення нотаріальних дій в Малокобелячківській сільській раді Новосанжарського району Полтавської областібули покладені на секретаря такої ради.

Зазначав, що неодноразові висловлювання за життя спадкодавця ОСОБА_4 відносно кола спадкоємців та розподілу майна (спадкової маси) на випадок його смерті, зокрема, наміру останнього передати у спадщину земельну ділянку (пай), площею 3,37 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Малокобелячківської сільської ради Новосанжарського району Полтавської області, кадастровий номер 5323483200:00: 008:0111, йому, ОСОБА_1 , свідчать про те, що волевиявлення спадкодавця під час складення заповіту від 28 квітня 2016 року не відповідало його волі.

Вказував, що суд першої інстанції після поновлення провадження у справі 05 березня 2020 року не повідомляв його про дату і час розгляду справи, у зв`язку з чим він був позбавлений можливості реалізувати свої процесуальні права, зокрема, подати докази на підтвердження своїх вимог та заперечень.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що ОСОБА_4 є батьком позивача ОСОБА_1 , відповідача ОСОБА_2 та дідом відповідача ОСОБА_3 .

За життя 30 березня 1999 року ОСОБА_4 склав заповіт, посвідчений секретарем Малокобелячківської сільської ради Новосанжарського району Полтавської області, зареєстрований в реєстрі за № 11, відповідно до якого все своє майно та належний йому будинок, розташований у с. Малий Кобелячок Новосанжарського району Полтавської області, заповів ОСОБА_2

28 квітня 2016 року ОСОБА_15 склав заповіт, посвідчений секретарем Малокобелячківської сільської ради Новосанжарського району Полтавської області, зареєстрований в реєстрі за № 73, відповідно до якого заповів приватизовану земельну ділянку, площею 3,37 га, яка знаходиться на території Малокобелячківської сільської ради, своєму онуку ОСОБА_3 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, що підтверджуються повторно виданим свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 .

05 грудня 2018 року Новосанжарською державною нотаріальною конторою заведено спадкову справу № 257/2018 року. З заявами про прийняття спадщини звернулись: позивач ОСОБА_1 - за законом, та відповідачі: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за заповітами від 30 березня 1999 року та 28 квітня 2016 року відповідно.

Згідно постанови від 08 лютого 2019 року вих. № 169/02-31, виданої державним нотаріусом Новосанжарської державної нотаріальної контори Уманцем М. В. про відмову у вчиненні нотаріальної дії, ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом в цілому на спадкове майно, з підстав, що окрім нього є інші спадкоємці.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Ураховуючи, що заповіт, посвідчений 30 березня 1999 року до набрання чинності ЦК України 01 січня 2004 року, до правовідносин щодо його вчинення підлягають застосуванню норми ЦК УРСР 1963 року у редакції, чинній на момент їх виникнення, а до заповіту, посвідченого 28 квітня 2016 року - норми ЦК України, в редакції 2003 року.

Відповідно до частини першої статті 534 ЦК УРСР кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.

Згідно зі статтею 541 ЦК УРСР заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.

Статтею 1 Закону України про нотаріат передбачено, що до системи нотаріату України входять посадові особи органів місцевого самоврядування, які вчиняють визначене законодавством коло нотаріальних дій у населених пунктах, де немає нотаріусів.

Предметна компетенція органів місцевого самоврядування на вчинення нотаріальних дій визначена Законом України Про нотаріат .

Так, згідно зі статтею 37 Закону України Про нотаріат органи місцевого самоврядування уповноважені вчиняти, у тому числі, таку нотаріальну дію, як посвідчення заповітів (крім секретного).

Згідно з частиною першою статті 47 ЦК УРСР нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.

У частині першій статті 48 ЦК УРСР передбачено, що недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 Про судову практику в справах про визнання угод недійсними , чинної на час виникнення спірних правовідносин, за правилами статті 48 ЦК УРСР угода визнається недійсною при невідповідності її не тільки законові, а й іншим актам, виданим органами державної влади і управління в межах наданої їм компетенції. Стаття 48 ЦК УРСР застосовується при порушенні встановленого порядку вчинення громадянами і організаціями дій, спрямованих на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов`язків, при ущемленні угодою особистих або майнових прав неповнолітніх дітей, а також в інших випадках їх невідповідності вимогам чинного законодавства, якщо для них не встановлені особливі правила визнання угод недійсними (статті 45-47, 49-58 ЦК УРСР).

За змістом статті 11 ЦК України (тут і далі у редакції, чинній на час укладення заповіту від 28 квітня 2016 року) цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до частини першої статті 12 ЦК України, особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину і за її змістом правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно положень статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У статті 203 ЦК України законодавством визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Так, частиною третьою статі 203 цього Кодексу передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до статті 1233 Цивільного кодексу України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Відповідно до статті 1234 ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

У частинах першій-третій статті 1247 ЦК України визначено, що заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу.

Статтею 1251 ЦК України передбачено, що якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.

Відповідно до частини другої статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2018 року в справі № 756/14304/15-ц (провадження № 61-11896св18) зроблено висновок щодо застосування частини другої статті 1257 ЦК України та вказано, що для дійсності заповіту волевиявлення заповідача має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом.

Пунктом 19 постанови Пленуму Верховного Суду України Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними від 06 листопада 2009 року № 9 роз`яснено, що правочин, учинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент учинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Помилка, допущена внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін, не є підставою для визнання правочину недійсним.

Правочини, вчинені внаслідок помилки належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов`язків сторін.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши всі фактичні обставини справи, всебічно дослідили обставини справи, правильно визначили юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, а тому, прийшли до обґрунтованого висновку про відсутність передбачених частиною другої статті 1257 ЦК України підстав для задоволення позову.

Також не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи обставини, з якими закон пов`язує застосування статті 229 ЦК України.

Позивачем не доведено, що при посвідченні заповітів від 30 березня 1999 року та від 28 квітня 2016 року секретарем Малокобелячківської сільської ради Новосанжарського району Полтавської області допущено помилку щодо встановлення та відображення дійсної волі спадкодавця на розпорядження майном.

Крім того, зміст статей 1241, 1254, 1037 ЦК України при посвідченні заповіту від 28 квітня 2016 року секретарем сільської ради заповідачу було роз`яснено. Заповіт містить позначення, що його прочитано вголос та підписано власноручно ОСОБА_4 . Також власноручний підпис ОСОБА_4 містить і заповіт від 30 березня 1999 року.

Відповідно до статей 1233, 1234, 1235, 1236 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Заповідач має право охопити заповітом права та обов`язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов`язки, які можуть йому належати у майбутньому. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини.

ЦК України проголошує принцип свободи заповіту, відповідно до якого заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Крім того, він може без зазначення будь-яких причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування.

Заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт чи внести до нього зміни відповідно до вимог статті 1254 ЦК України, таке право було передбачено й у статті 544 ЦК УРСР.

Так, ОСОБА_4 скористався правом, передбаченим статтею 1254 ЦК України, та після укладення заповіту від 30 березня 1999 року на все своє майно на користь ОСОБА_2 , 28 квітня 2016 року склав заповіт на користь ОСОБА_3 щодо земельної частки (паю).

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що при укладенні оспорюваних заповітів волевиявлення ОСОБА_4 було вільним, відповідало його внутрішній волі, оскільки він бажав залишити своє майно своєму сину - ОСОБА_2 та онуку - ОСОБА_3 , підстав з яких оспорювані заповіти необхідно визнати недійсними позивачем не доведено, а тому суди попередніх інстанцій правомірно відмовили у задоволенні позову.

Доводи касаційної скарги про те, що в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази прийняття виконавчим комітетом Малокобелячківської сільської ради Новосанжарського району Полтавської області на час посвідчення оспорюваних заповітів рішення щодо надання повноважень на вчинення нотаріальних дій секретарю сільської ради, не можуть бути прийняті, оскільки звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що при посвідчені заповітів секретарем сільської ради не була встановлена дійсна воля заповідача, з огляду на те, що за життя розпорядження померлого щодо кола його спадкоємців було іншим, ніж зазначено в заповітах, що на думку позивача, свідчить про те, що посадовою особою місцевого самоврядування при посвідченні заповітів допущено помилку та не відображено справжньої волі ОСОБА_4 щодо розпорядження майном, тому відповідно до статей 203, 229, 1257 ЦК України вони мають бути визнані недійсними.

Частиною першою статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (частина шоста статті 367 ЦПК України.

Частиною другою статті 400 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

У позовній заяві ОСОБА_1 не посилався на те, що оспорювані ним заповіти складені з порушенням вимог щодо їх форми та посвідчення, а навпаки зазначив, що за формою заповіти, укладені 30 березня 1999 року та 28 квітня 2016 року, відповідають вимогам статті 1247 ЦК України. Про недійсність оспорюваних заповітів із вказаних підстав позивач зазначив лише в апеляційній та касаційній скаргах, проте, з огляду на частину першу статті 13 ЦПК України та частину другу статті 400 ЦПК України зазначені доводи не можуть бути предметом розгляду суду касаційної інстанції, оскільки не були предметом позову та судового розгляду у судах першої та апеляційної інстанцій.

Доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції після поновлення провадження у справі 05 березня 2020 року не повідомляв позивача про дату і час розгляду справи , у зв`язку з чим він був позбавлений можливості реалізувати свої процесуальні права, зокрема, подати докази на підтвердження своїх вимог та заперечень, спростовуються повідомленнями про вручення поштового відправлення ОСОБА_1 (а. с. 226, 241, 248, т. 1), клопотаннями ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_16 про розгляд справи за їх відсутності, з яких убачається їх обізнаність про дату та час судового засідання (а. с. 214, 215, 230, т. 1).

Посилання касаційної скарги на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 607/15112/17-ц, від 09 грудня 2019 року у справі №683/3061/18, від 15 квітня 2020 року у справі № 520/11395/18, від 09 вересня 2020 року у справі № 343/2258/17, від 16 вересня 2020 року у справі № 302/1000/16-ц, є безпідставним, оскільки висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах. Крім того, у вказаних справах фактичні обставини відмінні від обставин справи, яка переглядається.

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанцій по суті вирішення спору. Судами правильно застосовано норми матеріального права, дотримано норми процесуального права, зроблено обґрунтовані висновки на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 89 ЦПК України).

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, судові рішення першої та апеляційної інстанцій- без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту в пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Новосанжарського районного суду Полтавської області від 24 квітня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта