Постанова

від 28.09.2021 по справі 237/5239/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

28 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 237/5239/17

провадження № 61-5985св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі : держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України,

треті особи : Мар`їнська районна рада Донецької області, Військово-цивільна адміністрація міста Мар`їнка та села Побєда Мар`їнського району Донецької області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, треті особи: Мар`їнська районна рада Донецької області, Військово-цивільна адміністрація міста Мар`їнка та села Побєда Мар`їнського району Донецької області, про відшкодування майнової шкоди, завданої терористичним актом під час проведення антитерористичної операції,

за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України на рішення Мар`їнського районного суду Донецької області від 08 липня 2020 року у складі судді Сенаторова В. А. та постанову Донецького апеляційного суду від 02 березня 2021 року у складі колегії суддів: Зайцевої С. А., Пономарьової О. М., Попової С. А.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з держави Україна в особі Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) за рахунок коштів Державного бюджету України на свою користь майнову шкоду, завдану терористичним актом під час проведення антитерористичної операції, в розмірі 1 938 576,00 грн.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що є власником житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 177,9 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 .

13 жовтня 2015 року, 16 лютого, 04 березня, 12 серпня, 22 листопада 2016 року, 11 травня 2017 року в результаті терористичного акту, під час проведення антитерористичної операції у місті Мар`їнка, снаряди влучили в належний йому житловий будинок, що спричинило пожежу, яка зруйнувала як житло, так і всі особисті речі, що підтверджується актом про обстеження технічного стану житлового будинку, актом про пожежу, довідкою, виданою Мар`їнським ВП Волноваського ВП ГУНП в Донецькій області , чим спричинено позивачу майнову шкоду в розмірі 1 938 576,30 грн. Зазначений житловий будинок не придатний для проживання. Будь-якого іншого житла йому не запропоновано та не надано, матеріальну шкоду не відшкодовано. У зв`язку з цим просив відшкодувати на його користь за рахунок коштів Державного бюджету України заподіяну терористичним актом шкоду за пошкоджений будинок.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Мар`їнський районний суд Донецької області рішенням від 08 липня 2020 року позов задовольнив частково. Стягнув з держави Україна в особі КМУ за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію в розмірі 120 000,00 грн. В іншій частині позову відмовив.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що факт заподіяння шкоди позивачу є доведеним, і враховуючи обґрунтування позову, а саме: відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та невідновлення житла, відсутність на момент виникнення спірних правовідносин спеціального порядку відшкодування за пошкоджене внаслідок терористичного акту житло; нездатність держави захищати власність, позивач має право на компенсацію від держави за невиконання нею свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Короткий зміст рішення апеляційного суду

Донецький апеляційний суд постановою від 02 березня 2021 року рішення Мар`їнського районного суду Донецької області від 08 липня 2020 року залишив без змін.

Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому виходив з того, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України Про боротьбу з тероризмом та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними, проте позивач має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи

У квітні 2021 року КМУ подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, просив скасувати рішення Мар`їнського районного суду Донецької області від 08 липня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 02 березня 2021 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Підставою касаційного оскарження вказує на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішення застосував норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц; а також зазначено про необхідність відступлення від висновку щодо застосування частини четвертої статті 58 ЦПК України в частині визначення представника держави у справі, викладеного у цій постанові Великої Палати Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскільки відсутні умови та відповідний компенсаційний механізм відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, то є підстави для висновку про те, що стаття 19 Закону України Про боротьбу з тероризмом не породжує легітимного очікування на отримання від держави Україна відшкодування за завдану майнову шкоду.

Суди попередніх інстанцій у судових рішеннях посилаються на неприйняття спеціального нормативно-правового акта про порядок надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, та на відсутність порядку визначення розміру відшкодування за пошкоджене внаслідок терористичного акту приміщення. Однак обов`язковою умовою виникнення права на відшкодування шкоди, завданої неприйняттям державою відповідного нормативно-правового акта, є рішення уповноваженого органу, яким би була встановлена неправомірність такої бездіяльності. Наведене випливає із положень частини першої статті 1167, частини першої статті 1173 ЦК України. Проте під час розгляду справи позивач не зазначив рішення суду адміністративної юрисдикції або будь-якого іншого уповноваженого органу, яким би була встановлена протиправність зазначеної бездіяльності держави.

На його думку, лише після встановлення відповідним органом протиправної дії, бездіяльності слідчого (органу досудового розслідування) у потерпілого може виникати право на відшкодування шкоди, завданої такою бездіяльністю, відповідно до статті 1176 ЦК України. Проте держава в особі її уповноважених органів продовжує здійснювати розслідування злочину, внаслідок якого позивачам було завдано шкоди. Жодних рішень уповноважених державних органів, які свідчили б про необ`єктивність розслідування, позивач суду не надав.

Зважаючи на широкомасштабну терористичну діяльність сепаратистів, підтримуваних Російською Федерацією, Україна не має об`єктивної можливості попередити всі терористичні акти. Тому неможливість попередження злочину, внаслідок якого було пошкоджено майно позивачів, не може бути достатнім свідченням неналежного виконання державою свого позитивного обов`язку стосовно гарантування права на майно, визначеного статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У травні 2021 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на те, що вони є законними і обґрунтованими. Доводи, наведені в касаційній скарзі, не відповідають дійсним обставинам справи, не ґрунтуються на вимогах закону, не спростовують доведених обставин і не обґрунтовують порушення судами норм матеріального та процесуального права, які давали б підстави для скасування оскаржуваних судових рішень.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

11 травня 2021 року справа № 237/5239/17 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що ОСОБА_1 на праві власності належить житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 177,9 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності серії ЕЕА № 868313.

Внаслідок артилерійських обстрілів, у період з червня по серпень 2015 року, лютий, серпень та листопад 2016 року належний ОСОБА_1 будинок зазнав пошкоджень, що підтверджується актами обстеження технічного стану житлового приміщення від 22 листопада 2016 року № 312 та від11 травня 2017 року № 570, виданими Військово-цивільною адміністрацією міста Мар`їнка та села Побєда Мар`їнського району Донецької області.

В акті обстеження технічного стану житлового будинку від 22 листопада 2016 року № 312 зазначено, що повторно постраждав житловий будинок на АДРЕСА_1 внаслідок антитерористичної операції 14 листопада 2016 року, та встановлено, що частково пошкоджено шиферний дах житлового будинку (220 листів шиферу, 15 рулонів руберойду, 10 рулонів утеплювача, 50 шт дерев`яного брусу 150х50 мм, 6 шт дерев`яного брусу 100х200 мм, 3 куб. м дошки шалівки, розбиті 4 пластикових вікна, розбиті 3 пластикових міжкімнатних дверей та 2 металевих дверей; пошкоджено 70 кв. м облицювальної плитки для підлоги; розбита пластикова обшивка 90 кв. м; розбита облицювальна цегла - 2500 шт; пошкоджені 2 зовнішні трифазні засоби обліку електроенергії.

В акті обстеження технічного стану житлового будинку від 11 травня 2017 року № 570 зазначено, що в результаті прямого попадання сталося загорання покрівлі житлового будинку. Покрівля вигоріла повністю, обвалилося стельове покриття, пошкоджено ряд кімнат житлового будинку. Пошкоджено покриття підлоги. У житловому будинку розбиті всі пластикові вікна і двері (міжкімнатні та вхідні). Унаслідок пожежі постраждало все особисте майно. Через значні пошкодження житловий будинок не придатний для подальшого проживання та потребує проведення відновлювальних робіт.

В акті про пожежу від 11 червня 2016 року зазначено, що пожежею, яка виникла 08 серпня 2016 року за адресою: АДРЕСА_1 , знищено покрівлю та перекриття на площі 177,9 кв. м, підлога та стеля в будинку закопчені вогнем та пошкоджено конструктивні елементи житлового будинку. Встановлена причина пожежі - влучення вибухонебезпечного предмета.

08 жовтня 2016 року та 12 жовтня 2016 року в черговій частині Мар`їнського ВП зареєстровані заяви ОСОБА_1 про те, що 08 жовтня 2016 року вночі та 11 жовтня 2016 року приблизно о 21 год 00 хв під час обстрілу міста Мар`їнка пошкоджено будинок позивача. Ці заяви зареєстровані та внесені до ЄРДР за № 12016050690001328, № 12016050690001351 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 258 КК України.

Внаслідок влучення в будинок позивача снаряду під час артобстрілу, також зареєстровано заяви від 08 серпня 2016 року ЖЄО № 3111, від 06 серпня 2016 року ЖЄО № 3086, від 06 серпня 2016 року ЖЄО № 3088, від 01 серпня 2016 року ЖЄО № 3012, від 24 липня 2016 року ЖЄО № 2897, від 16 лютого 2016 року ЖЄО № 555 та до ЄРДР внесено відповідні відомості за № 12016050690001029, 12016050690001023, 12016050690001000, 12016050690000946, 12016050690000180 - 15 лютого 2016 року, за № 12015050690001819 - 20 листопада 2015 року, за № 12016050690001533 - 15 листопада 2016 року, за № 12016050690000252 - 01 березня 2016 року, за № 12016050690000184 - 16 лютого 2016 року, за № 12916050690000713 - 12 червня 2016 року, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 258 КК України.

Позивач обґрунтовував завдану йому шкоду в розмірі 1 938 576,30 грн середньою вартістю знищеного будинку, виходячи з наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 03 травня 2017 року № 102 Про показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України , Зокрема в Донецькій області, вартість 1 кв. м загальної площі будинку (з урахуванням ПДВ ) затверджена в розмірі 10 897,00 грн, згідно з технічним паспортом загальна площа будинку позивача становить 177,9 кв. м, отже 177,9 кв. м х 10 897,00 грн = 1 938 576,30 грн. Також посилався на частину 10 статті 86 Кодексу цивільного захисту України та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою , третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2 , 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі статтею 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним.

Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Звертаючись до суду, позивач мотивував позов, зокрема й тим, що він не отримав від держави відшкодування за пошкодження (знищення) його майна, на яке позивач, на його думку, має право, зокрема, згідно з чинним законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Також ОСОБА_1 посилався на те, що право на судовий захист гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України Про боротьбу з тероризмом , статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.

Оцінюючи спірні правовідносини, Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, що посилання позивача як на правову підставу позову на статтю 19 Закону України Про боротьбу з тероризмом та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, є безпідставними.

Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.

Положення преамбули Конвенції передбачають, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави з гарантування прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні зобов`язання.

Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки: держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може полягати у прийнятті законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпеченні реальних умов для реалізації прав.

Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того щоб очікування було легітимним , воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язане з майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі Копецький проти Словаччини (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50).

Тобто особа, яка має майновий інтерес, може розглядатися як така, що має легітимне очікування успішної реалізації її права вимоги (зокрема відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.

Частиною першою статті 19 Закону України Про боротьбу з тероризмом передбачене спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 зазначеного Закону).

З огляду на зміст наведених положень закону реалізація права на отримання відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закону, який би регулював порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам житлової нерухомості громадян, у законодавстві України не було як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час звернення позивача до суду з цим позовом.

При цьому на час виникнення спірних правовідносин у законодавстві України не тільки не було визначеної процедури виплати такого відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі Будченко проти України (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), а й чітких умов, необхідних для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі Петльований проти України (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08).

На підставі викладеного можна зробити висновок, що передбачене у статті 19 Закону України Про боротьбу з тероризмом право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави Україна такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції будинок.

З аналогічних підстав не породжує у позивача такого очікування і стаття 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом.

Отже, на час виникнення спірних правовідносин у законодавстві України не було такої юридичної підстави, що давала б змогу визначити конкретний майновий інтерес позивачів, тобто право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акта належного позивачу на праві власності житлового будинку.

Стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому норма частини 10 вказаної статті (яка передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших норм цієї статті, зокрема частини дев`ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави за умови добровільної передачі постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання.

Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодування винятково на державу, оскільки передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб`єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу).

Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюються за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України).

Отже, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України Про боротьбу з тероризмом та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними.

Колегія суддів погоджується із тим, що під час розгляду вказаної справи суди правомірно врахували висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), у якому вказано, що згідно з принципом jura novit curia ( суд знає закони ) неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм .

Так, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, правильно виходив із того, що позивач має право на компенсацію від держави за невиконання нею свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У позові позивач, серед іншого, посилався на порушення державою статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Позивач також вказував, що право на отримання компенсації за пошкоджене (зруйноване) майно потерпілим в умовах збройного конфлікту не визнавалось ЄСПЛ таким, що залежить від наявності чітко визначеного в законодавстві механізму відшкодування. Це право є безспірним, відсутність або недосконалість механізму його реалізації не може заперечувати сутність цього права.

Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі Котов проти Росії (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі Котов проти Росії , § 114).

Як вказувалось вище, закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням будинку внаслідок терористичного акту, був відсутній на момент виникнення спірних правовідносин (позитивний матеріальний обов`язок).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі Доган та інші проти Туреччини (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі Чірагов та інші проти Вірменії (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі Саргсян проти Азербайджану (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).

Відсутність на час виникнення спірних правовідносин у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

Засоби юридичного захисту, які вимагаються згідно зі статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

До таких правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19).

Правовою підставою для виплати компенсації, а не відшкодування шкоди, є не положення статті 19 Закону України Про боротьбу з тероризмом та статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а невиконання державою позитивного обов`язку розробити і запровадити у країні спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях (не був прийнятий на час виникнення спірних правовідносин та на час розгляду справи судами попередніх інстанцій), на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції.

При цьому Верховний Суд виходить із того, що згідно з частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 25 березня 2020 року у справі № 757/61954/16-ц (провадження № 61-4058св18); від 04 березня 2020 року у справі № 646/5063/17-ц (провадження № 61-36595св18); від 14 липня 2020 року у справі № 757/49142/16-ц (провадження № 61-19346св18); від 25 листопада 2020 року у справі № 439/1127/18-ц (провадження № 61-12340св20).

Таким чином, з урахуванням викладеного колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог та стягнення на користь позивача компенсації на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції.

У касаційній скарзі міститься клопотання заявника про необхідність відступлення від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, (провадження № 14-17цс19), щодо визначення Кабінету Міністрів України належним представником держави у подібному спорі.

Доводи Кабінету Міністрів України про те, що до його повноважень не належить відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, і Кабінет Міністрів України не є належним представником держави України у цій справі, не заслуговують на увагу, оскільки позивач правильно визначив Кабінет Міністрів України представником держави України як відповідача, адже Кабінет Міністрів України має повноваження не тільки з організації боротьби з тероризмом в Україні, а й із забезпечення її необхідними силами, засобами та ресурсами (частина перша статті 4 Закону України Про боротьбу з тероризмом ), враховуючи особливості процесуального представництва держави України як сторони справи та характер спірних правовідносин, пов`язаних із застосуванням, зокрема Закону України Про боротьбу з тероризмом .

У зв`язку з цим, немає підстав для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц.

Враховуючи конкретні обставини цієї справи, встановлені судами попередніх інстанцій, оскаржувані судові рішення не суперечать правовим висновкам, які зазначені в касаційній скарзі як підстава для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає.

Керуючись статтями 400, 409, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Кабінету Міністрів України залишити без задоволення.

Рішення Мар`їнського районного суду Донецької області від 08 липня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 02 березня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко М. Ю. Тітов