Постанова

від 05.10.2021 по справі 753/22367/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

05 жовтня 2021 року

м. Київ

справа № 753/22367/17

провадження № 61-10896св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - публічне акціонерне товариство Омега Банк ,

особа, яка подала апеляційну скаргу - товариство з обмеженою відповідальністю Кредитні ініціативи ,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 15 червня 2020 року у складі колегії суддів: Лівінського С. В., Нежури В. А., Сержанюка А. С.

у справі за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства Омега Банк про захист прав споживачів та визнання недійсним кредитного договору.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2017 року позивач звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства Омега Банк (далі - ПАТ Омега Банк ), яке є правонаступником ПАТ Сведбанк , а той в свою чергу правонаступником ВАТ Сведбанк , про захист прав споживачів та визнання недійсним кредитного договору.

Позов мотивований тим, що 30 вересня 2008 року між позивачем та ВАТ Сведбанк був підписаний споживчий кредитний договір № 2615/0908/71-085, згідно з умовами якого банк зобов`язався надати кредит в іноземній валюті у сумі 170 000,00 дол. США.

Позивач вважав, що відповідач під час укладення кредитного договору порушив право споживача фінансових послуг банку та вимоги чинного на дату укладення оспорюваного кредитного договору законодавства у сфері споживчого кредитування. Внаслідок недобросовісних дій банку під час укладення спірного кредитного договору, які є нечесною підприємницькою практикою, порушено його права та інтереси як споживача фінансової послуги, які передбачені та охоронювані Законом України Про захист прав споживачів , а тому вважає, що ці права та інтереси можуть бути поновлені судом у спосіб, передбачений статтями 18, 19 вказаного Закону, а саме шляхом визнання недійсним спірного кредитного договору.

Позивач просив визнати недійсним кредитний договір від 30 вересня 2008 року № 2615/0908/71-085.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 07 червня 2018 року позов задоволено.

Визнано недійсним кредитний договір від 30 вересня 2008 року № 2615/0908/71-085, підписаний між ВАТ Сведбанк , правонаступником якого є ПАТ Сведбанк , наступний правонаступник ПАТ Омега Банк , та ОСОБА_1 .

Рішення місцевого суду мотивовано тим, що банк під час укладання кредитного договору приховав від позивача повну та об`єктивну інформацію щодо кінцевої сукупності вартості кредиту та ефективної (реальної) відсоткової ставки за цим договором, а також те, що всі розбіжності у розрахунках здійснені виключно на користь банку, тому суд вважає це умислом у діях банку з метою отримання ним прихованого прибутку. За таких обставин, суд дійшов до висновку, що підписання оспорюваного кредитного договору позивачем було здійснено під впливом омани з боку відповідача.

Постановою Київського апеляційного суду від 15 червня 2020 року апеляційну скаргу ТОВ Кредитні ініціативи задоволено.

Заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 07 червня 2018 року скасовано. Ухвалено нове судове рішення.

У задоволені позову ОСОБА_1 до ПАТ Омега Банк про захист прав споживачів та визнання недійсним кредитного договору відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції, який задовольнив позов, не визначив реальний суб`єктний склад учасників спірних правовідносин, не дослідив обставин справи та передчасно дійшов до висновку про задоволення позову.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у липні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Дарницького районного суду міста Києва.

06 серпня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі заявник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України , зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 та від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17, у постановах Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 331/2692/14, від 26 лютого 2020 року у справі № 754/1188/17, від 20 листопада 2019 року у справі № 403/13005/12-ц, від 29 квітня 2020 року у справі № 522/12988/13-ц.

У касаційній скарзі зазначається, що суд апеляційної інстанції не визначив у чому полягає порушення прав ТОВ Кредитні ініціативи та не звернув уваги на те, що ПАТ Омега Банк був ліквідований, коли справа перебувала на розгляді в суді апеляційної інстанції.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не надіслали відзив на касаційну скаргу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що 30 вересня 2008 року між ВАТ Сведбанк та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 2615/0908/71-085. Відповідно до умов договору банк зобов`язався надати кредит в іноземній валюті у сумі 170 000,00 дол. США з 30 вересня 2008 року по 30 вересня 2038 року включно на умовах, передбачених у цьому договорі, а позичальник зобов`язався повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом (т. 1 а. с. 6).

Пунктом 1.3 вказаного договору передбачено, що позичальник сплачує банку проценти за весь час користування кредитом у розмірі 12,5 % річних за весь строк фактичного користування кредитом. Сторони за взаємною згодою, досягнутою при укладені цього договору, встановили, що розмір визначеної у цьому пункті процентної ставки може змінюватися без укладення додаткового правочину до цього договору, у випадку і в порядку, встановленому пунктом 6.1.2 цього договору.

Відповідно до пункту 1.4 договору кредитні кошти призначені для здійснення позичальником розрахунків за договором купівлі-продажу між позичальником та ТОВ МОНТАЖСПЕЦСТРОЙ з метою придбання трикімнатної квартири, загальною площею 97,50 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з умовами пункту 1.5 договору до складу сукупної (загальної) вартості кредиту для позичальника (його витрат) у зв`язку з отриманням кредиту на умовах цього договору включаються суми, необхідні для погашення кредиту, суми передбачених цим договором процентів, комісій, можливих неустойок, а також вартість втрат, пов`язаних з укладанням іпотечного договору, передбаченого пунктом 2.1 цього договору, у тому числі будь-яких змін та доповнень до нього, та вартість страхування предмета іпотеки за іпотечним договором відповідно до пункту 5.1.8 договору. Витрати, пов`язані з укладанням/зміною іпотечного договору, договору страхування предмета іпотеки сплачуються позичальником самостійно безпосередньо особам, що надають відповідні нотаріальні послуги/послуги страхування.

Пунктом 3.1 договору встановлено, що позичальник зобов`язується здійснювати погашення заборгованості за кредитом шляхом внесення коштів на позичковий рахунок № НОМЕР_1 щомісяця, через касу банку згідно додатку № 1, що є невід`ємною частиною цього договору, якщо інше не передбачено цим договором.

Пунктом 6.1.2 договору встановлено, що сторони досягли згоди вважати факт настання наступних обставин істотною зміною обставин, якими сторони керувалися при визначені розміру процентної ставки при укладенні цього договору: зміна економічних умов та вартості ресурсів на ринку позикового капіталу або неподання позичальником до банку у строки і в порядку, визначеному пунктом 5.1.8 цього договору документів, що підтверджують укладення у встановлений строк відповідного договору страхування. При настанні однієї з зазначених вище обставин сторони досягли взаємної згоди без укладання будь-якої додаткової угоди (правочину) до цього договору встановити наступний порядок зміни умов цього договору з відповідною зміною зобов`язань позичальника та прав банку за цим договором щодо розміру процентної ставки (пункт 6.1.2.1) або строку виконання позичальником зобов`язань за цим договором (пункт 6.1.2.2).

30 вересня 2008 року між банком та позичальником для забезпечення кредитного договору було укладено іпотечний договір № 2615/0908/71-085-Z-85.

Висновком експерта від 22 березня 2018 року № 2468 встановлено, що за даними пункту 1.3 кредитного договору від 30 вересня 2008 року № 2615/0908/71-085 процентна ставка за користування кредитом становить 12,50 % річних. В межах наявних матеріалів, реальна процентна ставка та абсолютне значення подорожчання кредиту на момент укладення кредитного договору від 30 вересня 2008 року № 2615/0908/71-085 не визначені (т. 1 а. с. 45).

В результаті проведених розрахунків, виходячи з наданих на експертизу документів та керуючись умовами на момент укладення кредитного договору від 30 вересня 2008 року № 2615/0908/71-085, встановлена сукупна вартість кредиту (у вигляді: реальної процентної ставки та абсолютного значення подорожчання кредиту) складає:

- реальна процентна ставка на момент укладення кредитного договору від 30 вересня 2008 року № 2615/0908/71-085 - 14,61 %;

- абсолютне значення подорожчання кредиту на момент укладення кредитного договору від 30 вересня 2008 року № 2615/0908/71-085 - 347 472,02 дол. США.

В межах наявних матеріалів, документально обґрунтований щомісячний платіж: (в т.ч. за кредитом, процентами, комісією, страховими та іншими платежами), відповідно умов кредитування, викладених на момент укладення кредитного договору від 30 вересня 2008 року № 2615/0908/71-085 (в т.ч. даних, наведених в додатку від 30 вересня 2008 року № 1 до договору), складає: від 195,00 дол. США (в останній період сплати) до 2 927,33 дол. США.

28 листопада 2012 року між ПАТ Сведбанк та ТОВ ФК Вектор Плюс укладено договір факторингу. У свою чергу, згідно з договором від 28 листопада 2012 року ТОВ ФК Вектор Плюс відступило право вимоги ТОВ Кредитні ініціативи , у тому числі за кредитним договором від 30 липня 2008 року, а також договором іпотеки, укладеним з ОСОБА_1

30 червня 2015 року Дарницький районний суд міста Києва ухвалив рішення, яким з ОСОБА_1 стягнув на користь ТОВ Кредитні ініціативи заборгованість за кредитним договором від 30 вересня 2008 року в розмірі 3 989 895,00 грн. 23 грудня 2015 року вказане рішення скасовано Апеляційним судом міста Києва, з тих підстав, що ТОВ Кредитні ініціативи вже реалізувало своє право на дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Між ОСОБА_1 та ТОВ Кредитні ініціативи з 2012 року існують спори щодо вказаних правовідносин, які неодноразово розглядалися в судах, що не заперечувалося учасниками справи.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України Про судоустрій і статус суддів ).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач (частина перша статті 48 ЦПК України).

Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім`я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог (пункти 2 і 4 частини другої статті 175 ЦПК України).

Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України).

Згідно з частинами першою та другою статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача.

Тлумачення вказаних норм процесуального права свідчить, що належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом.

Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що сторонами у справі є позивач і відповідач, між якими саме і виник спір, за вирішенням якого позивач звернувся до суду з позовом до відповідача.

З матеріалів справи вбачається, що позивач у цій справі клопотань про залучення до участі у справі інших осіб як співвідповідачів не заявляв.

За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача.

Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.

До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18).

Належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача (близькі за змістом висновки сформульовані у пункті 7.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 910/17792/17). Якщо позовна вимога заявлена до особи, яка не є учасником спірних правовідносин (тобто, не до тієї особи, яка має відповідати за цією вимогою), така особа є неналежним відповідачем.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Питання про вступ у справу інших осіб, заміну неналежного відповідача, залучення співвідповідача суд першої інстанції вирішує у підготовчому засіданні (пункт 4 частини другої статті 197 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 10 березня 2021 року в справі № 226/817/19 (провадження № 61-6327св20) вказано, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження .

Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї обставини є підставою для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Для визнання відповідача неналежним, крім названої обставини, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Визнати відповідача неналежним суд може тільки в тому випадку, коли можливо вказати на особу, що повинна виконати вимогу позивача, тобто належного відповідача.

Статтею 175 ЦПК України встановлено, що викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.

Європейський суд з прав людини вказав, що принципи змагальності та рівності сторін, які тісно пов`язані між собою, є основоположними компонентами концепції справедливого судового розгляду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. Вони вимагають справедливого балансу між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять його в явно гірше становище порівняно з його опонентом. До того ж, право на змагальний судовий процес, в принципі, означає надання сторонам можливості ознайомлюватися та коментувати всі надані докази або подані зауваження з метою впливу на рішення суду. Крім того, сторони повинні мати можливість подати будь-які докази, необхідні для того, аби їхні, вимоги задовольнили. До того ж, суд, який розглядає справу, повинен сам дотримуватися принципу змагальності, наприклад, якщо він розглядає справу на підставі обґрунтування або заперечення, висловленого ним за власною ініціативою (рішення ЄСПЛ від 14 січня 2021 року у справі Гусєв проти України ).

Отже, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що позивач, звернувшись до суду з наведеним позовом щодо захисту його прав, фактично оспорює права нового кредитора за укладеним кредитним договором, при цьому йому було відомо про те, що право вимоги за вказаним договором станом на день звернення до суду з позовом перейшло до ТОВ Кредитні ініціативи .

Враховуючи вищезазначене, суд апеляційної інстанції дійшов до обґрунтованого висновку, що суд першої інстанції прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі, а саме ТОВ Кредитні ініціативи .

Крім того, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону, не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом рішення у справі було ухвалено без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 та від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17, у постановах Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 331/2692/14, від 26 лютого 2020 року у справі № 754/1188/17, від 20 листопада 2019 року у справі № 403/13005/12-ц, від 29 квітня 2020 року у справі № 522/12988/13-ц, колегія суддів відхиляє, оскільки у даному випадку слід враховувати доведеність заявлених позовних вимог належними доказами.

Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень ЦК України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах Пономарьов проти України , Рябих проти Російської Федерації , Нєлюбін проти Російської Федерації ) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги правильних висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 15 червня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький В. С. Висоцька І. В. Литвиненко