Постанова

від 30.11.2021 по справі 179/645/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

30 листопада 2021 року

місто Київ

справа № 179/645/20

провадження № 61-17143св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку письмового провадження у попередньому судовому засіданні касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Городничої В. С., Лаченкової О. В., Петешенкової М. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у квітні 2020 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , у якому просила:

- витребувати із незаконного володіння ОСОБА_2 на свою користь земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею по 1, 4775 га кожна, кадастрові номери: 1222385300:01:002:0438, 1222385300:01:002:0439, розташовані у АДРЕСА_1 ;

- витребувати із незаконного володіння ОСОБА_3 на свою користь земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею по 1, 4775 га кожна, кадастрові номери: 1222385300:01:002:0436, 1222385300:01:002:0437, розташовані у АДРЕСА_1 .

Позивач обґрунтовувала свої вимоги тим, що вона в період з 2000 року до березня 2003 року отримала у приватну власність земельну ділянку, площею 5, 910 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Оленівської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області, кадастровий номер 1222385300:01:003:0436.

ОСОБА_1 і ОСОБА_4 уклали договір оренди землі, зареєстрований 10 червня 2011 року відділом Держкомзему у Магдалинівському районі. За цим договором позивач передала ОСОБА_4 належну їй земельну ділянку в оренду на 49 років. 22 липня 2016 року ОСОБА_1 і ОСОБА_4 зареєстрували угоду про розірвання договору оренди земельної ділянки.

Позивач зазначила, що після розірвання договору оренди землі ОСОБА_4 земельну ділянку позивачеві не передав. Із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно позивачеві стало відомо, що під час дії договору оренди, 19 грудня 2015 року, державним реєстратором Магдалинівської районної державної адміністрації право власності на її земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_4 на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 листопада 2015 року у справі № 202/8678/15-ц, про яке вона дізналася лише в лютому 2019 року.

Стверджувала, що, заволодівши землею позивача на підставі незаконного судового рішення і дізнавшись про скасування такого рішення, ОСОБА_4 поділив землю на дві ділянки з кадастровими номерами 1222385300:01:002:0420, 1222385300:01:002:0421. Не маючи на ці ділянки правомірно набутого права власності та будь-яких повноважень на розпорядження ними, ОСОБА_4 за договорами міни передав ці ділянки у власність ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , які, в свою чергу, шляхом укладення договорів емфітевзису передали цю землю у користування приватному підприємству ОСОБА_4 Агрофірма Діана .

Земельна ділянка з кадастровим номером 1222385300:01:002:0420 за заявкою ОСОБА_2 12 лютого 2020 року поділена на дві земельні ділянки, площею по 1, 4775 га кожна, що мають кадастрові номери 1222385300:01:002:0438 і 1222385300:01:002:0439. 14 лютого 2020 року на ці земельні ділянки зареєстровано право власності за ОСОБА_2 .

Земельна ділянка з кадастровим номером 1222385300:01:002:0421 за заявкою ОСОБА_3 12 лютого 2020 року поділена на дві земельні ділянки, площею по 1, 4775 га кожна, що мають кадастрові номери 1222385300:01:002:0436 і 1222385300:01:002:0437. 14 лютого 2020 року на ці земельні ділянки зареєстровано право власності за ОСОБА_3 .

За таких обставин земельна ділянка, яка належала позивачеві, площею 5, 910 га, та мала кадастровий номер 1222385300:01:003:0436, внаслідок поділу складається з чотирьох ділянок площею по 1, 4775 га кожна із кадастровими номерами 1222385300:01:002:0436, 1222385300:01:002:0437, 1222385300:01:002:0438, 1222385300:01:002:0439, а отже, позивач є законним власником землі у межах чотирьох земельних ділянок, державна реєстрація права власності на які здійснена за відповідачами.

Позивач не укладала договорів міни з відповідачами ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , не надавала іншим особам доручень (довіреностей) на укладення договорів міни або купівлі-продажу належної їй землі.

Стислий виклад заперечень відповідачів

Відповідачі просили відмовити у задоволенні позову, застосувати до спірних правовідносин позовну давність.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 16 червня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог про витребування від відповідачів земельних ділянок, водночас суд застосував до спірних правовідносин позовну давність, про яку заявляли відповідачі у справі.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.

Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею по 1, 4775 га кожна, кадастрові номери: 1222385300:01:002:0438, 1222385300:01:002:0439, розташовані у АДРЕСА_1 ;

Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею по 1, 4775 га кожна, кадастрові номери: 1222385300:01:002:0436, 1222385300:01:002:0437, розташовані у АДРЕСА_1 .

Здійснено розподіл судових витрат.

Апеляційний суд зазначив, що про неправомірне заволодіння земельною ділянкою ОСОБА_1 дізналася лише в лютому 2019 року від правоохоронних органів, від яких і отримала інформаційну довідку № 159801404 із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Довідка сформована Головним управлінням Національної поліції в Дніпропетровській області 16 березня 2019 року, знаходиться у матеріалах справи і містить інформацію щодо внесення в Державний реєстр записів про підстави і перехід прав власності на земельну ділянку позивача. Доказів обізнаності позивача до лютого 2019 року про заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська та реєстрацію права власності на її земельну ділянку спочатку за ОСОБА_4 , а потім за ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , про неодноразовий поділ земельної ділянки немає і суд таких доказів не досліджував.

Апеляційний суд зазначив, що згідно з правовими висновками Верховного Суду позови про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння можуть бути пред`явлені протягом періоду порушення права власності, яке визнається триваючим. У спорах про захист речових прав власника нерухомого майна строки позовної давності не застосовуються (постанови Верховного Суду від 06 березня 2018 року у справі № 904/9159/16, від 22 березня 2018 року у справі № 904/12521/16, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18)).

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційних скарг ОСОБА_3 та ОСОБА_2

ОСОБА_3 16 листопада 2020 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року в частині витребування із володіння ОСОБА_3 земельних ділянок, залишити в силі рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 16 червня 2020 року.

ОСОБА_2 16 листопада 2020 року також із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року в частині витребування із володіння ОСОБА_2 земельних ділянок, залишити без в силі рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 16 червня 2020 року.

Узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги

Підставами касаційного оскарження судового рішення заявники визначили, що:

- оскаржуване рішення не відповідає правовим висновкам, викладеним, зокрема, у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц (провадження № 61-19921св18). Відповідно до зазначених висновків правова конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар;

- суд апеляційної інстанції не застосував також правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19) щодо застосування правил позовної давності;

- апеляційний суд зробив помилкові висновки про необґрунтоване застосування судом першої інстанції правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 22 травня 2019 року у справі № 234/3341/15-ц (провадження № 61-30536св18).

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзиви на касаційні скарги не надходили.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалами Верховного Суду від 14 грудня 2020 року відкрито касаційні провадження у справі за касаційними скаргами ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені

пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та дотримання норм процесуального права в межах доводів касаційних скарг, за результатами чого дійшов таких висновків.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що відповідно до державного акта на право приватної власності на землю, серії Р3 № 139086, ОСОБА_1 на праві власності належить земельна ділянка, площею 5, 910 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Оленівської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області.

Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 листопада 2015 року у справі № 202/8678/15-ц за ОСОБА_4 визнано право власності на земельну ділянку, площею 5, 910 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Оленівської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області, згідно з державним актом на право приватної власності на землю, серії Р3 № 139086, кадастровий номер 1222385300:01:003:0436.

Згідно з листом відділу Держгеокадастру у Магдалинівському районі Дніпропетровської області поділ земельної ділянки здійснено за заявою ОСОБА_4 від 17 серпня 2018 року на дві земельні ділянки, площею по 2, 955 га кожна, з кадастровими номерами 1222385300:01:002:0420, 1222385300:01:002:0421.

Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 лютого 2019 року заочне рішення від 27 листопада 2015 року

у справі № 202/8678/15-ц скасовано, справу за підсудністю направлено до Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області.

Ухвалою Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 25 квітня 2019 року у справі № 202/8678/15-ц позовну заяву ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , ОСОБА_1 про поновлення строку для звернення до суду, зобов`язання вчинити певні дії, визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності повернуто позивачеві.

Рішенням державного реєстратора прав на нерухоме майно Магдалинівської районної державної адміністрації Прохода С. А. від 21 травня 2019 року № 46949778 відмовлено позивачеві у державній реєстрації права власності на земельну ділянку у зв`язку із невиконанням вимог, зазначених у рішенні про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 02 квітня 2019 року № 46267467.

Також встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали з ОСОБА_4 11 березня 2019 року договори міни земельних ділянок, у зв`язку із чим набули право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 1222385300:01:002:0420, 1222385300:01:002:0421 та передали їх у користування Приватного підприємства Агрофірма Діана (далі - ПП Агрофірма Діана ) на підставі договору про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (договір емфітевзису).

Земельна ділянка з кадастровим номером 1222385300:01:002:0420 за заявою ОСОБА_2 поділена на дві земельні ділянки, площею по 1, 4775 га кожна, кадастрові номери 1222385300:01:002:0438 та 1222385300:01:002:0439. 14 лютого 2020 року на ці земельні ділянки зареєстровано право власності за ОСОБА_2 .

Земельна ділянка з кадастровим номером 1222385300:01:002:0421 за заявою ОСОБА_3 поділена на дві земельні ділянки, площею по 1, 4775 га кожна, кадастрові номери 1222385300:01:002:0436 та 1222385300:01:002:0437. 14 лютого 2020 року на ці земельні ділянки зареєстровано право власності за ОСОБА_3 .

У зв`язку з наведеними обставинами суди дійшли висновків, що спірні земельні ділянки вибули із власності позивача на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 листопада 2015 року у справі № 202/8678/15-ц та в подальшому скасованого, волі ОСОБА_1 на таке вибуття не було.

Оцінка аргументів, викладених у касаційних скаргах

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

За загальним правилом, закріпленим у статті 387 ЦК України, власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і фактичним володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в наступному набувачем відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

При цьому правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах.

Враховуючи, що ОСОБА_1 та останні набувачі земельних ділянок не перебувають у договірних відносинах, між ними не укладалися будь-які цивільно-правові договори з приводу спірного нерухомого майна, правові відносини між ними підлягають врегулюванню на підставі правил статей 387 та 388 ЦК України.

Заперечуючи проти оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції про витребування майна, заявники у касаційній скарзі зазначили про незастосування апеляційним судом правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц (провадження № 61-19921св18), відповідно до якого правова конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.

В оцінці доводів касаційних скарг про застосування до спірних правовідносин наведеного правового висновку Верховного Суду необхідно встановити, чи зроблено такий правовий висновок у справі за подібних правовідносин.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах потрібно розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц (провадження

№ 14-737цс19).

Верховний Суд наголошує, що подібність правовідносин, за загальним правилом, означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається за обставинами кожної конкретної справи.

Відповідно, подібність лише предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог не є достатньою підставою для застосування висновку Верховного Суду, викладеного у іншій судовій справі, оскільки необхідною умовою застосування правового висновку є тотожність предмета правового регулювання, що у справі, яка переглядається, та у наведених заявником правових висновках Верховного Суду відрізняється з огляду на різну правову природу спірних правовідносин.

Верховний Суд врахував, що у справі № 645/4220/16-ц (провадження

№ 61-19921св18) та у справі, яка переглядається, обставини справи відрізняються, а тому правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц (провадження

№ 61-19921св18) не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Верховний Суд, дійшовши висновку про неподібність справ, виходив з таких міркувань.

Статтею 11 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Статтею 328 ЦК України визначено презумпцію правомірності набуття права власності. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає законність і добросовісність такого набуття.

Підстави набуття права власності поділяють на первісні (набуття права власності вперше, незалежно від волі попередніх власників) і похідні (зміна власника).

Відповідно до норм ЦК України до первісних підстав набуття права власності належать набуття права на новостворене майно, у тому числі об`єкт будівництва (стаття 331), переробка речі (стаття 332), привласнення загальнодоступних дарів природи (стаття 333), набувальна давність (стаття 344) та інші.

Найбільш поширеним похідним способом набуття права власності є набуття права власності на підставі правочинів (стаття 334 ЦК України).

У справі № 645/4220/16-ц (провадження № 61-19921св18) Верховний Суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову про витребування майна від добросовісного набувача, оскільки це призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, адже у такому випадку на добросовісного набувача буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

Справедливість, добросовісність, розумність належать до загальних засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 ЦК України, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин. Ці загальні засади втілюються в конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації таким чином, коли кожен з учасників відносин зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Крім того, положення умов договору мають відповідати засадам цивільного законодавства, зокрема, зазначеним у статті 3 ЦК України.

Разом з тим за частиною третьою статті 509 ЦК України зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості, а частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження

№ 61-22315сво18) зроблено висновок про те, що добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Добросовісність набуття майна можлива лише тоді, коли майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати.

Верховний Суд врахував, що у справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_4 набув право власності на земельну ділянку, яка була предметом договору оренди, укладеним між ним як орендарем та ОСОБА_1 як орендодавцем, на підставі рішення суду, яке у подальшому було скасовано. Після оформлення за собою права власності ОСОБА_4 вчинив дії щодо поділу цієї земельної ділянки на дві та подальшого їх відчуження ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

Надаючи правову оцінку поведінці заявників, Верховний Суд дійшов висновку, що встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи свідчать, що ОСОБА_4 та ними створювалася уява про укладення договорів міни земельних ділянок та добросовісного ними набуття спірних земельних ділянок, оскільки у подальшому ці земельні ділянки поділені кожною на дві та передані у користування ПП Агрофірма Діана , одним із засновників якого є ОСОБА_4 .

Наведене свідчить, що за встановлених судами обставин справи земельна ділянка ОСОБА_1 після її поділу залишилася у фактичному володінні ОСОБА_4 .

Такі дії заявників та ОСОБА_4 свідчать про вчинення дій щодо відчуження майна про людське око , мають очевидно неправомірну та недобросовісну правову і фактичну мету - збереження у фактичному володінні та у власності ОСОБА_4 земельної ділянки ОСОБА_1 .

За таких обставин обґрунтованим є висновок, що заявники не є добросовісними набувачами земельних ділянок, оскільки їхні дії з передачі у користування земельних ділянок ПП Агрофірма Діана , засновником якої є ОСОБА_4 , свідчать про приховування дійсної мети набуття у власність земельних ділянок та не можуть свідчити про добросовісність намірів.

Враховуючи встановлення недобросовісності набувачів у справі, яка переглядається, не підлягає застосуванню до спірних правовідносин правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц (провадження

№ 61-19921св18), щодо неможливості покладення на добросовісного набувача індивідуального та надмірного тягаря.

Щодо застосування позовної давності до спірних правовідносин

За правилами статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ята статті 261 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) зроблено висновок, що позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів.

Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про релевантність правових висновків Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 22 липня 22 травня 2019 року у справі № 234/3341/15-ц (провадження № 61-30536св18) та від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19).

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19), початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов`язується з моментом, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття майна з її власності у володіння іншої особи. Порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.

У постанові від 22 липня 22 травня 2019 року у справі № 234/3341/15-ц (провадження № 61-30536св18) Верховний Суд зазначив, що у цивільних правовідносинах прийнято вважати, що власник майна, як добрий господар, який є зваженим, передбачливим і розсудливим, має знати та дбати про свою власність та зобов`язаний нести витрати на її утримання. При цьому особа, здійснюючи право власності на належне їй майно (особливо нерухоме), має діяти відповідально, зокрема проявляти турботу щодо цього майна, бути обізнаним про його стан тощо. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав, не може бути підставою для поновлення пропущеного строку для звернення до суду.

Водночас Верховний Суд врахував, що у справі, яка переглядається, апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм відповідну оцінку, встановив, що ОСОБА_1 дізналася про порушення своїх прав лише у лютому 2019 року. Доводи касаційної скарги щодо можливості позивача раніше дізнатися про порушення її прав зводяться до необхідності переоцінки доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, встановлені статтею 400 ЦПК України.

Застосування апеляційним судом правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 06 березня 2018 року у справі № 904/9159/16, від 22 березня 2018 року у справі № 904/12521/16, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц щодо незастосування позовної давності до віндикаційних позовів, оскільки порушення є триваючим, від яких відступила Велика Палата Верховного Суду (постанова від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18)), а також у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) щодо позовної давності у житлових спорах, не призвело до неправильного вирішення спору по суті, оскільки апеляційний суд встановив, що про порушення своїх прав позивачу стало відомо лише у лютому 2019 року, а тому позов подано у межах трирічного строку позовної давності.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Встановивши, що судом апеляційної інстанції до спірних правовідносин правильно застосовано норми матеріального права із дотриманням норм процесуального права, інших доводів незаконності та необґрунтованості оскаржуваних судових рішень у касаційній скарзі не наведено, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню, а постанова апеляційного суду підлягає залишенню без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з частиною другою статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Щодо поновлення виконання оскаржуваних судових рішень

За правилами статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ухвалою Верховного Суду від 16 червня 2021 року зупинено виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року до закінчення касаційного провадження у справі.

Зробивши висновок про залишення касаційних скарг ОСОБА_2 та ОСОБА_3 без задоволення, а оскаржуваного судового рішення без змін, Верховний Суд поновлює його виконання рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року залишити без змін.

Поновити виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

В. В. Яремко