Постанова

від 14.12.2021 по справі 440/1004/19

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 440/1004/19 Головуючий у 1 інстанції: Кос І.Б.

Провадження № 22-ц/811/1631/21 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.

Провадження № 22-ц/811/1632/21

Категорія: 31

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 грудня 2021 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Ніткевича А.В.,

суддів: Бойко С.М., Копняк С.М.,

секретаря Жукровської Х.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Буського районного суду Львівської області від 19 березня 2021 року та додаткове рішення цього ж суду від 08 квітня 2021 року в складі судді Коса І.Б. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , з участю третьої особи приватного нотаріуса Буського районного нотаріального округу Кушинської Лілії Ярославівни, про визнання договору дарування недійсним,-

встановив:

У червні 2019 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , з участю третьої особи приватного нотаріуса Буського районного нотаріального округу Кушинської Л.Я., про визнання договору дарування недійсним, просив визнати недійсним договір дарування квартири по АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Буського районного нотаріального округу Кушинською Л.Я. за реєстровим номером 207.

Вимоги обґрунтовував тим, що є сином ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . За час свого життя батько тривалий час проживав і був прописаний у квартирі в АДРЕСА_1 разом зі своєю дружиною ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , після її смерті успадкував спірну квартиру та продовжував там проживати.

З реєстру речових прав на нерухоме майно довідався, що 09 червня 2016 року ОСОБА_4 подарував спірну квартиру відповідачці ОСОБА_2 згідно договору дарування, який посвідчений приватним нотаріусом Кушинською Л.Я. Зі слів батька позивачу відомо, що всі його відвідини до нотаріуса були пов`язані лише з переоформленням на нього спірної квартири, яку батько у майбутньому планував передати сину (позивачу).

Вважає, що відповідачка змусила батька обманним шляхом підписати спірний договір дарування квартири, повідомивши йому, що потрібно піти до нотаріуса дооформити якісь документи на спірну квартиру. Проте, бажаючи оформити спірну квартиру на себе, батько, в силу свого похилого віку та безпорадного стану (розумова відсталість), помилившись щодо правової природи правочину, підписав спірний договір дарування квартири.

Також, спірний договір дарування є вкрай невигідним для нього правочином, оскільки в момент його укладення батьку було 71 рік, а сам він потребував сторонньої допомоги, іншого житла не мав, а спірна квартира була єдиним його житлом. Відповідачка ввела батька в оману щодо правової природи правочину, інакше навіщо дарувати квартиру та продовжувати там жити, при наявності родичів у батька та його наміру залишити спірну квартиру в спадок позивачу.

Позовні вимоги для визнання недійсним спірного договору дарування квартири обгрунтовує: помилкою (неправильним сприйняттям фактичних обставин правочину), що виплинуло на волевиявлення батька під час укладення спірного договору, про що свідчить його вік, стан здоров`я і потреба батька у сторонньому догляді; наявність спірної квартири як його єдиного житла; фактичне невиконання спірного договору; проживання у квартирі та сплата комунальних платежів батьком після укладення ним спірного договору дарування квартири.

Крім того, у поданій до суду заяві про забезпечення позову, з метою недопущення умов, які можуть істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, позивач просив накласти арешт на спірну квартиру.

Ухвалою Буського районного суду Львівської області від 24.06.2019 вжито заходів забезпечення позову, шляхом накладення арешту на спірну квартиру за номером АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 780573846206), набутого ОСОБА_2 на підставі договору дарування, укладеного 09 червня 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Буського районного нотаріального округу Кушинською Лілією Ярославівною за реєстровим номером 207.

Оскаржуваним рішенням Буського районного суду Львівської області від 19 березня 2021 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи: приватного нотаріуса Буського районного нотаріального округу Кушинської Лілії Ярославівни про визнання договору дарування недійсним - відмовлено повністю.

08 квітня 2021 року Буський районний суд Львівської області ухвалив у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи: приватного нотаріуса Буського районного нотаріального округу Кушинської Лілії Ярославівни про визнання договору дарування недійсним додаткове судове рішення, яким стягнув із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені судові витрати під час розгляду даної справи, а саме: 15035,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу та 50,00 грн. витрат на поштові відправлення для надсилання сторонам по справі заяв по суті позову, а всього судових витрат на зальну суму 15085,00 грн.

Скасував заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою судді Буського районного суду Львівської області від 24 червня 2019 року шляхом накладення арешту на спірну квартиру за номером АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 780573846206), набутого ОСОБА_2 на підставі договору дарування, укладеного 09 червня 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Буського районного нотаріального округу Кушинською Лілією Ярославівною за реєстровим номером 207.

Рішення та додаткове рішення суду оскаржив позивач ОСОБА_1 , вважає такі незаконними та необгрунтованими.

Покликається на те, що залишилося не розглянуте його клопотання про витребування спірного договору дарування від 09 червня 2016 року, що залишено поза увагою суду на стадії закриття підготовчого провадження.

Просить врахувати його зауваження на розумову відсталість батька, що суттєво впливало на його здібності, розуміння значення своїх дій та керування ними. Звертає увагу, що ОСОБА_4 , 1944 р.н. був малограмотною людиною і рукописні тексти зустрічалися дуже рідко, тому вважав за необхідне провести судову почеркознавчу експертизу.

Вважає, що передчасне закриття підготовчого засідання порушили його процесуальні права.

Не погоджується із висновком суду про стягнення та розміром витрат на правову допомогу.

Просить скасувати рішення Буського районного суду Львівської області від 19 березня 2021 року та додаткове рішення цього ж суду від 08 квітня 2021 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю.

Учасники справи позивач ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 , третя особа приватний нотаріус Кушинська Л.Я., будучи повідомленими належним чином про час та місце розгляду в судове засідання 14 грудня 2021 року повторно не прибули, представник позивача ОСОБА_6 подала клопотання про перенесення розгляду справи у зв`язку із участю в інших судових засідання, відповідач ОСОБА_2 подала клопотання про розгляд справи у її та її представника ОСОБА_7 відсутність.

Колегія суддів звертає увагу на те, що за положеннями статті 129 Конституції України, статті 2 ЦПК України одним із завдань судочинства є розумність строків розгляду справи судом, що відповідає положенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою кожен має право на справедливий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

При цьому, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (стаття 223 Цивільного процесуального кодексу України).

Враховуючи неодноразові відкладення судових засідань, в тому числі за клопотанням представника позивача ОСОБА_6 , з метою дотримання розумних строків розгляду справи, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності учасників справи, відтак у клопотанні представника позивача ОСОБА_6 про відкладення розгляду справи відмовлено.

На переконання колегії суддів, матеріалів справи достатньо для розгляду справи по суті, а тому вважає за можливе, відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України, розглядати справу за відсутності осіб, що не з`явилися.

За відсутності всіх осіб, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу технічними засобами не здійснювалося.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення враховуючи таке.

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Перевіряючи оскаржуване рішення колегія суддів виходить з такого.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Обравши відповідний спосіб захисту права, позивач в силу ст. 12 ЦПК України зобов`язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог.

Судом встановлено, що 09 червня 2016 року між ОСОБА_4 та відповідачкою ОСОБА_2 укладений договір дарування квартири, в силу якого ОСОБА_4 передав безоплатно у власність ОСОБА_2 належну йому на праві приватної власності квартиру під номером АДРЕСА_2 , загальною площею 24,1 кв.м., житловою площею 11,6 кв.м., що складається з однієї житлової кімнати та кухні. Договір був посвідчений приватним нотаріусом Буського районного нотаріального округу Кушинською Л.Я. за реєстровим номером 207 (т. 1 а.с. 169).

Спірна квартира належала дарувальнику ОСОБА_4 на підставі рішення Буського районного суду Львівської області від 08.10.2015 (набрало законної сили від 19.10.2015), яким задоволено позов представника ОСОБА_4 - ОСОБА_2 до Буської міської ради про зняття зі спірної квартири статусу службового житлового приміщення та визнання за позивачем права власності на неї в порядку спадкування за законом після смерті дружини ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 (т. 1 а.с. 174-175).

Державна реєстрація прав та їх обтяжень проведена 19.11.2015 (т. 1 а.с. 176).

Згідно із довідкою про реєстрацію місця проживання особи, ОСОБА_4 з 2005 року був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 178).

У матеріалах справи також наявна копія заповіту від 08.01.2015, згідно якого ОСОБА_4 усе своє майно заповів ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 243).

09 вересня 2017 року відповідачка ОСОБА_2 та ОСОБА_4 зареєстрували шлюб, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб, актовий запис № 88 (т. 1 а.с. 71).

В свою чергу, згідно із копією свідоцтва про народження серія НОМЕР_1 , позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 є сином ОСОБА_4 , відтак спадкоємцем першої черги спадкування за законом (а.с. 15).

Згідно із довідкою Управління будинками м. Буська від 30.04.2020 № 11, ОСОБА_2 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_3 , з червня 2016 року вносила плату в повному обсязі за утримання будинку та прибудинкової території, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 по час видання довідки (т. 1 а.с. 54).

За характеристикою Буської міської ради від 28.07.2017 № 71 на ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , проживає без реєстрації в АДРЕСА_3 - пенсіонер, не працює, до адміністративної відповідальності не притягався, скарг та зауважень на його поведінку не поступало, претензії до нього у міськвиконкомі відсутні (т. 1 а.с. 63).

Актом від 09.06.2017 комісія в складі заступника Буського міського голови, секретаря Буської міської ради, юрисконсульта ради зі слів сусідів встановили, що у ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4 не має родичів, які здійснюють за ним догляд. Догляд за ним з 2010 року здійснює ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 64).

Факт проживання ОСОБА_4 разом з ОСОБА_2 та перебування на її частковому утриманні підтверджується іншими актами, складеними впродовж червня - серпня 2017 року (т. 1 а.с. 65-68).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер у віці 74 років, що підтверджується копією свідоцтва про смерть, серія НОМЕР_2 , актовий запис № 61 (а.с. 81 том І).

Рішенням Буського районного суду Львівської області від 26.01.2018 (набрало законної сили від 21.11.2018), залишено без задоволення заяву про визнання ОСОБА_4 недієздатним та призначення йому опікуна (т. 1 а.с. 78, т. 2 а.с. 1-5).

Ухвалюючи відповідне рішення, суд виходив з того, що відсутній будь який сумнів у належному психічному стані ОСОБА_4 , який самостійно та адекватно надав відповіді на поставлені судом запитання, з врахуванням його характеристик з місць проживання, показів дружини та свідків, які стверджують, що підстав вважати його таким, що страждає на хронічний стійкий психічний розлад, немає.

В межах цієї справи суд досліджував висновок ЛКК ЛОПКЛ від 12.09.2017 згідно якого, ОСОБА_4 оглядався лікарями-психіатрами, було проведено його обстеження та експериментально-психологічне дослідження, встановлено, що: На момент огляду ОСОБА_4 доступний правильному контакту. Орієнтований в часі, просторі та власній особі. Емоції адекватні ситуації. Мислення, увага, та пам`ять сповільнені за темпом згідно особливостей вікового характеру. Продуктивної психопатологічної симптоматики не виявлено. Критика збережена . Таким чином, лікарями-психіатрами встановлено, що ОСОБА_4 не хворіє жодними психічними розладами, повністю розуміє значення своїх дій і керує ними.

Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про те, що встановлені у відповідному судовому рішенні фактичні обставини свідчать про належний психічний стан ОСОБА_4 та його здатність повністю розуміти значення своїх дій і керувати ними, мають преюдиційне значення для даної справи, зокрема спростовують доводи позивача про розумову відсталість та безпорадний стан дарувальника ОСОБА_4 та в силу ст. 82 ЦПК України доказуванню не підлягають.

Звертаючись з позовними вимогами у даній справі ОСОБА_1 свої доводи фактично зводив до того, що відповідачка змусила батька обманним шляхом підписати спірний договір дарування квартири, а батько, в силу свого похилого віку та безпорадного стану (розумова відсталість), помилившись з врахуванням свого віку та стану здоров`я, потреби у сторонньому догляді, помилявся щодо правової природи правочину, підписав спірний договір дарування квартири. Звертав увагу, що спірний договір дарування є вкрай невигідним, оскільки в момент його укладення батьку було 71 рік, а сам він потребував сторонньої допомоги, іншого житла не мав, а спірна квартира була єдиним його житлом.

У відзиві на позовну заяву представник відповідач зазначала, що позов заявлений з різних підстав, які є взаємовиключними, крім цього оспорюваним договором дарування не порушуються законні права та інтереси позивача, оскільки ОСОБА_4 ще за життя розпорядився своєю власністю, зазначає про правовідносини, які склалися між ОСОБА_4 та його родичами, а також відповідні судові спори.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що судом не встановлено, що відповідачка спонукала позивача укласти договір дарування квартири на вкрай невигідних умовах й під час настання тяжких обставин.

Не заслуговують на увагу, як підставу для визнання недійсним договору, доводи позивача про те, що фактична передача квартири відповідачці не відбулась, оскільки дарувальник після укладення спірного договору продовжував проживати в спірній квартирі та сплачував комунальні платежі.

Що стосується покликання позивача на помилку дарувальника щодо правової природи правочину, то суд зазначив, що у матеріалах справи наявна позовна заява від 31.05.2017 ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , з участю третьої особи приватного нотаріуса Буського районного нотаріального округу Кушинської Л.Я. про визнання спірного договору дарування недійсним, яка була підписана та подана до суду адвокатом Татух М.Д., розглядалася у цивільній справі № 440/863/17 (т. 1 а.с. 55-56), зміст і доводи якої аналогічні позовній заяві у даній справі, оскільки стосуються тих самих покликань позивача як на підстави позову (обман, помилку дарувальника, невигідні умови, вік, хвороба, безпорадний стан ), однак у справі наявна письмова заява дарувальника ОСОБА_4 від 15.06.2017 про відмову від цього позову, оскільки такий подано адвокатом Татух М.Д., із якою договору на представництво інтересів дарувальник не підписував і не уповноважував на подання такого позову, при цьому після ознайомлення із таким вказав, що її твердження є неправдивими, голослівними та спрямованими на шкоду його особистим інтересам (т. 2 а.с. 6).

Тобто дарувальник ще за життя після подання в його інтересах адвокатом Татух М.Д. аналогічного позову, від такого відмовився та зазначив про неправдивість та голослівність даних тверджень.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що воля дарувальника ОСОБА_4 в оспорюваному правочині відповідала його дійсним намірам щодо розпорядження належним йому нерухомим майном (квартирою) на користь відповідачки та впродовж ще двох років його життя після укладення ним спірного договору залишалась незмінною, що виключає вчинення ним правочину під впливом обману чи помилки щодо природи правочину. Наявність підстав, які би вказували, що спірний договір дарування укладений внаслідок тяжких обставин чи на вкрай невигідних для дарувальника умовах, при перевірці обґрунтованості заявлених вимог, судом не встановлено і такі підстави позивачем не доведені.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

Згідно із ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Таким чином, вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вказаним правочином.

В цьому контексті колегія суддів не може погодитися із доводами сторони відповідача про те, що оскаржуваний правочин не порушує права позивача, оскільки, як зазначалося вище, останній є спадкоємцем першої черги, відтак за наявності підстав для визнання оспорюваного договору недійсним, позивач ОСОБА_1 зміг би спадкувати за законом майно, яке є предметом договору дарування.

В свою чергу, згідно із ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно із ст. 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття.

Відповідно до ст. 718 ЦК України дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Дарунком можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому.

Прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо) є прийняттям дарунка (ч. 4 ст. 722 ЦК України).

Відповідно до п. 10 оспорюваного договору дарування житлового будинку право власності на дарунок виникає у обдарованої згідно із ст. 722 ЦК України з моменту його прийняття. Факт прийняття дарунка обдаровуваною підтверджується підписами сторін на цьому договорі.

Зміст відповідних статей ЦК України, СК України, ПК України та інших підзаконних нормативно-правових актів сторонам нотаріусом роз`яснено, питань, які б залишилися нез`ясованими і незрозумілими для них, не має.

Крім цього, у п. 8 договору зазначено, що сторони за договором стверджують, що такий не носить характеру фіктивного та удаваного правочину та укладається на вигідних для них умовах і не під впливом помилки, обману або насильства, і не є результатом впливу тяжких обставин тощо.

За змістом статтей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Колегія суддів вважає, що правові наслідки укладення оспорюваного правочину наступили, протилежного не доведено.

Натомість, колегія суддів враховує стан відносин позивача ОСОБА_1 та його покійного батька ОСОБА_4 , про що свідчать численні акти про відсутність у останнього родичів та надання йому допомоги чужою особою, що залишилося без будь якого спростування зі сторони позивача.

Волевиявлення учасника правочину, як одна із вимог, необхідних для чинності правочину, має бути вільним і відповідати його волі (ч. 3 ст. 203 ЦК України).

Волевиявлення особи включає в себе вільне (без будь якого тиску) вираження її волі щодо укладення конкретного правочину (прояв ініціативи); висловлення змісту (умов) зазначеного правочину; вираження бажання щодо особливостей складання правочину; бажання настання наслідків, що обумовлені правочином; можливість ознайомитися зі змістом складено правочину; підписання правочину.

Зазначені складові становлять повноцінний вияв волевиявлення особи.

Згідно п.п. 1-4 глави 6 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України затвердженого наказом МЮУ від 22.02.2012 № 296/5 (в редакції чинній на момент укладення оспорюваних правочинів) (далі Порядок ) нотаріус зобов`язаний установити волевиявлення особи, яка звернулась за вчиненням нотаріальної дії.

Нотаріус зобов`язаний встановити дійсні наміри кожної із сторін до вчинення правочину, який він посвідчує, а також відсутність у сторін заперечень щодо кожної з умов правочину.

Установлення дійсних намірів кожного з учасників правочину здійснюється шляхом встановлення нотаріусом однакового розуміння сторонами значення, умов правочину та його правових наслідків для кожної із сторін. Установлення дійсних намірів однієї із сторін правочину може бути здійснено нотаріусом за відсутності іншої сторони.

Правочин посвідчується нотаріусом, якщо кожна із сторін однаково розуміє значення, умови правочину та його правові наслідки, про що свідчать особисті підписи сторін на правочині.

Заперечуючи позовні вимоги приватний нотаріус Кушинська Л.Я. зазначала, що на час посвідчення договору дарування жодних сумнівів щодо обсягу цивільної дієздатності та дійсних намірів дарувальника ОСОБА_4 подарувати ОСОБА_2 належне йому майно, у неї не виникало (т. 1 а.с. 34).

Дослідивши зміст оскаржуваного договору дарування квартири, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , колегія суддів приходить висновку, що оскаржуваний договір містить всі необхідні дані для укладення такого роду правочину, обидві сторони у присутності нотаріуса підтвердили, що в них відсутні обставини, які примусили їх укладати цей договір на невигідних умовах, а також те, що вони отримали від нотаріуса всі роз`яснення стосовно укладеного договору і ніяких зауважень, доповнень до цього договору не мають.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Частіше за все спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини.

З наведеного слідує, що на момент звернення до суду порушення, невизнання або оспорювання право особи, яка звертається за захистом, вже має мати місце. Захист права на майбутнє законом не передбачено.

Пунктом 7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009р. Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними роз`яснено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Визнання правочину недійсним з огляду на його вчинення всупереч вільному волевиявленню особи передбачено, зокрема, положеннями ст.ст. 229-233 ЦК України.

У пункті 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними судам роз`яснено, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними від 06 листопада 2009 року № 9 роз`яснено, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним, як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, ЦК розуміє в тому числі і помилку в характері (природі) правочину, прав та обов`язків сторін.

В свою чергу, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним (частина першастатті 230 ЦК України).

Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Тобто, правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Лише в разі встановлення таких обставин норми частини першої статті 230 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

В свою чергу, частиною 1 ст. 233 ЦК України передбачено, що правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним.

Угода здійснена особою під впливом тяжкої обставини, характеризується наступними обов`язковими ознаками: угода на вкрай невигідних для себе умовах, під впливом тяжкої обставини.

У цьому контексті не може залишатися поза увагою апеляційного суду те, що посилання в позові одночасно на ст.ст. 229, 230 та на 233 ЦК України, як підстави позовних вимог, є взаємовиключними підставами визнання правочину недійсним, вказані матеріальні норми є різними за своєю правовою природою і кожна з них є окремою підставою для пред`явлення позову про визнання правочинів не дійсними.

Таким чином, колегія суддів приходить переконання про те, що жодних підстав та обставини вважати, що оспорюваний договір дарування вчинений покійним ОСОБА_4 під впливом помилки чи обману, не встановлено, таких умов не передбачено договором, тому протилежні доводи сторони позивача є необґрунтованими та суперечать умовам договору.

Не заслуговує на увагу і те, що дарувальник ОСОБА_4 після укладення договору продовжував проживати у квартирі, оскільки прийнявши дарунок, відповідачка, як власник, мала право вчиняти з майном (квартирою) будь які дії та правочини, тому доводи, які зводяться до можливості проживання та користування будинком дарувальником на підставу недійсності такого договору не впливають.

Вказані обставини та презумпцію правомірності правочину, визначену статтею 204 ЦК України, позивач не спростував належними та допустимими доказами.

Не спростовують відповідних висновків суду і доводи позивача стосовно того, що спірна квартира належить до спадкового майна, оскільки така, як зазначено вище була відчуженою (подарованою) ще за час життя спадкодавця (дарувальника), відтак у спадкову масу не увійшла.

Таким чином, ухвалюючи оскаржуване рішення у справі, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що на час укладення спірного договору ОСОБА_4 не помилявся щодо правової природи правочину, прав та обов`язків, які виникнуть після його укладення між ним та обдарованою, тому дійшов обгрунтованого висновку про те, що оскаржуваний договір дарування відповідає положенню ст. 203, 717 ЦК України.

Колегія суддів зазначає, що ухвалою судового засідання від 14 грудня 2021 року відмовлено у задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 про призначення судової почеркознавчої експертизи, оцінка доводів клопотання надана безпосередньо у такій ухвалі.

Між тим, не погоджуючись з оскаржуваним рішенням, в апеляційній скарзі ОСОБА_1 свої доводи фактично зводить до порушення, на його думку, судом першої інстанції норм процесуального права, однак будь яких процесуальних порушень, які б мали визначальне значення для спірних правовідносин та впливали на вирішення спору, колегією суддів не встановлено, тому такі на увагу на заслуговують.

Колегія суддів вважає, що місцевий суд правильно встановив фактичні обставини справи, застосував матеріальний закон та дотримався процедури розгляду, передбаченої ЦПК України, тому підстави для скасування рішення суду відсутні. Що стосується розподілу судових витрат, то такий, на переконання колегії суддів, також проведено правильно.

Так, однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 ЦПК України).

Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 141 ЦПК України.

Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи (ст. 133 ЦПК України).

Відповідно до ч. 4 ст. 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Таким чином, колегія суддів враховує те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N 19336/04).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 751/3840/15-ц склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Наявність документального підтвердження витрат на правову допомогу та їх розрахунок є підставою для задоволення вимог про відшкодування таких витрат.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 6 ст. 137 ЦПК України).

Вимоги відповідачки в цій частині обґрунтовані розрахунком суми судових витрат від 23.03.2021 (на загальну суму 16445,00 грн.); Оригіналами актів здачі-приймання робіт (надання професійної правничої допомоги) № АП-04/03/21 від 20 березня 2021 року, № АП-02/02/21 від 06 лютого 2021 року, № АП-11/09/20 від 30 вересня 2020 року, №АП-02/10/20 від 13 жовтня 2020 року; Розрахунок суми судових витрат від 10 лютого 2020 року; Оригіналами квитанцій про оплату за адвокатські послуги за договором про надання правової допомоги №01-05/2020 від 04.05.2020. В свою чергу, вимоги у цій частині задоволені судом першої інстанції частково, з врахуванням відповідних обставин та обгрунтуванням.

Натомість, заперечуючи висновки суду у цій частині, позивач не зазначає будь яких суттєвих обставин неспівмірності витрат на правову допомогу із складністю справи, при цьому, обов`язок доведення такого лежить, зокрема на позивачу.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 259, 367, 368, 372, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, -

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Буського районного суду Львівської області від 19 березня 2021 року та додаткове рішення цього ж суду від 08 квітня 2021 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня прийняття, може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений 14 грудня 2021 року.

Головуючий: А.В. Ніткевич

Судді: С.М. Бойко

С.М. Копняк