Постанова

від 22.12.2021 по справі 229/1350/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

22 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 229/1350/20

провадження № 61-3677св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю КАМОС , ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дружківського міського суду Донецької області від 19 жовтня 2020 року, ухвалене у складі судді Панової Т. Л., та постанову Донецького апеляційного суду від 26 січня 2021 року, прийняту у складі колегії суддів: Космачевської Т. В., Канурної О. Д., Корчистої О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовної заяви

У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю КАМОС (далі - СТОВ КАМОС ), ОСОБА_2 , про визнання недійсним договору оренди землі.

Позовну заяву мотивувала тим, що 26 вересня 2013 року між нею та ОСОБА_2 укладений договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису).

21 липня 2017 року за нею зареєстровано право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб площею 5,43 га, кадастровий номер 1425583100:02:000:0352, розташованої на території Новобахмутівської сільради Ясинуватського району Донецької області.

У серпні 2019 року СТОВ КАМОС звернулося до неї з позовом про визнання недійсним договору емфітевзису, укладеного 26 вересня

2013 року між нею та ОСОБА_2 . Позивач вказувала, що саме з цього часу їй стало відомо про існування договору користування земельною ділянкою площею 5,43 га, кадастровий номер 1425583100:02:000:0352, укладеного 01 листопада 2007 року між ОСОБА_2 та Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю ім. С. М. Кірова, правонаступником якого є СТОВ КАМОС .

Стверджувала, що договір оренди землі від 01 листопада 2007 року суперечить вимогам Закону України Про оренду землі , оскільки у ньому відсутні істотні умови про об`єкт оренди: кадастровий номер земельної ділянки, порядок внесення орендної плати та перегляд умов.

ОСОБА_2 на момент укладення договору оренди не був власником земельної ділянки площею 5,43 га, кадастровий номер 1425583100:02:000:0352, оскільки державний акт на право власності на вказану земельну ділянку йому виданий 26 грудня 2007 року, тобто після укладання договору оренди, а право власності зареєстровано значно пізніше.

Крім того, акт прийому-передачі об`єкта оренди відсутній, що свідчить про те, що земельна ділянка СТОВ ім. Кірова не передавалася.

Позивач вказувала, що СТОВ КАМОС не визнає і оспорює її право користувача земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб площею 5,43 га, кадастровий номер 1425583100:02:000:0352.

Посилаючись на порушення вимог статті 4, частин першої, другої та четвертої статті 15 Закону України Про оренду землі , у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним договір оренди землі, укладений 01 листопада 2007 року між ОСОБА_2 та СТОВ імені С.М. Кірова, правонаступником якого є СТОВ КАМОС .

Короткий зміст судових рішень судів першої та, апеляційної інстанцій

Рішенням Дружківського міського суду Донецької області від 19 жовтня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постановою Донецького апеляційного суду від 26 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Дружківського міського суду Донецької області від 19 жовтня 2020 року залишено без змін.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що на момент укладення оспорюваного договору його сторони не допустили таких порушень правових норм, які б давали підстави для визнання договору недійсним, волевиявлення власника земельної ділянки на передачу її в оренду СТОВ відповідало внутрішній волі ОСОБА_2 , а позивач не довела факт порушення її прав при укладенні цього договору оренди землі.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У березні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Дружківського міського суду Донецької області

від 19 жовтня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду

від 26 січня 2021 року, ухвалити судове рішення про задоволення позову .

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

12 березня 2021 року ухвалою Верховного Суду поновлено строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали із Дружківського міського суду Донецької областіта надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У квітні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій надали неправильну оцінку зібраним доказам, унаслідок чого ухвалили помилкові рішення.

Суди не засотували норми матеріального права, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин, зокрема положення статей 203, 215 ЦК України та статті 15 Закону України Про оренду землі , у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин.

При цьому суд першої інстанції порушив вимоги пункту 6 частини четвертої статті 265 ЦПК України, оскільки не зазначив мотиви незастосування цих норм. Заявник вважає, що погоджуючись з висновками суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції фактично не перевірив доводи його апеляційної скарги, чим порушив вимоги статті 89, частини четвертої статті 265 ЦПК України.

Крім того, заявник стверджує, що оспорюваний нею договір не відповідає вимогам закону, оскільки не зареєстрований державним реєстратором. Матеріали справи не містять доказів його реєстрації.

Посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, ОСОБА_1 вказала, що суд першої інстанції долучив до матеріалів справи письмові докази, яких вона не подавала,

а суд апеляційної інстанції прийняв від СТОВ КАМОС копії документів за відсутності доказів неможливості їх подати до суду першої інстанції.

Суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 12 липня 2019 року у справі № 910/16436/18, від 22 липня 2019 року у справі

№ 910/16407/18.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У квітні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив задовольнити касаційну скаргу, а судові рішення судів першої та апеляційної скарги скасувати, як такі, що ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого

18 червня 2007 року державним нотаріусом Ясинуватської державної нотаріальної контори Доменюк Ю. М., ОСОБА_2 є спадкоємцем 1/2 частини майна ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Спадкове майно, на яке в указаній частці видане це свідоцтво ОСОБА_2 , складається з 1/2 частини земельної ділянки площею 11,010 га, кадастровий номер 1425583100:02:000:0276, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Новобахмутівської сільської ради Ясинуватського району Донецької області.

Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 703807 від 26 грудня 2007 року, ОСОБА_2 є власником земельної ділянки площею 5,43 га, кадастровий номер 1425583100:02:000:0352, яка розташована на території Новобахмутівської сільської ради Ясинуватського району Донецької області, цільове призначення земельної ділянки - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Державний акт видано на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом

від 18 червня 2007 року.

01 листопада 2007 року між ОСОБА_2 і СТОВ КАМОС укладений договір оренди земельної ділянки. ОСОБА_2 (орендодавець) надав, а СТОВ КАМОС (орендар) прийняв у строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яка знаходиться на території Новобахмутівської сільської ради Ясинуватського району Донецької області, площею 5,43 га (рілля), строком на 15 років; орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі у розмірі 1,1% нормативної грошової оцінки, що становить 495,47 грн на рік, до кінця поточного року. Договір зареєстрований у Ясинуватському районному відділі Донецької регіональної філії Державного підприємства Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах , про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 12 серпня 2008 року №04.08.170.00057.

26 вересня 2013 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 укладений договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), згідно з яким власник надав у користування землекористувачу, а землекористувач прийняв у користування земельну ділянку загальною площею 5,43 га, кадастровий номер 1425583100:02:000:0352, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться на території Новобахмутівської сільської ради Ясинуватського району Донецької області. Договір укладений на 100 років, починаючи з дати його реєстрації; за користування земельною ділянкою орендар сплачує орендну плату в розмірі 80 000,00 грн за весь період користування (100 років).

Рішенням Дружківського міського суду Донецької області від 24 січня

2020 року у справі за позовом СТОВ КАМОС до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про визнання договору недійсним визнано недійсним договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) земельної ділянки загальною площею 5,43 га, кадастровий номер 1425583100:02:000:0352, розташованої на території Новобахмутівської сільської ради Ясинуватського району Донецької області, який був укладений 26 вересня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , та зареєстрований Костянтинівською міською радою 21 липня 2017 року, номер запису про державну реєстрацію 36245563.

Рішення набрало законної сили 03 березня 2020 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме:

- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права

у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України);

- судові рішення оскаржуються з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України, зокрема, суди належним чином не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції відповідають.

Згідно зі статтями 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок про те, що недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

У частині першій статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилалась на те, що:

- оспорюваний договір укладено особою, яка не є власником спірної земельної ділянки, що суперечить положенню частин першої статті 4 Закону України Про оренду землі та є підставою для застосування положення частини другої статті 15 Закону України Про оренду землі ;

- оспорюваний договір не містить передбачених частиною першою статтею 15 Закону України Про оренду землі істотних умов: об`єкту оренди - кадастрового номеру земельної ділянки, порядок внесення орендної плати та перегляд;

- оспорюваний договір оренди землі не містить невід`ємних його частин, визначених частиною четвертою статті 15 Закону України Про оренду землі ;

- відсутність акта-передачі земельної ділянки свідчить по те, що сторони не досягли всіх істотних умов договору та є підставою для застосування положення частини другої статті 15 Закону України Про оренду землі .

Щодо порушення вимог частини першої статті 4 Закону України Про оренду землі під час укладення оспорюваного договору

Встановлено, що згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом, виданого від 18 червня 2007 року державним нотаріусом Ясинуватської державної нотаріальної контори, ОСОБА_2 є спадкоємцем майна ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Спадкове майно, на яке в указаній частці видане це свідоцтво, складається з 1/2 частини земельної ділянки площею 11,010 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Новобахмутівської сільської ради Ясинуватського району Донецької області.

На підставі цього свідоцтва про право на спадщину за законом, ОСОБА_2 26 грудня 2007 року виданий державний акт серії ЯЕ №703807 на право власності на земельну ділянку площею 5,43 га, кадастровий номер 1425583100:02:000:0352, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

При цьому оспорюваний договір оренди земельної ділянки сторони уклали 01 листопада 2007 року.

Згідно зі статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав і обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за виключенням тих прав і обов`язків, що зазначені у статті 1219 ЦК України (статті 1218, 1231 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою.

Частиною п`ятою статті 1268 ЦК України встановлено, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Згідно з частиною першою статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.

Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Однак, відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).

Отже, системний аналіз зазначених норм права та їх тлумачення свідчить про те, що спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво на спадщину, отримане в установленому законодавством порядку.

Проте відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону України Про реєстрацію речових прав на нерухому майно та їх обтяжень не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 20 травня 2020 року у справі №303/6974/16 (провадження №61-39511св18).

Отже, ОСОБА_2 , звернувшись до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, став власником спадкового майна - 1/2 частини земельної ділянки площею 11,010 га, кадастровий номер 1425583100:02:000:0276, право власності на яку підтверджено свідоцтвом про право на спадщину за законом, тому позивач набув право володіти та користуватися цим майном - земельною ділянкою, площею 5,43 га, кадастровий номер 1425583100:02:000:0352.

Відповідно до частини четвертої статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.

Орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи (частина перша статті 4 Закону України Про оренду землі ).

Право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права (частина перша статті 761 ЦК України).

За загальним правилом саме власник тієї або іншої речі, реалізовуючи право власності, укладає договір найму. Він може це здійснювати безпосередньо або ж за допомогою представника. Проте, не виключається укладення договору найму й особою, якій належать майнові права на предмет найму.

Для визначення того, хто може бути орендодавцем в договорі оренди земельної ділянки, не виключається застосування положень частини першої статті 761 ЦК України (особа, яка має майнові права).

Аналіз частини першої статті 761 ЦК України свідчить, що до особи, якій належать майнові права, відноситься також спадкоємець, який прийняв спадщину у вигляді права власності на земельну ділянку, але не отримав свідоцтво про право на спадщину та не здійснив державну реєстрацію права власності на земельну ділянку.

Таким чином, право власності на спірну земельну ділянку належить ОСОБА_2 з часу відкриття спадщини - ІНФОРМАЦІЯ_1 та це право підтверджується відповідним свідоцтвом, отриманим у встановленому законом порядку 18 червня 2007 року.

Отже, оспорюваний договір оренди земельної ділянки, укладений

01 листопада 2007 року ОСОБА_2 , який є орендодавцем у розумінні частини першої статті 4 Закону України Про оренду землі та частини четвертої статті 124 ЗК України.

Щодо відсутності в оспорюваному договорі істотних умов та невід`ємних його частин, визначених частинами першою та четвертою статті 15 Закону України Про оренду землі

Відповідно до статті 15 Закону України Про оренду землі , у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки), строк дії договору оренди, орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальність за її несплату, умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду, умови збереження стану об`єкта оренди, умови її і строки передачі земельної ділянки орендарю, умови повернення земельної ділянки орендодавцеві, існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки, визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини, відповідальність сторін, умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки. Відсутність у договорі оренди земельної ділянки однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди землі, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону (частина друга статті 15 Закону України Про оренду землі ).

У постанові Верховного Суду України від 21 вересня 2016 року у справі

№ 6-1512цс16 у подібній справі зазначено, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Отже, якщо відсутність у договорі однієї з істотних умов не унеможливила виконання договору, зокрема в частині проведення розрахунків, і сторони протягом певного часу виконували договір погодженим способом, то незгода позивачів з умовою виконання договору не може бути підставою для визнання їх прав порушеними в момент укладення договору та визнання його недійсним з цих підстав.

Врахувавши зазначені висновки Верховного Суду України, від яких не відступила Велика Палата Верховного Суду, а також конкретні обставини справи, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що відсутність у договорі однієї чи більше з істотних умов не унеможливила виконання договору, зокрема в частині проведення розрахунків, і сторони протягом певного часу виконували їх умови, отже незгода позивача з умовами виконання договорів не може бути підставою для визнання її прав порушеними в момент укладення договорів та визнання їх недійсним з цих підстав.

У справі про визнання недійсним договору оренди землі з підстав відсутності в ньому істотної умови, передбаченої пунктом першим частини першої статті 15 Закону України Про оренду землі , - об`єкта оренди суд повинен установити: чи дійсно порушуються права орендодавця у зв`язку з відсутністю в договорі таких умов, визначити істотність цих умов, а також з`ясувати, у чому саме полягає порушення його законних прав.

Таких висновків дійшов Верховний Суд України у постанові

від 09 грудня 2015 року у справі № 6-849цс15.

Встановлено, що 01 листопада 2007 року ОСОБА_2 та СТОВ КАМОС досягли згоди про укладення договору оренди землі та підписали цей договір, який набрав чинності після його державної реєстрацій, тобто з 12 серпня 2008 року.

Укладений договір містить істотні умови, зокрема, щодо об`єкта оренди (місця розташування та розміру земельної ділянки), строку його дії, орендної плати із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

При цьому сторони склали документи, які є невід`ємними частинами договорів оренди землі, про що зазначено в прикінцевих положеннях договору.

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для визнання оспорюваного договору оренди землі недійсним, оскільки він укладений з дотриманням норм чинного законодавства, та зареєстрований, у порядку, чинному на момент реєстрації договорів. ОСОБА_1 не є користувачем земельної ділянки, яка була передана за договором оренди від 01 листопада 2007 року, що встановлено судовим рішенням, позивачем не доведено, а судами не встановлено факт порушення її прав при укладенні спірного договору оренди земельної ділянки. При цьому суди обґрунтовано взяли до уваги преюдиційні обставини, встановлені рішенням Дружківського міського суду Донецької області від 24 січня 2020 року, яке набрало законної сили, про те, що за період з 2011 по 2013 роки та за період з 2017 по 2018 роки

ОСОБА_2 отримував від СТОВ КАМОС плату за оренду земельної ділянки за договором оренди земельної ділянки, укладеним між ним та СТОВ КАМОС 01 листопада 2007 року.

Крім того, слід зазначити, що частина перша статті 15 Закону України Про оренду землі , у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до істотних умов договору оренди землі кадастровий номер не відносила.

Отже, позивач належними доказами не підтвердила порушення її прав з підстав відсутності у договорі оренди землі від 01 листопада 2007 року істотних умов, передбачених частиною першою статті 15 Закону України Про оренду землі .

Тому доводи касаційної скарги в цій частині колегія суддів не приймає.

Твердження ОСОБА_1 про те, що договір оренди землі не містить таку невід`ємну його частину як акт приймання-передачі земельної ділянки, який також не долучено до матеріалів справи, що є підставою для застосування положення частини другої статті 15 Закону України Про оренду землі , колегія суддів спростовує, оскільки вони ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального права.

Поняттям істотні умови договору оренди оперує частина перша статті 15 згаданого вище Закону, натомість невід`ємні частини договору оренди землі розкрито у частині четвертій статті 15 Закону України Про оренду землі , які не є тотожними.

Підставою для визнання договору недійсним (частина друга статті 15 Закону України Про оренду землі ) законодавець визначив відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених частиною першою цією статтею.

Натомість, відсутність будь-якої невід`ємної частини договору оренди землі, яку слід долучити до цього договору, зокрема акта приймання-передачі об`єкта земельної ділянки, не є підставою для визнання цього договору недійсним у порядку, визначеному частиною другою статті 15 згаданого Закону.

При цьому доводи заявника про те, що передача об`єкта оренди орендарю не відбулася, скільки відсутній акт приймання-передачі, визначений пунктом 20 спірного договору, колегія суддів до уваги не бере, оскільки відсутність такого акта в матеріалах цивільної справи не дає підстав для висновку про те, що сторонами договору не виконано вимоги статі 17 Закону України Про оренду землі . Натомість обставини справи, встановлені судовим рішенням у справі № 229/4107/19, підтверджують наявність договірних відносин між ОСОБА_2 і СТОВ КАМОС .

Доводи касаційної скарги про те, що позивачем не надано доказів на підтвердження того, що його право оренди було зареєстроване в установленому законом порядку, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Відповідно до частин другої-четвертої статті 3 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов:

1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.

Згідно з указом Президента України від 17 лютого 2003 року Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру на Державний комітет України по земельних ресурсах покладено обов`язок щодо здійснення у складі державного земельного кадастру реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них, договорів оренди земельних ділянок.

02 липня 2003 року Державним комітетом України по земельних ресурсах видано наказ від № 174 Про затвердження Тимчасового порядку ведення державного реєстру земель , який втратив чинність 20 серпня 2012 року.

Тимчасовим порядком функції щодо внесення відомостей до Державного реєстру земель покладалися на реєстраторів Державного реєстру земель - структурні підрозділи Державного підприємства Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах , які, крім іншого, здійснювали видачу державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, реєстрацію договорів оренди землі (суборенди), а також вели Книгу реєстрації договорів оренди землі.

Таким чином, укладений між СТОВ КАМОС та ОСОБА_2 договір оренди землі був зареєстрований відповідно до законодавства, що діяло на момент проведення такої реєстрації, а саме - Ясинуватським відділом Державного підприємства Центр державного земельного кадастру , про що вчинено запис у Державному реєстрі земель за № 04.08.170.00057 та проставлено відповідну відмітку в договорі.

Посилання ОСОБА_1 як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 12 липня 2019 року у справі № 910/16436/18, від 22 липня 2019 року у справі №910/16407/18 у частині підстав звернення з позовом до суду (у разі порушення прав або охоронюваних інтересів позивача), на увагу не заслуговують, оскільки ухвалені у цій справі рішення не суперечать цим висновкам.

Доводи касаційної скарги щодо порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права не знайшли свого підтвердження, оскільки з матеріалів справи встановлено, що відповідач скористався своїм правом, наданим йому статтею 43 КЗпП України, надав суду першої інстанції відзив з письмовими доказами у строки, визначені ухвалою про відкриття провадження у справі, при цьому до суду апеляційної інстанції відповідач будь-яких письмових доказів не подавав.

Таким чином, судами попередніх інстанцій виконано вимоги статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів і статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості рішення суду, повно і всебічно досліджено і оцінено докази та встановлено обставини у справі, правильно застосовано норми матеріального права.

Інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та спростував відповідними висновками. Ці доводи зводяться до переоцінки доказів та обставин справи, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 400 , 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дружківського міського суду Донецької області від 19 жовтня

2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 26 січня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. В. Коломієць Б. І. Гулько Д. Д. Луспеник