Ухвала

від 31.01.2022 по справі 618/158/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Ухвала

31 січня 2022 року

м. Київ

справа № 618/158/19

провадження № 61-8221св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Приватне підприємство Сільськогосподарська виробнича фірма Агро ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,- Дворічанська районна державна адміністрація Харківської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 28 квітня 2020 року у складі колегії суддів: Тичкової О. Ю., Котелевець А. В., Коваленко І. П. ,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Приватного підприємства Сільськогосподарської виробничої фірми Агро (далі - ПП СВФ Агро ), просила визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 15 січня 2014 року № 130, площею 4,7202 га, кадастровий номер 6321882500:05:000:0025 (далі - земельна ділянка), укладений між нею та ПП СВФ Агро , витребувати з користування відповідача земельну ділянку, стягнути з ПП СВФ Агро судові витрати.

Позов обґрунтований тим, що на підставі державного акта про право власності на земельну ділянку, серія ЯБ № 11806, ОСОБА_1 є власницею земельної ділянки, площею 4,7202 га, кадастровий номер 6321882500:05:000:0025. Під час реалізації свого наміру укласти договір оренди земельної ділянки дізналася, що земельна ділянка вже перебуває в оренді ПП СВФ Агро відповідно до договору оренди землі від 15 січня 2014 року № 130. Проте волевиявлення на укладення вказаного договору вона не мала, що є підставою для визнання договору оренди між нею та ПП СВФ Агро недійсним.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дворічанського районного суду Харківської області від 20 листопада 2019 року позов задоволено.

Суд першої інстанції зазначив, що спірний договір оренди землі змінювався й на час ухвалення рішення встановити, які саме початкові умови він містив неможливо. Суд дійшов висновку, що підпис ОСОБА_1 , який стоїть у договорі на підтвердження погодження сторонами його умов, не може свідчити, що її волевиявлення було вільним і відповідало її внутрішній волі, що підтверджується висновком судово-технічної експертизи документів від 20 серпня 2019 року № 10325.

Постановою Харківського апеляційного суду від 28 квітня 2020 року апеляційну скаргу ПП СВФ Агро задоволено. Рішення Дворічанського районного суду Харківської області від 20 листопада 2019 року скасовано, ухвалено нову постанову про відмову в позові.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивач не надала суду належних та допустимих доказів того, що 15 січня 2014 року не підписувала договір оренди на вказаних умовах, що містяться в матеріалах справи. Клопотання про проведення у справі судової-почеркознавчої експертизи в суді першої та апеляційної інстанції не заявила. Висновок суду першої інстанції про те, що заміна частини тексту договору без взаємної згоди сторін вказує на порушення права позивача щодо вільного визначення умов договору, а тому ставить під сумнів той факт, що волевиявлення ОСОБА_1 при укладенні договору оренди було вільним і не відповідало її внутрішній волі, є припущенням.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

20 травня 2020 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку направила до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Харківського апеляційного суду від 12 вересня 2019 року, просила скасувати постанову апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обгрунтована тим, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 479/1049/16-ц, згідно з якими факт відсутності волевиявлення орендодавця на укладення договору є підставою для його недійсності. У цій справі встановлено, що зміст договору змінено, в тому числі її підпис у ньому, що свідчить про відсутність волевиявлення на укладення договору.

Аргументи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу відповідач зазначає, що позивач не надала доказів того, що вона не підписувала договір оренди землі; договір виконується чотири роки та позивач отримує орендну плату. Справжність підпису орендодавця у договорі не спростована висновком судово-технічної експертизи, щодо проведення почеркознавчої експертизи позивач не заявляла. Постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц та Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 479/1049/16-ц стосуються відмінних від цієї справи обставин.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 16 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано справу.

У червні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність зупинення касаційного провадження у справі з огляду на таке.

На розгляді Великої Палати Верховного Суду перебуває справа № 227/3760/19-ц, провадження № 61-1317св21, за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_4 , про визнання договору оренди недійсним .

Відповідно до частини другої статті 415 ЦПК України процедурні питання, пов`язані з рухом справи, клопотання та заяви учасників справи, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення провадження у справі, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом касаційної інстанції шляхом постановлення ухвал в порядку, визначеному цим Кодексом для постановлення ухвал суду першої інстанції.

Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07 квітня 2021 року справа № 227/3760/19-ц, провадження № 61-1317св21, передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Донецького апеляційного суду від 17 грудня 2020 року.

Направляючи справу № 227/3760/19-ц, провадження № 61-1317св21, на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд касаційної інстанції вважав, що існує нагальна потреба відступити від висновку щодо застосування норм права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, провадження № 14-499цс19, а саме, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено. Такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Констатувала, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним. Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) потрібно розглядати як таке, що не є пов`язаним з позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. В цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом пред`явлення вимоги про повернення таких ділянок, вказавши при цьому, що негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що є підстави для відступлення від наведеного правового висновку.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду виходила із такого. У разі відсутності власноручного підпису сторони договору на документі потрібно вважати, що правочин не відповідає вимогам, які встановлюються до письмової форми правочину, проте це не означає, що між сторонами відсутня домовленість, якщо договір фактично виконується сторонами. Отже, неукладений і недійсний договір - це принципово різні правові явища і їх ототожнення є помилковим. Договір, щодо якого сторони не дійшли згоди в необхідній формі за всіма істотними умовами, є неукладеним, тобто неіснуючим, що виключає визнання його недійсним.

Як встановили суди, у справі № 227/3760/19-ц, № 61-1317св21, що переглядається, договір оренди (майнового найму) нежитлового приміщення від 20 травня 2015 року за змістом є укладеним, бо містить усі істотні умови, притаманні такому виду договору. Отже, оскільки договір оренди (майнового найму) нежитлового приміщення від 20 травня 2015 року містить усі необхідні реквізити, істотні умови, передбачені ЦК України, він є укладеним, а отже, може бути оспорюваним. Крім того, за обставинами справи оспорюваний договір до моменту визнання його недійсним виконувався сторонами, тобто був правовою підставою для користування орендарем майном орендодавця. Факт непідписання договору ОСОБА_5 , підтверджений висновком судово-почеркознавчої експертизи, може бути підставою для визнання його недійсним за рішенням суду.

Щодо способу захисту порушених прав колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Отже, суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Наведені висновки сформульовані в постанові Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року у справі № 914/1128/16.

Велика Палата Верховного Суду, викладаючи в постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, провадження № 14-499цс19, правовий висновок, від якого просить відступити колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, зазначила, що зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) потрібно розглядати як таке, що не є пов`язане з позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном.

У контексті обставин справи № 145/2047/16-ц, провадження № 14-499цс19, яка була предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду, і в контексті обставин справи № 227/3760/19-ц, провадження № 61-1317св21, встановлено, що спірним майном користується орендар.

За договором майнового найму зазвичай відбувається передача такого майна (речі) у фактичне володіння наймача. Наймач, отримавши річ (майно) у своє користування, здійснює щодо неї всі повноваження, які визначені умовами договору, природою, характеристиками та призначенням отриманої речі (майна), тобто річ перебуває під його владою.

Необхідно розрізняти право володіння з фактичним володінням. Власник, який передав річ (майно) у користування іншій особі, не втрачає щодо неї права володіння як елемента тріади повноважень власника, проте фактичне володіння річчю здійснюється іншою особою - наймачем.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що неможливо ефективно захистити права власника речі (майна) із застосуванням негаторного позову в тому разі, якщо річ (майно) перебуває у фактичному володінні іншої особи. У такому разі, на переконання колегії суддів, ефективним способом захисту прав власника речі буде фактичне повернення речі, що не можливо здійснити шляхом усунення перешкод у користуванні власністю.

Висновок Великої Палати Верховного Суду, на якому побудоване обґрунтування, яким саме є ефективний спосіб захисту порушеного права в разі, коли договір не підписаний стороною, сформульований у пункті 7.26 постанови від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, провадження № 14-499цс19, такого змісту: У випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення . Цей висновок має універсальний характер, відповідно, підлягає застосуванню у випадку оспорювання договорів, які підлягають нотаріальному посвідченню, договорів, які підлягають державній реєстрації, договорів щодо прав, які підлягають державній реєстрації (наприклад, договір оренди земельної ділянки).

На переконання колегії суддів, позов про визнання договору недійсним з підстав, що підпис сторони в ньому є підробленим та, відповідно, застосування наслідків недійсності правочину, передбачених у статті 216 ЦК України, є належним та ефективним способом захисту порушеного права власності позивача в цій справі, тому колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала наявними підстави для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступлення від висновку (уточнення), викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, провадження № 14-499цс19.

Велика Палата Верховного Суду вважала мотиви, викладені в ухвалі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07 квітня 2021 року, обґрунтованими та ухвалою від 08 червня 2021 року прийняла справу до розгляду.

Отже, з урахуванням обставинам справи, що переглядається, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за обґрунтоване зупинити касаційне провадження у цій справі.

Верховний Суд враховує те, що укладений між сторонами договір оренди землі від 15 січня 2014 року № 130 оскаржується позивачем з підстав його непідписання, відсутності наміру укладення такого правочину.

У пункті 10 частини першої статті 252 ЦПК України передбачено, що у випадку перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (в іншій справі) у касаційному порядку палатою, об`єднаною палатою, Великою Палатою Верховного Суду, суд може за заявою учасника справи, а також з власної ініціативи зупинити провадження у справі.

Відповідно до пункту 14 частини першої статті 253 ЦПК України провадження у справі зупиняється у випадку, встановленому пунктом 10 частини першої статті 252 ЦПК України, до закінчення перегляду справи.

Керуючись пунктом 10 частини першої статті 252, пунктом 10 частини першої статті 253, статтями 260, 415 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Зупинити касаційне провадження у справі 618/158/19, провадження № 61-8221св20 за позовом ОСОБА_1 до Приватного підприємства Сільськогосподарської виробничої фірми Агро , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,- Дворічанська районна державна адміністрація Харківської області, про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним, повернення земельної ділянки, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 28 квітня 2020 року, до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 212/5836/17, провадження № 14-79цс21 .

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: А. С. Олійник

Г. І. Усик

В. В. Яремко