Постанова

від 09.02.2022 по справі 332/306/20

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Дата документу 09.02.2022 Справа № 332/306/20

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний №332/306/20 Головуючий у 1 інстанції Жупанова І.Б.

Провадження № 22-ц/807/250/22 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 лютого 2022 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

головуючого Онищенка Е.А.

суддів: Крилової О.В.

Бєлки В.Ю.

за участю секретаря судового засідання Бабенко Т.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 13 вересня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу будинку фіктивним (недійсним),-

В С Т А Н О В И Л А:

У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу будинку фіктивним (недійсним).

В обґрунтування позову зазначав, що між ним та ОСОБА_2 , було укладено договір позики №1 від 10 лютого 2016, у відповідності до якого Позивач передав ОСОБА_2 грошову позику в розмірі 5000 доларів США. В подальшому Відповідач 1 отримав від нього позику у розмірі 1000 доларів США відповідно до договору позики №2 від 20.04.2017 та 2700 доларів США відповідно до розписки від 26.02.2018р.

Кошти були надані для особистих потреб. Укладення договору позики підтверджується розписками Відповідача 1 від 10.02.2017, 20.04.2017 та 26.02.2018, написаними на оборотній стороні укладеного договору позики, що відповідає вимогам п. 2 ст. 1047 Цивільного кодексу України.

Частина коштів у розмірі 1000,00 доларів США були повернуті Відповідачем 1 12.04.2018, про що наявний запис Позивача в розписці від 26.02.2018.

Таким чином загальна сума позичених та не повернутих коштів складає 7700,00 доларів США.

У розписці від 26.02.2018 Відповідачем 1 зазначається, що у випадку не повернення позики до 01.05.2018 останній зобов`язується переоформити на Позивача право власності на будинок АДРЕСА_1 .

Таким чином, Відповідач 1 фактично передав будинок у заставу, як забезпечення виконання зобов`язання щодо повернення запозичених коштів.

В подальшому, не повернувши борг, 04 травня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (далі - Відповідач 2) було укладено договір купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Гармашовим Г.М., зареєстрований в реєстрі за №1002, який, на думку Позивача, є фіктивним, адже укладений для приховування справжніх намірів учасників правочину, які полягали у скасуванні реєстрації права власності на будинок за Відповідачем 1 для подальшої неможливості стягнення з Відповідача 1 боргу за рахунок майна, яке було передбачено останнім у якості забезпечення виконання зобов`язання за договорами позики укладеними між Відповідачем 1 та Позивачем.

Відповідач 1 до теперішнього часу проживає у будинку АДРЕСА_1 разом зі своєю родиною, що також свідчить про фіктивність укладеного правочину.

Крім того, зазначає, що ОСОБА_2 на виконання вимог договору купівлі-продажу повинен був знятись з реєстраційного обліку у вищезазначеному нерухомому майні та звільнити нерухоме майно від наявних в ньому речей домашнього вжитку та побуту, але вказані вимоги виконані не були.

Відповідач 1, будучи обізнаний про наявність боргу перед позивачем та зобов`язання щодо передачі позивачу права власності на будинок у випадку невиконання зобов`язання за договорами позики, підписуючи спірний Договір свідчив (п. 12 Договору) що відчужуване нерухоме майно на момент укладання цього договору нікому іншому не продане, не подароване, іншим способом не відчужене, під заставою не перебуває, воно не є предметом іпотеки, а також прав у третіх осіб не має.

Зазначене свідчення не відповідало дійсності оскільки відповідно до розписки від 26.02.2018 Відповідачем 1 зазначається, що у випадку не повернення позики до 01.05.2018, останній зобов`язується переоформити на позивача право власності на будинок АДРЕСА_1 . При цьому, не повернувши позику до 01.05.2018 саме у Позивача по справі з 02.05.2018р. виникло право вимагати від Відповідача 1 виконання зобов`язань за договором позики за рахунок будинку.

Саме ця обставина спонукала ОСОБА_2 укласти фіктивний договір купівлі продажу будинку зі своїм кумом ОСОБА_3 (Відповідач 2) та продовжувати спокійно користуватись спірним майном.

Просив суд визнати договір купівлі - продажу будинку АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - недійсним (фіктивним). Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень: індексний номер 40931015 від 04.05.2018 12:03:50, приватний нотаріус Гармашов Г.М., Запорізький міський нотаріальний округ, Запорізька обл. Визнати право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 .

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 13 вересня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Статтею 375 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Статтею 263 ЦПК України передбачено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Ухвалене судом першої інстанції рішення відповідає зазначеним вище нормам процесуального права.

Судом встановлено, що 10 лютого 2016 року між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) було укладено договір позики №1, згідно п. 1.2 вказаного договору ОСОБА_1 передав у власність позичальнику грошову позику в розмірі 5000 доларів США (п`ять тисяч).

В подальшому відповідач отримав позику у розмірі 1000 доларів США (одна тисяча), відповідно до договору позики №2 від 20.04.2017р. Згідно з п. 1.3 вказаного договору, позивач передав у власність ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 1 000 доларів США.

Відповідно до розписки від 26.02.2018р. ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 2700 доларів США та 12.04.2018р. частина коштів у розмірі 1000,00 доларів США (одна тисяча) були повернуті Відповідачем 1 ОСОБА_1 . Окрім того, у вказаній розписці зазначено, що у разі неповернення коштів ОСОБА_2 зобов`язаний переоформити право власності на будинок АДРЕСА_1 на позивача.

Відповідно до ст. 1 Закону України Про заставу застава - це спосіб забезпечення зобов`язань, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 13. Закону України Про заставу передбачає, що договір застави повинен бути укладений у письмовій формі. У випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, космічні об`єкти, договір застави повинен бути нотаріально посвідчений на підставі відповідних правовстановлюючих документів. Нотаріальне посвідчення договору застави нерухомого майна провадиться за місцезнаходженням (місцем реєстрації) цього майна або за місцезнаходженням (місцем реєстрації) однієї із сторін договору, договору застави космічних об`єктів - за місцем реєстрації цих об`єктів.

Стаття 14. Закону України Про заставу передбачає, що недотримання вимог щодо форми договору застави та його нотаріального посвідчення тягне за собою недійсність договору з наслідками, передбаченими законодавством України.

Відповідно до ст. 219 ЦК України , У разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.

Відповідно до ст. 220 ЦК України , у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Отже судом першої інстанції вірно зазначено, що розписка, яка надана Позивачем, як письмовий доказ фіктивності оспорюваного правочину, яка не містить посилань на договори займу, не може бути визнана належним та допустимим доказом по справі, який би доводив фіктивність оскаржуваного правочину або потенційне право Позивача на будинок.

Крім того, згідно зі ст. 16 Закону України Про заставу , право застави виникає з моменту укладення договору застави, а в разі, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню - з моменту нотаріального посвідчення цього договору.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 29.04.2020 по справі 336/343/20 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики задоволено у повному обсязі, на користь позивача стягнута заборгованість за договором позики №1 від 10.02.2016 року та договором позики №2 від 20.02.2017 року в розмірі 564 152,31 грн. та 5641,53 грн. судового збору.

Постановою старшого державного виконавця Шевченківського відділу ДВС у місті Запоріжжі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) Кіорпе А.О. від 01.09.2020 відкрито виконавче провадження №62913668 з примусового виконання рішення суду по справі 336/343/20, а постановою старшого державного виконавця Шевченківського відділу ДВС у місті Запоріжжі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) Кіорпе А.О. від 10.06.2021 у виконавчому провадженні №62913668 повернуто виконавчий документ стягувачу на підставі п.5 ч.1 ст.37 ЗУ Про виконавче провадження .

04 травня 2018 року між Покупцем - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був укладений договір купівлі продажу житлового будинку АДРЕСА_1 , з усіма надвірними будівлями та спорудами, посвідчений приватним нотаріусом Гармашовим Г.М., зареєстрованим в реєстрі за №1002.

Своє право власності на вказані об`єкти нерухомості ОСОБА_3 зареєстрував належним чином.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову ціну (стаття 655 ЦК України).

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, та не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно вимог 216 ЦК України, у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Тлумачення статті 234 ЦК України , свідчить, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Аналогічний висновок зроблений у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України ) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України ), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України , так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України .

В абзаці 1 п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" передбачається, що Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину.

Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

У постанові від 10 липня 2019 року у справі № 351/95/17 (провадження №61-26667св18) Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша, друга статті 234 ЦК України).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочин, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Також фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача.

Тобто, позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14 та постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року № 6-1873цс16, з якою погодився Верховний Суд у постановах: від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17), від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18).

Окрім того, відповідне положення міститься у постанові КЦС ВС від 31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19.

З огляду наведеного судова колегія вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що Позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали договір купівлі-продажу від 04.05.2018 року лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним, що сторони цього правочину мали інші цілі та умисел, ніж ті, що ним передбачені.

Доводи апеляційної скарги про право позивача на заставу являються необґрунтованими, оскільки такого права за вищенаведеними мотивами суду, він не має.

Посилання скарги на недійсність договору з підстав того, що реєстрація ОСОБА_2 в спірному будинку за день його продажу являються також необґрунтованими, оскільки не впливають на суть укладеного договору.

Доводи скарги про недійсність правочину з приводу не внесення зміни до персоніфікованих даних по особовим рахункам з оплати вартості житлово-комунальних послуг, не свідчить, що договір купівлі-продажу вчинено фіктивно.

Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник.

Доводи скарги не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм матеріального та процесуального закону.

З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позову.

На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Таким чином колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,-

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 13 вересня 2021 року у цій справі залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 15 лютого 2022 року.

Головуючий

Судді: