Постанова

від 17.02.2022 по справі 389/3204/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

18 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 389/3204/19

провадження № 61-10743св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - приватний нотаріус Кропивницького міського нотаріального округу Бондаренко Алла В`ячеславівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Знам`янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 03 лютого 2021 року у складі судді Савельєвої О. В. та постанову Кропивницького апеляційного суду від 08 червня 2021 року у складі колегії суддів: Голованя А. М., Карпенка О. Л., Мурашка С. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору міни земельних ділянок.

В обґрунтування позову, з урахуванням уточнень позовних вимог, зазначав, що йому на праві приватної власності належить земельна ділянка, кадастровий номер 3522287400:02:000:0411, площею 4,889 га, розташована на території Трепівської сільської ради Знам`янського району Кіровоградської області. 01 червня 2010 року позивач уклав із Фермерським господарством «Максимов Б. Г.» (далі - « Максимов Б. Г. ») договір оренди землі строком на 10 років. У 2014 році він отримав орендну плату від орендаря, а у березні 2015 року орендар Максимов Б. Г. при наданні коштів в рахунок орендної плати привіз його до нотаріуса та повідомив, що за отримання коштів він повинен розписатися у документі.

Стверджував, що його ввели в оману щодо паперів, які посвідчували отримання орендної плати, скориставшись необізнаністю в галузі права. У 2015-2018 роках орендну плату він не отримував, як пізніше з`ясував у 2018 році, з тих причин, що 13 березня 2015 року він нібито підписав договір міни з ОСОБА_2 , яка є дочкою голови ФГ «Максимов Б. Г.».

Зазначав, що після отримання 21 вересня 2018 року в приватного нотаріуса Кропивницького міського нотаріального округу Бондаренко А. В. копії оспорюваного договору міни позивач дізнався, що він уклав угоду з ОСОБА_2 про обмін своєї земельної ділянки, кадастровий номер 3522287400:02:000:0411, загальною площею 4,889 га, розташованої на території Трепівської сільської ради Знам`янського району Кіровоградської області, на земельну ділянку, кадастровий номер 3522582100:02:000:2366, загальною площею 0,01 га, розташовану на території Високобайрацької сільської ради Кіровоградського району Кіровоградської області.

Зауважив, що не виявляв бажання і не підписував ніякого договору міни відносно свого майна, а земельні ділянки є нерівнозначними за площею та вартістю, а тому позивач вважає, що даний договір міни є недійсним.

З урахуванням зазначеного, позивач просив визнати недійсним договір міни земельної ділянки від 13 березня 2015 року № 461, посвідчений приватним нотаріусом Кропивницького міського нотаріального округу Бондаренко А. В., земельної ділянки, загальною площею 4,889 га, з кадастровим номером 3522287400:02:000:0411, розташованої на території Трепівської сільської ради Знам`янського району Кіровоградської області, яка належить ОСОБА_1 , на земельну ділянку, кадастровий номер 3522582100:02:000:2366, загальною площею 0,01 га, розташовану на території Високобайрацької сільської ради Кіровоградського району Кіровоградської області, та належить ОСОБА_2 , та зобов`язати повернути йому зазначену земельну ділянку.

Рішенням Знам?янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 03 лютого 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, виходив із того, що позивачем не доведено, що договір міни укладено під впливом помилки чи обману.

Постановою Кропивницького апеляційного суду від 08 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Знам?янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 03 лютого 2021 року змінено шляхом виключення з його мотивувальної частини як на підставу для відмови у задоволення позову посилання на позовну давність. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Стягнуто з ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір у сумі 1 051,80 грн.

Приймаючи постанову, суд апеляційної інстанції погодився із судом першої інстанції щодо безпідставності позовних вимог, оскільки, як убачається із змісту договору міни від 13 березня 2015 року, ОСОБА_1 був попередньо ознайомлений нотаріусом із приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений ним договір, а тому відсутні підстави вважати, що підписуючи договір міни, позивач мав на увазі те, що він підписав документи для отримання ним орендної плати за договором оренди, а не уклав договір міни.

Крім того, апеляційний суд зазначив, що висновки суду першої інстанції про те, що оскаржуваний договір відповідає приписам статей 203, 715 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), не суперечить підпункту «б» пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України (далі - ЗК України) у редакції, чинній на час укладення договору міни, та був укладений з волі позивача, є обґрунтованими, а доводи апеляційної скарги в частині підстав недійсності договору міни є ідентичними доводам позовної заяви, яким суд першої інстанції надав належну оцінку.

Водночас суд апеляційної інстанції звернув увагу на те, що, дійшовши висновку про недоведеність позовних вимог, суд першої інстанції помилково застосував наслідки спливу позовної давності, що є підставою для зміни рішення шляхом виключення з його мотивувальної частини як на підставу для відмови у задоволення позову посилання на позовну давність.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи

ОСОБА_1 у червні 2021 року засобами поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Знам`янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 03 лютого 2021 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 08 червня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, з урахуванням уточнень, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

В уточненій касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що:

- суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 11 червня 2020 року у справі № 281/129/17 та постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16, в частині неправильного сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, що дійсно було і має істотне значення (підписуючи договір міни, позивач мав на увазі те, що він підписав документи для отримання ним орендної плати за договором оренди, а не уклав договір міни);

- суди попередніх інстанцій не врахували правову позицію (застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах), викладену у постанові Верховного Суду від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-464цс16 у частині висновку про те, що законодавець не закріпив у ЗК України чи інших законах України порядок міни земельних часток (паїв) в інших випадках в частині того, що паї обмінюються в цілому, а не їх частини і на підставі оспорюваного договору міни відбувся обмін (пай в цілому на частину паю, сформованого за рахунок земель фермерського господарства) земельних ділянок без дотримання вимог Закону, а отже, і всупереч мораторію, встановленому в підпункті «б» пункту 15 Перехідних положень ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин);

- суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме суди не надавали оцінку тому, що на підставі оспорюваного договору відбувся обмін земельних ділянок за схемою «пай на пай», за якою кожна із сторін договору відчужує на користь один одного свій пай та отримує взамін пай другої сторони, тобто паї обмінюються в цілому, а не їх частини і на підставі оспорюваного договору міни відбувся обмін земельних ділянок без дотримання вимог Закону, а отже, і всупереч мораторію, встановленому у підпункті «б» пункту 15 Перехідних положень ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), що є підставою для визнання такого договору недійсним, та є беззаперечно доведеними доказами та обставинами у справі.

На момент розгляду справи Верховним Судом відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_1 не надходили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 30 червня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 13 липня 2021 року касаційну скаргу залишено без руху для усунення недоліків, а саме заявнику запропоновано надати уточнену редакцію касаційної скарги в частині одночасного посилання на пункт 2 і 3 частини 389 Цивільного процесуального кодексу України, (далі - ЦПК України), разом із копіями скарги та доданих до неї матеріалів відповідно до кількості учасників справи, оформлену відповідно до положень статті 392 ЦПК України з урахуванням вимог цієї ухвали.

У липні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду матеріали на усунення недоліків касаційної скарги, зокрема уточнену касаційну скаргу разом із копіями скарги та доданих до неї матеріалів відповідно до кількості учасників справи.

Ухвалою Верховного Суду від 19 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано матеріали справи № 389/3204/19 із Знам`янського міськрайонного суду Кіровоградської області; надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

13 вересня 2021 року матеріали цивільної справи № 389/3204/19 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій установлено, що згідно з договором міни, посвідченим 13 березня 2015 року приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу Бондаренко А. В., ОСОБА_2 з однієї сторони та ОСОБА_1 з іншої, уклали цей договір про наступне.

Предмет договору - ОСОБА_2 передає у власність ОСОБА_1 , а останній приймає у власність належну стороні 1 на праві приватної власності земельну ділянку площею 0,01 гектарів, розташовану за адресою: Високобайрацька сільська рада, Кіровоградський район, Кіровоградська область, кадастровий номер 3522582100:02:000:2366, цільове призначення якої для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в обмін на належну стороні 2 на праві приватної власності земельну ділянку площею 4,889 га, розташовану за адресою: Трепівська сільська рада, Знам`янський район, Кіровоградська область, кадастровий номер 3522287400:02:000:0411, цільове призначення якої для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

За пунктом 1.2 договору сторона 2 передає у власність сторони 1, а сторона 1 приймає у власність належну стороні 2 на праві приватної власності земельну ділянку площею 4,889 га, розташовану за адресою: Трепівська сільська рада, Знам`янський район, Кіровоградська область, кадастровий номер 3522287400:02:000:0411, цільове призначення якої для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в обмін на належну стороні 1 на праві приватної власності земельну ділянку площею 0,01 гектарів, розташовану за адресою: Високобайрацька сільська рада, Кіровоградський район, Кіровоградська область, кадастровий номер 3522582100:02:000:2366, цільове призначення якої для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Згідно з пунктом 1.3 договору в результаті міни (обміну), який здійснюється за цим договором: ОСОБА_2 набуває право власності на земельну ділянку, площею 4,889 га, розташовану за адресою: Трепівська сільська рада, Знам`янський район, Кіровоградська область, кадастровий номер 3522287400:02:000:0411, цільове призначення якої для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; ОСОБА_1 набуває право власності на земельну ділянку площею 0,01 га, розташовану за адресою: Високобайрацька сільська рада, Кіровоградський район, Кіровоградська область, кадастровий номер 3522582100:02:000:2366, цільове призначення якої для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Відповідно до пункту 1.6 договору згідно з витягом з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, виданим від 12 лютого 2015 року Управлінням Держземагенства у Кіровоградському районі Кіровоградської області, нормативна грошова оцінка земельної ділянки, що належить стороні 1, складає 257,03 грн. Відповідно до відомостей, викладених у Звіті про ринкову вартість цієї земельної ділянки, складеному 31 січня 2015 року Кіровоградською регіональною філією ДП «Укрспецзем», ринкова вартість становить 213,00 грн.

Згідно з витягом з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, виданим від 29 січня 2015 року Управлінням Держземагенства у Знам`янському районі, нормативна грошова оцінка земельної ділянки, що належить стороні 2, складає 120 649,00 грн. Відповідно до відомостей, викладених у Звіті про оцінку майна, складеному 22 січня 2015 року Кіровоградською регіональною філією Державного підприємства «Укрспецзем», ринкова вартість цієї земельної ділянки становить 104 157,00 грн.

Вказаний договір міни підписано сторонами ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . При цьому в пункті 1.7 вказаного договору сторони досягли домовленості про те, що обмін земельних ділянок, які є предметом договору, проводиться без доплати, оскільки сторони оцінюють обмінюване майно рівнозначно.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та їх нормативно-правове обґрунтування

У статті 14 Конституції України зазначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками (частина перша статті 78 ЗК України).

Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них (частина друга статті 78 ЗК України).

Земельне законодавство України базується на принципі невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом (пункт «в» частини першої статті 5 ЗК України).

Встановлена пунктом 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення у редакції, чинній до 01 січня 2019 року, передбачала винятки, одним з яких була можливість обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону, а не земельної частки (паю) на іншу земельну частку (пай).

Відповідно до пункту «а» частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають право власності на земельні ділянки, зокрема, на підставі їх придбання за договором міни.

У статтях 6 і 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов`язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (частини перша-третя статті 715 ЦК України).

У разі, якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву (частина перша статті 14 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)») (далі - Закон № 899-IV).

Сільські, селищні, міські ради в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) оформляють матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку (абзац одинадцятий частини першої статті 5 Закону № 899-IV).

Частина перша статті 14 Закону № 899-IV визначає один з випадків можливого обміну земельними ділянками, що використовуються їхніми власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а не регулює обмін земельними частками (паями), права на які підтверджені сертифікатом, і розподіленими та визначеними у натурі земельними ділянками, які ще не зареєстровані за власниками земельних часток (паїв).

Стаття 14 Закону № 899-IV не забороняє можливість обміну земельними ділянками, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в інших випадках, ніж той, який визначений у частині першій цієї статті, як і не забороняє можливість обміну іншими, ніж призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельними ділянками сільськогосподарського призначення.

Заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення, визначена у підпункті «б» пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній до 01 січня 2019 року, та виключення з неї можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону стосуються не тільки земельних ділянок, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а й інших земельних ділянок сільськогосподарського призначення.

Наявність у сільських, селищних, міських рад і районних державних адміністрацій передбаченого в абзаці одинадцятому частини першої статті 5 Закону № 899-IV повноваження оформляти матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку (з 01 січня 2019 року - до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку), не виключає можливість обміну згідно з чинним законодавством земельними ділянками, на які вже були видані державні акти на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв).

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 22 травня 2018 року у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsitsyura v. Ukraine) зазначив, що законодавча заборона відчуження земельних ділянок становить втручання у мирне володіння майном заявників (§ 104). Заборона відчуження та її продовження мали підґрунтя у національному законодавстві, яке ніколи не визнавалось неконституційним (§ 105). Органи влади України послідовно протягом майже двох десятиліть визначали своєю метою кінцеве запровадження належним чином врегульованого ринку землі, розглядаючи заборону відчуження як проміжний етап на шляху до досягнення цієї мети. Сам характер заборони відчуження, проголошена ціль її запровадження та продовження полягали по суті у наданні часу для розгляду можливих альтернатив абсолютній забороні продажу (§ 129).

ЄСПЛ встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (§ 149), вважаючи, що це є достатньою справедливою сатисфакцією за будь-яку моральну шкоду, завдану заявникам (§ 156).

Рішення ЄСПЛ від 22 травня 2018 року у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine, заяви № 846/16 і № 1075/16) не може трактуватися як спеціальний дозвіл на вільний обіг земельних ділянок сільськогосподарського призначення безвідносно до приписів нормативних актів України.

Це відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, висловленому у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18, у якому відступлено від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України: від 05 листопада 2014 року у справі № 6-172цс14, від 11 лютого 2015 року у справі № 6-5цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-464цс16.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18-ц зазначила, що підпункт «б» пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України гарантує можливість обміну не земельної частки (паю) на іншу земельну частку (пай), а земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону. Частина перша статті 14 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» не обмежує випадки, за яких може бути проведений такий обмін, а визначає одну із можливостей обміну земельними ділянками, що використовуються їхніми власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Також зазначено те, що у відповідності до частини третьої статті 715 ЦК України передбачається можливість встановлення у договорі міни доплати.

Відповідно до частини другої статті 416 ЦПК України та частини першої статті 417 ЦПК України висновок Великої Палати Верховного Суду про те, як саме повинна застосовуватися норма матеріального права, є обов`язковими для застосування судами.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції, з висновком якого у незмінній частині рішення погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що оспорюваний договір міни земельних ділянок від 13 березня 2015 року укладено між їх власниками, сторони вказаного правочину обмінялися сформованими земельними ділянками з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та які зареєстровані, а тому на спірні правовідносини не поширюються норми Закону № 899-IV, дія якого поширюється на обмін розподілених між власниками, визначених у натурі земельних ділянок, але які ще незареєстровані відповідно до закону за власниками, тобто таких, які не можуть виступати об`єктом цивільних прав.

А отже, правовідносини, які виникли між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 внаслідок укладення договору міни, не суперечать підпункту «б» пункту 15 розділу X «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, та відповідають статтям 203, 715, 716 ЦК України.

З урахуванням наведеного суди попередніх інстанцій обґрунтовано відхилили доводи позивача про укладення оспорюваного договору міни в період дії заборони на відчуження земельних ділянок.

Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 10 вересня 2020 року у справі № 328/2513/18 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18.

Доводи касаційної скарги щодо неврахування судами попередніх інстанцій висновку Верховного Суду України щодо застосування підпункту «б» пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України у редакції, що була чинною до 01 січня 2019 року, стосовно можливості обміну земельних ділянок сільськогосподарського призначення лише «за схемою «пай на пай», колегія суддів відхиляє як необґрунтовані, оскільки Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 відступила від цього висновку, виклала правовий висновок щодо правильного застосування норм права та надала оцінку виключній правовій проблемі у подібних правовідносинах.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-464цс16, є безпідставними, оскільки Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18-ц відступила від висновків викладених у вказані постанові Верховного Суду України.

У позовній заяві позивач як на підставу для визнання договору міни недійсним посилався на те, що оскаржуваний договір був укладений поза його волею, оскільки він вважав, що був запрошений до нотаріуса з питань отримання орендної плати за договором оренди і підписав договір міни помилково, адже вважав, що підписує документ, що посвідчує отримання грошей. Також вказував, що обміняні земельні ділянки є нерівнозначними за площею та вартістю.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України у редакції станом на дату укладення спірного договору міни).

Частиною першою статті 230 ЦК України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього (пункт 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі»).

Установлений судами предмет договору міни від 13 березня 2015 року виключає можливе його тлумачення як документ, що посвідчує отримання орендної плати за договором оренди, на чому наполягав ОСОБА_1 , а судами установлено, що позивач був попередньо ознайомлений нотаріусом з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений ним договір, про що свідчить зміст оспорюваного договору міни від 13 березня 2015 року.

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову з підстав недоведеності позивачем того, що договір міни було укладено під впливом помилки чи обману. При цьому суд апеляційної інстанції звернув увагу на те, що відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права із зазначенням в якості додаткової підстави для відмови в задоволенні позову спливу позовної давності, не відповідає вимогам закону, правильно змінив рішення суду першої інстанції, виключивши з його мотивувальної частини посилання на сплив позовної давності як додаткову підставу для відмови у задоволенні позову.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16, не приймаються, оскільки судом касаційної інстанції у зазначеній справі було вказано, що «враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Отже, наявність чи відсутність помилки неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування».

Натомість у цій справі позивачем не було доведено та судами не встановлено обставин щодо неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення під час укладення спірного договору.

Доводи заявника про протилежне зводяться до переоцінки доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Посилання заявником на постанову Верховного Суду від 11 червня 2020 року у справі № 281/129/17 (провадження № 61-14661св19) не приймаються, оскільки у наведеній заявником постанові суду касаційної інстанції та оскаржуваних судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій встановлено різні фактичні обставини.

Верховний Суд звертає увагу, що предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).

Суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, а тому, з огляду на вимоги процесуального закону, Верховний Суд не здійснює переоцінку доказів у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень за положеннями статті 400 ЦПК України.

Доводи позивача у касаційній скарзі щодо неврахування висновків Верховного Суду зводяться до незгоди заявника з висновками судів попередніх інстанцій стосовно встановлення обставин справи та оцінкою ними доказів. Посилаючись на загальні висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, заявник намагається досягти повторної оцінки доказів, однак суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Доводи касаційної скарги є аналогічними підставам позовної заяви та апеляційної скарги позивача, яким суди попередніх інстанцій дали належну оцінку з урахуванням встановлених у цій справі обставин та зібраних доказів.

Посилання в касаційній скарзі на те, що суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, спростовуються змістом оскаржуваних рішень. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів.

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії», заява № 18390/91).

Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції у незміненій за результатами апеляційного перегляду частині - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Знам`янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 03 лютого 2021 року у незміненій за результатами апеляційного перегляду частині та постанову Кропивницького апеляційного суду від 08 червня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний О. В. Ступак