Постанова

від 06.04.2022 по справі 505/3621/20

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/4823/22

Номер справи місцевого суду: 505/3621/20

Головуючий у першій інстанції Чеботаренко О. Л.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.04.2022 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.,

суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І.,

переглянув у спрощеному провадженні цивільну справу за апеляційною скаргою Фермерського господарства «Мойсей» на рішення Красноокнянського районного суду Одеської області від 09 вересня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Фермерського господарства «Мойсей» про стягнення орендної плати за оренду земельних ділянок та відшкодування моральної шкоди, -

в с т а н о в и в:

22 грудня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Фермерського господарства «Мойсей» про стягнення орендної плати за оренду земельних ділянок на користь спадкоємця та відшкодування моральної шкоди, обґрунтовуючи вимоги тим, що він 14 серпня 2020 року та 30 жовтня 2020 року отримав свідоцтва про право на спадщину після померлого брата ОСОБА_2 у виді земельної ділянки кадастровий номер 5123185700:01:001:0179, площею 4,1772 га, та земельної ділянки, кадастровий номер 5123185700:01:001:0167, площею 4,6168 га, якими до зміни власника користувалось фермерське господарство «Мойсей». Після його повідомлення голові ФГ «Мойсей» про набуття ним права власності в порядку спадкування на вказані земельні ділянки останній спочатку погодився виплатити йому орендну плату за останні три роки, однак у подальшому відмовився виплачувати кошти, мотивуючи тим, що він таку плату вже сплачував Чорнянській сільській раді Красноокнянського району Одеської області.

Між відповідачем і його братом ОСОБА_2 10 січня 2011 року був укладений договір оренди земельної ділянки кадастровий номер 5123185700:01:001:0179, площею 4,1772 га, на строк 15 років і тому у відповідача підстав для сплати орендної плати Чорнянській сільській раді не було.

Земельна ділянка кадастровий номер 5123185700:01:001:0167, площею 4,6168 га, належала дружині його померлого брата ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , і відповідач взагалі не мав ніяких підстав для використання цієї земельної ділянки, так як договору оренди укладено не було, отже відповідач безпідставно зберігав у себе це майно і безпідставно збагачувався за рахунок вказаного майна.

На підставі викладеного позивач просив стягнути з відповідача, виходячи із звичаєвої практики у вказаній місцевості, за оренду двох вказаних земельних ділянок 60 000 грн. за останні три роки.

Крім того, протиправна поведінка відповідача призвела до його моральних страждань, втрати його нормальних життєвих зв`язків, так як відповідач свідомо не виплачує йому орендну плату, аби привласнити ці кошти і ця відмова призвела до нервового зриву у позивача, його хвилювань, що потягнуло за собою приймання ліків, а також змусило позивача звертатися до державних органів, органів місцевого самоврядування, а в подальшому і до суду. Завдану йому моральну шкоду він оцінює у 20 000 грн., вважаючи це справедливою сатисфакцією за нанесені відповідачем йому і членам його родини страждання та незручності.

22 березня 2021 року адвокат Басюк Ольга Миколаївна в інтересах відповідача, ФГ «Мойсей», надала суду відзив на позовну заяву, в якому зазначила, що позов не визнає, виходячи з того, що позивач в порушення ст. 31 ЗК України не повідомив його протягом одного місяця про своє право власності на вказані земельні ділянки. Договір оренди земельної ділянки, укладений 10 січня 2011 року між ФГ «Мойсей» та ОСОБА_2 , був зареєстрований у встановленому законом порядку лише 29 грудня 2012 року, майже через рік після смерті ОСОБА_2 , і тому договір оренди землі не набув чинності, а право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цих прав. Відносно земельної ділянки, яка належала ОСОБА_3 , ні яких договорів оренди з відповідачем не укладалося. Незважаючи на відсутність договору оренди, відповідач дійсно користувався цими земельними ділянками, але не самовільно і не безкоштовно, сплачуючи кошти на рахунок сільської ради як за незапитані паї. З приводу завдання відповідачем позивачу моральної шкоди, то жодних правових підстав для її відшкодування, на думку представника відповідача, немає, так як позивачем не надано доказів завдання йому такої шкоди. З цих підстав представник відповідача просив повністю відмовити у задоволенні позову. У подальшому представник відповідача уточнив, що ФГ «Мойсей» укладав договори оренди земельних ділянок не лише із Чорнянською сільською радою, а в подальшому і з Красноокнянською РДА.

26 квітня 2021 року позивач ОСОБА_1 надав суду відповідь на відзив на позовну заяву, зазначивши, що він в день отримання свідоцтва про право власності на земельну ділянку у порядку спадкування після покійного брата - 14 серпня 2020 року повідомив голову ФГ «Мойсей» про те, що він є спадкоємцем і запропонував останньому сплатити орендну плату за останні три роки, але відповідач відмовився та повідомив його, що договір оренди є недійсним, так як він не пройшов державну реєстрацію, а крім того, він сплачував оренду сільській раді і двічі платити не буде. В подальшому вони таки дійшли згоди і відповідач перерахував йому на картковий рахунок у жовтні 2020 року 5 000 грн.. 30 жовтня 2020 року позивач отримав свідоцтво про право власності на земельну ділянку у порядку спадкування після дружини брата, про що 25 листопада 2020 року письмово повідомив голову ФГ «Мойсей», що він є спадкоємцем і запропонував останньому сплатити кошти за останні три роки за користування вказаною земельною ділянкою, на що відповідач у телефонній розмові остаточно повідомив, що більше нічого йому сплачувати не буде. Щодо недійсності договору оренди землі між останнім та його покійним братом через те, що вказаний договір зареєстровано після смерті орендодавця, то у постанові Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі №704/1551/16-ц зроблено висновок про те, що сторони договору, дійшовши згоди щодо істотних умов договору оренди землі, скріплюють його своїми підписами, що і є моментом укладення договору, і тому немає підстав для визнання договору оренди землі недійсним з тих підстав, що реєстрація договору була здійснена після смерті орендодавця і зазначене не впливає на недійсність договору. Земельну ж ділянку дружини його померлого брата відповідач взагалі використовував, приховуючи від його брата з метою несплати орендної плати. При цьому посилання відповідача на те, що земельні ділянки померлого ОСОБА_2 та його померлої дружини ОСОБА_3 відносяться до категорії незапитаних паїв є помилковими, так як на вказані земельні ділянки власниками отримані державні акти, кадастрові номери. Так як відповідач своєю поведінкою наніс йому матеріальну шкоду, то відшкодуванню підлягають і моральні збитки через порушення його, позивача, нервової стабільності.

Позивач ОСОБА_1 в судовому засіданні 09 вересня 2021 року позовні вимоги підтримав, надавши розрахунок орендної плати, виходячи із 6,5% від грошової оцінки земельних ділянок: кадастровий номер 5123185700:01:001:0179), грошова оцінка 159 419 грн. х 6,5% = 10 362 грн. х 3 роки = 31 086 грн.; кадастровий номер 5123185700:01:001:0167, грошова оцінка 161 514 грн. х 6,5% = 31 470 грн. х 3 роки = 31 470 грн., а всього 31 086 грн. + 31 470 грн. = 62 556 грн., та просив задовольнити позов.

Представники відповідача, ФГ «Мойсей», голова господарства Мойсей Олексій Степанович та адвокат Басюк Ольга Миколаївна в інтересах відповідача, в судовому засіданні 09 вересня 2021 року позов не визнали із підстав, зазначених у відзиві на позовну заяву і пояснили, що близько 20 років ФГ «Мойсей» орендував земельні ділянки ОСОБА_2 та його дружини ОСОБА_3 , починаючи з того часу, коли договори оренди ще укладалися на підставі сертифікатів. Після отримання ОСОБА_2 державного акту у 2011 році було укладено договір оренди землі, а з ОСОБА_3 договір оренди вже на підставі державного акту так і не укладався. Коли ОСОБА_3 померла, він продовжував сплачувати її чоловікові орендну плату, а вже після смерті ОСОБА_2 за рішенням Чорнянської сільської ради і земельна ділянка ОСОБА_3 , і земельна ділянка ОСОБА_2 були віднесені до незапитаних паїв, після чого між ним та Чорнянською сільрадою були укладені договори оренди цих незапитаних паїв і за вказаними договорами він сплачував на рахунок сільради орендну плату. У 2018 році за рішенням комісії при Красноокнянській РДА він вже сплачував орендну плату із розрахунку 8,5% від грошової оцінки земельної ділянки до держаного бюджету. У 2019 та 2020 році він самостійно, без будь-яких рішень сплачував орендну плату до державного бюджету у такому ж розмірі. Тому представники відповідача вважали, що не зобов`язані вдруге сплачувати орендну плату.

Рішенням Красноокнянського районного суду Одеської області від 09 вересня 2021 року позов ОСОБА_1 до Фермерського господарства «Мойсей» про стягнення орендної плати за оренду земельних ділянок та відшкодування моральної шкоди задоволено частково. Суд стягнув з Фермерського господарства «Мойсей» на користь ОСОБА_1 , як спадкоємця, орендну плату за користування земельними ділянками у сумі 57 556 грн. та судовий збір в сумі 840,80 грн. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Ухвалою Красноокнянського районного суду Одеської області від 09 вересня 2021 року виправлено описку в резолютивній частині рішення Красноокнянського районного суду Одеської області від 09.09.2021 року у справі №505/3621/20 (провадження №2/506/58/21) за позовом ОСОБА_1 до Фермерського господарства «Мойсей» про стягнення орендної плати за оренду земельних ділянок та відшкодування моральної шкоди, виклавши третій абзац його резолютивної частини у такій редакції: «Стягнути з Фермерського господарства «Мойсей» на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 840,80 грн.».

В апеляційній скарзі відповідач, Фермерське господарство «Мойсей», просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

Вказані особливості встановлюються у ст. 369 ЦПК України, а саме відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Згідно із частиною тринадцятою статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Зважаючи на те, що справа є малозначною, її розгляд здійснено в порядку спрощеного позовного провадження, без виклику сторін.

Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Повне судове рішення виготовлене 07 квітня 2022 року.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга відповідача, Фермерського господарства «Мойсей», підлягає задоволенню за таких підстав.

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно із статтями 1216 - 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

За змістом статей 1220, 1221 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу). Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини (стаття 1222 ЦК України).

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини (стаття 1223 ЦК України).

Статтею 792 ЦК України передбачено, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Відповідно до статті 13 Закону України «Про оренду землі» (тут і надалі, у редакції, чинній на момент укладення договору оренди земельної ділянки) договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Частиною другою статті 124 ЗК України (тут і надалі, у редакції, чинній на момент укладення договору оренди земельної ділянки) передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.

Відповідно до частини другої статті 125 ЗК України право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації.

Згідно із частини другої статті 126 ЗК України право оренди землі оформлюється договором, який реєструється відповідно до закону.

Положенням частини першої статті 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї сторони має бути досягнуто згоди.

Згідно зі статті 18 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації. Укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації (стаття 20 Закону України «Про оренду землі»).

Положенням статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на момент укладення договору оренди земельної ділянки) встановлено, що обов`язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, а саме право володіння; право користування (сервітут); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право забудови земельної ділянки (суперфіцій); право господарського відання; право оперативного управління; право постійного користування та право оренди земельної ділянки; право користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами; іпотека; довірче управління майном.

Судом першої інстанції встановлено, що 14 серпня 2020 року позивач ОСОБА_1 отримав свідоцтво про право на спадщину після смерті ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , спадщина складалася із земельної ділянки, площею 4,1772 га, кадастровий номер 5123185700:01:001:0179, що розташована на території Чорнянської сільської ради Окнянського району Одеської області, що належала спадкодавцю на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку ЯА №365689 (т. 1, а.с. 9).

30 жовтня 2020 року позивач ОСОБА_1 отримав свідоцтво про право на спадщину після смерті ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , спадщина складалася з земельної ділянки, площею 4,6168 га, кадастровий номер 5123185700:01:001:0167, що розташована на території Чорнянської сільської ради Окнянського району Одеської області та належала спадкодавцю як такому, що фактично прийняв, але не оформив своїх спадкових срав після смерті ОСОБА_3 , право власності якої на вказану земельну ділянку зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 26 жовтня 2020 року за номером запису 8902919, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 220641695231 (т. 1, а.с. 10).

10 січня 2011 року між ОСОБА_2 та СФГ «Мойсей» був укладений договір оренди земельної ділянки строком на 15 років, який був зареєстрований 29 грудня 2012 року, тобто після його смерті (т. 1, а.с. 7-8).

Відповідач, ФГ «Мойсей», повідомив суду, що останні три роки він сплачував орендну плату як іншим орендодавцям, так і державі за невитребувані паї із розрахунку 8,5% від грошової оцінки земельної ділянки.

Нормативна грошова оцінка земельної ділянки кадастровий номер 5123185700:01:001:0179 складає 159 419,37 грн. (т. 1, а.с. 50, т. 2, а.с. 93).

Нормативна грошова оцінка земельної ділянки кадастровий номер 5123185700:01:001:0167 складає 161 514,61 грн. (т. 2, а.с. 93, 95).

Договорів оренди на вказану земельну ділянку кадастровий номер 5123185700:01:001:0167 не укладалося, однак відповідач не заперечував, що дійсно використовував вказану земельну ділянку і сплачував у 2018-2020рр. за цю ділянку орендну плату як за незапитаний пай із розрахунку 8,5% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки.

Однак земельні ділянки кадастрові номери 5123185700:01:001:0167, 5123185700:01:001:0179 належали на праві власності ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , про що відповідачу було достеменно відомо.

Щодо земельної ділянки, що належала ОСОБА_3 , то у відповідача з моменту отримання останньою державного акту на землю без укладання договору оренди з власником земельної ділянки, або у подальшому її спадкоємцями не було жодних правових підстав для використання цієї земельної ділянки та отримання як будь-яких доходів, так і сплати до бюджету будь-яких платежів.

Рішення №15 від 06 лютого 2018 року комісії з питань виявлення додаткових джерел наповнення бюджету при Красноокнянській РДА щодо встановлення ФГ «Мойсей» розміру суми недоотриманих коштів за користування земельними ділянками, в тому числі і з кадастровими номерами 5123185700:01:001:0167, 5123185700:01:001:0179, що належали на праві власності кадастровий номер 5123185700:01:001:0167, взагалі не може бути підставою для сплати орендної плати, так як використання земельних ділянок має ґрунтуватися на нормах, передбачених Земельним кодексом України або Цивільним кодексом України, але аж ніяк будь-якими комісіями при РДА.

Проте, ні у 2019 року, а ні у 2020 роках жодних рішень органами державної влади або місцевого самоврядування щодо зобов`язання відповідача до сплати орендної плати за вищевказані земельні ділянки не приймалося і сплата цих коштів до бюджету було самостійним рішенням відповідача.

Факт сплати відповідачем у 2018-2020 роках орендної плати за кодом класифікації 18010600 за Класифікацією бюджетних платежів, затвердженою наказом міністерства фінансів України №11 від 14 січня 2011 року підтверджується наданими відповідачем документами (т. 2, а.с. 37-71), однак це не звільняє відповідача від сплати орендної плати та плати за користування землею саме позивачу як спадкоємцю.

При цьому, відповідач є вільним у своєму праві звернення до відповідних державних органів про повернення йому вищевказаних сум як помилково та без відповідних правових підстав сплачених до державного бюджету.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що після смерті ОСОБА_2 відповідач повинен був внести гроші, що належать орендодавцю за договором оренди, на депозит нотаріуса або нотаріальної контори у порядку, передбаченому ст. 537 ЦК України, ст. 85 Закону України «Про нотаріат» ід 02.09.93р. №3425-XII та гл. 21 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Мін`юсту від 22.02.12р. №296/5 (далі - Порядок №296). Таке внесення є належним виконанням боржником своїх зобов`язань за договором, що в подальшому не потягнуло б негативних для орендаря наслідків.

Щодо посилань відповідача про недійсність договору оренди землі, укладеного між ФГ «Мойсей» та ОСОБА_2 , у зв`язку з реєстрацією вказаного договору після смерті орендодавця, то відповідач як сторона договору мав право звернутися до суду з позовом про визнання вказаного договору недійсним, однак він таким правом не скористався і тому зазначений договір на момент виникнення спірних правовідносин був чинним та підлягав виконанню.

Виходячи з того, що позивач просить сплатити йому орендну плату із розрахунку 6,5% від грошової оцінки земельної ділянки, що за розрахунком позивача складає 31 086 грн. (т. 2, а.с. 91), керуючись принципом диспозитивності, вимоги позивача обґрунтовані і підлягають задоволенню із врахуванням 5 000 грн., що були добровільно виплачені відповідачем, що сторони підтвердили у судовому засіданні.

Позивач, вимагаючи від відповідача повернути кошти за використання зазначеної земельної ділянки, посилався на норми ст. 1212 ЦК України, використовував словосполучення орендна плата.

Виходячи з того, що позивач просить сплатити йому орендну плату із розрахунку 6,5% від грошової оцінки земельної ділянки, що за розрахунком позивача складає 31 470 грн. (т. 2, а.с. 91), керуючись принципом диспозитивності, вимоги позивача обґрунтовані і підлягають задоволенню. Розмір, який визначив позивач, є відповідним розміру реальної шкоди, яка корелюється із розміром орендної плати, яка складає 6,5% від нормативної грошової оцінки вказаної земельної ділянки. Отже, загальний розмір орендної плати, що підлягає стягненню з відповідача складає 57 556 грн. (31 086 грн. - 5 000 грн.+ 31 470 грн.).

Проте, з такими висновками суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наступного.

Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94р., Серія A, N 303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Сутність добросовісності передбачає вірність зобов`язанням, повагу до прав інших суб`єктів, обов`язок до співставлення власних та чужих інтересів, унеможливлення заподіяння шкоди третім особам.

Згідно із частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Однак, в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, не надав правильної оцінки наявним у справі доказам та помилково застосував норми матеріального права.

Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду.

Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».

Проте, позивачем ОСОБА_1 не доведено належним чином підстави стягнення з відповідача орендної плати за останні три роки.

Обґрунтовуючи заперечення проти позову, відповідач, ФГ «Мойсей», стверджував, що відповідач вносив відповідну плату на бюджетні рахунки сільської ради та Красноокнянської районної державної адміністрації за користування спірними земельними ділянками, як за невитребувані паї у зв`язку з відсутністю спадкоєців, що підтверджується наданими суду документами. Таким чином, хоча і відповідач використовував зазначені земельні ділянки формально, з точки зору Закону України «Про оренду землі», за відсутності відповідних підстав, проте з позиції усталеної практики, яка склалась не лише в межах Красноокнянського району, Одеської області, а й у масштабах держави, в діях відповідача відсутні будь які неправомірні дії, які могли б спричинити збитки позивачу.

Щодо укладеного договору оренди між відповідачем та ОСОБА_2 , оскільки реєстрацію вказаний договір пройшов вже після смерті власника, про наявність спадкоємців жодних відомостей у орендаря не було ( ОСОБА_1 повідомив про те, що він є спадкоємцем, лише у 2020 році, тобто через 8 років після відкриття спадщини), а сільська рада включила вказану ділянку до переліку таких ділянок щодо яких відсутні дані про спадкоємців, відповідач не мав іншого виходу, як сплачувати кошти за користування земельною ділянкою на умовах, які виклала спочатку Чорнянська сільська рада, а у подальшому - Красноокнянська районна державна адміністрація.

Щодо невнесення після смерті ОСОБА_2 грошових коштів, які визначались як орендна плата на депозит нотаріуса або нотаріальної контори, варто зазначити, що вказана практика, хоча і передбачена чинним законодавством не знайшла свого застосування, то ж відповідач не мав жодної змоги реалізувати вказане положення, тим більше, що Чорнянською сільською радою зазначена земельна ділянка була віднесена до таких, право користування якими не оформлено неналежним чином.

Що стосується земельної ділянки, що належала ОСОБА_3 , то жодного договору оренди щодо вказаної земельної ділянки не укладалось, спадщину після смерті дружини ОСОБА_2 не оформляв, відповідно ФГ «Мойсей» використовувало вказану ділянку саме на підставі рішення Чорнянської сільської ради, а згодом, відповідно - Красноокнянської районної державної адміністрації та сплачувало кошти за її фактичне користування, на умовах вказаних відповідними органами.

Частиною 1 статті 7 ЦК України визначено, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у відповідному документі.

Отже, оплата за користування земельними ділянками за відсутності спадкоємців під назвою « Невитребувані паї » регулюється звичаєм ділового обороту на території Одеської області, що зафіксовано в нормативних актах органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади, що свідчить про те, що в діях відповідача відсутні будь які неправомірні дії, які могли б спричинити збитки позивачу.

Розглядаючи аналогічний спір, Верховний Суд у постанові від 16 вересня 2019 року у справі №500/2844/16 (провадження №61-34344св18) дійшов правового висновку про те, що «Частиною першої статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Учасники правочину, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, складають і підписують відповідний письмовий документ, надаючи згоді встановленої форми.

Право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності (частина перша статті 93 ЗК України).

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем (частина четверта статті 124 ЗК України).

Частиною другою статті 792 ЦК України передбачено, що відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема Земельним кодексом України та Законом України «Про оренду землі».

За змістом статті 20 Закону України «Про оренду землі» у редакції, чинній на дату підписання договору оренди земельної ділянки між ФГ «Стоянов А. А.» і ОСОБА_4 , укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Право оренди земельної ділянки виникає з дня державної реєстрації цього права відповідно до закону, що регулює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Статтею 18 Закону України «Про оренду землі» у редакції, чинній на дату підписання договору оренди земельної ділянки між ФГ «Стоянов А. А.» і ОСОБА_4 , встановлювалося, що договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у редакції, чинній на дату підписання договору оренди земельної ділянки між ФГ «Стоянов А. А.» і ОСОБА_4 , визначалося, що обов`язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, а саме право володіння; право користування (сервітут); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право забудови земельної ділянки (суперфіцій); право господарського відання; право оперативного управління; право постійного користування та право оренди земельної ділянки; право користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами; іпотека; довірче управління майном.

Зокрема, за змістом частини першої статті 125 ЗК України право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права. Право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону (частина п`ята статті 126 ЗК України, у редакції, чинній на дату підписання договору оренди земельної ділянки між ФГ «Стоянов А. А.» і ОСОБА_4 ).

Системний аналіз положень статті 640 ЦК України та статей 125, 126 ЗК України, 18, 20 Закону України «Про оренду землі», у редакціях на дату виникнення спірних правовідносин, дає підстави для висновку, що договір оренди землі набуває чинності з дня проведення його державної реєстрації, а тому з цього часу сторони набувають визначених законом та договором прав і обов`язків орендаря та орендодавця.

Аналогічної позиції дотримувався Верховний Суд України в постановах від 25грудня 2013 року у справі №6-118цс13, від 19 лютого 2014 року у справі №6-162цс13, від 13 червня 2016 року у справі №6-643цс16, від 18 січня 2017 року у справі №6-2777цс16, та Верховний Суд у постановах від 11 вересня 2019 року справа № 500/2866/16-ц, від 28 серпня 2019 року справа №500/2859/16-ц, від 22 травня 2019 року справа №500/2836/16-ц, від 22 квітня 2019 року справа №500/2846/16-ц, від 22 квітня 2019 року справа №500/2834/16-ц.

Установивши, що державна реєстрація договору оренди земельної ділянки від 04 січня 2011 року, укладеного між ФГ «Стоянов А. А.» і ОСОБА_4 у державних органах земельних ресурсів проведена не була, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що зазначений договір не набрав чинності та не породжує для позивача прав орендаря, у зв`язку з чим відсутні підстави для визнання недійсним договору оренди землі, укладеного 01 вересня 2014 року між ОСОБА_4 та ФГ «Дінекс-Агро», який зареєстровано у встановленому законом порядку».

Встановлено, ІНФОРМАЦІЯ_1 помер спадкодавець ОСОБА_2 , а його дружина ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 й договір оренди землі не укладала. Позивач ОСОБА_1 набув право власності на спірні земельні ділянки в порядку спадкування за законом відповідно 14 серпня 2020 року та 30 жовтня 2020 року. Державна реєстрація договору оренди землі від 10 січня 2012 року, укладеного між ОСОБА_2 та ФГ «Мойсей», відбулась після смерті орендодавця 29 грудня 2012 року, отже зазначений договір не набрав чинності та не породжує для позивача прав орендаря, у зв`язку з чим відсутні підстави стягнення орендної плати за 2018-2020 роки на користь позивача.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»).

В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24-25, п. 57)».

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правової висновок Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи вказані обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів вважає, що позивач ОСОБА_1 має право на захист свого права у випадку порушення його ФГ «Мойсей», але у даному випадку в судовому засіданні позивачем не доведено належним чином, що відповідач порушує його права, тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України його право не підлягає судовому захисту.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Отже, позовні вимоги позивача ОСОБА_1 є незаконними, не обґрунтованими й задоволенню не підлягають.

Порушення норм процесуального права, а саме, ст. ст. 12, 81, 263, 264 ЦПК України та норм матеріального права, а саме, статей 125, 126 ЗК України, статей 18, 20 Закону України «Про оренду землі», у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову. У зв`язку з цим підлягає скасуванню й ухвала суду першої інстанції про виправлення описки.

На підставі частин 1 та 13 статті 141 ЦПК України судові витрати покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове рішення, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідач, ФГ «Мойсей», поніс та документально підтвердив сплату судового збору при подачі апеляційної скарги в сумі 1 260,00 грн., тому з позивача ОСОБА_1 на користь відповідача слід присудити судовий збір в сумі 1 260, 00 грн..

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384, 389 ЦПК України, Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу Фермерського господарства «Мойсей» задовольнити, рішення Красноокнянського районного суду Одеської області від 09 вересня 2021 року скасувати й ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до Фермерського господарства «Мойсей» про стягнення орендної плати за оренду земельних ділянок та відшкодування моральної шкоди відмовити.

Ухвалу Красноокнянського районного суду Одеської області від 09 вересня 2021 року про виправлення описки скасувати.

Стягнути з ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , на користь Фермерського господарства «Мойсей», код ЄДРПОУ: 23868959, зареєстроване місце знаходження: 67911, Одеська область, Подільський район, с. Дігори, витрат по сплаті судового збору при подачі апеляційної скарги в сумі 1 260,00 грн..

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.

Повний текст судового рішення складено: 07 квітня 2022 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький

А.І. Дришлюк

Р.Д. Громік