Постанова

від 25.04.2022 по справі 305/1538/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

26 квітня 2022 року

м. Київ

справа № 305/1538/19

провадження № 61-9167св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: Рахівська міська рада Закарпатської області, ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - Буришина Віталія Васильовича на рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 21 лютого 2020 року у складі судді Марусяк М. О. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 20 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Кожух О. А., Бисаги Т. Ю., Джуги С. Д.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про скасування свідоцтва про право на спадщину за законом, визнання незаконним рішення виконавчого комітету міської ради, скасування свідоцтва про право особистої власності на прибудову до житлового будинку, визнання незаконним та скасування рішень державного реєстратора.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 є одноосібним власником квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 73,1 кв. м, на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 27 лютого 2006 року за № 262 ( ОСОБА_1 успадкував квартиру АДРЕСА_1 від своєї матері ОСОБА_5 ).

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відповідачці ОСОБА_2 належить на праві спільної часткової власності 1/8 частки майна, а саме: спарений житловий будинок; квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 97,68 кв. м.

Крім цього, ОСОБА_2 належить на праві власності прибудова (реєстраційний номер майна 15510797), загальною площею 23,73 кв. м, за цією ж адресою.

Підставою виникнення права власності у ОСОБА_2 на вказані два об`єкти нерухомого майна є свідоцтво про право на спадщину за законом від 09 жовтня 2006 року № 2994 ( ОСОБА_2 успадкувала спадкове майно від свого батька ОСОБА_6 ).

Також за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_3 є власником 1/8 частини житлового будинку АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкту 1428805321236), на підставі договору дарування від 27 жовтня 2006 року.

Відомості про інших співвласників житлового будинку АДРЕСА_1 у державному реєстрі відсутні.

Таким чином, у даному житловому будинку АДРЕСА_1 , зареєстровано право власності на нерухоме майно у ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Згідно з інформацією, наявною в інвентарній справі Бюро технічної інвентаризації загальна площа житлового будинку АДРЕСА_1 складає всього 97,68 кв. м. Рішення про поділ будинку в натурі на відокремлені квартири не приймалось.

На думку позивача, це призводить до правової невизначеності щодо виду (особиста приватна власність, спільна часткова власність), обсягу та змісту права власності учасників спору.

Позивач вважав заплутаним те, що за ОСОБА_2 зареєстровано право власності окремо на прибудову, загальною площею 23,73 кв. м.

На переконання позивача у свідоцтві про право на спадщину за законом від 09 жовтня 2006 року № 2994, виданому ОСОБА_2 , неправильно зазначено реєстраційний номер майна як 15510797, замість правильного 15510640; неправильно зазначено дату правовстановлюючого документу спадкодавця ОСОБА_6 , а саме дату свідоцтва про право власності від 18 лютого 1994 року, що не відповідає відомостям з реєстрової книги Бюро технічної інвентаризації № 4, де вказано дату свідоцтва про право на спадщину за заповітом 10 травня 1980 року.

Крім того, свідоцтво про право на спадщину за законом від 09 жовтня 2006 року, видано ОСОБА_2 на прибудову, загальною площею 23,73 кв. м, з порушенням вимог щодо перевірки нотаріусом складу спадкового майна на момент видачі свідоцтва, оскільки, за твердженням позивача, такої прибудови ніколи не існувало.

На погляд позивача, у свідоцтві про право на спадщину за законом від 09 жовтня 2006 року № 2994 нотаріусом допущено помилку у написанні реєстраційних відомостей щодо предмету спадщини, яку успадкувала ОСОБА_2 . Ця помилка не може бути усунута нотаріусом шляхом внесення виправлень, потребує скасування нотаріальної дії та видачі нового свідоцтва про право на спадщину, відповідно до частини третьої статті 1300 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Позивач зазначав, що не має можливості ставити перед нотаріусом питання про скасування свідоцтва ОСОБА_2 , оскільки він не був учасником вчинення відповідної нотаріальної дії. Стверджував, що заінтересована особа має право звертатись до суду з вимогою про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_2 згідно частини першої статті 1301 ЦК України.

Вважав, що доказом відсутності прибудови є те, що у матеріалах інвентарної справи є оціночний акт житлового будинку АДРЕСА_1 від 25 липня 1990 року, у якому на звороті у розділі «Технічний опис конструктивних елементів будівель, визначення ступеню зносу» вказано на існування конструктивних елементів житлового будинку, однак жодних прибудов до даного будинку в акті не зазначено (тобто не було виявлено), про що свідчить порожня (незаповнена) таблиця «Технічний опис прибудов».

Натомість, згідно з реєстраційними відомостями ОСОБА_6 , як забудовник прибудови (площею 23,73 кв. м) вже через 5 днів після складання оціночного акта, а саме 31 липня 1990 року отримав рішення Рахівської міської ради народних депутатів від 31 липня 1990 року НОМЕР_1 про видачу свідоцтва про право власності на добудову до житлового будинку, що на погляд позивача, не відповідає дійсності, адже неможливо за п`ять днів фізично збудувати та здати до експлуатації прибудову, лише цементований фундамент потребує висихання більше двох тижнів, а бетонна «підложка» ще більше, не говорячи про мурування стін та облаштування дерев`яного даху.

З огляду на це позивач вважав, що рішення Рахівської міської ради народних депутатів від 31 липня 1990 року НОМЕР_1 підлягає скасуванню, як незаконне, оскільки не відповідає фактичним обставинам справи, що стали підставою для його прийняття.

У зв`язку з цим вказував, що видане на підставі такого рішення ОСОБА_6 свідоцтво про право особистої власності на прибудову до житлового будинку від 18 лютого 1994 року підлягає скасуванню з причин невідповідності фактичним обставинам дійсної забудови у дворогосподарстві.

Позивач переконував, що нотаріус, що видавав ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за законом, у силу положень 212 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 03 березня 2004 року за № 20/5, мав отримати від ОСОБА_2 технічний паспорт на об`єкт нерухомого майна, що був би підтверджувальним документом факту існування такого об`єкту на момент видачі свідоцтва.

Так само, витяг з реєстру прав власності на нерухоме майно за номером 11336753 від 25 липня 2006 року не міг вважатись достовірним документом, в силу того, що обов`язкової інвентаризації об`єкту бюро технічної інвентаризації перед видачею цього витягу не проводилось.

Крім того, вважав, що відсутність у ОСОБА_6 прав власності на прибудову площею 23,1 кв. м, підтверджується обставинами, встановленими Рахівським районним судом Закарпатської області від 13 травня 2002 року у справі № 2-369/2002 за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_8 про виселення з будинку та вселення. Зокрема, в зазначеному судовому рішенні встановлено, що прибудова в 23,1 кв. м до житлового будинку належить не ОСОБА_8 , а ОСОБА_7 , на підставі договору дарування, укладеного 11 серпня 1990 року між дарувальником ОСОБА_9 та ОСОБА_7 .

Таким чином, ОСОБА_6 (попередній власник, за яким успадкувала майно ОСОБА_2 ), на переконання позивача, ніколи не мав права власності на прибудову. Відтак, прибудова до житлового будинку не могла входити до складу спадщини після смерті ОСОБА_8 та не могла бути успадкованою ОСОБА_2 , у зв`язку з чим рішення державного реєстратора речових прав на майно про державну реєстрацію права власності вважав незаконним.

Крім того, відомості про реєстрацію квартири АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 не відповідають дійсному змісту права власності ОСОБА_2 згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 09 жовтня 2006 року, як правовстановлюючого документу, оскільки про квартиру АДРЕСА_1 навіть не йде мова взагалі.

Позивач ОСОБА_1 зазначав, що про наявність вказаних вище обставин, наведених ним порушень при оформленні речових прав на нерухоме майно, він дізнався у вересні 2017 року, коли за адвокатським запитом отримав доступ до матеріалів інвентарної справи на будинок АДРЕСА_1 .

Підставою для звернення з ознайомленням до бюро технічної інвентаризації був факт самовільного знищення відповідачем ОСОБА_2 частини житлового будинку, що прямо порушує права ОСОБА_1 , як єдиного фактичного мешканця та володільця будинку, у зв`язку з чим просив: 1) скасувати свідоцтво про право на спадщину за законом від 09 жовтня 2006 року, видане на ім`я ОСОБА_2 , посвідчене державним нотаріусом Рахівської державної нотаріальної контори Пріц О. І., зареєстроване в реєстрі за № 2994; 2) визнати незаконним рішення виконавчого комітету Рахівської міської ради народних депутатів про видачу свідоцтва про право власності на прибудову до житлового будинку від 31 липня 1990 року НОМЕР_1; 3) скасувати свідоцтво про право особистої власності на прибудову до житлового будинку від 18 лютого 1994 року НОМЕР_2, видане виконавчим комітетом Рахівської міської ради народних депутатів на прибудову розміром 23,1 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , на ім`я ОСОБА_6 ; 4) визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора Комунального підприємства (далі - КП «Бюро технічної інвентаризації» Рахівської районної ради Губко Т. О. про державну реєстрацію права власності, реєстраційний номер 15510797, номер запису 1178, в книзі № 4 від 08 листопада 2006 року на будинок, прибудову, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 ; 5) визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора КП «Бюро технічної інвентаризації» Рахівської районної ради Губко Т. О. про державну реєстрацію права власності реєстраційний номер 15510640, номер запису 1178, в книзі № 4 від 08 листопада 2006 року на 1/8 частини будинку з надвірними спорудами: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_2 .

Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 21 лютого 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не надано належних і допустимих доказів того, що рішення виконавчого комітету Рахівської міської ради народних депутатів про видачу свідоцтва про право власності на прибудову до житлового будинку від 31 липня 1990 року НОМЕР_1 та свідоцтво про право особистої власності на прибудову до житлового будинку від 18 лютого 1994 року НОМЕР_2 видане виконавчим комітетом Рахівської міської ради народних депутатів на прибудову на АДРЕСА_1 , на ім`я ОСОБА_6 - суперечать актам цивільного законодавства та порушують його цивільні права або інтереси.

Також суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивачем не доведено, що свідоцтво про право на спадщину за законом від 09 жовтня 2006 року, яке видане ОСОБА_2 та первинні документи ОСОБА_6 на підставі яких видано вказане свідоцтво також порушують його права чи охоронювані законом інтереси.

Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскільки ОСОБА_1 не є власником нерухомого майна, державну реєстрацію якого просить скасувати і ним не надано жодних доказів того, що має будь-яке відношення до вказаного майна, тобто у нього відсутні правові підстави для скасування рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно, то позивачем обрано неправильний спосіб захисту порушеного права.

А ще суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивач звернувся до суду із вимогами скасувати рішення Рахівської міської ради та державного реєстратора КП «Бюро технічної інвентаризації» Рахівської районної ради, Губко Т. О. , мотивуючи порушенням останніми його прав, але не визначив їх відповідачами у справі ні при поданні позову, ні шляхом подання відповідного клопотання на підготовчому судовому засіданні, що є окремою підставою для відмови у позові.

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 20 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Змінено мотивувальну частину рішення Рахівського районного суду від 21 лютого 2020 року, а резолютивну частину цього рішення суду залишено без змін.

Приймаючи указану постанову, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про відсутність порушеного права позивача, за захистом якого він звернувся до суду.

Разом з тим, апеляційний суд зазначив, про те, що висновок суду першої інстанції про необхідність залучення державного реєстратора в якості співвідповідача у даній справі - є помилковим та підлягає виключенню з мотивувальної частини рішення.

Також апеляційний суд вказав на те, що висновки суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 у даній справі неправильно обрав спосіб захисту - є помилковими, оскільки за встановленої відсутності порушеного права позивача, відсутній предмет судового захисту, тому такі помилкові висновки також підлягають виключенню з мотивувальної частини рішення

Крім того, апеляційний суд вказав на те, що суд першої інстанції, встановивши відсутність порушеного права позивача, за захистом якого він звернувся до суду, зазначив помилкові висновки про те, що про порушення прав позивач дізнався в процесі розгляду справи № 305/1294/17 з відповідей на адвокатські запити Буришина В. В., які суд вважав поважними причинами пропуску строку позовної давності, а тому дійшов висновку про необхідність виключення таких висновків з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У травні 2021 року представник ОСОБА_1 - Буришин В. В. із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 21 лютого 2020 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 20 квітня 2021 року, в якій, з урахуванням уточнень, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позов ОСОБА_1 у повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:

- не надали належну оцінку тому, що оскільки ОСОБА_2 зруйнувала частину житлового будинку, що належав ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , то з червня 2017 року ОСОБА_1 є єдиним власником будинку, а ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не мають права на реконструкцію цього майна;

- не врахували, що позивач, як єдиний власник житлового будинку, хоче реалізувати своє право на приватизацію прибудинкової земельної ділянки, однак не може цього зробити внаслідок реєстрації речових прав на майно за ОСОБА_2 у державному реєстрі речових прав;

- проігнорували те, що задоволення даного позову дозволить ОСОБА_1 реалізувати його право на житло та право на приватизацію прибудинкової земельної ділянки.

Також у касаційній скарзі заявник вказав на відсутність правового висновку Верховного Суду щодо застосування статей 316, 317, 319, 321, 355, 356, 369, 382 ЦК України у подібних правовідносинах, зокрема, щодо визначення кола осіб, права на житло яких порушене та який спосіб захисту підлягає застосуванню у випадку, коли один зі співвласників житлового будинку здійснив самочинне знищення його частини.

Крім того, заявник заначив про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статей 118, 120, 141 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статей 4, 20, 26 Закону України «Про землеустрій», статті 377 ЦК України під час вирішення питання наявності або відсутності права на земельну ділянку у випадку коли один із співвласників житлового будинку, розташованого на цій земельній ділянці, самовільно зруйнував частину житлового будинку.

Станом на момент розгляду касаційної скарги Верховним Судом відзивів на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - Буришина В. В. не надходило.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 02 червня 2021 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - Буришина В. В. на рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 21 лютого 2020 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 20 квітня 2021 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 20 липня 2021 року (після усунення недоліків касаційної скарги) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - Буришина В. В. з підстав визначених пунктом 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України); витребувано із Рахівського районного суду Закарпатської області матеріали справи № 305/1538/19; надано учасникам справи строк для подання відзиву.

У серпні 2021 року матеріали справи № 305/1538/19 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 є одноосібним власником квартири АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 27 лютого 2006 року за № 672, виданого державним нотаріусом Рахівської державної нотаріальної контори Пріц О. І. (спадкова справа № 263/2005).

Ця квартира позивача складається з двох кімнат, загальна площа становить 73,1 кв. м, житлова площа 39,8 кв. м, що підтверджується інформацією з державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

ОСОБА_1 успадкував зазначену квартиру від своєї матері ОСОБА_5 , якій вона належала в цілому на підставі свідоцтва про право власності від 23 лютого 1994 року, виданого Фондом комунального майна.

Із наявної у матеріалах інвентарної справи заяви ОСОБА_5 від 27 жовтня 1993 року вбачається, що остання просила оформити передачу в приватну власність квартири в цілій частині, яку займає на умовах найму. До цієї заяви було додано довідку про склад сім`ї наймача квартири та займані ними приміщення, з якої слідує, що ОСОБА_5 , як один наймач, займала квартиру АДРЕСА_1 , дата приписки у квартирі 15 січня 1968 року.

Відповідачці ОСОБА_2 належить на праві спільної часткової власності 1/8 частки будинку з надвірними спорудами ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер: 15510640, що стверджується витягом про реєстрацію права власності від 08 листопада 2006 року № 12432521. Згідно з інформацією, що наявна у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відповідачці ОСОБА_2 належить на праві спільної часткової власності 1/8 частки майна, а саме: спарений житловий будинок; квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 97,68 кв. м.

Крім цього, ОСОБА_2 належить на праві власності прибудова (реєстраційний номер майна: 15510797), загальною площею 23,73 кв. м, житловою площею 16,76 кв. м, на АДРЕСА_1 , що стверджується витягом про реєстрацію права власності від 08 листопада 2006 року № 12432250 та інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Підставою виникнення у ОСОБА_2 права власності на вказані два об`єкти нерухомого майна є свідоцтво про право на спадщину за законом від 09 жовтня 2006 року № 2994, згідно якого ОСОБА_2 успадкувала спадкове майно від свого батька ОСОБА_6 . Згідно з вказаним свідоцтвом про право на спадщину за законом від 09 жовтня 2006 року за № 2994, ОСОБА_2 , є спадкоємцем цілої частки (1/1 частка) майна свого батька ОСОБА_6 , а саме:

- прибудови до житлового будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 23,73 кв. м, житловою площею 16,17 кв. м;

- 1/8 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 97,68 кв. м, житловою площею 57,32 кв. м, з надвірними спорудами: 1 - сарай, 2 - вбиральня, 3 - сарай, 4 - вбиральня, 5 - огорожа.

На підставі вказаного свідоцтва про право на спадщину за законом від 09 жовтня 2006 року № 2994 державним реєстратором КП «Бюро технічної інвентаризації» Рахівської районної ради Губко Т. О. 08 листопада 2006 року прийнято рішення про державну реєстрацію права власності (реєстраційний номер 15510797, номер запису 1178, в книзі 4) на прибудову на АДРЕСА_1 , за ОСОБА_2 .

Також на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 09 жовтня 2006 року № 2994 державним реєстратором КП «Бюро технічної інвентаризації» Рахівської районної ради Губко Т. О. 08 листопада 2006 року прийнято рішення про державну реєстрацію права власності (реєстраційний номер 15510640, номер запису 1178, в книзі 4) на 1/8 частки будинку з надвірними спорудами: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_2

ОСОБА_3 є власником 1/8 частини житлового будинку з надвірними спорудами ( АДРЕСА_1 , загальною площею 97,68 кв. м на АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкту 1428805321236), на підставі договору дарування від 27 жовтня 2006 року, укладеного між дарувальником ОСОБА_11 та обдарованим ОСОБА_3 .

Таким чином ОСОБА_1 є одноосібним власником окремого ізольованого об`єкту - квартири АДРЕСА_1 .

Натомість відповідач ОСОБА_2 та третя особа ОСОБА_3 є співвласниками на праві спільної часткової власності (кожен по 1/8 частки) житлового будинку загальною площею 97,68 кв. м, житловою площею 57,32 кв. м, з надвірними спорудами: 1 - сарай, 2 - вбиральня, 3 -сарай, 4 - вбиральня, 5 - огорожа, на АДРЕСА_1 .

Зі змісту свідоцтв про право на спадщину ОСОБА_2 та договору дарування від 27 жовтня 2006 року щодо частки майна ОСОБА_3 , а також із запису у Державному реєстрі прав на нерухоме майно, вбачається, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 належить по 1/8 частини житлового будинку АДРЕСА_1 . Цей будинок є загальною площею 97,68 кв. м, житловою площею 57,32 кв. м, з надвірними спорудами: 1 - сарай, 2 - вбиральня, 3 - сарай, 4 - вбиральня, 5 -огорожа.

З акту обстеження земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , від 30 червня 2017 року, складеного комісією Рахівської міської ради в складі депутатів міської ради Кабаля М. В., Попенка М. М. , Молдавчука В. М. , Штадлера В. В. , провідного спеціаліста із земельних питань Бочкора І. В. та головного інспектора будівельного нагляду інспекційного відділу Управління державної архітектурно-будівельної інспекції України у Закарпатській області Клементєва Я. В. слідує, що комісією здійснено обстеження на місцевості, за результатами якого виявлено, що ОСОБА_2 демонтувала 1/8 частини спареного житлового будинку, а саме належну їй на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_1 .

За встановленими обставинами справи ОСОБА_1 не є суб`єктом права спільної часткової власності на житловий будинок, тобто не має спільної часткової власності на житловий будинок АДРЕСА_1 із відповідачем ОСОБА_2 .

Нормативно-правове обґрунтування

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Також, згідно з положеннями статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Поняття «охоронюваний законом інтерес» міститься в рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 у справі №1-10/2004, згідно з яким поняття «охоронюваний законом інтерес» у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Зокрема, «зміст слова «інтерес» включає: а) увагу до кого-, чого-небудь, зацікавлення кимось, чимось; цікавість, захоплення; б) вагу; значення; в) те, що найбільше цікавить кого-небудь, що становить зміст чиїхось думок і турбот; г) прагнення, потреби; д) те, що йде на користь кому-, чому-небудь, відповідає чиїмось прагненням, потребам; вигоду, користь, зиск»; «законний інтерес відбиває легітимне прагнення свого носія до того, що не заборонено законом, тобто тільки його бажання, мрію, потяг до нього, а отже - й не юридичну, а фактичну (соціальну) можливість. Це прагнення у межах сфери правового регулювання до користування якимсь конкретним матеріальним або нематеріальним благом»; поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в законах України, треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто право на позов має особа, права, свободи або інтереси якої порушені.

Іншими словами, особа не має права звернутися до суду у разі, якщо права, за захистом яких вона звернулася, їй не належать. Така особа є неналежним позивачем і позов її до задоволення не підлягає.

Матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає в з`ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення.

Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно з частиною першою статті 317 цього кодексу власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Частинами першою та другою статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Статтею 321 ЦК України закріплено конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України. Він означає, що право власності є недоторканим, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише відповідно і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 356 ЦК України спільна часткова власність - це власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності.

Згідно з вимогами статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

Частиною першою та шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого у незміненій частині рішення погодився й апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що позивачем не надано належних і допустимих доказів того, що рішення виконавчого комітету Рахівської міської ради народних депутатів про видачу свідоцтва про право власності на прибудову до житлового будинку за від 31 липня 1990 року НОМЕР_1 та свідоцтво про право особистої власності на прибудову до житлового будинку від 18 лютого 1994 року НОМЕР_2 видане виконавчим комітетом Рахівської міської ради народних депутатів на прибудову на АДРЕСА_1 , на ім`я ОСОБА_6 - суперечать актам цивільного законодавства та порушують його цивільні права або інтереси.

Також суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачем не доведено, що свідоцтво про право на спадщину за законом від 09 жовтня 2006 року, яке видане ОСОБА_2 та первинні документи ОСОБА_6 на підставі яких видано вказане свідоцтво також порушують його права чи охоронювані законом інтереси.

Крім того, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивачем, як власником окремої квартири АДРЕСА_1 , не доведено, яке його право має бути відновлене в разі задоволення пред`явлених ним позовних вимог (щодо визнання незаконним рішення виконавчого комітету Рахівської міської ради, скасування свідоцтва про право особистої власності на прибудову до житлового будинку, скасування свідоцтва про право на спадщину за законом відповідача, визнання незаконним та скасування рішень державного реєстратора).

Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд обґрунтовано виходив із того, що висновки суду першої інстанції про необхідність залучення державного реєстратора в якості співвідповідача у даній справі та про те, що ОСОБА_1 неправильно обрав спосіб захисту у даній справі - є помилковими та підлягають виключенню з мотивувальної частини судового рішення.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали належну оцінку тому, що оскільки ОСОБА_2 зруйнувала частину житлового будинку, що належав ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , то з червня 2017 року ОСОБА_1 є єдиним власником будинку; не врахували, що позивач, як єдиний власник житлового будинку, хоче реалізувати своє право на приватизацію прибудинкової земельної ділянки, однак не може цього зробити внаслідок реєстрації речових прав на майно за ОСОБА_2 у державному реєстрі речових прав, є безпідставними, оскільки ґрунтуються на помилковому тлумаченні заявником чинних норм цивільного та земельного законодавства України.

Статтею 346 ЦК України передбачені підстави припинення права власності на майно, яке припиняється у разі: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викупу пам`яток культурної спадщини; примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; звернення стягнення на майно за зобов`язаннями власника; реквізиції; конфіскації; припинення юридичної особи чи смерті власника.

Згідно з положеннями статті 349 ЦК України право власності на майно припиняється в разі його знищення. У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру.

Отже, умовами для припинення права власності на знищене нерухоме, є наявність встановленого факту знищення майна, а також відповідної заяви власника майна про внесення змін до державного реєстру.

Обставина демонтажу ОСОБА_2 належної їй 1/8 частини спареного житлового будинку, не перетворює ОСОБА_1 на єдиного власника будинку АДРЕСА_1 , останній залишається лише власником квартири АДРЕСА_1 .

Аргументи касаційної скарги про відсутність правового висновку Верховного Суду щодо застосування статей 316, 317, 319, 321, 355, 356, 369, 377, 382 ЦК України, статей 118, 120, 141 ЗК України, статей 4, 20, 26 Закону України «Про землеустрій» у подібних правовідносинах, є необґрунтованими оскільки існує стала судова практика щодо питань визнання незаконним рішення органів місцевого самоврядування, скасування свідоцтва про право власності на об`єкт нерухомості, визнання незаконним та скасування рішень державного реєстратора. Зокрема свої висновки у подібних правовідносинах Верховний Суд виклав у постановах: від 17 січня 2019 року у справі № 708/254/18, від 18 березня 2019 року у справі № 263/68/17, від 27 травня 2020 року № 442/2771/17, від 16 вересня 2020 року № 278/657/18 та ін.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували, та не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень.

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - Буришина Віталія Васильовича залишити без задоволення.

Рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 21 лютого 2020 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 20 квітня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний О. В. Ступак