Постанова

від 10.10.2007 по справі 25/336

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

25/336

      КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД       

01025, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                            т. (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 10.10.2007                                                                                           № 25/336

 Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

 головуючого:           Григоровича О.М.

 суддів:              

 за участю секретаря судового засідання:             

 представників сторін:

 позивача:     Буртовий М.В. (дов. від 04.06.07 б/н);

 відповідача: Роздольський І.О. (дов. від 05.12.06 № 2/6671),

 розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державного комітету України з державного матеріального резерву

 на рішення Господарського суду м.Києва від 31.07.2007

 у справі № 25/336  

 за позовом                               Відкритого акціонерного товариства                    "Затишанське хлібоприймальне підприємство"

 до                                                   Державного комітету України з державного матеріального резерву

 про                                                  стягнення 609978,32 грн.,

ВСТАНОВИВ:

 Рішенням Господарського суду міста Києва від 31.07.07 позов задоволений повністю. Стягнуто з Державного комітету України з державного матеріального резерву (далі-відповідач) на користь Відкритого акціонерного товариства „Затишанське хлібоприймальне підприємство” (далі-позивач) 609978, 32 грн. боргу та 6217, 00 грн. судових витрат.

Не погоджуючись з вищевказаним рішенням, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з підстав неповного з'ясування обставин справи, порушення норм матеріального та процесуального права, прийняти нове рішення, яким у задоволені позову відмовити.

Скарга мотивована тим, що висновки суду є помилковими, оскільки строк позовної давності пропущений. Вимоги, заявлені за період понад три роки, є безпідставними. Крім того, майнова відповідальність за операції з матеріальними цінностями державного резерву встановлена ст. 14 Закону  України “Про державний матеріальний резерв”, яка не передбачає відшкодування 3% річних з боку державного органу.

Позивач подав відзив на апеляційну скаргу в якому зазначив, що рішення місцевого суду є законним та обґрунтованим, просить залишити рішення суду без змін, а скаргу без задоволення.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні докази, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вона не підлягають задоволенню з наступних підстав.

01.11.00 між позивачем та відповідачем було укладено договір про відповідальне зберігання № юр-2зб/88-2000,  відповідно до умов якого позивач зобов'язався здійснювати відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву до прийняття у встановленому порядку рішення про відпуск їх з державного резерву, а відповідач згідно з п. 4.2. договору зобов'язався відшкодувати витрати позивача по зберіганню, виходячи з розрахунку 2 грн. 50 коп. (з урахуванням ПДВ) за тонно-місяць зберігання фактичної кількості матеріальних цінностей державного резерву, шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок позивача.

В п. 9 договору сторони передбачали, що договір діє до виконання розпоряджень-нарядів на відпуск матеріальних цінностей державного резерву, що зберігається в повному обсязі.

Позивачем прийнято на відповідальне зберігання зерно, про що свідчать приймальні акти форми Р-16.

Господарським судом першої інстанції встановлено, що позивачем було надано відповідачу послуги по зберіганню зерна, обсяг яких підтверджено належними та допустимими у справі доказами, відповідачем не спростовано.

Згідно ст. 526 Цивільного кодексу України (далі-ЦК України) зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Загальні принципи формування, розміщення, зберігання, використання, поповнення та освіження (поновлення) запасів державного матеріального резерву регулюються Законом України “Про державний матеріальний резерв” № 51/97-ВР від 24.01.97 (далі Закон).

Пункт 3 ст. 7 вказаного Закону встановлює, що фінансування витрат підприємств, установ і організацій, пов'язаних з обслуговуванням і зберіганням, списання збитків від уцінки і природних втрат матеріальних цінностей державного резерву, здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, зокрема коштів, одержаних від позичання матеріальних цінностей державного резерву, а також коштів, одержаних від реалізації розброньованих матеріальних цінностей мобілізаційного резерву.  

Таким чином, спеціальні норми Закону України “Про державний матеріальний резерв” передбачають відшкодування витрат пов'язаних із зберіганням матеріальних цінностей державного резерву у грошовій формі.

Пунктом 7 Порядку відшкодування підприємствам, установам  та організаціям витрат, пов'язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 12.04.02 № 532 передбачено, що відшкодування витрат, пов'язаних із зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, здійснюється виключно на підставі договору, укладеного між Держкомрезервом та відповідальним зберігачем за формою згідно з додатком, за рахунок асигнувань державного бюджету та інших джерел, визначених законодавством.

Вищевказаним договором про відповідальне зберігання передбачено, що відповідач зобов'язаний відшкодувати витрати позивача  по зберіганню, виходячи з розрахунку 2 грн. 50 коп. (з урахуванням ПДВ) за тонно-місяць зберігання фактичної кількості матеріальних цінностей державного резерву, шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок позивача.

Строк проведення розрахунку в договорі відсутній.

За таких умов позивачем було використано положення ст. 530 ЦК України, яка передбачає, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги.

Відповідач оплатив витрати позивача по зберіганню зерна лише частково, внаслідок чого за ним, згідно розрахунку позивача, утворилась заборгованість в сумі 537425, 84 грн. Здійснений позивачем розрахунок позовних вимог відповідачем не спростований.

Відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України боржник, що прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений законом або договором; передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та відсотків річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодування матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належним до сплати кредиторові.

Ухвалою суду від 24.09.07 було зобов'язано сторони провести звірку взаєморозрахунків з складанням відповідного акту, відповідальним за проведення звірки призначено Державний комітет України з державного матеріального резерву.

Однак, вимоги ухвали суду не були виконані.

Відповідач вважає, що вимоги позивача є неправомірними, оскільки не додержані вимоги ст. 257 ЦК України, якою встановлено трьохрічний строк позовної давності для захисту права за позовом особи, право якої порушено.

Посилання відповідача в апеляційній скарзі на пропуск строку позовної давності не приймається колегією суддів до уваги, оскільки відповідач сплатив частину боргу, а тому його дії свідчать про визнання заборгованості, і, як наслідок, переривання перебігу строку позовної давності на підставі ст. 264 ЦК України.

Відповідно до п. 1 ст. 264 ЦК України перебіг позовної  давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після надіслання позивачем листа-претензії з вимогою сплатити борг відповідач вчинив дію, яка свідчить про визнання ним боргу та сплатив частину боргу, що підтверджується платіжним дорученням від 16.12.04 № 3590.

Згідно з  п.п. 3, 4 ст. 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново, а час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується. Отже, перебіг позовної давності розпочинається з 17.12.04, тобто наступним днем за датою сплати відповідачем частини боргу, яка була зарахована в рахунок погашення заборгованості відповідача.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дав належну оцінку обставинам справи, мотивовано визнав позовні вимоги такими, що підлягають задоволенню та прийняв відповідне рішення.

Доводи відповідача в апеляційній скарзі співпадають з викладеними у відзиві на позовну заяву, були розглянуті місцевим господарським судом, мотивовано не прийняті до уваги, а тому не дають підстав для скасування прийнятого у справі судового рішення.

За таких обставин рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.07 відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103-105 Господарського процесуального кодексу України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

 1. Рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.07 у справі №25/336 залишити без змін, а апеляційну скаргу Державного комітету України з державного матеріального резерву – без задоволення.

 2. Матеріали справи №25/336 повернути до Господарського суду міста Києва.      

 Головуючий суддя                                                                      

 Судді                                                                                          

 17.10.07 (відправлено)