Постанова

від 19.05.2022 по справі 536/1123/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

20 травня 2022 року

м. Київ

справа № 536/1123/18

провадження № 61-16329 св 21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І.,

Коломієць Г. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: сільськогосподарський кооператив «Іскра», приватне підприємство «Агрофірма «Недогарська»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 01 червня 2021 року у складі судді Колотієвського О. О. та постанову Полтавського апеляційного суду від 06 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Абрамова П. С.,

Кривчун Т. О., Чумак О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом

до ОСОБА_2 , третя особа - сільськогосподарський кооператив «Іскра» (далі - СК «Іскра»), про визнання договору емфітевзису недійсним.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що він є власником земельної ділянки, площею 1,0140 га, кадастровий номер 5322483800:06:000:0070, розташованої на території Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка з 2012 року була в оренді СК «Іскра», кінцевим бенефіціарним власником якого є ОСОБА_2 .

Вказував, що з урахуванням тяжких життєвих обставин, які вимагали

від нього коштів на лікування, у 2016 році він звернувся до представника орендаря (СК «Іскра»), який запропонував йому виділити кошти у розмірі

30 000,00 грн взамін укладення нового договору оренди належної йому земельної ділянки, але вже на інший строк - 80 років, із чим він погодився.

15 серпня 2016 року ним було підписано договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Вважав, що указаний договір укладений під впливом тяжких обставин і на вкрай невигідних для нього умовах (стаття 233

ЦК України), оскільки отримані за договором емфітевзису кошти є значно менші, аніж якщо він би передав свою земельну ділянку за звичайним договором оренди зі щорічною оплатою. Зазначений договір є кабальним

та вочевидь несправедливим. За відсутності гострої потреби у грошах

він його ніколи б не укладав.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 15 серпня 2016 року, укладений між ним і ОСОБА_2 , предметом якого є право користування земельною ділянкою, площею 1,0140 га, кадастровий номер 5322483800:06:000:0070, яка розташована на території Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, а також стягнути понесені ним судові витрати.

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області

від 13 листопада 2020 року за клопотанням представника відповідача залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, приватне підприємство «Агрофірма «Недогарська».

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області

від 01 червня 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами підстав, передбачених статтею 233 ЦК України, для визнання недійсним договору емфітевзису, зокрема, укладання оспорюваного правочину під впливом тяжких обставин

і на вкрай невигідних для нього умовах.

Посилаючись на існування тяжких обставин, ОСОБА_1 надав виписки

з медичної картки його дружини - ОСОБА_3 (за шість місяців до й сім місяців після укладення оспорюваного правочину), які не містять

ані обставин тяжкості лікування, ані його проведення, а тому самі по собі

не є підтвердженням наявності таких обставин. Також позивачем не надано доказів витрачання коштів (15 000,00 грн), отриманих ним на виконання оспорюваного договору емфітевзису, із вказаною метою.

Районним судом для порівняння невигідних умов і суми також надано оцінку іншим договорам емфітевзису, укладеним у той самий період

із іншими землевласниками, які містять аналогічні умови, у тому числі

й щодо розміру оплати за надану у користування земельну ділянку.

Позивачем не доведено, що умови оспорюваного договору мають дискримінаційні ознаки, є кабальними.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 06 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 01 червня

2021 року - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції вірно з`ясовано фактичні обставини справи та дана їм належна правова оцінка, його висновки підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються на нормах законодавства. Позивач не спростовував презумпцію правомірності оспорюваного правочину (стаття 204 ЦК України) та не довів належними та допустимими доказами у силу положень норм процесуального закону факту вчинення ним договору емфітевзису

під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних для нього умовах (стаття 233 ЦК України). При цьому суд також керувався положеннями статей 203, 215 ЦК України.

Апеляційний суд відхилив доводи заявника апеляційної скарги про відсутність юридичного значення використання ним коштів, отриманих

від укладеного договору емфітевзису, саме на лікування дружини, оскільки позивач повинен був довести вчинення ним оспорюваного правочину виключно для усунення зазначених обставин.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У жовтні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області

від 01 червня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду

від 06 вересня 2021 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення його позову.

Підставами касаційного оскарження судових рішень судів попередніх інстанцій заявник вказує те, що судами застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, а також належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до Верховного Суду

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду

від 20 жовтня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 01 червня

2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 06 вересня

2021 року залишено без руху та надано строк на усунення її недоліків.

У наданий судом строк ОСОБА_1 надіслав матеріали на усунення недоліків касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано цивільну справу № 536/1123/18

із Кременчуцького районного суду Полтавської області. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів. Роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У грудні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не враховано висновки Верховного Суду у подібних справах,

а також не надано належної правової оцінки поданим ним доказам.

Вказує, що лікування дружини з урахуванням операції, післяопераційного догляду та профілактичним лікуванням мало коштувати приблизно 30 000,00 грн, і задля отримання саме такої суми він погодився

на укладення оспорюваного правочину, а тому наведені ним обставини

є тяжкими у розумінні статті 233 ЦК України.

Вважає, що не має юридичного значення, яким чином і в якому розмірі він розпорядився коштами, отриманими на виконання договору емфітевзису, оскільки нагальна необхідність в їх отриманні існувала на час його укладення.

На відмінну від договору оренди земельної ділянки, оспорюваний договір є невигідним для нього, адже орендодавець більш захищений законом, у тому числі в частині розміру орендної плати, яка через свою пов`язаність

із нормативною грошовою оцінкою землі має тенденцію до постійного зростання, у той час як за договором емфітевзису - має сталий характер.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У січні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив від ОСОБА_2 ,

в якому зазначається, що доводи касаційної скарги є безпідставними

та не підлягають задоволенню, оскільки оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Звертаючись до суду з указаним позовом через 2 роки після укладення оспорюваного правочину, ОСОБА_1 фактично стверджує лише про невигідність цього договору для нього особисто порівняно

з умовами оренди, які існують на сьогодні, не надаючи при цьому жодних доказів наявності сукупності обставин, визначених частиною першою

статті 233 ЦК України.

У процесі розгляду справи позивач виклав зовсім інші мотиви

на підтвердження наявності тяжкої обставини, зокрема, хвороба його дружини, що начебто й було підставою для укладення оспорюваного договору емфітевзису. Проте зазначені відомості не можна розцінювати

як докази вчинення позивачем правочину за збігу тяжких обставин

і на вкрай невигідних для нього умовах. При цьому копії виписок з медичної картки його дружини не є належними доказами у розумінні норм

ЦПК України.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального

чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право

в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частин першої та другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Таким способом захисту цивільних прав

та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Статтею 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони

в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до частини першої статті 407 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (далі - землекористувач).

Звертаючись до суду з позовом у цій справі, ОСОБА_1 просив на підставі статті 233 ЦК України визнати недійсним договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 15 серпня 2016 року, вчинений, на його переконання, під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних для нього умовах.

Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені

частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина перша статті 215 ЦК України).

Виходячи із презумпції правомірності правочину (стаття 204 ЦК України, частина третя статті 215 ЦК України) обов`язок доказування недійсності правочину покладається на сторону, яка його оспорює.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати

у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Вказаний правовий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року

у справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18).

Відповідно до частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Правочин, який оспорюється на підставі статті 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини

і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.

Підставами визнання правочину недійсним на підставі статті 233

ЦК України та предметом доказування у справі є: 1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин;

2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах.

Тобто для визнання правочину недійсним на підставі частини першої

статті 233 ЦК України необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в частині першій статті 233

ЦК України сполучника «і», за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов. Встановлена статтею 233 ЦК України підстава недійсності правочину є сукупністю цих двох елементів - відсутність хоча б одного з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання частини першої статті 233 ЦК України.

Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було

би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин

на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме

в момент вчинення правочину. Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства особи, учасника правочину, та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.

Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на вкрай невигідних для себе умовах.

Аналогічні роз`яснення судам викладені у пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних прав про визнання правочинів недійсними».

Виходячи із системного аналізу наведених норм, визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України пов`язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин.

Зазначене відповідає правовим висновкам, викладеним Верховним Судом

у постановах: від 12 березня 2021 року у справі № 295/17488/15-ц, провадження № 61-9960св19, від 29 березня 2021 року у справі

№ 369/13272/18, провадження № 61-19054св20, від 15 листопада 2021 року у справі № 149/1962/20, провадження № 61-11553св21, від 26 січня

2022 року у справі № 368/622/20, провадження № 61-17166св21, що свідчить про сталість судової практики щодо вирішення питання застосування правового механізму, передбаченого статтею 233 ЦК України.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі

і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені

в постановах Верховного Суду.

За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12,

81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися

на припущеннях.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги

чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина перша та друга статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій, на підставі зібраних у справі доказів, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис)

від 15 серпня 2016 року, на підставі статі 233 ЦК України, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що оспорюваний договір укладений під впливом тяжкої для нього обставини (хвороби його дружини) і на вкрай невигідних для нього умовах, чим друга сторона правочину скористалася.

Верховний Суд погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій та зауважує, що позивач, який оспорює правочин, мав довести,

що за відсутності тяжкої обставини (хвороби) правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах, так як процесуальний обов`язок доказування покладено саме на позивача (статті 12, 81 ЦПК України).

Верховний Суд відхиляє посилання касаційної скарги про доведеність ним факту існування тяжкої обставини (хвороби дружини, через що у нього виникла гостра потреба у грошових коштах на операцію останньої), оскільки суди попередніх інстанцій, надаючи оцінку вказаним твердженням, зазначили, що виписки з медичної картки амбулаторного хворого ОСОБА_3 (дружини позивача) не є достатніми доказами на підтвердження існування тяжкої хвороби, що існувала на момент укладення позивачем оспорюваної угоди, тоді як інших доказів наявності сукупності двох взаємопов`язаних умов: тяжкої обставини, під впливом якої особа вчинила правочин

та вчинення такого правочину на вкрай невигідних умовах, матеріали справи не містять.

Крім цього, ОСОБА_1 за вимогами статті 233 ЦК України повинен обґрунтовувати саме обтяжливість певних умов оспорюваного ним договору, а не його «невигідність» у порівнянні із іншими видами договорів, які він міг би укласти, але не уклав.

Не заслуговують на увагу й доводи касаційної скарги щодо неврахування судами відповідної судової практики Верховного Суду, оскільки висновки

у наведених заявником постановах не суперечать висновкам, яких дійшли суди попередніх інстанцій у справі, яка переглядається.

У силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судами попередніх інстанцій всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, є ідентичними доводам, викладеним у позовній заяві та апеляційній скарзі, їм уже надавалася оцінка судами, а тому вони не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують,

на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат немає.

Керуючись статтями 141, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 01 червня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 06 вересня

2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Д. Д. Луспеник

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць