Постанова

від 08.06.2022 по справі 553/2298/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

09 червня 2022 року

м. Київ

справа № 553/2298/18

провадження № 61-986св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Північно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Суми), ОСОБА_3 ,

третя особа - приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Колотілов О. М.

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми), ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Колотілов О. М., про визнання шлюбного договору недійсним та визнання права власності на частку у нерухомому майні

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Полтавського апеляційного суду від 09 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Хіль Л. М., Гальонкіна С. А., Кузнєцової О. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

1.Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати недійсним шлюбний договір від 15 вересня 2015 року № 3120, укладений між нею і ОСОБА_2 .

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначала, що 28 серпня 1976 року між нею і ОСОБА_2 зареєстровано шлюб, в якому народилися діти ОСОБА_3 і ОСОБА_4 .

За час шлюбу був збудований житловий будинок з господарськими будівлями на АДРЕСА_1 та придбана квартира АДРЕСА_2 , право власності на це майно зареєстроване на ім`я чоловіка.

У 2018 році зі слів чоловіка їй стало відомо, що 15 вересня 2015 року, крім інших документів, вона підписала шлюбний договір, згідно з яким відмовилась від майнових прав на зазначену квартиру, придбану нібито після укладення шлюбного договору.

Шлюбний договір позивач не вважає чинним, оскільки його зміст суперечить частині п`ятій статті 93 СК України.

У пункті 2.2 шлюбного договору зазначено, що квартира придбана за особисті кошти ОСОБА_2 , що є завідомо неправдивим, адже відповідач ніколи ніде не працював, не мав доходу, кошти на придбання спірної квартири належать її батькам, які продали свою квартиру.

Укладення шлюбного договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, а також не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що відповідно до статті 215 ЦК України є підставою для визнання його недійсним.

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 подала до суду заяву про збільшення позовних вимог, в якій просила визнати за нею право власності на 4/9 частини житлового будинку з господарськими будівлями, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , у складі житлового будинку літ. «А-1», загальною площею 96,9 кв. м, житловою площею 43,8 кв. м, літньої кухні літ. «Б», сараю літ. «В», гаража літ. «А-3», огорожі № 1; визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 .

ОСОБА_1 зазначала, що житловий будинок з господарськими будівлями збудований подружжям у період шлюбу. На підставі рішення виконкому Ленінської районної ради від 20 жовтня 1998 року № 399 її чоловіку видане свідоцтво від 23 листопада 1998 року № 94 на право особистої власності на житловий будинок. У КП ПБТІ «Інвентаризатор» право власності зареєстроване 25 листопада 1998 року за реєстровим номером 19000. До складу будинковолодіння входять: житловий будинок літ. «А-1», літня кухня літ. «Б»; сарай літ. «В», гараж літ. «А-3», огорожа № 1. В подальшому за її згодою 1/9 частина житлового будинку з відповідною частиною будівель та споруд була подарована їхній доньці ОСОБА_3 , що підтверджується договором дарування від 23 грудня 2005 року, посвідченим приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Соляник А. В. Крім того, 15 вересня 2015 року за договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Колотіловим О. М., вони придбали квартиру АДРЕСА_2 . Оскільки вказане нерухоме майно набуте нею та відповідачем за час шлюбу, за спільні трудові та грошові затрати, то воно є об`єктом спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

Ураховуючи наведене, позивач вважає, що за нею має бути визнане право власності на 1/2 частину зазначеного майна, відповідно до частини першої статті 70 СК України. Вартість зазначеного майна їй на цей час не відома, вона не може провести його оцінку, оскільки відповідач утримує у себе технічну документацію та не дає їй доступу до будинку.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Ленінський районний суд м. Полтави рішенням від 31 серпня 2021 року позов задовольнив. Визнав недійсним шлюбний договір від 15 вересня 2015 року № 3120, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 . Визнав за ОСОБА_1 право власності на 4/9 частини житлового будинку з господарськими будівлями за адресою: АДРЕСА_1 , у складі житлового будинку літ. «А-1» (загальною площею 96,9 кв. м, житловою площею 43,8 кв. м), літньої кухні літ. «Б», сараю літ. «В», гаража літ. «А-3», огорожі № 1. Визнав за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 . Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 9 215,60 грн та витрати на правову допомогу в розмірі 4 000,00 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що шлюбний договір укладений на майбутнє, оскільки квартира, зазначена у шлюбному договорі, буде придбана тільки після його підписання, тому укладення такого договору спрямоване не на реальне настання правових наслідків, а на позбавлення права власності іншого з подружжя на частку у спільному майні, чим будуть порушені права позивача. Крім того, пункт 2.2 шлюбного договору не відповідає вимогам чинного законодавства, а саме прямо суперечить статтям 93, 97 СК України. Квартира АДРЕСА_2 придбана під час шлюбу, тому вона є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу.

Житловий будинок з господарськими будівлями, що за адресою: АДРЕСА_1 , належить ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності, і розмір часток кожного з подружжя у цьому майні є рівним, це майно придбано подружжям за час перебування у шлюбі за спільні кошти, діючи в інтересах їхньої сім`ї.

Короткий зміст рішення апеляційного суду

Полтавський апеляційний суд постановою від 09 грудня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив. Рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 31 серпня 2021 року скасував в частині позовних вимог про визнання шлюбного договору недійсним, визнання права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 , а також розподілу судових витрат та в цій частині ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив. Судові витрати ОСОБА_1 за подання позову в розмірі 3 034,16 грн компенсував за рахунок держави в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в розмірі 2 296,00 грн. Стягнув з ОСОБА_1 на користь держави витрати за подання апеляційної скарги в розмірі 4 434,96 грн. В іншій частині рішення суду залишив без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що сторони підтвердили, що вони усвідомлювали значення своїх дій і могли керувати ними, розуміли природу шлюбного договору, свої права та обов`язки за договором; при укладенні договору відсутній будь-який обман чи інше приховування фактів, які мали б істотне значення та були свідомо приховані ними; договір укладено на вигідних для них умовах і не є результатом впливу тяжких для сторін обставин; договір вчинено з наміром створення відповідних правових наслідків (не є фіктивним), та не приховує інший правочин. Оскільки шлюбним договором від 15 вересня 2015 року передбачено, що квартира АДРЕСА_2 є особистою приватною власністю ОСОБА_2 та не підлягає поділу, тому вона не є спільним сумісним майном подружжя.

Рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог щодо визнання права власності на 4/9 частини спірного будинку в апеляційному порядку не оскаржувалося, тому не було предметом апеляційного перегляду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзивів на неї, їх узагальнені аргументи

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду 15 січня 2022 року, ОСОБА_1 просить скасувати постанову Полтавського апеляційного суду від 09 грудня 2021 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 606/1636/18, від 29 липня 2020 року у справі № 127/16354/17, від 25 листопада 2020 року у справі № 201/4255/16, від 09 жовтня 2019 року у справі № 713/1964/16, від 28 квітня 2021 року у справі № 320/3970/18, від 26 лютого 2020 року у справі № 755/19197/18.

На обґрунтування касаційної скарги заявник зазначає, що оскаржуване судове рішення є незаконним, ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права.

Суд апеляційної інстанції позбавив її права власності на об`єкт нерухомого майна, що придбавався за спільні кошти подружжя. Апеляційний суд не врахував того, що її волевиявлення як учасника правочину не було вільним і не відповідало її внутрішній волі. Правочин у вигляді шлюбного договору не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним з її сторони. Зі сторони відповідача був застосований до неї психологічний тиск, її введено в оману щодо природи правочину та його змісту. Більше того, вказаний правочин було укладено на вкрай не вигідних для неї умовах, адже як станом на 2015 рік, так і станом на сьогодні вона не забезпечена жодним іншим житлом, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна. Вона змушена проживати зі своїм сином ОСОБА_4 та його сім`єю.

Після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції відповідач не допускає її до спірного будинку, чим порушує її право власності та одночасно забороняє проживати в спірній квартирі. Спірна квартира була придбана за спільні кошти подружжя і не може бути особистою власністю відповідача, оскільки вказане порушує її конституційні права на володіння, користування та розпорядження майном.

В матеріалах справи немає належних та допустимих доказів походження коштів на придбання спірної квартири, зокрема доказів того, що на придбання квартири були витрачені особисті кошти відповідача ОСОБА_2 .

Оскаржуваний правочин запровадив дискримінаційну умову про безумовне передання усього майна одному із подружжя, що не було враховано судом апеляційної інстанції.

04 квітня 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив приватного нотаріуса Полтавського міського нотаріального округу Колотілова О. М. на касаційну скаргу, який мотивований тим, що касаційна скарга є необґрунтованою, рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим.

Шлюбний договір від 15 вересня 2015 року, реєстровий номер 3120, посвідчено відповідно до Закону України «Про нотаріат», ЦК і СК України, Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (із змінами і доповненнями). З дати посвідчення правочину до дати відкриття провадження судом першої інстанції минуло більше трьох років. За цей період жодна зі сторін для внесення змін чи доповнень до зазначеного шлюбного договору до нотаріуса не зверталась.

До вчинення правочину він встановив осіб, які звернулися за вчиненням правочину, визначив обсяг їх цивільної дієздатності, встановив волевиявлення та дійсні наміри сторін, умови та правові наслідки, про що зазначено і в тексті договору та про що свідчать особисті підписи сторін на правочині.

Умови шлюбного договору містять взаємні права та обов`язки сторін. При його укладенні сторони були попередньо ознайомлені з наслідками вчинюваної нотаріальної дії, в тому числі з вимогами цивільного законодавства щодо недійсності угод, розуміли значення та умови цього правочину, підтвердили дійсність намірів при його укладенні і те, що він не носить характеру уявного, удаваного тощо, та те, що він укладається на засадах взаємоповаги один до одного.

08 квітня 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу, який мотивований тим, що касаційна скарга є необґрунтованою, рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не відповідають дійсності твердження заявника щодо перешкод, які він нібито створює для неї у володінні та користуванні житловим будинком, ОСОБА_1 забезпечена власним житлом і не проживає в ньому з особистих міркувань.

Суд апеляційної інстанції правильно застосував СК України та правові висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду в частині поняття спільної сумісної власності подружжя та його особливості в сукупності з матеріалами справи; правильний зробив висновок про те, що шлюбний договір укладено на вигідних для них обох умовах, і його укладення не є результатом впливу тяжких для сторін обставин.

24 травня 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) на касаційну скаргу, який мотивований тим, що касаційна скарга є необґрунтованою, рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Північно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Суми) не перебувало у цивільних правовідносинах з позивачем та не вчиняло жодних дій чи бездіяльності щодо предмета спору, а тому немає підстав для задоволення скарги в частині вимог до Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми).

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 08 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

14 квітня 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

28 серпня 1976 року між сторонами укладено шлюб, в якому народилися діти ОСОБА_3 і ОСОБА_4 .

Згідно зі свідоцтвом про право особистої власності на житловий будинок від 23 листопада 1998 року № 94, виданим виконкомом міської ради народних депутатів, ОСОБА_2 на праві особистої власності належить житловий будинок на АДРЕСА_1 ..

15 вересня 2015 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , які попередньо ознайомлені нотаріусом із загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину, повністю усвідомлюючи значення своїх дій та згідно з вільним волевиявленням, яке відповідає внутрішній волі сторін цього правочину, розуміючи його природу, а також свої права та обов`язки за договором, перебуваючи у зареєстрованому шлюбі з 28 серпня 1976 року та маючи на меті урегулювання майнових відносин між собою і визначення взаємних майнових прав та обов`язків, на засадах взаємоповаги один до одного уклали шлюбний договір.

Пунктом 2.2 шлюбного договору визначено, що квартира АДРЕСА_2 буде придбана за особисті кошти ОСОБА_2 та буде його особистою приватною власністю.

Цього ж дня, 15 вересня 2015 року, приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Колотілов О. М. посвідчив договір купівлі-продажу між ОСОБА_6 і ОСОБА_2 , за умовами якого ОСОБА_2 придбав квартиру АДРЕСА_2 , житловою площею 40,6 кв. м, загальною площею 64,8 кв. м. У договорі зазначено, що ОСОБА_2 діє на підставі шлюбного договору, посвідченого 15 вересня 2015 року.

15 вересня 2015 року ОСОБА_2 склав заповіт, яким на випадок своєї смерті заповів належну йому квартиру АДРЕСА_2 ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Заповіт зареєстрований в Спадкову реєстрі 15 вересня 2015 року за № 57938672.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не

підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Частинами першою, дев`ятою статті 7 СК України встановлено, що сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства.

Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками (частина друга статті 7 СК України).

Договір, в тому числі шлюбний, насамперед, є категорією цивільного права, і відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

У частині третій статті 6 ЦК України передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.

Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Таким чином, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає зі змісту акта законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених ЦК України (стаття 103 СК України).

Виходячи зі змісту статей 9, 103 СК України, статей 203, 215 ЦК України, підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу. Частинами другою, третьою та п`ятою статті 97 СК України встановлено, що сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

Отже, укладення шлюбного договору, який містить умову про непоширення на майно, набуте подружжям за час шлюбу, положень статті 60 СК України, не можна кваліфікувати як порушення заборони передання за шлюбним договором у власність одному з подружжя нерухомого майна та іншого майна, право на яке підлягає державній реєстрації.

Частинами четвертою, п`ятою статті 93 СК України передбачено обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Отже, окрім загальних вимог щодо дійсності правочинів, встановлених ЦК України, частини четверта та п`ята статті 93 СК України встановлюють спеціальні обмеження щодо можливих умов шлюбного договору.

Положення частини п`ятої статті 93 СК України має тлумачитись як таке, що стосується лише майна, яке на праві особистої приватної власності повністю належало одному з подружжя й передається за шлюбним договором в особисту приватну власність іншому з подружжя.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що свобода договору у регулюванні майнових відносин між подружжям є істотно обмеженою. Такі сторони не вправі у договорах між собою визначати такі умови, реалізація яких призводитиме до істотного дисбалансу між правами та обов`язками кожного із подружжя.

Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України, і ці докази повинні бути оцінені судом відповідно до норм цивільного процесуального права.

Схожий за змістом висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-230цс14.

Суди встановили, що пункт 2.2 оспорюваного правочину визначає, що особистою приватною власністю кожного із подружжя є:

а) майно (в тому числі грошові кошти), набуте чоловіком або дружиною до шлюбу;

б) майно (в тому числі грошові кошти), набуте чоловіком або дружиною за час шлюбу, але на підставі договору дарування або у порядку спадкування;

в) майно, набуте чоловіком або дружиною за час шлюбу, але за кошти, що належали кожному із них особисто.

З огляду на викладене, особистою приватною власністю чоловіка буде вважатися квартира АДРЕСА_2 , яку він буде купувати за свої кошти після укладення цього шлюбного договору.

Ураховуючи наведене, умова шлюбного договору про непоширення на спірну квартиру положень статті 60 СК України прямо дозволена законом (частина друга статті 97 СК України), тому сама по собі жодним чином не може свідчити про порушення таким шлюбним договором прав іншого з подружжя.

Згідно з частиною третьою статті 12, статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а саме доказування не може гуртуватися на припущеннях.

Встановивши, що за умовами шлюбного договору не передається у власність одному із подружжя нерухоме майно, право на яке підлягає державній реєстрації, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що умови шлюбного договору не суперечать частині п`ятій статті 93 СК України, адже цим договором сторони встановили правовий режим майна, право власності на яке вже було зареєстровано за кожною із сторін, а також на майно, яке буде набуте ними в майбутньому.

Сторони правочину в договорі підтвердили, що вони усвідомлювали значення своїх дій та згідно з вільним волевиявленням, яке відповідало їх внутрішній волі як сторін правочину, розуміючи його природу, а також свої права та обов`язки за договором, перебуваючи у зареєстрованому шлюбі та маючи на меті урегулювання майнових відносин між собою і визначення взаємних прав та обов`язків, на засадах взаємоповаги один до одного, уклали цей договір. При укладенні договору відсутній будь-який обман чи інше приховування фактів, які мали б істотне значення та були свідомо приховані ними; договір не є результатом впливу тяжких для сторін обставин; договір вчинено з наміром створення відповідних правових наслідків (не є фіктивним), та він не приховує інший правочин.

Ураховуючи, що правовідносини сторін і правовий режим спірної квартири урегульовано шлюбним договором, апеляційний суд обґрунтовано застосував до вимоги щодо поділу цієї квартири норми шлюбного договору, а не загальні норми СК України.

Висновки апеляційного суду у цій справі не суперечать висновкам викладеним у постановах Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 606/1636/18, від 29 липня 2020 року у справі № 127/16354/17, від 25 листопада 2020 року у справі № 201/4255/16, від 09 жовтня 2019 року у справі № 713/1964/16, від 28 квітня 2021 року у справі № 320/3970/18, від 26 лютого 2020 року у справі № 755/19197/18.

Аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не врахував, що її волевиявлення як учасника правочину не було вільним і не відповідало її внутрішній волі; правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним з її сторони; зі сторони відповідача був застосований до неї психологічний тиск, її введено в оману щодо природи правочину та його змісту, спростовуються встановленими судом фактичними обставинами справи, яким апеляційний суд надав відповідну правову оцінку, зводяться до необхідності переоцінки цих обставин, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду (стаття 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги про те, що оскаржуваний правочин запровадив дискримінаційну умову про безумовне передання усього майна одному із подружжя, що не було враховано судом апеляційної інстанції, спростовуються умовами шлюбного договору.

Аргументи позивача щодо вкрай невигідних для неї умов при підписанні оспорюваного правочину, адже вона не забезпечена жодним іншим житлом, спростовуються рішенням суду першої інстанції, ухваленим у цій справі, яке відповідач не оскаржував в апеляційному порядку і яким за нею визнано право власності на частину будинку, придбаного в шлюбі.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і в процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків апеляційного суду.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови апеляційного суду - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 09 грудня 2021 року залишити без змін.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко

М. Ю. Тітов