Рішення

від 09.06.2022 по справі 553/2792/18

ЛЕНІНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ПОЛТАВИ

Ленінський районний суд м.Полтави

Справа № 553/2792/18

Провадження № 2/553/15/2022

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

10.06.2022м. Полтава

Ленінський районний суд м. Полтави в складі:

головуючого судді - Новака Ю.Д.,

при секретарі - Каленіченко В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Полтаві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, -

В С Т А Н О В И В :

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, в якому просив з урахуванням заяви від 07.02.2019 року - визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 як на частку в спільній сумісній власності подружжя.

Відповідач ОСОБА_2 подала до суду зустрічний позов, в якому просила про поділ спільного майна подружжя предметом якого є поділ земельної ділянки площею 0,25 га, яка надана для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий № 5324083911:11:001:0109.

18.02.2019 представником позивача ОСОБА_1 надано відзив на зустрічний позов ОСОБА_2 , в якому просили відмовити у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 в повному обсязі.

Позивач за первісним позовом в судовому засіданні просив задовольнити позовні вимоги повністю посилаючись на обставини викладені в позові, у задоволенні зустрічного позову просив відмовити повністю через його безпідставність та необгрунтованість.

Відповідач за первісним - позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 будучи належним чином повідомленою про дату час та місце судового засідання, неодноразово до суду не з`явилася, направляла неодноразово заяви про відкладення судового засідання, проте судом її неявка визнана неповажною.

Суд, заслухавши позивача за первісним позовом по справі, дослідивши матеріали справи та докази які знаходяться в ній, приходить до наступного.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

За змістом ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Згідно ст. 10-13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов"язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов"язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов"язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об"єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Статтею 18 ЦПК України встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

У відповідності до ст. ст. 76-83 ЦПК України- доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов"язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов"язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.

У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Згідно положень пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», - рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша статті 213 ЦПК). Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до частини четвертої статті 8 ЦПК норми, що мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз`яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя". Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Судом встановлено, що з 29 вересня 2007 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб від 29.09.2007 року серії НОМЕР_1 (т.1, а.с.8).

Рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 16 травня 2019 року шлюб між сторонами було розірвано.

11 липня 2012 року було укладено нотаріально посвідчений договір між ОСОБА_2 та ТОВ «Полтавтрансбуд-Інвест» купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 . Згідно пункту 3 договору продаж квартири проводився за домовленістю між сторонами за 370 711,92 грн., які були отримані продавцем від покупця до підписання цього договору в повному розмірі (т.1, а.с.9-10).

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція статті 60 СК України передбачає застосування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/1 5-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, від 22 лютого 2021 року у справі № 264/2232/19 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Згідно вимог статей 12, 13, 81 ЦПК України обов`язок доказування та подання доказів покладається на сторони, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина друга статті 77 ЦПК України).

Статтею 89 ЦПК України на суд покладено обов`язок оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Відповідно до статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя . Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

За правилами частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до частин першої, третьої-п`ятої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Крім того постановою Полтавського апеляційного суду від 09.11.2021 року по справі №553/2152/19 (т.2, а.с.3-7), судом апеляційної інстанції встановлено, що як вбачається зі змісту договору купівлі-продажу квартири від 11 липня 2012 року, даний договір було укладеного за нотаріально посвідченою згодою другого з подружжя - ОСОБА_1 , про придбання квартири в особисту приватну власність при посвідченні даного договору позивачка нотаріусу не повідомляла, не просила визначити статус вказаного майна, як належного їй особисто, при тому, що нотаріусом сторонам було роз`яснено зміст статті 65 СК України щодо порядку розпоряджання спільним сумісним майном подружжя.

Внесення ОСОБА_2 коштів за квартиру до підписання договору купівлі-продажу 11 липня 2012 року не свідчить про її особисте приватне право на спірне нерухоме майно, оскільки договір про резервування квартири від 04 травня 2011 року, придбання цінних паперів ТОВ «Полтавтрансбуд-Інвест» та договір щодо передачі замовником пакету облігацій виконавцю 11 липня 2012 року були укладені під час шлюбу сторін та спрямовані на придбання спірної квартири.

Як встановлено постановою Полтавського апеляційного суду від 09.11.2021 року по справі №553/2152/19 (Номер провадження 22-з/814/125/21)(т.2, а.с.3-7), реєстрація права на майно, придбане під час шлюбу, лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Набуття майна за час перебування у шлюбі створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності, тобто, ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.

Відомостями, які містяться у договорі купівлі-продажу квартири від 11 липня 2012 року, підтверджується, що спірне нерухоме майно придбано за кошти, які є спільною сумісною власністю подружжя, проте заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя про те, що річ була куплена на її особисті кошти, не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

Під час укладення договору купівлі-продажу квартири ОСОБА_2 не заперечувала щодо обставин, викладених в заяві її чоловіком ОСОБА_1 , зокрема, що гроші, які витрачаються на придбання вказаної нерухомості, є спільною сумісною власністю подружжя, а придбана нерухомість також буде об`єктом спільної сумісної власності як така, що набувається ними під час шлюбу.

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпорядження спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.

Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України. Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Частинами 1, 2 ст.70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або у позасудовому порядку.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 368 ЦК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

А тому, з урахуванням наданих суду сторонами по справі доказів, висновків викладених у постанові Полтавського апеляційного суду від 09.11.2021 року по справі №553/2152/18 (т.2, а.с.3-7), суд приходить до висновку, що первісний позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню, а саме: визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 як на частку в спільній сумісній власності подружжя.

Відносно зустрічного цивільного позову ОСОБА_2 , в якому остання просила суд визнати земельну ділянку площею 0,25 га, розташовану по АДРЕСА_3 , кадастровий номер 5324083911:11:001:0109 спільною сумісною вартістю подружжя, та розподілити спільне майно по Ѕ за кожним із подружжя, суд виходить із наступного.

Спірна земельна ділянка була набута ОСОБА_1 в період шлюбу з ОСОБА_2 , а саме - 11.09.2008р. та до цього часу перебуває в його власності.

З 1 січня 2002 р. до 2 травня 2009 р. відповідно до статті 125 ЗК України право користування земельною ділянкою виникало після одержання її власником або землекористувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування або укладення договору оренди, їх державної реєстрації та встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).

З державного акта на право власності на спірну земельну ділянку, що виданий на ім`я ОСОБА_1 вбачається, що він зареєстрований 11.09.2008р., а тому право власності на спірну земельну ділянку набуто ОСОБА_1 - 11.09.2008р.

Відповідно до ч.1 ст.81 ЗК України в редакції чинній на момент набуття права власності встановлено, що громадяни України набувають право власності на земельні ділянки на підставі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;

в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

г) прийняття спадщини;

ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їй земельної частки (паю).

З державного акту на право власності на спірну земельну ділянку, що виданий на ім`я ОСОБА_1 вбачається, що спірна земельна ділянка передана у власність на підставі рішення 20 сесії 5 скликання Микільської сільської ради від 27.06.2008р.

У відповідь на адвокатський запит до Микільської сільської ради від 11.02.2019 р. щодо підстав набуття у власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки повідомлено, що земельна Ділянка , кадастровий № 5324083911:11:001:0109, площею 0.25 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 набута у власність

ОСОБА_1 на підставі рішення 20 сесії 5 скликання Микільської сільської ради від 27.06.2008 p. в межах норм безоплатної приватизації, в порядку встановленому п. в ч.3 ст.116 ЗК України.

Відповідно до роз`яснень, наданих у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16 квітня 2004 року № 7 (зі змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України від 19 березня 2010 року № 2) земельна ділянка, одержана громадянином в період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду.

Право на приватизацію земельної ділянки в межах норм безоплатної приватизації є особистим майновим правом особи, гарантованим земельним законодавством України. Це право тісно пов`язане з особою і реалізується нею особисто. Не допускається приватизація земельної ділянки на користь інших осіб чи відступлення права на і приватизацію земельної ділянки. Таке право мають кожен із членів подружжя та можуть реалізувати його незалежно один від одного.

Реалізація одним із членів подружжя права на приватизацію в межах норм безоплатної приватизації не позбавляє права іншого з членів подружжя скористатись своїм правом на безоплатну приватизацію. Тобто, безоплатна приватизація здійснюється кожним з членів подружжя особисто, незалежно один від одного й поза будь-яким зв`язком із сімейними відносинами. Якщо особа скористалася своїм правом, на безоплатну передачу їй вказаної земельної ділянки в межах норм, встановлених статтею 116 Земельного кодексу України, то по даному виду використання вона не зможе більше набути земельну ділянку в порядку безоплатної передачі.

Тільки Законом України № 2913 VI від 11.01.2011 року «Про внесення змін до статті 61 Сімейного кодексу України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя», який набрав чинності 09.02.2011 року, статтю 61 Сімейного кодексу України було доповнено частиною 5, згідно до якої об`єктом права спільної сумісної власності подружжя слід вважати житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового Фонду, та земельну ділянку, набуту внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації.

Статтею 5 ЦК України встановлено, що акти Цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ним чинності. При цьому частиною 2 ст. 5 ЦК України передбачено, що акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

Отже, спірна земельна ділянка, яка набута у власність - 11.09.2008 р., є особистою приватною власністю ОСОБА_1 .

Набуття прав на земельні ділянки окрім норм сімейного права регулюється нормами Земельного кодексу України як спеціального нормативно правового акту, що регулює відносини з приводу особливого виду майна - землі.

Відповідно до ч. 4 ст. 86 ЗК України, право спільної власності на землю посвідчується державним актом на право власності на землю.

Постановою Кабінету Міністрів України від 2 квітні 2002 року №449 «Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою» затверджено форму державного акта на право власності на земельну ділянку.

В даному акті міститься зазначення, що у разі виникнення права спільної власності на земельну ділянку до акта додається список її співвласників.

Державний акт на право власності на земельну ділянку, який виданий на ім`я ОСОБА_1 та посвідчує його право власності на спірну ділянку не містить ніякого списку співвласників. Єдиним власником спірної ділянки є - ОСОБА_1 .

З матеріалів справи вбачається, що земельна ділянка кадастровий номер:5324083911:11:001:0109, площею 0, 25 га в АДРЕСА_3 була набута ОСОБА_1 у власність в межах норм безоплатної приватизації, в порядку встановленому ч.3 ст.116 ЗК України, про що 11.09.2008 року був виданий Державний акт на право власності на земельну ділянку.

Відповідно до п.5 ч.1 ст.57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Суд враховує, що Законом України від 11 січня 2011 року № 2913-VI «Про внесення змін до статті 61 Сімейного кодексу України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя», який набрав чинності 8 лютого 2011 року, земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, в тому числі приватизації, була віднесена до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Законом України від 17 травня 2012 року № 4766-VI «Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини/ чоловіка», який набрав чинності з 13 червня 2012 року, режим майна подружжя, набутого внаслідок приватизації, було змінено.

Частину 5 ст. 61 СК України було виключено.

З урахуванням цього, отримання ОСОБА_1 земельної ділянки у власність у порядку приватизації до періоду дії змін до ст.61 СК України, земельна ділянка не є об`єктом спільної сумісної власності і не може бути предметом розподілу, як спільного майна подружжя.

Нормою ч.1 ст.87 Земельного кодексу України в редакції чинній на момент набуття права власності встановлено, що право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає:

а) при добровільному об`єднанні власниками належних їм земельних ділянок;

б) при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами;

в) при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами;

г) за рішенням суду. Норма не підлягає розширеному тлумаченню та визначає вичерпний перелік підстав виникнення права спільної власності на землю. При цьому, перебування у шлюбі не є підставою виникнення права спільної часткової власності на земельну ділянку.

Наведене підтверджує незаконність претензій другого із членів подружжя на спірну земельну ділянку та виключне право власності на неї у особи, яка і її приватизувала.

Відповідно до статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно п.18-2 постанови ВСУ «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16 квітня 2004 року №7 вбачається, що відповідно до положень статей 81, 116 ЗК (2768-14) окрема земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду.

Виходячи із вищевикладеного, суд приходить до висновку, що позовні вимоги зустрічного позову ОСОБА_2 не підлягають задоволенню і у їх задоволенні суд вважає за необхідне відмовити.

Порядок розподілу судових витрат між сторонами визначено нормами ст. 141 ЦПК України.

Частиною 1 ст. 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У зв`язку з задоволенням позовних вимог з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача ОСОБА_1 підлягають стягненню понесені ним та документально підтверджені судові витрати пов`язані зі сплатою судового збору в розмірі 3356,26 грн.

Керуючись ст.ст.60, 63, 65, 69, 70, 71, 74 СК України, статтями 13,16, 183, 316, 317, 319, 328, 355, 364, 368, 369, 370 ЦК України, ст.ст. 4, 5, 81, 83, 141, 259,265, 268, 273 ЦПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя - задовольнити.

Визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 як на частку в спільній сумісній власності подружжя.

Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 судові витрати пов`язані із сплатою судового збору у сумі 3356,26 грн.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до Полтавського апеляційного суду через Ленінський районний суд м. Полтави шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга подається учасниками справи через відповідний суд, а матеріали справи витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Повний текст рішення виготовлено 20.06.2022 р.

Суддя Ленінського районного суду м. ПолтавиЮ. Д. Новак