Постанова

від 06.06.2022 по справі 368/953/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа №368/953/19

Апеляційне провадження

№ 22-ц/824/5810/2022

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

7 червня 2022 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Рейнарт І.М.

суддів Кирилюк Г.М., Семенюк Т.А.

при секретарі Баллі Л.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 14 грудня 2021 року (суддя Кириченко В.І.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Кагарлицька міська рада про визнання недійсним та скасування заповіту,

встановив:

у серпні 2019 року позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним та скасування заповіту від 21 березня 2019 року, номер у спадковому реєстрі 63936966, номер в реєстрації нотаріальних дій 273, бланк ННТ 956519.

Мотивуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько - ОСОБА_3 , який мав двох синів, його та ОСОБА_4 , який був особою з інвалідністю з дитинства та проживав разом з батьком за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивач зазначав, що він проживав та працював в м. Києві, однак регулярно відвідував своїх батька і брата. ОСОБА_4 був власником будинку АДРЕСА_1 , який йому подарував батько за договором дарування від 4 квітня 2007 року. Крім того, батько склав заповіт від 19 січня 2000 року на ім`я брата на земельну частку (пай).

Позивач посилався на те, що його брат ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Так як у брата не було сім`ї, він не був одружений, не мав дітей, не проживав ні з ким однією сім`єю та не мав нікого на утриманні, він є єдиним його спадкоємцем за законом. Однак, звернувшись до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, він дізнався, що за два дні до своєї смерті, його покійний брат ОСОБА_4 заповів усе належне йому майно відповідачеві, яка була його сусідкою та постійно сприяла зловживанню братом алкогольними напоями.

Позивач стверджував, що є усі підстави вважати, що відповідач свідомо, регулярно забезпечувала свого сусіда ОСОБА_4 спиртними напоями, знаючи про його незадовільний стан здоров`я і доводячи останнього до стану, коли він не усвідомлював значення своїх дій, створюючи для нього хибну уяву турботи, з метою вмовити його скласти заповіт на її ім`я, щоб отримати все майно брата. Крім того, для цієї ж мети відповідач незадовго до смерті ОСОБА_4 намагалась встановити над ним опікунство.

Посилаючись на положення ч. 1 ст. 225, ч. 1 ст. 229, ч. 1 ст. 231, ч. 1 ст. 233 та ч. 2

ст. 1257 ЦК України, позивач просив визнати недійсним заповіт ОСОБА_4 , складений на користь відповідача.

Рішенням Кагарлицького районного суду Київської області від 14 грудня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.

У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Позивач зазначає, що 25 жовтня 2019 року його представник подав до суду першої інстанції клопотання про призначення посмертної судово-психіатричної експертизи, яке було задоволено ухвалою суду від 7 листопада 2019 року. На вирішення експертів було поставлено питання щодо того чи усвідомлював значення своїх дій та чи міг керувати своїми діями ОСОБА_4 станом на час укладання спірного заповіту. При цьому суд, самостійно визначаючи питання експертам, ніяким чином не пов`язував ці питання із вживанням ОСОБА_5 алкоголю або з його алкогольною залежністю.

Крім того, в ухвалах суду про витребування доказів від 17 січня та 13 лютого 2020 року, суд першої інстанції витребовував з медичних закладів копії документів про всі випадки надання ОСОБА_4 психіатричної допомоги, встановлені діагнози та чи перебував він при цьому в стані, коли не міг усвідомлювати значення своїх дій.

Позивач стверджує, що протягом всього розгляду справи суд першої інстанції ніяким чином не пов`язував нездатність ОСОБА_4 усвідомлювати значення своїх дій та неможливість керувати ними під час укладання заповіту на користь відповідача із вживанням ним алкоголю, чи його алкогольною залежністю.

Позивач зазначає, що згідно з висновком судово-психіатричної експертизи №19-ц від 17 березня 2021 року, станом на час укладання заповіту 21 березня 2019 року ОСОБА_4 страждав на деменцію внаслідок епілепсії та за своїм психічним станом не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, вказаний висновок був підтверджений експертами у суді, а тому відповідно до ст. 225 ЦК України суд повинен був визнати недійсним заповітвід 21 березня 2019 року, яким ОСОБА_4 заповів все своє майно відповідачу.

Крім того, позивач вважає, що у рішенні суду першої інстанції практично відсутній юридичний аналіз встановлених судом фактів, тобто відсутня мотивувальна частина, доводи якої зводяться до того, що оскільки позивач у позові наводив припущення, що відповідач свідомо «забезпечувала» ОСОБА_4 спиртним, то на думку суду, висновок судово-психіатричної експертизи обов`язково повинен був містити дані, що ОСОБА_4 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними в момент підписання заповіту 21 березня 2019 року саме внаслідок вживання алкоголю, а якщо експертиза вказаного факту не встановила, суд вважав, що відсутні підстави для задоволення позову.

Відзив на апеляційну скаргу не подано.

Міський голова Кагарлицької міської ради направив на електронну пошту апеляційного суду лист, який підписаний його електронним цифровим підписом, про розгляд справи у відсутність представника ради (с.с.186-189 т.3).

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача - адвоката Дивака В.В., який підтримав апеляційну скаргу, пояснення представника відповідача - адвоката Степаніщевої В.В., яка просила залишити рішення суду без змін, вивчивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що вона підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що батьками ОСОБА_1 та ОСОБА_4 були ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Отже, позивач ОСОБА_1 та спадкодавець ОСОБА_4 були рідними братами.

Вказані обставини сторони не заперечували під час судового розгляду.

21 березня 2019 року ОСОБА_4 склав заповіт, за яким все своє майно, де б воно

не було і з чого воно не складалося, і взагалі все те, що йому буде належати на день смерті і на що він за законом матиме право, заповів ОСОБА_2 . Заповіт посвідчений приватним нотаріусом Кагарлицького районного нотаріального округу Київської області Воловенко Р.П. та зареєстрований у реєстрі за № 273.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер. Згідно довідки про причину смерті № 47 від 25 березня 2019 року, причиною смерті ОСОБА_4 є кардіоміопатія не уточненого ґенезу.

Із заявами про прийняття спадщини звернулися ОСОБА_1 11 квітня 2019 року та ОСОБА_2 8 серпня 2019 року, у зв`язку із чим приватним нотаріусом Кагарлицького районного нотаріального округу Київської області Воловенко Р.П. 11 квітня 2019 року заведена спадкова справа № 33/2019.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено, що відповідач регулярно забезпечувала спадкодавця спиртними напоями і доводила його до стану, коли він не усвідомлював значення своїх дій і що створювала для нього хибну уяву турботи про нього з метою умовити його скласти заповіт на її ім`я. Також суд першої інстанції зазначив, що висновок судово-психіатричної експертизи від 17 березня 2021 року, на який посилається позивач, не містить даних про наявність психічного захворювання внаслідок вживання під експертним алкогольних напоїв, що не було досліджено експертами згідно ухвали суду та обставин, зазначених у позовній заяві. Суд вважав, що експертами не надано оцінки записам у медичній картці за період з 21 червня 2011 року по 7 листопада 2017 року, не мотивовано з якого часу відбулося поглиблення емоційно-вольових та поведінкових порушень вираженого ступеню інтелектно-мнистичного зниження, яке досягло ступеню деменції у під експертного.

Крім того, суд першої інстанції посилався на те, що позивач до закінчення підготовчого засідання не змінював підставу позову шляхом подання письмової заяви про те, що позов також обґрунтовується і тим, що психічне захворювання виникло внаслідок захворювання на епілепсію, та визнав висновок судово-психіатричної експертизи від 17 березня 2021 року неналежним і недопустимим доказом.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає.

Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначає частина друга вказаної статті. Зокрема, пункт 2 частини першої статті 16 ЦК України встановлює, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним.

Під вимогою розуміється матеріально-правова вимога, тобто предмет позову, який одночасно є способом захисту порушеного права.

Підстава позову - це фактичні обставини, на яких ґрунтуються вимоги позивача.

Отже, вимоги повинні випливати з тих самих фактичних обставин, на яких вони ґрунтуються.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного,невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

У відповідності до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно з положеннями статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Заповіт як остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті і тому покликаний вирішувати значущі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування.

При цьому право дієздатної фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб`єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України).

Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача.

Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання.

Звертаючись до суду з позовом про визнання заповіту ОСОБА_4 недійсним, позивач, зокрема, посилався на те, що спадкодавець в силу свого стану здоров`я при підписанні заповіту не розумів значення своїх дій. У відповіді на відзив представник позивача зазначає, що всі хто знав покійного ОСОБА_4 , вкажуть на його хвороблий стан, за якого він не міг адекватно усвідомлювати значення своїх дій та їх наслідки. Також представник позивача посилався на обізнаність відповідача про незадовільний стан здоров`я ОСОБА_4 та знання, що він не усвідомлював значення своїх дій.

У жовтні 2019 року представником позивача подано до суду клопотання про призначення посмертної судово-психіатричної експертизи для встановлення психічного стану заповідача у момент складання ним спірного заповіту. При цьому, у клопотанні представник позивача зазначив, що питання до експертизи просить суд визначити самостійно в порядку ч. 4 ст. 103 ЦПК України.

Ухвалою суду від 7 листопада 2019 року призначена у справі посмертна судова психіатрична експертиза, на вирішення якої судом було поставлено питання чи усвідомлював значення своїх дій та чи міг керувати своїми діями ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , станом на час укладення заповіту 21 березня 2019 року на 11год. 30хв. про те, що він заповідає все своє майно ОСОБА_2 , який посвідчений приватним нотаріусом Воловенко Р.П.

Як на правову підставу позову, представник позивача зазначив ч. 1 ст.225, ч. 1 ст. 229, ч. 1 ст. 231, ч. 1 ст. 233 та ч. 2 ст. 1257 ЦК України.

Правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Згідно з частинами першою, другою статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Тлумачення частини другої статті 1257 ЦК України свідчить, що для дійсності заповіту волевиявлення заповідача має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити юридичну долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених ЦК України.

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 27 жовтня 2021 року у справі № 703/4689/18.

Стаття 203 ЦК України містить загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).

Згідно з частиною першою статті 30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Стаття 225 ЦК України визначає правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, зокрема, відповідно до частини першої цієї статті правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Норми статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не

визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд має призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін.

Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів.

Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постановах Верховного Суду від 30 березня 2021 року у справі № 650/1252/17 та від 16 лютого 2022 року у справі № 755/16032/15-ц.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (частина друга статті 78 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, шоста статті 81 ЦПК України).

У частині першій статті 103 ЦПК України визначено сукупність умов, за яких суд призначає експертизу у справі, зокрема, для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.

Призначення експертизи судом є обов`язковим, якщо у справі необхідно встановити психічний стан особи (стаття 105 ЦПК України).

Тобто психічний стан особи може бути підтверджений саме судово-психіатричною експертизою, яка і є допустимим доказом при встановленні спірних обставин.

За змістом статті 3 Закону України «Про психіатричну допомогу» визначена презумпція психічного здоров`я, суть якої полягає в тому, що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.

Тобто, для визначення тимчасового стану особи, при якому вона внаслідок функціональних розладів психіки, порушення фізіологічних процесів в організмі або інших хворобливих станів не може розуміти значення своїх дій та керувати ними у момент укладення нею правочину, необхідно обов`язкове призначення судово-психіатричної експертизи. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.

Відповідно до ч. 4 ст. 103 ЦПК України питання, з яких має бути проведена експертиза, що призначається судом, визначаються судом.

Призначаючи у справі судову психіатричну експертизу та визначаючи питання, з яких має бути проведена експертиза, суд першої інстанції в ухвалі від 7 листопада 2019 року не ставив перед експертами питання чи страждав ОСОБА_4 на психічне захворювання внаслідок зловживання алкогольними напоями, а відтак висновок суду, що вказане питання експерти повинні були дослідити самостійно, виходячи із обставин справи, не ґрунтуються на вищезазначених нормах процесуального права.

Згідно висновку посмертної судово-психіатричної експертизи № 19ц від 17 березня 2021 року, складеного експертами КНП КОР «Обласне психіатрично-наркологічне медичне об`єднання» відділення амбулаторних судово-психіатричних експертиз Міністерства охорони здоров`я України, ОСОБА_4 на час укладення заповіту 21 березня 2019 року страждав на деменцію внаслідок епілепсії. За своїм психічним станом на час укладення заповіту 21 березня 2019 року він не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Статтею 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Відповідно до статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

При таких обставинах, приймаючи до уваги повноваження суду та завдання цивільного судочинства, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо справжньої правової природи правовідносин сторін та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.

При цьому суд, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17.

Проте, суд першої інстанції зазначеного не врахував, не встановивши належним чином справжньої правової природи правовідносин сторін, не застосував до спірних правовідносин правову норму, яка підлягає застосування, не перевіривши наявності підстав для визнання заповіту недійсним на підставі частини 1 статті 225 та частини 2 статті 1257 ЦК України, та дійшов помилкового висновку про недоведеність позовних вимог та наявність підстав для відмови у задоволенні позову.

Колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції є необґрунтованими та такими, що не відповідають завданням цивільного судочинства про справедливе та неупереджене вирішення справ з метою ефективного захисту порушених прав, оскільки у всіх справах правосуддя і справедливість мають перевагу перед строгим розумінням закону.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц вказав, що підставою для визнання правочину недійсним згідно з частиною першою статті 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Тобто для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в

момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Аналогічні висновки містяться, зокрема, у постановах Верховного Суду від 02 листопада 2020 року у справі № 326/81/15, від 16 вересня 2021 року у справі № 496/2925/17.

Наявний у матеріалах справи висновок посмертної судово-психіатричної експертизи № 19ц від 17 березня 2021 року, проведеної відповідно до ухвали суду, надає категоричний висновок, що ОСОБА_4 на час укладення заповіту 21 березня 2019 року страждав на деменцію внаслідок епілепсії. За своїм психічним станом на час укладення заповіту 21 березня 2019 року він не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Також в матеріалах справи наявна довідка психіатричної МСЕК від 11 травня 2004 року, згідно якої ОСОБА_4 було визнано інвалідом 2 групи, з дитинства, довічно. У довідці зазначено, що він непрацездатний у звичайних умовах, протипоказана робота на висоті, біля води, вогню, рухомих механізмів, та рекомендовано лікування у психіатра.

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що вказаний висновок не є належним та допустимим доказом, оскільки експертиза проведена відповідно до Порядку проведення судово-психіатричної експертизи, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України № 865 від 8 травня 2018 року, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 14 червня 2018 року за № 719/32171, а висновок складений згідно вимог Інструкції щодо заповнення форми первинної облікової документації № 100/о «Висновок судово-психіатричного експерта №__», затвердженої наказом Міністерства охорони здоров`я України № 527 від 28 липня 2014 року, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 13 серпня 2014 року за № 973/25750.

З висновку вбачається, що експертами була вивчена вся наявна медична документація ОСОБА_4 , враховані пояснення свідків, які були надані суду першої інстанції, а також надані експертам матеріалами справи.

Ні зазначений Порядок, ні Інструкція не передбачають необхідності зазначення у висновку законодавчих та галузевих стандартів у сфері психіатрії, яких дотримувалися експерти при проведенні експертизи, як про це стверджує представник відповідача.

Судом першої інстанції були опитані експерти ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , які підтвердили свій висновок та надали роз`яснення з приводу питань, які виникли у учасників справи. Також експертами були надані роз`яснення понять перебування особи у ясній свідомості, доступності особи продуктивному формальному контакту, правильній орієнтації, і як ці ознаки пов`язані із встановленим діагнозом та висновком експертизи. Експерти звертали увагу суду, що починаючи з 1996 року у ОСОБА_4 внаслідок приступів епілепсії відбувалося поступове інтелектуально-мнестичне зниження, виражений ступінь якого був встановлений у 2004 році, і у подальшому поглиблювався.

Також у висновку експертизи зазначені діагностичні критерії деменції внаслідок епілепсії і вказаний діагноз психічного розладу відповідає загальним міжнародним стандартам діагностики та Міжнародній статистичній класифікації хвороб, травм і причин смерті 10 перегляду.

Не погоджується колегія суддів і з твердженням суду першої інстанції про те, що у висновку судово-психіатричної експертизи від 17 березня 2021 року не надана оцінка записам лікаря, зробленим під час огляду ОСОБА_4 у період з 21 червня 2011 року по 7 листопада 2017 року, оскільки у висновку зазначено, що після 2010 року огляди лікаря психіатра формальні, явних загострень не описується, як і покращення психічного стану. Згідно записам у амбулаторній картці в 2017 році під експертному неодноразово призначався аміназин, що свідчить про збуджений стан під експертного у той період та про нестабільність його психічного стану.

Доводи представника відповідача, що висновок експертизи суперечить показам свідків, які були допитані судом і які характеризували ОСОБА_4 , як нормальну та

адекватну людину, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки свідки не описували ОСОБА_4 як повністю здорову людину, а крім того, свідки не є фахівцями у галузі психіатрії.

Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним з доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа у конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

При цьому колегія суддів зазначає, що відповідно до частин 1-4 статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Протокольною ухвалою суду від 14 грудня 2021 року з посиланням на ч. 2 ст. 113 ЦПК України відмовлено у призначенні повторної судово-психіатричної експертизи за клопотанням представника відповідача.

Вказана норма процесуального права передбачає, якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).

За таких обставин, суд прийшов до висновку про відсутність правових підстав для призначення повторної експертизи у зв`язку із необґрунтованістю наявної у матеріалах справи судово-психіатричної експертизи або її невідповідністю матеріалам справи або наявністю сумнівів у правильності висновку, а відтак зазначення у рішенні суду, що судово-психіатрична експертиза від 17 березня 2021 року є неналежним та недопустимим доказом суперечить судовому рішенню про відмову у призначенні повторної експертизи.

Вказане судове рішення представником відповідача оскаржено не було. Також представником відповідача під час апеляційного розгляду не було заявлено клопотання про призначення повторної судово-психіатричної експертизи.

Відповідно до ст. 102 ЦПК України висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи.

Разом з тим, представник відповідача не скористалася своїм правом на проведення посмертної судово-психіатричної експертизи у справі у позасудовому порядку, а також не надала документи та докази, які б спростовували висновки судово-психіатричної експертизи від 17 березня 2021 року, обмежившись посиланням на її невідповідність показам свідків, які були допитані за її клопотанням. Не заявляла представник відповідача і клопотання про оголошення перерви у судовому засіданні апеляційного суду для підготовки клопотання про призначення повторної посмертної судово-психіатричної експертизи.

Адвокат Степаніщева В.В., яка представляла інтереси відповідача, є фахівцем у галузі права, здійснює адвокатську діяльність, а відтак обізнана з наслідками не вчинення нею процесуальних дій у підтвердження своїх заперечень проти позову та наданих позивачем доказів.

Відповідно до ст. 110 ЦПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

Колегія суддів вважає, що судово-психіатрична експертиза від 17 березня 2021 року, проведена на підставі ухвали суду від 7 листопада 2019 року, проведена з

урахуванням даних медичних документів, пояснень свідків та узгоджується з матеріалами справи, належними доказами висновок експертів не спростований, а відтак, на думку колегії суддів, зазначена експертиза є належним доказом у даній справі.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що під час судового розгляду було доведено, що в момент складання і підписання оспорюваного заповіту ОСОБА_4 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, а відтак наявні правові підстави, передбачені статтею 225 ЦК України, для визнання заповіту недійсним.

Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Частиною 2 статті 376 ЦПК України визначено, що порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції неповно з`ясовані обставини справи, неправильно застосовані норми матеріального права, висновки суду не відповідають наданим сторонами доказам, при розгляді справи допущені порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, тому рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Колегія суддів відмовляє у задоволенні позовної вимоги про скасування заповіту від 21 березня 2019 року, оскільки така вимога не ґрунтується на нормах матеріального права (ст. 216, 1257 ЦК України).

Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Частиною 1 статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач сплатив судовий збір за одну вимогу немайнового характеру, апеляційна скарга підлягає задоволенню, тому з відповідачки підлягає стягненню судовий збір за подання позовної заяви у сумі 768грн 40коп. та за подання апеляційної скарги у сумі 1176грн 12коп., а всього 1 944грн 52коп.

Керуючись статтями 367, 374, 376, 381- 383 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 14 грудня 2021 року скасувати, ухваливши нове судове рішення, яким позов задовольнити частково.

Заповіт ОСОБА_4 , вчинений 21 березня 2019 року та посвідчений приватним нотаріусом Кагарлицького районного нотаріального округу Київської області Воловенко Раїсою Павлівною, визнати недійсним.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , яка проживає у АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , який проживає у АДРЕСА_2 , судові витрати у сумі 1 944грн 52коп.

Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 1 липня 2022 року.

Суддя-доповідач І.М. Рейнарт

Судді Г.М. Кирилюк

Т.А. Семенюк