Постанова

від 01.08.2022 по справі 911/392/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 серпня 2022 року

м. Київ

cправа № 911/392/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Случа О.В. - головуючого, Волковицької Н.О., Могил С.К.,

за участю секретаря судового засідання - Мазуренко М.В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Пересувна механізована колона № 55»

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 22 листопада 2022 року (головуючий - Ткаченко Б.О., судді: Гаврилюк О.М., Пономаренко Є.Ю.) і рішення Господарського суду Київської області від 30 березня 2021 року (суддя Ярема В.А.) у справі

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробничої фірми «Водполімер»

до Приватного акціонерного товариства «Пересувна механізована колона № 55»

про визнання недійсним договору та скасування запису про право власності.

(у судовому засіданні оголошувалась перерва з 19.07.2022 до 02.08.2022)

Вступ

1. Учасниками цього спору є Товариство з обмеженою відповідальністю Науково-виробнича фірма «Водполімер» (далі «Позивач», Фірма) і Приватне акціонерне товариство «Пересувна механізована колона № 55» (далі «Відповідач», Товариство).

2. Фірма стверджує, що із 1996 року вона здійснювала господарську діяльність із виготовлення полімерних виробів у власному виробничому приміщенні, яке розташовано на вул. Запорізька, 14-а у місті Бориспіль. Задля розширення власного підприємства у 2005 році Фірма розпочала будівництво ще одного виробничого цеху на прилеглій орендованій у Бориспільської міської ради земельній ділянці. Разом з тим, після смерті керівника Фірми відбулося рейдерське захоплення підприємства, внаслідок чого у період з 2015 по 2017 роки усе рухоме і нерухоме майно Позивача було неправомірно відчужено на користь третіх осіб.

3. Після відновлення контролю дійсних власників над діяльністю Фірми, представниками підприємства було з`ясовано, що згаданий вище, недобудований виробничий цех у 2016 році було зареєстровано на праві власності за Товариством, яке в подальшому відчужило його на користь іншої особи, а саме Товариства з обмеженою відповідальністю «Концерн «Водполімер». При цьому, Позивачем було з`ясовано, що первинну реєстрацію права власності Товариства на цех було проведено державним реєстратором на підставі, зокрема, договору про сумісну діяльність, який нібито було укладено між Фірмою та Товариством у 1995 році.

4. Стверджуючи про те, що вказаного договору про сумісну діяльність Позивач із Відповідачем ніколи не укладав, а також про те, що цей договір є підробленим, Фірма звернулася до місцевого господарського суду з позовом у даній справі, в якому просила визнати його недійсним, а запис про реєстрацію права власності Товариства на спірний виробничий цех, вчинений на його підставі, скасувати.

5. Рішенням господарського суду першої інстанції, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, позовні вимоги Фірми були задоволені частково. Визнано недійсним оспорюваний договір про сумісну діяльність. В решті позову відмовлено.

6. Не погодившись із судовими рішеннями, Відповідач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою.

7. З урахуванням доводів скарги, перед судом касаційної інстанції першочерговим у цьому провадженні постало питання належності обраного Позивачем способу захисту, яке можна сформулювати таким чином:

«Чи належним є спосіб захисту права у вигляді вимоги про визнання недійсним правочину за обставин, коли факт укладення цього правочину позивачем заперечується?»

8. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду на вказане питання відповів негативно, позаяк з урахуванням правових висновків Великої Палати Верховного Суду констатував, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке Позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність оспорюваного договору у мотивувальній частині судового рішення.

9. За викладеного, суд касаційної інстанції касаційну скаргу задовольнив, оскаржувані рішення скасував і у задоволенні позову повністю відмовив.

10. Далі детально.

Узагальнений зміст позовних вимог і підстав позову

11. У лютому 2020 року Фірма звернулася у Господарський суд Київської області з позовом до Товариства, в якому просила:

- визнати недійсним з моменту укладення договір про сумісну діяльність, укладений між сторонами 14.03.1995;

- скасувати запис про право власності № 14939926 від 13.06.2016, вчинений державним реєстратором прав на нерухоме майно Герман Олександрою Сергіївною - приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, щодо реєстрації у державному реєстрі речових прав нерухомого майна під номером 946285632000.

12. Позовні вимоги обґрунтовані аргументами про те, що оспорюваний договір між Фірмою та Товариством ніколи не укладався і є підробленим, що в силу приписів Цивільного кодексу України є підставою для визнання його недійсним. Оскільки цей підроблений договір став підставою для реєстрації за Товариством права власності на належне Фірмі майно, таку реєстрацію також належить скасувати, шляхом скасування у державному реєстрі речових прав відповідного запису.

Узагальнений зміст і обґрунтування рішень судів попередніх інстанцій

13. Рішенням Господарського суду Київської області від 30.03.2021, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 22.11.2021, позовні вимоги задоволено частково. Визнано недійсним з моменту укладення оспорюваний договір. У задоволенні іншої позовної вимоги відмовлено.

14. Рішення місцевого господарського суду (з висновками якого погодився господарський суд апеляційної інстанції) обґрунтоване такими обставинами і аргументами.

1) Приписами частини 1 статті 430, частин 1, 2 статті 432 Цивільного кодексу Української РСР, що діяв в редакції від 18.07.1963 на момент укладення спірного договору (далі - ЦК УРСР), було унормовано, що за договором про сумісну діяльність сторони зобов`язуються сумісно діяти для досягнення спільної господарської мети, як-то: будівництво і експлуатація міжколгоспного або державно-колгоспного підприємства або установи (що не передаються в оперативне управління організації, яка є юридичною особою), будування водогосподарських споруд і пристроїв, будівництво шляхів, спортивних споруд, шкіл, родильних будинків, жилих будинків і т. ін. Для досягнення мети, зазначеної у статті 430 цього Кодексу, учасники договору про сумісну діяльність роблять внески грошима чи іншим майном або трудовою участю. Грошові та інші майнові внески учасників договору, а також майно, створене або придбане в результаті їх спільної діяльності, є їх спільною власністю.

2) Згідно частин 1, 2 статті 41, частини 1 статті 43, частини 1 статті 44, частини 1 статті 45, статті 46, частини 1 статті 48 ЦК УРСР угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків. Угоди можуть укладатись усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній). Угоди, що виконуються під час їх укладення, можуть укладатись усно, якщо інше не встановлено законодавством Союзу РСР і Української РСР. Повинні укладатись у письмовій формі: 1) угоди державних, кооперативних та інших громадських організацій між собою і з громадянами, за винятком угод, зазначених у статті 43 цього Кодексу, та окремих видів угод, для яких інше передбачено законодавством Союзу РСР і Української РСР; 2) угоди громадян між собою на суму понад сто карбованців, за винятком угод, зазначених у статті 4 цього Кодексу, та інших угод, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР; 3) інші угоди громадян між собою, відносно яких закон вимагає додержання письмової форми. Неодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі. Недодержання простої письмової форми, що вимагається законом (стаття 44 цього Кодексу), позбавляє сторони права в разі спору посилатися для підтвердження угод на показання свідків а у випадках, прямо зазначених у законі, тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу. Недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

3) З системного аналізу вказаних вище приписів слідує, що порядок укладення договору про сумісну діяльність передбачав дотримання письмової форми такого договору, а наслідком його невідповідності вказаним вимогам закону, зокрема щодо письмової форми, визначено недійсність вказаного правочину.

4) Так, підставами недійсності спірного договору Позивач визначив, зокрема, відсутність такого договору з огляду на те, що відповідний правочин Фірмою з Товариством ніколи не укладався.

5) Під час розгляду цієї справи судом витребовувався у Відповідача оригінал оспорюваного договору про сумісну діяльність, однак останнім його надано не було. Наявні ж в матеріалах справи копії, у тому числі надана Товариством незасвідчена фотокопія цього правочину, з урахуванням приписів частини 6 статті 91 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК України) не свідчать про наявність оригіналу такого договору та не беруться судом до уваги.

6) У цій частині лист Відповідача від 25.01.2016 стосовно виконання умов спірного договору та лист Позивача від 10.02.2016 щодо підтвердження обставин виконання Товариством умов спірного договору не відповідають встановленим статтями 76, 77 ГПК України правилам доказування.

7) Так само, викладені у поданих Відповідачем заявах свідків доводи не є належними та допустимими доказами наявності оригіналу договору про сумісну діяльність з огляду на те, що положеннями частини 2 статті 87 ГПК України чітко передбачено, що на підставі показань свідків не можуть встановлюватися обставини (факти), які відповідно до законодавства або звичаїв ділового обороту відображаються (обліковуються) у відповідних документах.

8) Враховуючи викладені обставини відсутності оригіналу договору про сумісну діяльність, слід дійти висновку про те, що всупереч приписам статті 44 ЦК УРСР вказаний договір укладено без дотримання письмової форми, що в силу наведених вище правових норм є підставою для визнання його недійсним.

9) Водночас, заявляючи вимогу про скасування вчиненого державним реєстратором запису про право власності № 14939926 від 13.06.2016 щодо реєстрації за Відповідачем нерухомого майна, як похідну від вимоги про визнання недійсним оспорюваного договору, Позивач не врахував, що Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" в редакції, чинній з 16.01.2020 вже не передбачав такого способу захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права, а тому обраний Фірмою спосіб захисту вже не може призвести до настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації прав за чинною процедурою, відтак вимога Позивача про скасування запису про право власності № 14939926 від 13.06.2016, вчиненого державним реєстратором прав на нерухоме майно Герман Олександрою Сергіївною - приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, щодо реєстрації у державному реєстрі речових прав нерухомого майна під номером 946285632000 не підлягає задоволенню як така, що не відповідає належному способу захисту.

Касаційна скарга

15. Не погодившись із прийнятими рішеннями, Відповідач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог повністю відмовити.

Узагальнені доводи касаційної скарги

16. Скаржник стверджує, що рішення судів попередніх інстанцій (при відсутності висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах) прийняті з неправильним застосуванням статей 45, 46, 48 ЦК УРСР щодо недійсності оспорюваного договору про сумісну діяльність. Обґрунтовуючи наведене Відповідач пояснює, що суди дійшли помилкового висновку про те, що відсутність оригіналу договору свідчить про те, що сторонами не було дотримано його письмової форми. Більше того, ЦК УРСР чітко визначав перелік угод недотримання письмової форми щодо яких є підставою для визнання їх недійсними (статті 45, 180, 184, 191, 227 ЦК УРСР), однак угоди про сумісну діяльність серед цього переліку ніколи не було, а тому протилежні висновки судів попередніх інстанцій є помилковими.

17. Скаржник також зазначає, що в порушення статті 16 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) при прийнятті оскаржуваних рішень суди попередніх інстанцій не врахували того, що обраний Позивачем у цій справі спосіб захисту є неправильним, адже виходячи із підстав заявленого позову Фірма просить визнати недійсним неукладений договір, що відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду із постанови від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц є неналежним способом захисту прав.

18. Товариство додатково зауважує і про порушення судами приписів статей 73, 79, 86 ГПК України, яке пов`язує з безпідставним відхиленням його аргументів в частині неможливості надання оригіналу оспорюваного договору, проведеного сторонами листування, показів свідків і тп. Вказує, що ним було надано саме необхідну кількість доказів для того, що б переважити докази Позивача, однак в порушення принципів «змагальності» та «вірогідності доказів» суди їх належним чином не оцінили. В цій частині Товариство наголошує на неврахуванні судами висновків Верховного Суду, які були викладені у постановах від 11.11.2021 у справі № 910/8482/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2495/20.

19. Окремо скаржник також підкреслює, що при визнанні поважними причин пропуску Позивачем позовної давності господарським судом першої інстанції було неправильно застосовано положення статей 76, 78, 79 ЦК УРСР та не враховано висновків Верховного Суду щодо застосування вказаних норм, які було викладено у постанові від 05.08.2020 у справі № 921/384/19. Суть аргументів касаційної скарги у цій частині зводиться до того, що Фірма ще у 2005 році могла дізнатися про ймовірне порушення своїх прав, однак суд на це уваги не звернув.

Відзив

20. У відзиві на касаційну скаргу Позивач заперечує проти наведених у ній доводів, вважає їх безпідставними та необґрунтованими. У зв`язку з цим у задоволенні касаційної скарги просить відмовити, оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій

21. Згідно із частинами 1 - 2 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

22. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників Позивача (Квасков Д.О., Стецько М.В.) і Відповідача (Лазебний Д.В.), дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши матеріали справи щодо дотримання судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

23. Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди при здійсненні судочинства застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

24. Стаття 6 Конвенції передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

25. Відповідно до статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

26. При цьому Європейський суд з прав людини у рішенні від 29.06.2006 у справі "Пантелеєнко проти України" зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

27. У рішенні від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права, це запобігання тому, щоб відбулося.

28. При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17.07.2008) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

29. Надаючи правову оцінку належності обраного особою способу захисту, належить зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування.

30. Так, у рішенні від 15.11.1996 р. у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дали би змогу компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

31. Слід враховувати, що Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини від 13.05.1980 у справі "Артіко проти Італії", пункт 32 рішення від 30.05.2013 у справі "Наталія Михайленко проти України"), тобто, у кінцевому результаті, ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права.

32. Абзацом 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 №3-рп/2003 передбачено, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

33. Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

34. За положеннями статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

35. Як визначено статтею 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Під захистом розуміються дії уповноваженої особи, діяльність юрисдикційних органів та осіб, які у передбаченому законом порядку зобов`язані вжити заходів до поновлення порушеного, оспорюваного чи невизнаного цивільного права.

36. Статтею 16 ЦК України встановлено, що способами захисту цивільних прав та інтересів може бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, їхніх посадових і службових осіб.

37. Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

38. Законодавець у частинах першій та другій статті 4 ГПК України встановив, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

39. Відповідно до частини першої та другої статті 5 ГПК України, здійснюючи правосудця, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

40. Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

41. За приписами статей 15, 16 ЦК України, статті 20 ГК України способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16). Іншими словами, це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц).

42. Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16).

43. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 та від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц).

44. Велика Палата Верховного Суду також неодноразово звертала увагу, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19), а також, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (див. постанову від 05.06.2018 у справі № 338/180/17), тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц).

45. Судами попередніх інстанцій у даній справі встановлено, що Фірма звернулася з вимогою про визнання недійсним договору про сумісну діяльність від 14.03.1995, доводячи те, що цей договір нею ніколи не укладався та не підписувався, а тому реєстрація права власності Відповідача на належний Позивачу виробничий цех відбулася на підставі підробленого правочину, внаслідок чого Фірма позбавилася можливості володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном. Касаційний господарський суд окремо зазначає, що суди попередніх інстанцій під час розгляду цієї справи також не встановили обставини укладення відповідного договору, а виходили саме з обставини відсутності оригіналу цього правочину.

46. Так, за змістом статті 4 ЦК УРСР цивільні права і обов`язки виникають з підстав, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР, а також дій громадян і організацій, які хоч і не передбачені законом, але в силу загальних начал і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права і обов`язки. Відповідно до цього цивільні права і обов`язки виникають, зокрема, з угод, передбачених законом, а також угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

47. Згідно із статтею 41 ЦК УРСР угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Угоди можуть бути односторонніми і дво - або багатосторонніми (договори).

48. Відповідно до законодавчого визначення угодою є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення угоди законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками такої угоди, однак сутністю угоди є її спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки. У двосторонній угоді волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, угода - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права. У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення угоди, до набуття обумовлених нею цивільних прав та обов`язків угода є такою, що не вчинена, права та обов`язки за такою угодою особою не набуті, а правовідносини за нею - не виникли.

49. Статтею 42 ЦК УРСР було визначено, що угоди можуть укладатися усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній). В свою чергу в статті 44 ЦК УРСР було чітко передбачено, що письмові угоди повинні бути підписані особами, які їх укладають.

50. Отже, чинний станом на 1995 рік ЦК УРСР визначав, що підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми угоди, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників угоди, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

51. Відповідно до статті 153 ЦК УРСР договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах.

52. Тобто у разі якщо сторони такої згоди не досягли, слід вважати, що такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

53. Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, який викладено у постанові від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц, правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено. У випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

54. Вказаний висновок Великої Палати Верховного Суду має універсальний характер, незалежно від суб`єктного складу, предмета позову та характеру спірних правовідносин (див. постанову Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 904/4703/20), а відтак ця судова практика є релевантною і до правовідносин справи № 911/392/20 (де поняття «угоди» та «правочину» у наведеному аспекті є тотожними), і її врахування дає підстави для висновку про те, що обраний Фірмою у цій справі спосіб захисту дійсно є неналежним, а задоволення судами попередніх інстанцій позовної вимоги із застосування такого способу - помилковим.

55. З урахуванням викладених вище висновків колегія суддів Касаційного господарського суду погоджується з доводами касаційної скарги про те, що у задоволенні позову у даній справі належало повністю відмовити з підстав обрання Фірмою неналежного способу захисту, чого суди попередніх інстанцій внаслідок неправильного застосовування правових норм та неврахування висновків Верховного Суду не зробили.

56. Оскільки неправильно обраний спосіб захисту порушеного права виключає дослідження та вирішення судом заявлених позовних вимог по суті (див. постанову Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №911/269/19), то інші доводи касаційної скарги колегія суддів Касаційного господарського суду вже не розглядає.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

57. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини 1 статті 308 ГПК України). Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосовуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосовування закону, який не підлягає застосуванню або незастосування закону, який підлягав застосовуванню (частини 1, 3 статті 311 ГПК України).

58. Враховуючи наведені положення Закону та висновки, зроблені касаційним судом під час касаційного провадження у даній справі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вирішила, що подана касаційна скарга підлягає задоволенню, оскаржувані рішення і постанова скасуванню з прийняттям нового рішення у справі про відмову у позові в цій частині.

Судові витрати

59. В порядку приписів статті 129 ГПК України судові витрати за подання апеляційної та касаційної скарги покладаються на Позивача.

Керуючись статтями 129, 300, 301, 306, 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Пересувна механізована колона № 55» задовольнити.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 22 листопада 2021 року і рішення Господарського суду Київської області від 30 березня 2021 року у справі № 911/392/20 скасувати.

3. Прийняти нове рішення. У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробничої фірми «Водполімер» у справі № 911/392/20 повністю відмовити.

4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробничої фірми «Водполімер» (08298, Київська обл., смт. Коцюбинське, вул. Пономарьова, 1, код ЄДРПОУ 24222805) на користь Приватного акціонерного товариства «Пересувна механізована колона № 55» (14010, м. Чернігів, вул. Попова, 1, код ЄДРПОУ 01037175) 3 153 грн судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги та 4 204 грн судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги у даній справі.

5. Доручити Господарському суду Київської області видати відповідний наказ.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Случ О.В.

Судді Волковицька Н.О.

Могил С.К.