Постанова

від 28.08.2022 по справі 496/1691/19

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/3744/22

Справа № 496/1691/19

Головуючий у першій інстанції Галич О. П.

Доповідач Громік Р. Д.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29.08.2022 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючого - Громіка Р.Д.,

суддів - Драгомерецького М.М., Дришлюка А.І.,

за участю секретаря - Сидоренко А.О.,

розглянувши у спрощеному порядку за відсутністю учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Біляївського районного суду Одеської області від 11 березня 2021 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа Служба у справах дітей Біляївської районної державної адміністрації, про виселення та стягнення моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

1. ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст заяви.

08 травня 2019 року ОСОБА_2 (далі - позивач) звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ; третя особа: Служба у справах дітей Біляївської районної державної адміністрації про виселення та стягнення моральної шкоди у розмірі 50 000 грн. та судових витрат.

Позов обґрунтовано тим, що будинок АДРЕСА_1 є приватною власністю позивача та належить їй на підставі рішення Біляївського районного суду Одеської області у справі №496/2630/17, виданого 05.06.2018 року, яке набрало законної чинності 05 липня 2018 року та витягу з ДРРП на НМПРПВ реєстраційний № об`єкта 1616280051210 від 02 серпня 2018 року.

Після набуття права власності на житловий будинок позивач намагалася разом зі своєю сім`єю вселитися в нього, але виявила, що в будинку без жодних правових підстав перебували відповідачі.

Щоб врегулювати це питання та не доводити справу до правоохоронних органів і суду, позивач направила листа, який ОСОБА_1 отримала, про що свідчить поштове повідомлення, проте відповідачі не висилилися з будинку.

Позивач неодноразово, усно вимагала звільнити приміщення, оскільки набутий нею будинок необхідний для проживання їй і родині, позивач бажає вселитися в нього зі своєю сім`єю, але не може до сих пір цього зробити через те, що відповідачі не бажають звільнити приміщення.

Договір найму з відповідачами не укладався. Будь-яких правових підстав вселення відповідачів не існує та не може існувати. Відповідачі в будинку не зареєстровані, займають приміщення самоправно.

З метою вселення позивач 02 листопада 2018 року у присутності понятих та поліції намагалася вселитися та змінити замки, але відповідачі фізично чинили опір, що в кінцевому результаті закінчилося заявою позивача та іншими письмовими заявами до поліції, щодо перешкоджання здійснення прав на власність та тілесні ушкодження. Цей факт підтверджують талони -повідомлення з поліції.

Позивач вважає, що нею вичерпано абсолютно всі шляхи досудового врегулювання спору та іншого шляху захисту її порушеного права, як звернення до суду вже немає. Добровільно звільнити приміщення відповідачі не бажають, оскільки своїми діями відповідачі створюють позивачу перешкоди в користуванні будинком. Самоправно займаючи будинок, перебуваючи в ньому без достатніх правових підстав, вони перешкоджають позивачу та її родині користуватися власністю, не бажають звільнити будинок на її вимогу.

Вважає, що відповідачі повинні сплатити позивачу моральну шкоду. Позивач оцінює свої душевні страждання, що зазнала від протиправної поведінки ОСОБА_1 та ОСОБА_3 щодо неї та членів її родини у 50000 гривень. Оскільки для захисту свого порушеного права позивач була вимушена звертатися і до правоохоронних органів і до суду, витрачати свій час, сили та наснагу лише за для того, щоб змусити відповідачів виконувати вимоги закону та не порушувати порядок. Весь цей час позивач винаймає житло, хоча у неї є своє власне, але позивач через дії відповідачів не може ним скористатися. Зобов`язання виплати моральної шкоди на думку позивача, позитивно вплине на поведінку відповідачів і змусить поважати та виконувати законні вимоги, без залучення державних органів, матеріальних та інших ресурсів. Через їх поведінку задіяні в роботі позивача, державні органи, суд - замість того, щоб приділяти час іншим справам. У зв`язку із зазначеним позивач звернулася з вказаним позовом до суду.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції.

Заочним рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 11 березня 2021 року позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ; третя особа: Служба у справах дітей Біляївської районної державної адміністрації про виселення та стягнення моральної шкоди задоволено. Виселено ОСОБА_1 , ОСОБА_3 ; ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з житлового будинку АДРЕСА_2 без надання іншого житлового приміщення. Стягнено з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 в рівних частинах моральну (немайнову) шкоду у розмірі 50000 гривень. Стягнено з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 в рівних частинах судові витрати по сплаті судового збору у загальній сумі 768,40 гривень.

Короткий зміст та доводи апеляційної скарги.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати оскаржуване судове рішення та постановити нове, яким відмовити у задоволенні позовної заяви повністю, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що:

1)суд першої інстанції не врахував, що за будь-яких обставин неповнолітня або малолітня дитина не може бути виселена;

2)ОСОБА_1 та її діти і вся сім`я разом не мають іншого житла, крім будинку АДРЕСА_2 ;

3)наявність моральної шкоди не доведені.

Короткий зміст відзиву ОСОБА_2 на апеляційну скаргу.

У відзиві ОСОБА_2 зазначає, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Сповіщення сторін та заяви у справі.

У судове засідання, призначене на 17 серпня 2022 року, сторони у справі не з`явились, були належним чином сповіщені про дату, час та місце слухання справи.

16 серпня 2022 року від адвоката Шиєнкова Я.Є., який діє в інтересах ОСОБА_1 , надійшла заява про відкладення розгляду справи, яка вмотивована тим, що введення на території України воєнного стану відповідно до Указу Президента України №64/2022 від 24 лютого 2022 року, керуючись статтею 26 Закону України "Про правовий режим воєнного стану", враховуючи рішення Ради суддів України №9 від 24 лютого 2022 року та рішення Ради суддів України №23 від 05 серпня 2022 року, а також рекомендації Ради суддів України від 02 березня 2022 року щодо роботи судів в умовах воєнного стану

Розглянувши заяву адвоката Шиєнкова Я.Є., який діє в інтересах ОСОБА_1 , про відкладення розгляду справи, апеляційний суд дійшов висновку про відмову у її задоволенні з огляду на таке.

Відповідно до ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі №361/8331/18.

Поважність причин відкладення судом апеляційної інстанції не встановлена, заявник реалізував своє право на викладення відповідних аргументів та, зважаючи на межі розгляду справи в суді апеляційної інстанції (стаття 367 ЦПК України), судова колегія дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутністю сторін у справі.

Крім того, судом апеляційної інстанції у межах апеляційного провадження не приймалось рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень у справі, і такої необхідності колегія суддів не вбачає, то підстав для розгляду справи з обов`язковою участю сторін суд апеляційної інстанції не знаходить.

Додатково апеляційний суд зауважує, що заявник не був позбавлений можливості вжити заходів для забезпечення участі у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду із застосуванням власних технічних засобів.

Аналогічна правова позиція була викладена в постанові Верховного Суду від 17 вересня 2020 року у цивільній справі №727/4257/19.

Згідно із ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Відповідно до ч. 7 ст. 268 ЦПК України рішення суду (повне або скорочене) підписується всім складом суду у день його складення і додається до справи.

Повне судове рішення виготовлено 29 серпня 2022 року, про що зазначено у вступній частині постанови Одеського апеляційного суду.

2. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція апеляційного суду

Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, рішення суду першої інстанції зміні в частині зменшення розміру моральної шкоди.

Фактичні обставини справи.

З матеріалів справи вбачається, що на підставі рішення Біляївського районного суду Одеської області від 05 червня 2018 року за ОСОБА_2 визнано право власності у порядку спадкування за законом на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . (т.1, а.с.10-12).

Відповідно до постанови Одеського апеляційного суд від 15 жовтня 2019 року, апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишено без задоволення. Рішення Біляївського районного суду Одеського області від 05 червня 2018 року - залишено без змін. (т.1, а.с. 62-65)

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно власником будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 (т.1, а.с. 13-14)

З листа від 01 жовтня 2018 року вбачається, що ОСОБА_2 зверталася до ОСОБА_1 з проханням в добровільному порядку звільнити житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та належить ОСОБА_2 відповідно до рішення суду (т. 1, а.с. 15).

Згідно із талону-повідомлення №024532 від 02 листопада 2018 року, Усатівським ВП Біляївського ВП ГУНП в Одеській області було прийнято заяву від громадянки ОСОБА_2 , реєстраційний номер 6140 про вчинення відносно останньої кримінального правопорушення (т.1, а.с. 16).

У відповіді №1493/165-19 від 03 грудня 2019 року Відділу у Біляївському районі ГУ Держгеокадастру в Одеській області зазначено, що в державному фонді документації із землеустрою наявний «Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність загальною площею, 0.0847 га громадянці ОСОБА_6 для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташований за адресою: АДРЕСА_1 (т.1, а.с. 188).

Зі свідоцтва про право власності вбачається, що житловий будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 належить ОСОБА_6 на праві приватної власності (т.1, а.с. 189).

У довідці№ 539 Усатівської сільської ради Біляївського району Одеської області від 01 березня 2021 року зазначено, що ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає по АДРЕСА_1 . Згідно запису в погосподарській книзі № 15/01202 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 є донькою ОСОБА_6 (т. 1, а.с. 190).

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права

У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ч. 1 п. 2 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно із ч. 1 п. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Щодо позовних вимог про виселення.

Відповідно до вимог ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно із ст. 391 ЦК України, власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування і розпорядження своїм майном. Звернення до суду із даною позовною заявою про виселення є однією із форм захисту власником своїх прав.

Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про виселення.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).

У статті 114 ЖК УРСР передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення.

Частиною третьою статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

Як встановлено матеріалами справи, позивач єдиний власник будинку, в якому безпідставно проживають відповідачі. Так, позивач отримала даний житловий будинок у спадок і відповідачі не є членами сім`ї власника житлового будинку та самовільно зайняли вказаний будинок.

Відповідно до статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях Європейського суду з прав людини, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Позивач з моменту набуття права власності на житловий будинок позбавлена можливості використання житла для власного проживання, іншого житла на праві власності вона не має, вона попередила відповідачів про звільнення житлового приміщення, але останні досі проживають у спірному житловому будинку, який самоправно зайняли.

Таким чином, оцінці правомірності втручання у право на житло кореспондує право власності, яке також підлягає захисту з врахуванням вимог Конвенції.

Суд першої інстанції правильно звернув увагу, що відповідно до довідки №539, поряд з житловим будинком позивачки розташований будинок АДРЕСА_3 , у якому мешкає мати відповідача, що не позбавляє останню можливості проживати у матері.

Щодо виселення неповнолітніх відповідачів, суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що згідно із положень частин третьої-четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Таким чином, на підставі з`ясованих обставин, суд першої інстанції дійшов вмотивованого висновку про те, що позовні вимоги про виселення є таким, що підлягає задоволенню у повному обсязі.

Щодо позовних вимог про відшкодування моральної шкоди.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, вказував, що позивачці завдано з боку відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_3 моральну шкоду, яка полягала у неможливості користуватися власним житлом, необхідністю винаймати житло для себе та членів своєї родини, та необхідністю звертатися до органів поліції і суду за захистом своїх порушених прав, витрачати час для того щоб відповідачі виконували вимоги закону. Враховуючи наведене, розмір відшкодування суд визначав, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, беручи до уваги глибину і тривалість моральних страждань позивача, у зв`язку із діями відповідачів, тому вважає за можливе стягнути з відповідачів на користь позивача моральну шкоду в розмірі 50000 гривень.

Однак повністю погодитись з такими висновками суду колегія суддів не може з огляду на таке.

Пунктом 9 частини другої статті 16 ЦК України відшкодування моральної (немайнової) шкоди визначено як один із способів захисту цивільних прав та інтересів.

Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01 вересня 2020 року у справі справа № 216/3521/16-ц (провадження № 14-714цс19) дійшла висновку, що виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення.

Проте, колегія суддів вважає за справедливе застосувати принцип пропорційності та зменшити розмір відшкодування моральної шкоди, оскільки судами не в повному обсязі враховано норми трудового та процесуально законодавства.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

З огляду на природу інституту відшкодування моральної шкоди, цілком адекватними і самодостатніми критеріями визначення розміру компенсації є морально-правові імперативи справедливості, розумності та добросовісності.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

З огляду на очевидну неспівмірність заявлених позовних вимог щодо відшкодування моральної шкоди, дії позивача та відповідача, апеляційний сул вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення, та наведеним вище критеріям, зменшити розмір відшкодування моральної шкоди з 50 000 грн до 10 000 грн.

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Скаржник не довела обставини, на які посилалась як на підставу своєї апеляційної скарги, жодного належного та допустимого доказу на спростування висновків суду першої інстанції не надала.

Наведені в апеляційній скарзі інші доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.

Крім того судова колегія вважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

Таким чином, судова колегія дійшла висновку, що суд першої інстанції в частині стягнення моральної шкоди неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, не довів обставини, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, висновки районного суду не відповідають обставинам справи, у зв`язку з чим є підстави для зменшення розміру відшкодування моральної шкоди.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Заочне рішення Біляївського районного суду Одеської області 11 березня 2021 року змінити в частині розміру відшкодування моральної шкоди.

Зменшити розмір відшкодування моральної шкоди, яка підлягає стягненню з 50 000 грн до 10 000 грн.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 29 серпня 2022 року.

Головуючий Р.Д. Громік

Судді: М.М. Драгомерецький

А.І. Дришлюк