Постанова
від 06.09.2022 по справі 334/7687/21
ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Дата документу 07.09.2022 Справа № 334/7687/21

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний № 334/7687/21 Головуючий у 1 інстанції: Ісаков Д.О.

Провадження № 22-ц/807/1617/22 Суддя-доповідач: Маловічко С.В.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 вересня 2022 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого: Маловічко С.В.

суддів: Гончар М.С.

Кочеткової І.В.

за участісекретаря:Остащенко О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 22 лютого 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Якіб`юк Юлія Арсенівна, про визнання частково недійсним шлюбного договору,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 ,третя особа:приватний нотаріусЗапорізького міськогонотаріального округуЯкіб`юк Ю.А., про

визнаннячастково недійснимшлюбного договору.

В обґрунтування позовних вимог вказано, що з жовтня 2010 року вони з відповідачем проживали однією сім`єю як чоловік та жінка, без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство. У зареєстрованому шлюбі на той час з іншими особами не перебували. Мешкали разом в належній ОСОБА_2 квартирі АДРЕСА_1 . Після придбання квартири АДРЕСА_2 вони оселилися та постійно мешкали в ній.

21 липня 2017 року між нею та відповідачем був укладений шлюб, який зареєстро-

ваний Вознесенівським районним у місті Запоріжжі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області (актовий запис № 291). ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилась дитина - ОСОБА_3 . Інша дитина померла при народження в травні 2017 року.

У зв`язку із збільшенням сім`ї внаслідок народження дочки та задля поліпшення

житлових умов вони придбали за спільні кошти квартиру за адресою: АДРЕСА_3 , в якій оселились для подальшого проживання і в якій мешкали разом до вересня 2021 року. При цьому, ОСОБА_2 зареєстрований в квартирі за адресою: АДРЕСА_4 , а вона зареєстрована в квартирі за адресою: АДРЕСА_5 . Спільна дитина взагалі не має зареєстрованого місця проживання. Питання реєстрації членів сім`ї вирішував одноособово ОСОБА_2 .

У вересні 2021 року через сварки та фізичне насилля з боку ОСОБА_3 позивач змушена була з дитиною залишити квартиру за адресою: АДРЕСА_3 та оселитись тимчасово в квартирі своєї матері за адресою: АДРЕСА_5 . Наразі вирішуються питання розірвання шлюбу, стягнення аліментів та поділу майна, придбаного під час шлюбу. Але ОСОБА_3 заперечує проти поділу майна, заявивши, що все придбане під час спільного проживання майно є його особистою власністю, і послався на шлюбний договір, посвідчений 12.10.2018р. приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Якіб`юк Ю.А.

Незадовго до народження дочки (народилась ІНФОРМАЦІЯ_2 ), коли вона дуже погано почувалась, була вкрай знервована і була обтяжена майбутніми пологами (пам`ятаючи перші трагічні пологи), ОСОБА_3 переконав її підписати важливий, на його думку, документ у нотаріуса. На вимогу чоловіка вони разом поїхали до нотаріуса, де вона підписала договір. Його зміст на той час їй не був зрозумілий, так як її думки були зайняті народженням дитини.

З наданого ОСОБА_2 шлюбного договору від 12.10.2018р. вбачається, що він не відповідає приписам ст. 97 СК України, так як містить умови, які ставлять позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище, зменшують обсяг прав їхньої дитини на володіння та користування житлом батьків, суперечать моральним засадам суспільства, суперечать чинному законодавству. Так, відповідно до змісту п. 1.3., п. 1.5. та 1.6. шлюбного договору від 12.10.2018р. особистою приватною власністю кожного з подружжя є: нерухоме майно, автотранспортні засоби, грошові кошти, інше майно, право власності на яке підлягає обов`язковій державній реєстрації, що придбане в шлюбі, до укладення цього договору та буде придбаватися у шлюбі на ім`я одного з подружжя будь-яким способом. Проте згідно із положеннями сімейного кодексу за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації. Однак все придбане ними під час спільного проживання та під час шлюбу майно оформлялось виключно на ім`я ОСОБА_2 на його вимогу.

Також за умовами шлюбного договору від 12.10.2018р. отримані ОСОБА_2 заробітна плата, дивіденди, всі грошові кошти загалом, придбане ним майно, зокрема, квартири, є особистою приватною власністю ОСОБА_2 , якими він розпоряджається на власний розсуд без погодження з дружиною, тобто ОСОБА_2 не зобов`язаний витрача-

ти отримані грошові кошти на потреби сім`ї та є правомірним їх витрачання на його вла-

сні потреби, не зобов`язаний забезпечувати членів сім`ї житлом та комунальними послу-

гами; нести витрати на інші потреби сім`ї, тощо. Між тим, є очевидним, що перебуваючи у декретній відпустці, а надалі у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, вона не працює та не отримує доходів, внаслідок чого не може придбати собі та дитині харчі, ліки, предмети гігієни, одяг, взуття; не може оплатити житло та комунальні послуги, тощо. В той час як ОСОБА_2 вправі витрачати грошові кошти на власні забаганки та без її згоди розпоряджатись іншим спільним майном.

Вказує, що пункти 1.3, 1.5, 1.6 шлюбного контракту суперечать положенням статей 93, 97 СК України, а тому мають бути визнані недійсними відповідно до приписів ст..ст. 9, 103 СК України, ст..ст. 203, 215 ЦК України, про що просила суд у позовній заяві.

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 22 лютого 2022 року відмовлено в задоволенні позову.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеля-

ційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріаль-

ного та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що пункти 1.3, 1.5, 1.6 шлюбного договору від 12.10.2018 не відповідають приписам ст.ст. 93, 97 СК України, так як містять умови, які ставлять ОСОБА_1 у надзвичайно невигідне матеріальне становище, зменшують обсяг прав дитини на володіння та користування житлом батьків, суперечать моральним засадам суспільства, протирічать чинному законодавству. Зміст наведених норм права свідчить, що подружжя не вправі у договорах між собою визначати такі умови, реалізація яких призводитиме до істотного дисбалансу між правами та обов`язками кожного із подружжя.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 заперечив проти доводів апелянта, посилаючись на відповідність умов шлюбного договору положенням законодавства. Зазначено про відсутність нормативних підстав, передбачених законодавством, для визнання недійсними положень шлюбного договору. Відповідач стверджує, що при ухваленні рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 судом першої інстанції було правомірно застосовано положення ч. 2 ст. 97 СК України, відповідно до якого у шлюбному договорі сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положеньст. 60 цього Кодексуі вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Посилаючись на наведене, просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, рішення суду без змін.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення позивача ОСОБА_1 та її адвоката Железняка В.К., які підтримали апеляційну скаргу, пояснення відповідача ОСОБА_2 , який заперечував проти скарги за мотивами наданого письмового відзиву, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували

у шлюбі, який зареєстрований 21.07.2017р. Вознесенівським районним у місті Запоріжжі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області, актовий запис № 291.

Від шлюбу сторони мають неповнолітню дитину: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно щодо суб`єкта № 279336104 від 12.10.2021р. у власності відповідача ОСОБА_2 перебуває наступне нерухоме майно:

-квартира АДРЕСА_2 на

підставі договору купівлі-продажу № 4922, посвідченого 17.08.2011р. приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Пянтковською О.Г.;

-квартира АДРЕСА_6 на підставі

договору купівлі-продажу № 583, посвідченого 21.07.2017р. приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Сіпяковим О.С;

-квартира АДРЕСА_7

на підставі договору купівлі-продажу № 5131, посвідченого 21.11.2018р. приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Якіб`юк Ю.А.

12.10.2018р. між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений шлюбний договір,

посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Якіб`юк Ю.А. та зареєстрований за реєстровим № 4401.

У пункті 1.1 цього договору сторони узгодили, що положення цього договору бу-

дуть стосуватися виключно майнових відносин між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 та поширюватимуться на будь-яке майно та грошові кошти.

Позивач просила визнати недійсними пункти 1.3, 1.5, 1.6 договору як такі, що суперечать чинному законодавству та порушують її майнові права та майнові права спільної малолітньої дитини сторін.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що умови

укладеного шлюбного договору відповідають вимогам законодавства України, а тому відсутні підстави для визнання його частково недійсним. При цьому суд зазначив, що категорія «невигідне матеріальне становище» має оціночний характер та підлягає доведенню стороною, але таких доказів позивач не надала. Так, за посиланням суду, сторони підтвердили свідоме і добровільне укладення шлюбного контракту на таких умовах, предметом якого визначені майнові права не тільки на рухоме та нерухоме майно, а й інші матеріальні здобутки. Проте позивачем не було надано суду будь-яких відомостей щодо наявності або відсутності у неї матеріальних здобутків, які є предметом шлюбного договору.

Колегія суддів частково не погоджується із зазначеними висновками суду з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1ст. 64 СК України, дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Окремим видом договірного регулювання сімейних відносин подружжя є укладення ними шлюбного договору.

Статтею 9 СК України визначено загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам Сімейного кодексу України, іншим законам та моральним засадам суспільства.

Із наведеного слідує, що до правового регулювання шлюбного договору, як різновиду правочину, повинні застосовуватися, у тому числі, загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глави 52, 53 щодо загальних положень про договір.

Про необхідність застосування норм ЦК України при визнанні шлюбного договору недійсним міститься вказівка і у статті 103 СК України.

Статтею 626 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Сторони є вільнимив укладенні договору та визначенні його умов, а зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст.ст. 627,628 ЦК України).

Устаттях 92103 СК Українивизначені вимоги до форми, змісту, строку дії та умов шлюбного договору, підстав його розірвання чи визнання недійсним.

Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визнача-

ються їхні майнові права та обов`язки та можуть бути визначені майнові права та

обов`язки подружжя як батьків (ч.ч. 1 і 2ст. 93 СК України).

Статтею 97 СК Українипередбачено право подружжя визначати у шлюбному до-

говорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та у ній не міститься заборон або будь-яких обмежень цього права. Зокрема, ч. 2 цієї статті вказує, що сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положеньст. 60 цього Кодексуі вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них.

У частинах четвертій та п`ятій статті 93 СК Українимістяться обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Відповідно дост. 103 СК України,шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановленихЦивільним кодексом України.

За положеннямист. 203 ЦК України,зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч. 1), а волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3).

Згіднозі ст. 215 ЦК України,підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами 13, 5, 6ст. 203 цього Кодексу.

Відповідно до наведених норм, підставою недійсності шлюбного договору є недодержання сторонами в момент вчинення наступних вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Тлумачення вказаних норм свідчить про те, що: положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин; у статті 103 СК України законодавець частково урегулював оспорюваність шлюбного договору. З урахуванням того, що положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин, то до недійсності шлюбного договору (його частини) підлягають застосуванню норми § 2 «Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону» глави 16 ЦК України; для визнання судом оспорюваного шлюбного договору (його частини) недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення шлюбного договору (його частини); встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне приватне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного шлюбного договору (чи його частини) недійсним, так і порушення (не визнання або оспорювання) суб`єктивного приватного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного шлюбного договору; під змістом шлюбного договору розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Під вимогами, яким не повинен суперечити шлюбний договір (його частина), мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.

Пунктом 1.3. шлюбного договору сторонами узгоджено наступне: ОСОБА_2 і

ОСОБА_1 підтверджують те, що будь-яке майно ( в тому числі речі індивідуального користування, коштовності, речі для професійних занять, а також грошові кошти), яке належало кожному із них до укладення шлюбу, яке було придбано (набуто) під час перебування у шлюбі кожним з них, а також домовляються, що майно та грошові кошти, які будуть набуватися кожним з них після укладення цього договору, є особистою приватною власністю кожного з них і на таке майно (грошові кошти) за будь-яких умов не

поширюється положення глави 8 Сімейного кодексу України. Зокрема, сторони погоджують те, що особистою приватною власністю кожного із них є: майно, грошові кошти та майнові права, набуті ними до реєстрації шлюбу, незалежно від способу набуття ( як-то купівля, обмін, придбання за договором довічного утримання, отримання в дарунок, у спадок тощо), майнові права незалежно від способу їх набуття та підстав виникнення; майно та/або грошові кошти, отримані кожним із них як відшкодування збитків, страхові виплати тощо, навіть якщо вони сплачувались за спільні кошти подружжя, є її/його особистою власністю; дохід (дивіденди), плоди, приплід, продукція, що приноситимуть речі, які сторонами віднесено до особистої приватної власності.

Абзацом третім цього пункту узгоджено також, що одноосібним власником майна, право власності на яке підлягає державній реєстрації, є той з подружжя, на чиє ім`я воно зареєстровано. При укладенні правочинів щодо придбання та розпорядження (купівля-продаж, міна, дарування, передача в іпотеку або заставу, здача в оренду, найм тощо) такого майна, згода іншого з подружжя не потрібна. Витрати по придбанню та утриманню особистого майна одного з подружжя несе сторона, яка є його власником.

В пункті 1.5. цього договору сторони визначили, що все майно, в тому числі рухоме і нерухоме, яке буде придбане та/або набуте сторонами після укладення цього договору, є особистим майном і належить на праві особистої приватної власності тому з подружжя, на чиє ім`я воно було придбане або набуте.

Відповідно з пунктом 1.6. шлюбного договору, у випадку розірвання шлюбу всі об`єкти рухомого та нерухомого майна, належні сторонам, вважаються особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я таке майно придбане або набуте.

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 як на підставу для визнання недійсними цих трьох пунктів шлюбного договору посилалась на положення ч.ч. 4, 5 ст. 93 СК України, а саме, його укладання в особистих інтересах відповідача, що ставить ОСОБА_1 у невигідне матеріальне становище, а також відбувається зменшення обсягу прав дитини. На неправильне встановлення обставин у справі судом в цій частині позивач наголошує й в своїй апеляційній скарзі.

Під звуженням майнових прав дитини позивач розуміла той факт, що відповідач не зареєстрував їх спільну дитину в будь-якій із квартир, які придбані на його ім`я.

Проте, колегія наголошує, що місцем проживання малолітньої дитини, яка не досягла десяти років, в силу приписів ч. 4 статті 29 ЦК України є місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає. Тож право дитини на користування житловим приміщенням є похідним від місця мешкання її батьків, та не ставиться в залеж-

ність від права власності її батьків на певне житлове приміщення.

Колегія зазначає, що умови шлюбного договору не стосуються прав дитини, оскі-

льки сторони у його п. 1.1 констатували, що положення цього договору будуть стосуватися виключно майнових відносин між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 та поширюватимуться на будь-яке майно та грошові кошти. Інших питань спільного проживання, у тому числі їх майнових прав та обов`язків як батьків спільних дітей умови договору не стосуватимуться ( а.с. 13).

Що стосується доводів апелянта про те, що умовами, викладеними у пунктах 1.3., 1.5., 1.6. шлюбного договору вона ставиться у невигідне матеріальне становище, колегія зазначає наступне.

Ці обставини підлягають комплексному встановленню одночасно із перевіркою дотримання вимог ч. 5 статті 93 СК України, згідно з якою, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

.

Відповідно до роз`яснень, зазначених у п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України 21.12.2007 № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», якщо шлюбним договором змінено передбачений законом режим спільної сумісної власності, то при розгляді спору про поділ майна подружжя суду необхідно виходити з умов такого договору. При цьому слід мати на увазі, що в силу ч. 4 ст.93, ч. 1 ст.103 СКУкраїни положення шлюбного договору, що ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, порушують його права та інтереси, на вимогу такої сторони за рішенням суду можуть бути визнані недійсними з

підстав, установленихЦК.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України, та ці докази повинні бути оцінені судом у відповідності до норм цивільного процесуального законодавства.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 01.06.2022 р. у справі №759/23521/20.

Суд першої інстанції, відхиляючи доводи позивача про неотримання нею жодного корисного результату на підставі шлюбного договору для себе та постановлення її у невигідне матеріальне становище вказаними пунктами договору, керувався положеннями частин 2, 3, 5 ст. 97 СК України та дійшов до хибного висновку про те, що ці обставини позивач не довела.

Колегія суддів, навпаки, приймає доводи апелянта про те, що оспорювані пункти шлюбного договору порушують чинні норми законодавства та поставили її у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

Суд першої інстанції вказував, що приписи ч. 2 статті 97 СК дозволяють подружжю визначати у шлюбному договорі умов про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу, і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них, а приписи ч. 3 цієї норми передбачають можливість визначення порядку поділу майна у шлюбному договорі.

Між тим, частина 5 цієї статті унормовує включення до шлюбного договору будь-яких інших умов щодо правого режиму майна лише у тому разі, якщо такі умови не будуть суперечити моральним засадам суспільства.

Крім того, частиною 5 статті 93 СК встановлено пряму заборону за шлюбним договором передавати у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Отже, з огляду на аналіз вказаних норм фактично шлюбним договором за погод-

ження подружжя можна визначати режим будь-якого майна як одноосібної приватної власності когось одного із подружжя, крім нерухомого майна та рухомого, яке підлягає реєстрації.

Проте суд, навівши зміст вказаних норм, практично не перевірив відповідність оспорюваних пунктів шлюбного договору їх приписам.

За матеріалами справи судом встановлено, що на ім`я ОСОБА_2 зареєстровано три квартири, зокрема, дві з них придбані під час шлюбу з ОСОБА_1 , одна до офіційної реєстрації шлюбу з ОСОБА_1 , але остання вказувала у позові, що сторони і до укладення шлюбу проживали однією сім`єю без його реєстрації.

Не оцінюючи цих обставин (щодо проживання однією сім`є без реєстрації шлюбу до його офіційної реєстрації), колегія досліджує лише умови договору ( п.п. 1.3., 1.5., 1.6.), за змістом яких все майно, яке зареєстровано за ОСОБА_2 , незалежно від періоду його набуття, віднесено до його особистої приватної власності, що повною мірою суперечить приписам ч. 5 статті 93 СК України.

Вказані умови також суперечать моральним засадам суспільства ( ч. 5 ст. 97 СК), оскільки з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 до укладення договору перебувала у стані вагітності, у декретній відпустці, у якої через два тижні після укладення шлюбного договору відбулись пологи з народження спільної дитини сторін, а в подальшому вона три роки знаходилась у відпустці по догляду за дитиною до трьох років, в той час як за шлюбним договором вона позбавляється будь-якого права на майно, передача якого одному з подружжя забороняється ч. 5 ст. 93 СК України.

Колегія наголошує, що, хоча шлюбний договір не містить прямої вказівки, що конкретно визначені квартири належать та належатимуть ОСОБА_2 , навіть після розірвання шлюбу, але саме це відслідковується за умовами договору у поєднанні з дослідженими матеріалами справи, на що вказує така вказівка, яка має місце у всіх оспорюваних позивачем пунктах «все майно, набуте як до шлюбу, у шлюбі та після укладення цього договору є особистим майном того ж подружжя, на чиє ім`я воно було придбане, та у випадку розірвання шлюбу вважається його особистою приватною власністю».

Отже, позивач такими умовами позбавлена права на будь-яке нерухоме майно та рухоме, яке підлягає реєстрації, що і доводить постановлення її у невигідне матеріальне становище такими умовами. При цьому, позивач не може при наявності такого шлюбного договору ділити майно, оскільки все воно зареєстроване за ОСОБА_2 .

Оскільки шлюбний договір є видом цивільного договору, на нього також розповсюджуються положення статті 13ЦК України щодо добросовісності поведінки, зловживання правом, дотримання моральних засад суспільства тощо.

Зважаючи на всі вище наведені обставини, суд апеляційної інстанції дійшов до висновку про наявність підстав для визнання недійсними оспорюваних пунктів шлюбного договору в частині, що стосується нерухомого майна та рухомого, що підлягає державній реєстрації.

Що стосується оспорюваних пунктів щодо іншого майна, то в цій частині суд правильно визнав, що договір відповідає приписам ч. 2 статті 97 СК України.

Відповідно пп.1, 3, 4 ч.1 ст.376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин у справі, невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення судом норм матеріально

і процесуального права.

Суд першої інстанції при ухваленні рішення про відмову в задоволенні позову не повно проаналізував зміст шлюбного договору, неправильно визнав недоведеним факт невигідного матеріального становища позивач умовами шлюбного договору, не застосував положення частин 4, 5 статті 93, ч. 5 ст. 97 СК України, внаслідок чого дійшов необґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову. У зв`язку із вказаним рішення Ленінського районногосуду м.Запоріжжявід 22лютого 2022рокуу цій справі підлягає скасуванню із прийняттям постанови про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

За таких обставин, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 908 грн. та за подання апеляційної скарги у розмірі 1488,60 грн., а всього 2396,60 грн.

Керуючись ст.ст.7, 141, 367, 374, 376, 381, 382, 384, 389 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Ленінського районногосуду м.Запоріжжя від22лютого 2022року у цій справі скасувати.

Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати недійсними пункти 1.3., 1.5., 1,6. шлюбного договору, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідченого 12.10.2018р. приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Якіб`юк Ю.А., в частині, що стосується нерухомого та іншого майна (рухомого), право на яке підлягає державній реєстрації.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у вигляді судового збору в сумі 2396 (дві тисячі триста дев`яносто шість) гривень 60 копійок.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 14 вересня 2022 року.

Головуючий: С.В. Маловічко

Судді: М.С. Гончар

І.В. Кочеткова

Дата ухвалення рішення06.09.2022
Оприлюднено16.09.2022

Судовий реєстр по справі —334/7687/21

Ухвала від 30.11.2022

Цивільне

Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Крат Василь Іванович

Постанова від 30.11.2022

Цивільне

Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Крат Василь Іванович

Ухвала від 17.11.2022

Цивільне

Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Крат Василь Іванович

Ухвала від 07.11.2022

Цивільне

Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Крат Василь Іванович

Ухвала від 21.10.2022

Цивільне

Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Крат Василь Іванович

Постанова від 06.09.2022

Цивільне

Запорізький апеляційний суд

Маловічко С. В.

Постанова від 06.09.2022

Цивільне

Запорізький апеляційний суд

Маловічко С. В.

Ухвала від 28.06.2022

Цивільне

Запорізький апеляційний суд

Маловічко С. В.

Ухвала від 28.06.2022

Цивільне

Запорізький апеляційний суд

Маловічко С. В.

Рішення від 21.02.2022

Цивільне

Ленінський районний суд м. Запоріжжя

Ісаков Д. О.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

ТелеграмТелеграмВайберВайбер

Опендатабот для телефону

AppstoreGoogle Play

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовахліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

© 2016‒2023Опендатабот

🇺🇦 Зроблено в Україні