Постанова

від 21.09.2022 по справі 936/18/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

21 вересня 2022 року

місто Київ

справа № 936/18/20

провадження № 61-19535св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Мукачівська районна рада Закарпатської області, голова Воловецької районної ради Закарпатської області Лопіт Іван Ілліч, Комунальне некомерційне підприємство «Воловецька центральна районна лікарня» Воловецької селищної ради, Воловецька селищна рада Закарпатської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Воловецького районного суду Закарпатської області від 14 травня 2021 року, постановлене суддею Софілканич О. А., та постанову Закарпатського апеляційного суду від 25 жовтня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі Собослоя Г. Г., Бисаги Т. Ю., Готри Т. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у січні 2020 року звернувся до суду з позовом до Мукачівської районної ради Закарпатської області (далі - Мукачівська районна рада, районна рада), голови Воловецької районної ради Закарпатської області

(далі - Воловецька районна рада) Лопіта І. І., Комунального некомерційного підприємства «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької селищної ради» (далі - КНП «Воловецька ЦРЛ»), Воловецької селищної ради Закарпатської області (далі - Воловецька селищна рада, селищна рада) про скасування рішення та розпорядження про звільнення та поновлення на роботі; стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу; відшкодування моральної шкоди.

Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що 16 вересня 2002 року він був призначений на посаду головного лікаря Воловецької центральної районної лікарні з 23 вересня 2002 року на підставі наказу Управління охорони здоров`я Закарпатської обласної державної адміністрації № 528-к.

У 2017 році змінився засновник та назва Воловецької центральної лікарні, зокрема, засновником її стала Воловецька районна рада, а назви змінено на Комунальний заклад «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради» (далі - КЗ «Воловецька ЦРЛ»).

Воловецька районна рада 06 березня 2018 року ухвалила рішення № 229 «Про звільнення з посади головного лікаря КЗ «Воловецька ЦРЛ», згідно з пунктом 1 якого ОСОБА_1 звільнено з посади головного лікаря за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України та пунктами 2.14 і 4.6 Положення про порядок призначення та звільнення із займаної посади керівників підприємств, установ та закладів, що належать до спільної власності територіальних громад сіл, селищ Воловецького району, затвердженого рішенням XVII сесії Воловецької районної ради VII скликання від 30 листопада 2017 року № 172 (далі - Положення), у зв`язку з відмовою ради укласти контракт із ОСОБА_1 (неприйняттям рішення про призначення).

06 березня 2018 року голова районної ради Лопіт І. І. видав розпорядження № 26 про звільнення ОСОБА_1 з посади головного лікаря КЗ «Воловецька ЦРЛ».

Позивач зазначив, що рішенням від 22 серпня 2018 року у справі № 807/300/18, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03 грудня 2019 року, Закарпатський окружний адміністративний суд визнав протиправним та нечинним з моменту прийняття Положення в частині абзацу другого пункту 2.14, пункту 4.6.

У зв`язку з визнанням нечинними з моменту затвердження окремих пунктів Положення та прийняття на його підставі рішення Воловецької районної ради від 06 березня 2018 року № 229, а також розпорядження голови Воловецької районної ради від 06 березня 2018 року № 26, позивач вважав їх незаконними і такими, що підлягають скасуванню, а він підлягав поновленню на роботі з моменту його звільнення зі стягненням середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодуванням моральної шкоди.

Стислий виклад заперечень відповідачів

КНП «Воловецька ЦРЛ», яке є правонаступником КЗ «Воловецька ЦРЛ», надало до суду письмові пояснення, у яких наголошувало на законності звільнення позивача.

Воловецька селищна рада позов не визнала, вважаючи його безпідставним та необґрунтованим.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 14 травня 2021 року, залишеним без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 25 жовтня 2021 року, Воловецький районний суд Закарпатської області відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, зазначив, що на час звільнення позивача з посади (06 березня 2018 року) пункти 2.14 і 4.6 Положення були чинними і втратили чинність лише з моменту набрання законної сили рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2018 року у справі № 807/300/18, тобто 03 грудня 2019 року, а відтак звільнення ОСОБА_1 з посади відповідно до цих пунктів саме 06 березня 2018 року відбулося на законних підставах. Суди врахували, що позивач не навів іншого обґрунтування незаконності звільнення з посади, крім визнання нечинними пунктів 2.14 і 4.6 Положення.

Суд першої інстанції вважав, що пропуск строку звернення позивачем до суду з позовом відбувся не з поважних причин, втім, враховуючи, що під час розгляду справи встановлено необґрунтованість та недоведеність позовних вимог, суд відмовив у задоволенні позову саме з цих підстав, а не у зв`язку зі спливом позовної давності.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 24 листопада 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Воловецького районного суду Закарпатської області від 14 травня 2021 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 25 жовтня 2021 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, визначив як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень те, що:

- суд першої інстанції не застосував правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 21 травня 2014 року

у справі № 6-33цс14, відповідно до якого звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне поновлення порушених прав працівника;

- суд першої інстанції не врахував висновків Верховного Суду України та Верховного Суду щодо необхідності дотримання процедури звільнення працівника за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, викладених у постанові Верховного Суду України від 09 серпня 2017 року у справі

№ 6-1264цс17 та постановах Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (провадження № 11-431асі18), від 06 травня 2020 року у справі № 487/2191/17 (провадження № 61-38337св18), від 08 листопада 2021 року у справі № 501/2942/20 (провадження № 61-10377св21) та від 19 жовтня 2021 року у справі № 761/2275/18

(провадження № 61-8218св21);

- суди першої та апеляційної інстанцій не врахували рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2018 року у справі № 807/300/18, яке набрало законної сили, за позовом ОСОБА_1 про визнання незаконним та нечинним з моменту прийняття Положення в частині абзацу другого пункту 2.14 та в частині пункту 4.6 Положення. У згаданій справі позов задоволено. На переконання заявника, зазначене судове рішення має преюдиціальне значення, тому суди повинні були врахувати правові висновки Верховного Суду щодо застосування частини четвертої статті 82 ЦПК України, викладені у постановах від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17), від 04 листопада 2020 року у справі № 643/7807/13-ц (провадження № 61-19085св19);

- апеляційний суд обмежився констатацією факту звернення ОСОБА_1 із позовом у справі № 300/223/18 про поновлення на роботі, у задоволенні якого суд відмовив, та помилково не надав оцінки доводам позивача у справі, яка переглядається, що суперечить правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду від 04 листопада 2020 року у справі № 643/7807/13-ц (провадження № 61-19085св19);

- суд першої інстанції порушив норми процесуального права щодо врахування ретроспективної дії незаконного нормативного акта та застосування такого акта до спірних правовідносин, які виникли до визнання його незаконним у судовому порядку. В цій частині оскаржувані судові рішення не відповідають висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 18 березня 2019 року у справі № 910/5244/18, від 20 березня 2019 року у справі № 910/7715/18, від 18 квітня 2019 року у справі № 910/5105/18, від 12 березня 2019 року у справі № 913/204/18;

- Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції України та законам України, незалежно від того, чи оскаржувалися такі акти у судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи (постанови від 23 травня 2019 року у справі № 910/5098/18, від 18 березня 2019 року у справі № 910/5244/18, від 20 березня 2019 року у справі № 910/7715/18, від 18 квітня 2019 року у справі № 910/5105/18, від 12 березня 2019 року у справі № 913/204/18);

- суди не врахували, що у разі визнання протиправним нормативно-правовий акт не може застосовуватися як за період до, так і за період після встановлення судом його протиправності (постанови Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 816/52/17, від 04 грудня 2018 року у справі № П/811/658/16, від 03 червня 2019 року у справі № 817/622/16). Будь-який акт, визнаний судом протиправним, тягне за собою визнання протиправними всіх наслідків його застосування, оскільки застосуванню такий акт не підлягає ані за період до, ані за період після встановлення судом його протиправності;

- суд першої інстанції дійшов помилкових висновків про пропуск позовної давності, оскільки заявник дізнався про порушення своїх прав лише після набрання законної сили рішенням суду про визнання незаконними та втрати чинності окремими пунктами Положення.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

КНП «Воловецька ЦРЛ» у січні 2022 року із застосуванням системи «Електронний суд» направило до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 13 січня 2022 року Верховний Суд відкрив касаційнепровадження у справі, а ухвалою від 29 липня 2022 року призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені

пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що наказом Управління охорони здоров`я Закарпатської обласної державної адміністрації від 16 вересня 2002 року № 528-К ОСОБА_1 з 23 вересня 2002 року був призначений безстроково на посаду головного лікаря Воловецької центральної районної лікарні, яка була державним лікувальним закладом.

21 листопада 2016 року розпорядженням голови Воловецької районної державної адміністрації Закарпатської області № 270 затверджено статут КЗ «Воловецька ЦРЛ».

Розпорядженням голови Воловецької районної державної адміністрації Закарпатської області від 26 листопада 2017 року № 276 «Про вихід зі складу засновників комунальних закладів» Воловецька районна державна адміністрація вийшла зі складу засновників КЗ «Воловецька ЦРЛ».

Рішенням 17 сесії VII скликання Воловецької районної ради від 30 листопада 2017 року № 169 перейменовано КЗ «Воловецька ЦРЛ» у Комунальний заклад «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради» та затверджено Статут у новій редакції.

Рішенням 17 сесії VII скликання Воловецької районної ради від 30 листопада 2017 року № 172 затверджено Положення, згідно з пунктом 2.1 якого керівники суб`єктів господарювання спільної власності, що засновані на спільній власності територіальних громад Воловецького району, призначаються на посаду і звільняються з посади Воловецькою районною радою на її пленарних засіданнях.

У зв`язку з передачею до об`єктів комунальної власності відбулися зміни в організації роботи медичного закладу, затверджений новий штатний розпис, структура закладу, змінилися органи, які здійснюють управління цим закладом.

Відповідно до положень Статуту КЗ «Воловецька ЦРЛ» головний лікар призначається на посаду рішенням Воловецької районної ради, прийнятим на її пленарному засіданні шляхом укладення з ним контракту на строк від трьох до п`яти років. Порядок призначення та звільнення головного лікаря, укладення з ним контракту, а також форма такого контракту затверджується засновником відповідно до чинного законодавства.

Отже, саме власник закладу має право ухвалити рішення про укладення контракту з очільником медичного закладу.

Воловецька районна рада 12 січня 2018 року направила ОСОБА_1 повідомлення № 11 про зміну істотних умов праці, які полягають в укладенні строкового трудового договору у формі контракту, які мали бути впроваджені через два місяці з часу ознайомлення ОСОБА_1 з повідомленням.

ОСОБА_1 погодився на укладення з ним контракту, власноручно написав заяву про згоду на укладення контракту, однак працедавець, який є колегіальним органом та ухвалює рішення шляхом голосування на сесіях районної ради, не прийняв рішення про укладення такого контракту.

Зазначені обставини встановлені рішенням Воловецького районного суду Закарпатської області від 03 липня 2018 року, постановою Закарпатського апеляційного суду від 20 листопада 2018 року, які залишені без змін постановою Верховного Суду від 23 вересня 2020 року у справі № 300/223/18.

Воловецька районна рада 06 березня 2018 року ухвалила рішення № 229 «Про звільнення з посади головного лікаря Комунального закладу «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради», згідно з пунктом 1 якого ОСОБА_1 звільнено з посади головного лікаря за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України та пунктами 2.14 і 4.6 Положення, у зв`язку з відмовою ради укласти контракт з ОСОБА_1 (неприйняттям рішення про призначення).

Голова районної ради Лопіт І. І. 06 березня 2018 року видав розпорядження № 26 про звільнення ОСОБА_1 з посади головного лікаря КЗ «Воловецька ЦРЛ».

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2018 року у справі № 807/300/18, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03 грудня 2019 року, суд визнав протиправним та нечинним з моменту прийняття Положення в частині абзацу другого пункту 2.14, в частині пункту 4.6.

Відповідно до резолютивної частини рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2018 року у справі № 807/300/18, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03 грудня 2019 року, суд ухвалив:

«Визнати протиправним та нечинним з моменту прийняття Положення про порядок призначення та звільнення із займаної посади керівників підприємств, установ та закладів, що належать до спільної власності територіальних громад сіл, селищ Воловецького району, затверджене рішенням Воловецької районної ради Закарпатської області сімнадцятої сесії VII скликання № 172 від 30 листопада 2017 року в частині:

- абзацу 2 пункту 2.14, а саме: у разі відмови районної ради укласти контракт з керівником суб`єкта господарювання (неприйняття рішення про призначення) трудовий договір розривається на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України;

- в частині пункту 4.6 Положення, а саме: у разі відмови районної ради укласти контракт з керівником суб`єкта господарювання (неприйняття рішення про призначення), в тому числі у випадках, передбачених пунктом 2.14 цього Положення, трудовий договір розривається на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України, про що рада приймає відповідне рішення.

Резолютивна частина рішення суду про визнання нормативно-правового акта протиправним та нечинним невідкладно публікується відповідачем у виданні, в якому його було офіційно оприлюднено, після набрання рішенням законної сили.

Нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду».

Це рішення суду набрало законної сили 03 грудня 2019 року.

Суд першої інстанції вважав встановленим, що на час звільнення позивача з посади, 06 березня 2018 року, пункти 2.14 і 4.6 Положення були чинними і втратили чинність лише з моменту набрання законної сили судовим рішенням, 03 грудня 2019 року.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Статтею 43 Конституції України кожному гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до статті 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Підставою звільнення ОСОБА_1 за встановлених фактичних обставин справи є положення пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України та пункти 2.14 і 4.6 Положення, у зв`язку з відмовою ради укласти контракт з ОСОБА_1 (неприйняттям рішення про призначення).

Звертаючись до суду з позовом у справі, яка переглядається, підставою позову ОСОБА_1 визначив те, що рішенням від 22 серпня 2018 року Закарпатський окружний адміністративний суд визнав протиправними та нечинними з моменту прийняття Положення у частині абзацу другого пункту 2.14, а саме, що у разі відмови районної ради укласти контракт з керівником суб`єкта господарювання (неприйняття рішення про призначення), трудовий договір розривається на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України; пункту 4.16 Положення про те, що у разі відмови районної ради укласти контракт з керівником суб`єкта господарювання (неприйняття рішення про призначення), в тому числі у випадках, передбачених пунктом 2.14 Положення, трудовий договір розривається на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, про що рада ухвалює відповідне рішення.

Відмовляючи у задоволені позову, суди першої та апеляційної інстанцій вважали, що звільнення ОСОБА_1 відбулося з дотриманням вимог законодавства, зокрема на підставі чинного на той час Положення.

З такими висновками Верховний Суд не погоджується.

За встановлених судами першої та апеляційної інстанцій фактичних обставин справи Воловецька районна рада 06 березня 2018 року ухвалила рішення № 229 «Про звільнення з посади головного лікаря Комунального закладу «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради», згідно з пунктом 1 якого ОСОБА_1 звільнено з посади головного лікаря за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України та пунктами 2.14 і 4.6 Положення, у зв`язку з відмовою ради укласти контракт з ОСОБА_1 (неприйняттям рішення про призначення).

Отже, підставою звільнення ОСОБА_1 стала відмова районної ради укласти із ним контракт (неприйняття рішення про призначення), що за змістом абзацу другого пункту 2.14 та пунктом 4.6 Положення є підставою для звільнення такого працівника відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

Суди першої та апеляційної інстанцій, відмовляючи у задоволенні позову по суті спору, не врахували, що визнання правового акта суб`єкта владних повноважень нечинним означає втрату ним чинності з моменту набрання законної сили відповідним судовим рішенням або з настання іншого визначеного судом моменту після ухвалення такого акта, що відповідає правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 04 грудня 2018 року у справі № 816/52/17, від 04 грудня 2018 року у справі № П/811/658/16, від 03 червня 2019 року у справі № 817/622/16.

Оскільки рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2018 року набрало законної сили, відповідно до цього рішення суду абзац другий пункту 2.14 та пункт 4.6 Положення визнані протиправними та нечинними з моменту прийняття Положення, тому обґрунтованим є висновок, що на момент прийняття оскаржуваних рішення районної ради та розпорядження голови районної ради не були чинними абзац другий пункту 2.14 та пункт 4.6 Положення, на підставі яких відбулося звільнення ОСОБА_1 , а отже, його звільнення є незаконним.

Верховний Суд врахував, що адміністративний суд у мотивувальній та резолютивній частинах свого рішення однозначно визначив момент, починаючи з якого окремі пункти Положення визнані цим судом нечинними, наголосивши на тому, що відповідні пункти Положення є нечинними саме з моменти прийняття їх районною радою.

Абзац резолютивної частини рішення адміністративного суду про те, що нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду, не змінює висновків цього суду щодо моменту в часі, з якого окремі пункти Положення є нечинними, оскільки є викладом загального положення процесуального кодексу, яке могло б бути застосоване лише у тому випадку, якщо б протилежні висновки не були сформульовані судом у інших частинах цього судового рішення.

Тож жодних правових наслідків схвалення та прийняття місцевою Радою зазначених пунктів Положення не може бути, окрім тих, що пов`язані з його нечинністю.

У таких висновках Верховний Суд враховує, що адміністративний суд у мотивувальній частині свого рішення встановив, що «серед підстав для розірвання трудового договору, передбачених пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України відсутня така підстава для розірвання трудового договору, як «відмова районної ради укласти контракт з керівником суб`єкта господарювання , і підстави для звільнення в даній нормі є вичерпними.

Відповідачем жодним чином не спростовано, що пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України не передбачено такої підстави для звільнення, як «відмова районної ради укласти контракт», «неприйняття районною радою рішення про призначення», як це має місце в оспорюваному Положенні. При цьому покликання відповідача на те, що пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України не містить «заперечення оскаржуваних норм Положення», є нічим іншим, як припущенням, і розширювальним тлумаченням норми закону вищої юридичної сили, тоді як таке довільне тлумачення законів України є прямим порушенням статті 19 Конституції України.

Також не містить «аналогічної» норми про звільнення діючих керівників установ за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України і спеціальний нормативний акт вищої юридичної сили, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, а саме Порядок укладення контракту з керівником державного, комунального закладу охорони здоров`я, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 642.

…Отже, оскаржуване Положення суперечить нормативному акту вищої юридичної сили, а саме постанові Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 642 «Про затвердження Порядку укладення контракту з керівником державного, комунального закладу охорони здоров`я та Типової форми контракту з керівником державного, комунального закладу охорони здоров`я».»

Рішення адміністративного суду набрало законної сили, а тому є обов`язковим до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Верховний Суд України у постанові від 21 травня 2014 року

у справі № 6-33цс14 зазначив, що звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку підтверджує незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.

Наведеного суди першої та апеляційної інстанцій не врахували та зробили помилкові висновки про відмову у задоволенні позову по суті спору.

Водночас Верховний Суд врахував, що не підлягають оцінці доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції не врахував висновків Верховного Суду України та Верховного Суду щодо необхідності дотримання процедури звільнення працівника за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, оскільки порушення процедури звільнення працівника за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України не було підставою цього позову, а тому суди не повинні були досліджувати таке питання.

У таких висновках про відхилення доводів касаційної скарги про релевантність наведених правових висновків Верховного Суду потрібно враховувати, що саме (за змістом правил цивільного процесу) є підставами позову.

Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права або охоронюваного законом інтересу. Від підстав позову потрібно відрізняти правові підстави позову (правове обґрунтування позову) - правову кваліфікацію обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові, оскільки суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно здійснити правову кваліфікацію спірних правовідносин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц

(провадження № 14-2цс21)).

Тож для суду під час визначення меж судового розгляду є визначальними виключно фактичні підстави позову, визначені у поданій позивачем позовній заяві. На противагу фактичним підставам позову, суд у його процесуальній діяльності не обмежений у визначених позивачем правових підставах позову, оскільки саме правовою кваліфікацією обставин справи не обмежений суд під час вирішення спору.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Попри обов`язок суду надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, предмет та підстави позову визначаються та можуть в установленому порядку змінюватися тільки позивачем, тоді як суд позбавлений права на відповідну процесуальну ініціативу. Застосувати конкретну норму права за принципом jura novit curia («суд знає закони») суд має право лише в межах заявлених позивачем вимог, визначених ним предмета та підстав позову.

Враховуючи, що позивач, звертаючись до суду з позовом, не обґрунтовував його аргументами про порушення порядку та процедури звільнення працівника відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій пункту 14 частини першої статті 40 КЗпП України та неврахування висновків Верховного Суду щодо застосування цієї норми права не підлягають дослідженню та оцінці Верховним Судом, оскільки вони виходять за межі касаційного перегляду справи.

Додатково Верховний Суд врахував, що питання дотримання процедури звільнення працівника за правилами пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України було предметом розгляду у межах справи № 300/223/18, рішення у якій набрало законної сили.

Рішенням від 03 липня 2018 року, залишеним без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 20 листопада 2018 року та постановою Верховного Суду від 23 вересня 2020 року, Воловецький районний суд Закарпатської області відмовив у задоволенні цього позову ОСОБА_1 .

Ухвалою від 15 грудня 2020 року, залишеною без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року та постановою Верховного Суду від 24 листопада 2021 року, Воловецький районний суд Закарпатської області відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами. Суди зазначили, що визнання протиправними та нечинними з моменту прийняття окремих пунктів Положення є новими обставинами, якими позивач обґрунтовує свою позицію щодо підстав для задоволення позовних вимог.

У справі № 300/223/18 підставою позову було недотримання процедури звільнення працівника відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України та питання про звільнення ОСОБА_1 не було включено до порядку денного пленарного засідання та не доведено до відома депутатів і населення не пізніше як за 10 днів до дня проведення сесії, не було дотримано вимог пункту 11 статті 50 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та пункту 3 статті 15 Закону України «Про доступ до публічної інформації» в частині оприлюднення проекту рішення.

У зазначеній справі не було підставою позову доводи про нечинність з моменту затвердження окремих пунктів Положення, відповідно до яких і було звільнено ОСОБА_1 та, відповідно, у згаданій справі суди не досліджували питання законності звільнення працівника на підставі пунктів Положень, які є нечинними.

Водночас у справі, що переглядається, підставою позову є визнання нечинними з моменту затвердження окремих пунктів Положення та прийняття на його підставі рішення Воловецької районної ради від 06 березня 2018 року № 229, а також розпорядження голови Воловецької районної ради від 06 березня 2018 року № 26, на підставі яких і був звільнений ОСОБА_1 .

Підсумовуючи, підстави позовів у справі, яка переглядається, та у справі № 300/223/18 є відмінними. Визнання нечинними з моменту затвердження окремих пунктів Положення не було підставою позову у справі № 300/223/18. Суди у зазначеній справі не надавали оцінки таким обставинам та підставам звільнення ОСОБА_1 , а тому у справі, що переглядається, такі обставини і підстави суди мали дослідити, оскільки вони становлять фактичну підставу позову.

Щодо підстав для постановлення нового рішення у справі

Вирішуючи питання про наявність підстав для постановлення у справі нового рішення по суті спору, Верховний Суд врахував, що позбавлений такої можливості з огляду нездійснення дослідження судами питання, чи відпала підстава звільнення позивача у зв`язку визнанням адміністративним судом окремих пунктів Положення нечинними з моменту їх прийняття, питання щодо розміру середнього заробітку позивача, а також у зв`язку із нез`ясуванням апеляційним судом питання поважності причин пропуску строку звернення ОСОБА_1 до суду з позовом.

Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

За правилами частини першої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній на момент звернення ОСОБА_1 до суду з позовом) працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Згідно зі статтею 234 КЗпП України (у редакції, чинній на момент звернення ОСОБА_1 до суду з позовом та вирішення справи судами) у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

Позивач, звертаючись до суду з позовом, обґрунтовував поважність причин пропуску строку звернення до суду та просив йому поновити цей строк.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, вважав такі причини пропуску строку звернення до суду неповажними, проте відмовив по суті спору, водночас апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, погодився з висновками про підставність звільнення позивача та не надавав оцінку поважності причин пропуску строку звернення ОСОБА_1 до суду з позовом з пропуском строку, визначеного КЗпП України.

Враховуючи, що таким обставинам (чи впливає визнання нечинними окремих пунктів Положення на законність звільнення позивача, розміру середнього заробітку, а також поважності причин пропуску строку звернення до суду з позовом) апеляційний суд не надавав оцінки, а Верховний Суд не вправі досліджувати таке питання на стадії касаційного перегляду справи, адже це виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, встановлених у статті 400, тому оскаржувана постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий апеляційний розгляд.

Направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд врахував принцип процесуальної економії, а також, що суд апеляційної інстанції наділений повноваженнями встановлювати обставини справи та досліджувати докази.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Підсумовуючи, Верховний Суд встановив, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що певні пункти Положення, на підставі яких був звільнений ОСОБА_1 , визнані іншим судом протиправними та нечинними з моменту прийняття Положення, таке рішення суду набрало законної сили, а тому було обов`язковим під час розгляду судами справи, що переглядається.

Не врахувавши протиправність та нечинність окремих пунктів Положення, на підставі яких було звільнено заявника, суди зробили передчасні висновки про те, що звільнення ОСОБА_1 є законним.

Враховуючи те, що суди не досліджували питання, чи впливає визнання нечинними окремих пунктів Положення на законність звільнення позивача, розміру середнього заробітку, а також апеляційний суд не надав оцінки висновкам суду першої інстанції про поважність причин пропуску строку звернення до суду з позовом, Верховний Суд дійшов переконання, що такі порушення є безумовною підставою для скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду, направлення справи на новий апеляційний розгляд до суду апеляційної інстанції.

Оскільки недоліки, допущені судом апеляційної інстанції, не можуть бути усунуті під час касаційного перегляду справи, Верховний Суд позбавлений можливості постановити нове рішення у справі, а тому що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду справи суду належить урахувати зазначене у постанові суду касаційної інстанції, надати оцінку наданим сторонами справи доказам та відповідну правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити судове рішення відповідно до установлених обставин і вимог закону.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.

За правилом пункту 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

За правилами частин четвертої та п`ятої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Висновки суду касаційної інстанції, у зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, потрібно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Отже, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Закарпатського апеляційного суду від 25 жовтня 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко