Постанова
від 16.03.2023 по справі 936/18/20
ЗАКАРПАТСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 936/18/20

П О С Т А Н О В А

Іменем України

16 березня 2023 року м. Ужгород

Закарпатський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді-доповідача: Мацунича М.В.

суддів: Кожух О.А., Джуги С.Д.

з участю секретаря судового засідання: Чичкало М.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Воловецького районного суду Закарпатської області від 14 травня 2021 року, ухвалене головуючою суддею Софілканич О.А., за позовом ОСОБА_1 до Мукачівської районної ради Закарпатської області, голови Воловецької районної ради Закарпатської області Лопіта Івана Ілліча, Комунального некомерційного підприємства "Воловецька центральна районна лікарня Воловецької селищної ради" та Воловецької селищної ради Закарпатської області про скасування рішення та розпорядження про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди

встановив:

У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Мукачівської районної ради Закарпатської області, голови Воловецької районної ради Закарпатської області Лопіта І. І., Комунального некомерційного підприємства «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької селищної ради», Воловецької селищної ради Закарпатської області про скасування рішення та розпорядження про звільнення та поновлення на роботі; стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу; відшкодування моральної шкоди.

Позивні вимоги обґрунтовані тим, що 16 вересня 2002 року він був призначений на посаду головного лікаря Воловецької центральної районної лікарні з 23 вересня 2002 року на підставі наказу Управління охорони здоров`я Закарпатської обласної державної адміністрації № 528-к.

У 2017 році змінився засновник та назва Воловецької центральної лікарні, зокрема, засновником її стала Воловецька районна рада, а назви змінено на Комунальний заклад «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради» (далі КЗ «Воловецька ЦРЛ»).

Воловецька районна рада 06 березня 2018 року ухвалила рішення № 229 «Про звільнення з посади головного лікаря КЗ «Воловецька ЦРЛ», згідно з пунктом 1 якого ОСОБА_1 звільнено з посади головного лікаря за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України та пунктами 2.14 і 4.6 Положення про порядок призначення та звільнення із займаної посади керівників підприємств, установ та закладів, що належать до спільної власності територіальних громад сіл, селищ Воловецького району, затвердженого рішенням XVII сесії Воловецької районної ради VII скликання від 30 листопада 2017 року № 172 (далі Положення), у зв`язку з відмовою ради укласти контракт із ОСОБА_1 (неприйняттям рішення про призначення).

06 березня 2018 року голова районної ради ОСОБА_2 видав розпорядження № 26 про звільнення ОСОБА_1 з посади головного лікаря КЗ «Воловецька ЦРЛ».

Позивач зазначив, що рішенням від 22 серпня 2018 року у справі № 807/300/18, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03 грудня 2019 року, Закарпатський окружний адміністративний суд визнав протиправним та нечинним з моменту прийняття Положення в частині абзацу другого пункту 2.14, пункту 4.6.

У зв`язку з визнанням нечинними з моменту затвердження окремих пунктів Положення та прийняття на його підставі рішення Воловецької районної ради від 06 березня 2018 року № 229, а також розпорядження голови Воловецької районної ради від 06 березня 2018 року № 26, позивач вважав їх незаконними і такими, що підлягають скасуванню, а він підлягав поновленню на роботі з моменту його звільнення зі стягненням середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодуванням моральної шкоди.

Рішенням від 14 травня 2021 року, залишеним без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 25 жовтня 2021 року, Воловецький районний суд Закарпатської області відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, зазначив, що на час звільнення позивача з посади (06 березня 2018 року) пункти 2.14 і 4.6 Положення були чинними і втратили чинність лише з моменту набрання законної сили рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2018 року у справі № 807/300/18, тобто 03 грудня 2019 року, а відтак звільнення ОСОБА_1 з посади відповідно до цих пунктів саме 06 березня 2018 року відбулося на законних підставах. Суди врахували, що позивач не навів іншого обґрунтування незаконності звільнення з посади, крім визнання нечинними пунктів 2.14 і 4.6 Положення.

Суд першої інстанції вважав, що пропуск строку звернення позивачем до суду з позовом відбувся не з поважних причин, втім, враховуючи, що під час розгляду справи встановлено необґрунтованість та недоведеність позовних вимог, суд відмовив у задоволенні позову саме з цих підстав, а не у зв`язку зі спливом позовної давності.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення його позовних вимог в повному обсязі.

Вказує, що відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції допустив неповноту судового розгляду у справі про поновлення на роботі та залишив поза увагою той факт, що його було звільнено з роботи за пунктом 1 статті 40 КЗпП України.

Звільнення зроботи маєґрунтуватися напідставах,передбачених законом. Суд нев правівизнати звільненняправильним,виходячи зобставин,з якимивласник абоуповноважений ниморган непов`язувализвільнення. У спірних правовідносинах факт відсутності підстав для звільнення, передбачених п.1 ч.1 ст.40 КЗпП країни не заперечується жодним з Відповідачів. Натомість, з матеріалів справи вбачається, що позивача було звільнено з роботи у зв`язку з «відмовою сесії ради укласти контракт», однак така підстава для звільнення не передбачена ані п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України, ані будь якою іншою нормою чинного законодавства.

Зазначає, що він погодився укласти контракт і звертався до Воловецької районної ради Закарпатської області з проханням укласти з ним трудовий договір у формі контракту за будь-яких обставин не дає підстав відповідачу в подальшому безпідставно звільняти позивача з роботи за п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України.

Більше того, відмова сесії ради укласти контракт можлива виключно на стадії первісного прийняття працівника на роботу, тобто у випадку, коли з працівником не має вже укладеного трудового договору, на підставі якого вже виникли і існують трудові правовідносини.

У випадку, коли укладення контракту є наслідком зміни істотних умов праці, застосованих до працівника і за наявності вже існуючих трудових правовідносин (що і мало місце у справі), чинне трудове законодавство встановлює чіткий алгоритм дій, який передбачає обов`язок роботодавця продовжити трудові відносини з працівником в разі надання ним згоди продовжувати роботу після зміни істотних умов праці, і право роботодавця звільнити працівника виключно у разі відмови надати таку згоду (статті 32, 36 КЗпП України).

Однак, всупереч нормам чинного процесуального права, судом не була надана цим обставинам справи жодна правова оцінка, що призвело по суті до безпрецедентної судової практики, яка «узаконює» можливість звільнення особи без будь-яких законних підстав та можливість свавільного, нічим немотивованого застосування до працівника п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України.

Також вважає, що суд першої інстанції необґрунтовано відхилив в якості доказів рішення адміністративних судів у справі №807/ 300/18, які набрали законної сили.

Як зазначалося, така підстава для звільнення, як «відмова сесії ради укласти контракт», не передбачена п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України, що Відповідачами не заперечується. Однак, застосування саме такої підстави для звільнення стало наслідком того, що її було протиправно запроваджено Воловецькою районної радою шляхом включення незаконних норм до власного локального нормативного акту, а саме - Положення про порядок призначення та звільнення із займаної посади керівників підприємств, установ та складів, що належать до спільної власності територіальних громад сіл, селищ Воловецького району, затвердженого Рішенням сімнадцятої сесії VII скликання Воловецької районної ради Закарпатської області №172 від 30.11.2017 року.

Застосування до позивача вказаних незаконних норм Положення знаходиться в прямому причинно-наслідковому зв`язку зі звільненням Позивача і за жодних обставин таке звільнення не мало би місця, якби в правовому полі не існували протиправні правила звільнення, запроваджені самою Воловецькою районною радою.

А тому, вважає, що суд першої інстанції допустив нічим необґрунтований відступ від встановлених рішеннями адміністративних судів обставин, не надав жодну оцінку мотивам і висновкам щодо правозастосування у спірних правовідносинах, з яких виходили адміністративні суди при розгляді справи № 807/300/18, чим позбавив позивача права відновити свої права, порушені внаслідок незаконних дій Воловецької районної ради.

Відхиляючи рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 12 серпня 2018 року в якості доказу протиправності звільнення позивача з роботи, суд першої інстанції абсолютно помилково виходив з того, що на час звільнення позивача з посади 06 березня 2018 року, пункти 2.14 і 4.6 Положення №172 від 30.11.2017 року були чинними (і втратили такі свою чинність лише з моменту набрання законної сили рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 22.08.2018 у справі №807/300/18, тобто 03 грудня 2019 року), а відтак звільнення позивача з посади у відповідності до цих пунктів саме 06 березня 2018 року відбулось на законних підставах.

Такі висновки суду прямо суперечать п. 1 резолютивної частини рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2018 року, яким визнано протиправним та нечинним оскаржуване Положення з моменту його прийняття.

Отже, рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2018 року у справі №807/300/18 було встановлено факт зворотної дії в часі не чинності відповідних протиправних пунктів Положення.

Той факт, що станом на момент звільнення Положення було чинним, аж ніяк не впливає на встановлений рішенням суду факту його незаконності, що не дає підстав суду застосовувати такий незаконний нормативний акт ані до, ані після визнання його нечинним.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на час розгляду справи. Тобто, згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти як закони, так і підзаконні акти не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони с чинними (така позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 23.05.2019 у справі № 910/5098/18, від 18.03.2019 у справі №910/5244/18, від 20.03.2019 у справі №910/7715/18, від 18.04.2019 у справі №910/5105/18, від 12.03.2019 у справі № 913/204/18).

Отже, усі дії/рішення, у яких покладено за основу протиправні пункти Положення №172 від 30.11.2017 року, теж підлягають скасуванню, що цілком відповідає принципу правової визначеності.

Відмовляючи у задоволенні вимог Позивача, районний суд не надав жодної правової оцінки обставинам, на які посилається Позивач і які встановлені рішеннями судів № 807/300/18, з точки зору їх істотності, причинно-наслідкового зв`язку встановленими у справі обставинами, з урахуванням предмету доказування у справі, а сама по собі відмова суду виправити негативні наслідки протиправних дій суб`єкта владних повноважень є нічим іншим, як перешкодою у реалізації права Позивача на справедливий розгляд справи у світлі ст. 6 Конвенції про захист грав людини і основоположних свобод.

Щодо додержанняпозивачем строківпозовної давності,то апелянтзазначає наступне

Позивача було звільнено з роботи 06.03.2018 року, а до суду з позовом він звернувся 02 січня 2020 року з огляду на те, що підстава для визнання звільнення позивача з роботи незаконним, виникла виключно після визнання незаконним і втрати чинності Положення від 30.11.2017 №172, про що прямо зазначено у позовній заяві.

Про порушення своїх трудових прав позивач дізнався лише після набрання законної сили рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 22.08.2018 року у справі № 807/300/18, залишеного без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду 03 грудня 2019 року, яку було отримано позивачем 11.12.2019, тому ОСОБА_1 вважає, що строк звернення до суду з даним позовом було пропущено з поважних причин.

Поза увагою суду першої інстанції також залишився той факт, що з позовом до суду позивач звернувся 02 січня 2020 року, тобто в межах одного місяця з дня ухвалення постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду 03 грудня 2019 року у справі № 807/300/18, а отже позивачем дотримано строки, передбачені статтею 233 КЗпП України.

Крім того зазначає, що справа № 807/300/18 розглядалася судами майже два роки (з квітня 2018 року по грудень 2019 року) і ця обставина є об`єктивною перешкодою для звернення до суду з таким позовом, відтак на позивача не може бути накладена відповідальність за тривалі судові процеси, у яких він опинився виключно внаслідок протиправних дій відповідачів, вчинених щодо нього.

Враховуючи обставини справи і той факт, що відповідачі діяли щодо позивача цілком протиправно і ці факти встановлені доказами, що не можуть змінитись зі спливом часу (а саме - рішеннями судів, що набрали законної сили), позивач вважає, що причини пропуску строку звернення до суду із цим позовом за будь-яких обставин є поважними і відтак Позивач цілком обґрунтовано просив суд поновити їх.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Постанову Закарпатського апеляційного суду від 25 жовтня 2021 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Верховний Суд встановив, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що певні пункти Положення, на підставі яких був звільнений ОСОБА_1 , визнані судом іншої юрисдикції протиправними та нечинними з моменту прийняття Положення, таке рішення суду набрало законної сили, а тому було обов`язковим під час розгляду судами справи, що переглядається.

Не врахувавши протиправність та нечинність окремих пунктів Положення, на підставі яких було звільнено заявника, суди зробили передчасні висновки про те, що звільнення ОСОБА_1 є законним.

Враховуючи те, що суди не досліджували питання, чи впливає визнання нечинними окремих пунктів Положення на законність звільнення позивача, розміру середнього заробітку, а також апеляційний суд не надав оцінки висновкам суду першої інстанції про поважність причин пропуску строку звернення до суду з позовом, Верховний Суд дійшов переконання, що такі порушення є безумовною підставою для скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду, направлення справи на новий апеляційний розгляд до суду апеляційної інстанції.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, доводи відзивів на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступні мотиви.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

А ч. 1 ст. 5 ЦПК України передбачено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Так з приписів ст. 76, ч.ч. 1, 2 ст. 77, ст.ст. 78, 79 і 80, ч.ч. 1, 4 ст. 81 ЦПК України вбачається, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відхиляючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що на час звільнення позивача з посади (06 березня 2018 року) пункти 2.14 і 4.6 Положення були чинними і втратили чинність лише з моменту набрання законної сили рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2018 року у справі № 807/300/18, тобто 03 грудня 2019 року, а відтак звільнення ОСОБА_1 з посади відповідно до цих пунктів саме 06 березня 2018 року відбулося на законних підставах. Позивач не навів іншого обґрунтування незаконності звільнення з посади, крім визнання нечинними пунктів 2.14 і 4.6 Положення.

Проте, апеляційний суд не погоджується з такими висновками, яких дійшов суд першої інстанції за наступних доводів.

У ході судового розгляду, апеляційним судом встановлено, що наказом Управління охорони здоров`я Закарпатської обласної державної адміністрації від 16 вересня 2002 року № 528-К ОСОБА_1 з 23 вересня 2002 року був призначений безстроково на посаду головного лікаря Воловецької центральної районної лікарні, яка була державним лікувальним закладом.

21 листопада 2016 року розпорядженням голови Воловецької районної державної адміністрації Закарпатської області № 270 затверджено статут КЗ «Воловецька ЦРЛ».

Розпорядженням голови Воловецької районної державної адміністрації Закарпатської області від 26 листопада 2017 року № 276 «Про вихід зі складу засновників комунальних закладів» Воловецька районна державна адміністрація вийшла зі складу засновників КЗ «Воловецька ЦРЛ».

Рішенням 17 сесії VII скликання Воловецької районної ради від 30 листопада 2017 року № 169 перейменовано КЗ «Воловецька ЦРЛ» у Комунальний заклад «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради» та затверджено Статут у новій редакції.

Рішенням 17 сесії VII скликання Воловецької районної ради від 30 листопада 2017 року № 172 затверджено Положення, згідно з пунктом 2.1 якого керівники суб`єктів господарювання спільної власності, що засновані на спільній власності територіальних громад Воловецького району, призначаються на посаду і звільняються з посади Воловецькою районною радою на її пленарних засіданнях.

У зв`язку з передачею до об`єктів комунальної власності відбулися зміни в організації роботи медичного закладу, затверджений новий штатний розпис, структура закладу, змінилися органи, які здійснюють управління цим закладом.

Відповідно до положень Статуту КЗ «Воловецька ЦРЛ» головний лікар призначається на посаду рішенням Воловецької районної ради, прийнятим на її пленарному засіданні шляхом укладення з ним контракту на строк від трьох до п`яти років. Порядок призначення та звільнення головного лікаря, укладення з ним контракту, а також форма такого контракту затверджується засновником відповідно до чинного законодавства.

Отже, саме власник закладу має право ухвалити рішення про укладення контракту з очільником медичного закладу.

Воловецька районна рада 12 січня 2018 року направила ОСОБА_1 повідомлення № 11 про зміну істотних умов праці, які полягають в укладенні строкового трудового договору у формі контракту, які мали бути впроваджені через два місяці з часу ознайомлення ОСОБА_1 з повідомленням.

ОСОБА_1 погодився на укладення з ним контракту, власноручно написав заяву про згоду на укладення контракту, однак працедавець, який є колегіальним органом та ухвалює рішення шляхом голосування на сесіях районної ради, не прийняв рішення про укладення такого контракту.

Зазначені обставини встановлені рішенням Воловецького районного суду Закарпатської області від 03 липня 2018 року, постановою Закарпатського апеляційного суду від 20 листопада 2018 року, які залишені без змін постановою Верховного Суду від 23 вересня 2020 року у справі № 300/223/18.

Воловецька районна рада 06 березня 2018 року ухвалила рішення № 229 «Про звільнення з посади головного лікаря Комунального закладу «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради», згідно з пунктом 1 якого ОСОБА_1 звільнено з посади головного лікаря за пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України та пунктами 2.14 і 4.6 Положення, у зв`язку з відмовою ради укласти контракт з ОСОБА_1 (неприйняттям рішення про призначення).

Голова районної ради Лопіт І. І. 06 березня 2018 року видав розпорядження № 26 про звільнення ОСОБА_1 з посади головного лікаря КЗ «Воловецька ЦРЛ».

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2018 року у справі № 807/300/18, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03 грудня 2019 року, суд визнав протиправним та нечинним з моменту прийняття Положення в частині абзацу другого пункту 2.14, в частині пункту 4.6.

Відповідно до резолютивної частини рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2018 року у справі № 807/300/18, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03 грудня 2019 року, суд ухвалив:

«Визнати протиправним та нечинним з моменту прийняття Положення про порядок призначення та звільнення із займаної посади керівників підприємств, установ та закладів, що належать до спільної власності територіальних громад сіл, селищ Воловецького району, затверджене рішенням Воловецької районної ради Закарпатської області сімнадцятої сесії VII скликання № 172 від 30 листопада 2017 року в частині:

абзацу 2 пункту 2.14, а саме: у разі відмови районної ради укласти контракт з керівником суб`єкта господарювання (неприйняття рішення про призначення) трудовий договір розривається на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України;

в частині пункту 4.6 Положення, а саме: у разі відмови районної ради укласти контракт з керівником суб`єкта господарювання (неприйняття рішення про призначення), в тому числі у випадках, передбачених пунктом 2.14 цього Положення, трудовий договір розривається на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України, про що рада приймає відповідне рішення.

Резолютивна частина рішення суду про визнання нормативно-правового акта протиправним та нечинним невідкладно публікується відповідачем у виданні, в якому його було офіційно оприлюднено, після набрання рішенням законної сили.

Нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду».

Зазначене рішення суду набрало законної сили 03 грудня 2019 року.

Оцінка доводів, викладених в апеляційній скарзі

Згідно статті 43 Конституції України кожному гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Як зазначено у статті 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Усі трудові правовідносини повинні ґрунтуватися на принципах соціального захисту та рівності для всіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором, що, зокрема, має відображатись у встановленні вичерпного переліку умов та підстав припинення таких відносин.

Пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Підставою звільнення ОСОБА_1 за встановлених фактичних обставин справи є положенняпункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України та пункти 2.14 і 4.6 Положення, у зв`язку з відмовою ради укласти контракт з ОСОБА_1 (неприйняттям рішення про призначення).

Звертаючись до суду з позовом у справі, яка переглядається, підставою позову ОСОБА_1 визначив те, що рішенням від 22 серпня 2018 року Закарпатський окружний адміністративний суд визнав протиправними та нечинними з моменту прийняття Положення у частині абзацу другого пункту 2.14, а саме, що у разі відмови районної ради укласти контракт з керівником суб`єкта господарювання (неприйняття рішення про призначення), трудовий договір розривається на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України; пункту 4.16 Положення про те, що у разі відмови районної ради укласти контракт з керівником суб`єкта господарювання (неприйняття рішення про призначення), в тому числі у випадках, передбачених пунктом 2.14 Положення, трудовий договір розривається на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, про що рада ухвалює відповідне рішення.

Відмовляючи у задоволені позову, суди першої інстанції вважав, що звільнення ОСОБА_1 відбулося з дотриманням вимог законодавства, зокрема на підставі чинного на той час Положення про порядок призначення та звільнення із займаної посади керівників підприємств, установ та закладів, що належать до спільної власності територіальних громад сіл, селищ Воловецького району.

Але з таким висновком суду першої інстанції неможливо погодитись через наступне.

За встановлених судом першої інстанції фактичних обставин справи Воловецька районна рада 06 березня 2018 року ухвалила рішення № 229 «Про звільнення з посади головного лікаря Комунального закладу «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради», згідно з пунктом 1 якого ОСОБА_1 звільнено з посади головного лікаря за пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України та пунктами 2.14 і 4.6 Положення, у зв`язку з відмовою ради укласти контракт з ОСОБА_1 (неприйняттям рішення про призначення).

Отже, підставою звільнення ОСОБА_1 стала відмова районної радиукласти із ним контракт (неприйняття рішення про призначення), що за змістом абзацу 2 пункту 2.14 та пунктом 4.6 Положення є підставою для звільнення такого працівника відповідно до пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України.

Проте, відмовляючи у задоволенні позову по суті спору, суд першої інстанції не врахував того, що визнання правового акта суб`єкта владних повноважень нечинним означає втрату ним чинності з моменту набрання законної сили відповідним судовим рішенням або з настання іншого визначеного судом моменту після ухвалення такого акта, що відповідає правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постановахвід 04 грудня 2018 року у справі № 816/52/17,від 04 грудня 2018 року у справі № П/811/658/16,та від 03 червня 2019 року у справі № 817/622/16.

Оскільки рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2018 року набрало законної сили, то відповідно до цього рішення суду абзац 2 пункту 2.14 та пункт 4.6 Положення визнані протиправними та нечинними з моменту прийняття такого Положення, а тому, обґрунтованим є висновок, що на момент прийняття оскаржуваних рішення районної ради та розпорядження голови районної ради не були чинними абзац 2 пункту 2.14 та пункт 4.6 Положення, на підставі яких відбулося звільнення ОСОБА_1 , а отже, його звільнення є незаконним.

Необхідним є зазначити, що адміністративний суд у мотивувальній та резолютивній частинах свого рішення однозначно визначив момент, починаючи з якого окремі пункти Положення визнані цим судом нечинними, наголосивши на тому, що відповідні пункти Положення є нечинними саме з моменти прийняття їх районною радою.

Абзац резолютивної частини рішення адміністративного суду про те, що нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду, не змінює висновків цього суду щодо моменту в часі, з якого окремі пункти Положення є нечинними, оскільки є викладом загального положення процесуального кодексу, яке могло б бути застосоване лише у тому випадку, якщо б протилежні висновки не були сформульовані судом у інших частинах цього судового рішення.

Тож, жодних правових наслідків схвалення та прийняття районною Радою зазначених пунктів Положення не може бути, окрім тих, що пов`язані з його нечинністю.

У таких висновках апеляційний суд враховує те, що адміністративний суд у мотивувальній частині свого рішення встановив, що «серед підстав для розірвання трудового договору, передбачених пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України відсутня така підстава для розірвання трудового договору, як «відмова районної ради укласти контракт з керівником суб`єкта господарювання, і підстави для звільнення викладені у даній нормі є вичерпними.

Районною радою жодним чином не спростовано, що пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України не передбачено такої підстави для звільнення, як «відмова районної ради укласти контракт», «неприйняття районною радою рішення про призначення», як це має місце в оспорюваному Положенні. При цьому покликання відповідача на те, що пункт 1 частини 1 статті 40 КЗпП України не містить «заперечення оскаржуваних норм Положення», є нічим іншим, як припущенням, і розширювальним тлумаченням норми закону вищої юридичної сили, тоді як таке довільне тлумачення законів України є прямим порушенням статті 19 Конституції України.

Також не містить «аналогічної» норми про звільнення діючих керівників установ за пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України і спеціальний нормативний акт вищої юридичної сили, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, а саме Порядок укладення контракту з керівником державного, комунального закладу охорони здоров`я, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 642.

Отже, оскаржуване Положення суперечить також нормативному акту вищої юридичної сили, а саме постанові Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 642 «Про затвердження Порядку укладення контракту з керівником державного, комунального закладу охорони здоров`я та Типової форми контракту з керівником державного, комунального закладу охорони здоров`я».

Рішення адміністративного суду набрало законної сили, а тому є обов`язковим до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Верховний Суд України у постановівід 21 травня 2014 року

у справі № 6-33цс14 зазначив, що звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку підтверджує незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.

Наведеного суд першої інстанції не врахував та зробив помилкові висновки про відмову у задоволенні позову по суті спору.

Щодо наявності підстав для поновлення на роботі

Трудовий договір це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом …, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган … зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін; сфера застосування контракту визначається законами України, ст. 21 ч.ч. 1, 3 КЗпП України.

Трудовий договір може бути, зокрема: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами, ст. 23 ч. 1 п.п. 1, 2, ч. 2 КЗпП України.

Таким чином, виходячи з особливостей зазначеної форми договору, спрямованої на створення умов для виявлення ініціативності та самостійності працівників з урахуванням їх індивідуальних здібностей і професійних навичок, при укладенні контракту закон надав право сторонам встановлювати їхні права, обов`язки та відповідальність, зокрема, як передбачену нормами КЗпП України, так і підвищену відповідальність керівника, та додаткові підстави розірвання договору.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини 3 статті 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміну «законодавство») № 12-рп/98 термін «законодавство», що вживається у частині 3 статті 21 КЗпП України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, треба розуміти так, що ним охоплюються Закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і Законів України.

Система та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначені Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Зазначеним законом встановлено обсяг та розподіл повноважень між виконавчими органами місцевого самоврядування та міськими радами, як колегіальними органами.

Структура установ, організацій та підприємств у державі передбачає як державну так і комунальну форму власності. В залежності від форми власності відповідного підприємства, закладу тощо, і визначається орган управління цим підприємство або закладом.

Порядок передачі об`єктів державної власності до комунальної власності визначається постановою Кабінету Міністрів України № 1482 від 21 вересня1998 року «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності».

Отримавши об`єкт державної власності до комунальної власності, орган управління комунальною власністю здійснює нову реєстрацію цього об`єкта. У зв`язку з передачею за рішенням власника можуть змінюватись штатний розпис, трудові функції працівників, та інше. У подальшому діяльність такого закладу, підприємства здійснюється у відповідності до законодавства, що регулює діяльність комунальних підприємств та/ або закладів.

Згідно розпорядження голови Воловецької РДА від 26.11.2017р № 276, вирішено вийти зі складу засновників комунальних закладів спільної власності, а саме: Комунального закладу «Воловецька центральна районна лікарня», а.с. 183.

У зв`язку з цим, рішення 17 сесії 7 скликання Воловецької районної ради від 30.11.17р. № 169 вирішено увійти до складу засновника Комунального закладу «Воловецька центральна районна лікарня», а.с. 184-185. У зв`язку з цим перейменовано Комунальний заклад «Воловецька центральна районна лікарня» у Комунальний заклад «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради». Затверджено статут Комунального закладу «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради» у новій редакції.

Отже, у зв`язку з передачею медичного закладу до об`єктів комунальної власності може відбуватись зміни в організації роботи цього закладу. При цьому можуть бути змінені умови праці.

У зв`язку з передачею до об`єктів комунальної власності, відбулись зміни в організації роботи медичного закладу. Затверджено новий штатний розпис, структура закладу, змінились органи, які здійснюють управління цим закладом.

Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено, що на пленарних засіданнях районної ради вирішуються питанняпризначення і звільнення керівників об`єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, що перебувають в управлінні районних рад, пункт 20 частина 1 статті 43.

Відповідно до Основ законодавства України про охорону здоров`я (далі Основи законодавства), станом як на 06.09.2004, так і на час пред`явлення позову та вирішення його судом першої інстанцій заклад охорони здоров`я здійснює свою діяльність на підставі статуту, що затверджується власником або уповноваженим ним органом, стаття 16.

З 01.01.2012 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров`я щодо удосконалення надання медичної допомоги», яким статтю 16 Основ законодавства було викладено в редакції, згідно з якою «Призначення на посаду та звільнення з посади керівника закладу охорони здоров`я здійснюються відповідно до законодавства. Керівники державних, комунальних закладів охорони здоров`я призначаються на посаду шляхом укладення з ними контракту».

Законом України «Про внесення зміни до статті 16 Основ законодавства України про охорону здоров`я щодо строківукладення контрактів з керівниками державних, комунальних закладів охорони здоров`я», що набрав чинності 18.12.2013, і Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення законодавства з питаньдіяльності закладів охорони здоров`я», що набрав чинності 06.05.2017, відповідні положення Основ законодавства були викладені в такій остаточній редакції: «Керівники державних та комунальних закладів охорони здоров`я призначаються на посаду уповноваженим виконавчим органом управління власника закладу охорони здоров`я на конкурсній основі шляхом укладання з ними контракту на строк від трьох до п`яти років. Порядок проведення конкурсу на зайняття посади керівника державного, комунального закладу охорони здоров`я та порядок укладання контракту з керівником державного, комунального закладу охорони здоров`я, а також типова форма такого контракту затверджуються Кабінетом Міністрів України».

Таким чином, з 01 січня 2012 року Законом був унормований порядок призначення на посади керівників державних та комунальних закладів охорони здоров`я лише шляхом укладення з ними контракту (строкового трудового договору).

Постановами КМ України від 16.10.2014 № 642 (втратила чинність) та від 21.08.2019 № 792 (чинна) послідовно затверджувалися Порядки укладення контракту з керівником державного, комунального закладу охорони здоров`я та типові контракти. Цими Порядками передбачалося (передбачається), серед іншого, що призначення на посаду керівника закладу здійснюється відповідно до законодавства … за рішенням районної ради (п.п. 2 Порядків). Постановою КМ України від 27.12.2017 № 1094 був затверджений Порядок проведення конкурсу на зайняття посади керівника державного, комунального закладу охорони здоров`я.

Відповідно до положень Статуту Комунального закладу «Воловецької центральної районної лікарні Воловецької районної ради» /затвердженого рішенням Воловецької районної ради від 30.11.2017р. №169/, головний лікар призначається на посаду рішенням сесії Воловецької районної ради Закарпатської області, прийнятому на її пленарному засіданні шляхом укладення з ним контракту на строк від трьох до п`яти років. Порядок призначення та звільнення головного лікаря, укладення з ним контракту, а також форма такого контракту затверджується Засновником відповідно до чинного законодавства, підпункти 6.2.3, 6.2.4 пункту 6.2. статті 6 Статуту, т.4, а.с. 123-129-133.

Отже, саме власник закладу має право прийняти рішення про укладання контракту з очільником медичного закладу відповідно до законодавства.

На дату звільнення ОСОБА_1 займав посаду головного лікаря Комунального закладу «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради» без укладення контракту з Воловецькою районною радою.

У подальшому, рішенням 29 сесії 7 скликання Воловецької районної ради від 30.05.19р. № 351, вирішено реорганізувати Комунальний заклад «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради» де працював головним лікарем Степанчук В.І., код ЄДРПОУ: 01992529 шляхом перетворення у Комунальне некомерційне підприємство «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради», змінивши при цьому організаційно-правову форму з комунальної організації (установа, заклад) на комунальне підприємство, т.1, а.с. 200-201. КНП «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради» являється правонаступником усіх прав та обов`язків Комунального закладу «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради». На виконання п.7.2. передбачено повідомлення працівників Комунального закладу «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради» про зміну істотних умов праці та можливе звільнення.

Згодом, рішенням 31 сесії 7 скликання Воловецької районної ради від 08.10.19р. № 363, вирішено створити юридичну особу публічного права Комунальне некомерційне підприємство «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради» шляхом реорганізації в результаті перетворення із юридичної особи публічного права Комунального закладу «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради» (код ЄДРПОУ: 01992529) та визначено організаційно правову форму Комунальне підприємство. Затверджено Статут Комунального некомерційного підприємства «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради», (підпункт 3.1. пункту 3). Призначено тимчасово виконуючим обов`язки Директора (керівника) Комунального некомерційного підприємства «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради» ОСОБА_3 до призначення директора (керівника), (пункт 5). Голові Воловецької районної ради оголосити конкурс на посаду директора (керівника) Комунального некомерційного підприємства «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради» та здійснити інші організаційні дії щодо проведення конкурсу відповідно до Порядку проведення конкурсу на зайняття посади керівника Комунального закладу (підприємства) охорони здоров`я Воловецького району, (пункт 6), т.4, а.с. 142-143.

На виконання даного рішення районної ради, розпорядженням голови Воловецької районної ради від 29.11.2019 року № 73 оголошено про проведення конкурсу на заміщення вакантної посади керівника (директора) Комунального некомерційного підприємства «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради» та оголошено про початок формування конкурсної комісії для проведення конкурсу на зайняття посади керівника (директора) Комунального некомерційного підприємства «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради», т.4, а.с. 164.

Згідно протоколу конкурсної комісії № 3 від 28.09.2020 року та укладеного контракту від 09.10.2020 року посаду директора Комунального некомерційного підприємства «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради» зайняв ОСОБА_2 , т.4, а.с. 101.

Як убачається із Додаткової угоди № 1 від 15 березня 2021 року до Контракту з керівником Комунального некомерційного підприємства «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради» від 09 жовтня 2020 року, внесено зміни до контракту з керівником підприємства, шляхом зміни назви посади керівника з: директора Комунального некомерційного підприємства «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради» на директора Комунального некомерційного підприємства «Воловецька центральна лікарня Воловецької селищної ради». Пункти 31 Відомості про підприємство, 32 відомості про уповноважений орган Контракту від 09 жовтня 2020 року викладено у нових редакціях, т.4, а.с. 104.

Згідно положень Статуту Комунального некомерційного підприємства «Воловецька центральна лікарня Воловецької селищної ради» /затвердженого рішенням 7 сесії 8 скликання Воловецької селищної ради від 18.02.2021р. №116/ на підставі рішення сесії Мукачівської районної ради № 25 від 28.01.2021 року «Про передачу Воловецькій селищній раді прав засновника комунального некомерційного підприємства «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради» відбулась заміна засновника підприємства, пункт 1.2. Підприємство створене на базі комунального майна Воловецької селищної ради є правонаступником усього майна, прав та обов`язків Комунального некомерційного підприємства «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради», пункт 1.3. розділу 1. Поточне керівництво (оперативне управління) підприємством здійснює Директор (керівник) підприємства. Директор призначається на посаду і звільняється з неї відповідно до порядку визначеного чинним законодавством України та відповідає єдиним кваліфікаційним вимогам, встановленим Міністерством охорони здоров`я України. Строк найму, права, обов`язки, відповідальність Директора, умови його матеріального забезпечення, інші умови найму визначаються контрактом, пункт 7.1. розділу 7, т.4, а.с. 68-76.

Позаяк, рішенням 17 сесії 7 скликання Воловецької районної ради від 30.11.2017р. №169 затверджено статут Комунального закладу «Воловецької центральної районної лікарні Воловецької районної ради» у новій редакції, який передбачав призначення головного лікаря на посаду рішенням сесії Воловецької районної ради Закарпатської області, прийнятому на її пленарному засіданні шляхом укладення з ним контракту на строк від трьох до п`яти років, а також виходячи із змін внесених Законом України «Про внесення зміни до статті 16 Основ законодавства України про охорону здоров`я щодо строківукладення контрактів з керівниками державних, комунальних закладів охорони здоров`я», що набрав чинності 18.12.2013, та Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення законодавства з питаньдіяльності закладів охорони здоров`я», що набрав чинності 06.05.2017, які теж передбачали, що керівники державних та комунальних закладів охорони здоров`я призначаються на посаду уповноваженим виконавчим органом управління власника закладу охорони здоров`я на конкурсній основі шляхом укладання з ними контракту на строк від трьох до п`яти років. А порядок проведення конкурсу на зайняття посади керівника державного, комунального закладу охорони здоров`я та порядок укладання контракту з керівником державного, комунального закладу охорони здоров`я, а також типова форма такого контракту затверджуються Кабінетом Міністрів України.

То за наведених обставин виникла необхідність приведення трудових відносин керівника комунального закладу охорони здоров`я, а саме призначення на посаду головного лікаря Комунального закладу «Воловецької центральної районної лікарні Воловецької районної ради» у відповідність до вимог вищезазначених законодавчих актів, шляхом укладення строкового трудового договору у формі контракту.

У зв`язку із цим, 12 січня 2018 року Воловецькою районною радою було направлено ОСОБА_1 повідомлення № 11 про зміну істотних умов праці, які полягають в укладені строкового трудового договору у формі контракту, які мали бути впроваджені через два місяці з часу ознайомлення ОСОБА_1 з повідомленням.

Проте Воловецька районна рада при здійсненні своїх дискреційних повноважень, діючи як колегіальний орган на власний розсуд у межах вимог закону, відмовила ОСОБА_1 в укладенні контракту як з керівником Комунального закладу «Воловецької центральної районної лікарні Воловецької районної ради».

На час перегляду апеляційним судом даної справи, Комунальний заклад «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради» де працював головним лікарем ОСОБА_1 , реорганізовано шляхом перетворення у Комунальне некомерційне підприємство «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради», змінивши при цьому організаційно-правову форму з комунальної організації (установа, заклад) на комунальне підприємство. Далі, створено юридичну особу публічного права Комунальне некомерційне підприємство «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради» шляхом реорганізації в результаті перетворення із юридичної особи публічного права Комунального закладу «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради» та визначено організаційно правову форму Комунальне підприємство. У подальшому, Комунальний заклад «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради» реорганізована шляхом зміни засновника на Комунальне некомерційне підприємство «Воловецька центральна лікарня Воловецької селищної ради».

Зазначені реорганізації відбувались шляхом зміни організаційно-правової форми комунального підприємства, які є правонаступниками прав та обов`язків одна одної.

Тож зараз, діє Комунальне некомерційне підприємство «Воловецька центральна лікарня Воловецької селищної ради», яким поточне керівництво (оперативне управління) здійснює Директор (керівник) в особі Лопіт І.І., який є переможцем конкурсного відбору на посаду директора Комунального некомерційного підприємства «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради» згідно протоколу конкурсної комісії № 3 від 28.09.2020 року та з ним 09 жовтня 2020 року укладено контракт на зазначену посаду директора.

Оскільки, обійняти посаду директора Комунального некомерційного підприємства «Воловецька центральна лікарня Воловецької селищної ради» згідно приписів законодавчих актів має право лише особа за умови укладення з нею контракту (строкового трудового договору).

Як законодавчими актами, рівно як Статутом Комунального некомерційного підприємства «Воловецька центральна лікарня Воловецької селищної ради» не передбачено іншого способу призначення на посаду керівника підприємства, аніж шляхом укладення контракту. Слід також враховувати, що Комунальний заклад «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради» був реорганізований шляхом зміни організаційно-правової форми юридичної особи на Комунальне некомерційне підприємство «Воловецька центральна лікарня Воловецької селищної ради», де посада головного лікаря як керівника підприємства не передбачена, натомість на виконання вимог закону була запроваджена інша, нова посада директора як керівника підприємства на умовах виключно контракту (строкового трудового договору). Посада директора закладу є передусім управлінською і не є посадою власне лікаря на відміну від попередньої посади «головного лікаря».

Тож про продовження дії безстрокового трудового договору головного лікаря як керівника Комунальний заклад «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради» (по суті збереження незмінними попередніх умов працевлаштування) на новоутвореному підприємстві Комунальне некомерційне підприємство «Воловецька центральна лікарня Воловецької селищної ради» в якості директора цього підприємства йтися не може. В силу фактичних обставин, які мають місце, для цього немає як правових підстав, так і об`єктивних умов. Протилежне не узгоджується з дійсними обставинами, прямо суперечить Закону, Статуту підприємства та порушує права Воловецької селищної ради як власника (засновника) новоутвореного підприємства. Понад те, за обставинами справи ОСОБА_1 задовго до реорганізації, про яку йдеться вище, був обізнаний з вимогами Закону та положеннями Статуту закладу охорони здоров`я щодо необхідності врегулювання трудових відносин із керівником закладу шляхом укладення трудового контракту. Але ж участі в конкурсі на зайняття посади директора підприємства закладу охорони здоров`я ОСОБА_1 не приймав як і не оскаржував саму процедуру призначення конкурсу на вакантну посаду та визначення переможця такого конкурсу.

Підсумовуючи наведені обставини, колегія суддів дійшла висновку, що не дивлячись на те, що звільнення ОСОБА_1 відбулось без законних підстав, проте поновити його на роботі неможливо внаслідок реорганізації Комунального закладу «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради» з врахуванням того, що посада головного лікаря як керівника підприємства не передбачена на реорганізованому підприємстві, тоді як на виконання вимог закону була запроваджена інша, нова посада директора як керівника підприємства на умовах укладення виключно контракту (строкового трудового договору).

Враховуючи вимогиабзацу 3пункту 18постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року N 9 Про практику розгляду судами трудових спорів із змінами, у випадку, коли працівника звільнено без законних підстав або з порушенням встановленого порядку, але поновити його на роботі неможливо внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, суд визнає звільнення неправильним і зобов`язує ліквідаційну комісію або власника (орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства, установи, організації, а у відповідних випадках - правонаступника) виплатити цьому працівникові заробітну плату за час вимушеного прогулу (ч. 2 ст. 235 КЗпП). Одночасно суд визначає працівника звільненим зап. 1 ст. 40 КЗпП у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані роботодавцем лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Зі змісту зазначеної норми вбачається, що вона передбачає декілька самостійних підстав для розірвання з ініціативи власника трудового договору з працівником, як-от: ліквідацію; реорганізацію; банкрутство; перепрофілювання підприємства, установи, організації; скорочення чисельності працівників; скорочення штату працівників.

Як вбачається зі змісту статей 104 109 ЦК України, іншою формою припинення юридичної особи є передача всього свого майна, прав та обов`язків іншим юридичним особам - правонаступникам у результаті злиття, приєднання, поділу чи перетворення.

Апеляційним судом вище встановлено юридичний факт перетворення Комунального закладу «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради» в порядку реорганізації шляхом зміни організаційно-правової форми на новоутворене Комунальне некомерційнепідприємство «Воловецькацентральна лікарняВоловецької селищноїради» якеявляється останнімправонаступником майна, прав та обов`язків попередніх припинених юридичних осіб.

Право на працю є одним із найважливіших для фізичної особи прав, яке підлягає беззастережному захисту у разі найменшого його порушення роботодавцем, в тому числі, і у разі незаконного звільнення.

Проте, це право повинно бути отримано працівником відповідно до норм чинного трудового законодавства за оформленим в установленому порядку трудовим договором.

Відтак, апеляційний суд дійшов висновку, що позаяк ОСОБА_1 у спірних правовідносинах не може бути поновленим на попередній посаді головного лікаря, яка припинена внаслідок реорганізації комунального закладу то за цієї обставини необхідно визнати ОСОБА_1 таким, що є звільненим з роботи за пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України у зв`язку з реорганізацією установи (закладу) з 09 жовтня 2020 року.

Щодо стягнення середнього заробітку за вимушений прогул

Як вище вже зазначено, при неможливості поновлення працівника на роботі внаслідок реорганізації підприємства, установи, організації, суд зобов`язує власника (правонаступника) виплатити цьому працівникові заробітну плату за час вимушеного прогулу (ч. 2 ст. 235 КЗпП).

Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Рішенням 20 сесії 7 скликання Воловецької районної ради від 06 березня 2018 року за № 229 «Про звільнення з посади головного лікаря Комунального закладу «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради», згідно з пунктом 1 якого ОСОБА_1 звільнено з посади головного лікаря за пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України, днем 06 березня 2018 року.

Розпорядженням голови Воловецької районної ради від 06 березня 2018 року за № 26 звільнено ОСОБА_1 з посади головного лікаря КЗ «Воловецька ЦРЛ Воловецької районної ради», днем 06 березня 2018 року.

Відтак, ОСОБА_1 починаючи з 07 березня 2018 року перебував у вимушеному прогулі внаслідок його незаконного звільнення.

Як вже вище колегія суддів зазначала з приводу того, що обійняти посаду директора Комунального некомерційного підприємства «Воловецька центральна лікарня Воловецької селищної ради» згідно приписів законодавчих актів має право лише особа, яка пройшла конкурсний відбір та з якою укладено контракт (строковий трудовий договір) то такою особою на момент перегляду даної справи є ОСОБА_2 з яким 09 жовтня 2020 року підписано контракт. Тож за цієї обставини, ОСОБА_1 саме по 08 жовтня 2020 року перебував у вимушеному прогулі.

А звідси, ОСОБА_1 перебував у вимушеному прогулі з 07 березня 2018 року по 08 жовтня 2020 року, що становить 647 робочих днів.

У частині 1 статті 27 Закону України «Про оплату праці» зазначено, що порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Згідно підпункту «з» пункту 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати (затверджений постановою КМ України від 08.02.1995р. №100) цей Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадках вимушеного прогулу.

Так, абзацами третім пунктів 2 і 3 Порядку встановлено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо.

В абзаці 2 пункту 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати наведено, що при обчисленні середньої заробітної плати за два місяці, виходячи з посадового окладу чи мінімальної заробітної плати, середньоденна заробітна плата визначається шляхом ділення суми, розрахованої відповідно до абзацу п`ятого пункту 4 цього Порядку, на число робочих днів за останні два календарні місяці, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана

відповідна виплата, згідно з графіком підприємства, установи, організації.

Згідно довідки від 07.03.2018р. за № 166 КЗ «Воловецька ЦРЛ Воловецької районної ради», заробітна плата ОСОБА_1 становить за січень 2018 20482,64 грн., а за лютий 2018 19458,49 грн., що становить загальну суму 39941,13 грн., т.1, а.с. 199.

У місяцях січень та лютий 2018 року загальна кількість робочих днів становить 41 (21 + 20).

Тож, суму 39941,13 грн : на 41 днів = 974,17 грн середньоденна зарплата.

У вимушеному прогулі ОСОБА_1 перебував протягом 647 робочих днів.

Для визначення середнього заробітку за час вимушеного прогулу необхідно 647 робочих днів х на 974,17 грн середньоденної зарплати та отримаємо загальну суму в розмірі 612818,99 гривень, середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Рішенням першого пленарного засідання 1 сесії 8 скликання Мукачівської районної ради від 28 січня 2021 року № 25 вирішено передати Воловецькій селищній раді права засновника Воловецької районної ради щодо Комунального некомерційного підприємства «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради». Передано безоплатно майно зі спільної власності територіальних громад району Воловецької районної ради у комунальну власність Воловецької селищної ради, рухомі індивідуально визначені речі, які знаходяться на балансі Комунального некомерційногопідприємства «Воловецькацентральна районналікарня Воловецькоїрайонної ради».Установити,що майноКомунального некомерційногопідприємства «Воловецькацентральна районналікарня Воловецькоїрайонної ради»передається ізспільної власності територіальних громад району Воловецької районної ради у комунальну власність Воловецької селищної ради.

На підставі даного рішення Мукачівської районної ради, Воловецька селищна рада є засновником Комунального некомерційного підприємства «Воловецька центральна лікарня Воловецької селищної ради», тобто, являється правонаступником усіх прав та обов`язків Воловецької районної ради.

На підставі даної обставини, Воловецька селищна рада є відповідальною перед ОСОБА_1 стосовно виплатисуми врозмірі 612818,99гривень,середнього заробіткуза часвимушеного прогулу.

Щодо строку звернення до судуза вирішенням трудового спору

Однією із гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносинє строк звернення працівникадо судуза вирішенням трудового спору. Такий строк згідно із частиною 1 статті 233 КЗпП України у справах прозвільнення визначений в один місяць із дня вручення копії наказу про звільнення або з дня вручення трудової книжки.

Встановлений статтею 233 КЗпП України строк поширюєтьсяна всі випадки звільнення незалежно від підставприпинення трудового договору.

Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених ст. 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

У статті 234 КЗпП України не передбачений перелік поважних причин для поновлення строку, їх поважність визначається судом в кожному випадку залежно від конкретних обставин. Як поважні причини пропуску строку мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.

У постанові Верховного Суду України від 05.07.2017 р. в справі № 758/9773/15-ц зазначено, що установлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються. Якщо строк звернення до суду, установлений ст. 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском зазначеного строку.

Водночас, у постанові Верховного Суду від 30.07.2021 р. у справі № 263/6538/18 зазначено, що «як поважні причини пропуску строку, встановленого в частині 1 статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами. Поважними причинами пропуску строку є обставини, що позбавили особу можливості подати заяву у визначений законом строк, вони об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волі заявника і пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами, що унеможливили або суттєво ускладнили можливість своєчасного звернення до суду. Ці обставини мають бути підтверджені належними та допустимими доказами».

Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору як складова механізму реалізації права на судовий захист є однією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин.

ОСОБА_1 в судовому засіданні пояснив колегії суддів, що звернувся був до Закарпатського окружного адміністративного суду із позовом про визнання незаконними та скасування окремих норм Положення, що затверджено рішенням 17 сесії 7 скликання Воловецької районної ради від 30.11.2017 року № 172. Та рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2018 року задоволено його позовні вимоги. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03.12.2019 року апеляційну скаргу Воловецької районної ради залишено без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2018 року залишено без змін. Повний текст постанови апеляційного суду складено 05.12.2019 року, а отримано ним такий лише 11.12.2019 року.

Отже, про порушення своїх прав дізнався лише з моменту втрати чинності окремих норм Положення, що і стало підставою для звернення 02 січня 2020 року з позовом у цій справі, та свідчить про пропуск строку на звернення за вирішенням трудового спору з поважних причин.

Зазначені обставини вказують на те, що ОСОБА_1 не ставився зневажливо до питання захисту свого порушеного трудового права, не зволікав надміру з питанням найскорішого подання позову, а звернення з позовом до суду адміністративної юрисдикції вказує на те, що позивач бажав захисту порушеного права на працю, та у сукупності це є свідченням наявності поважності причин пропуску строку на звернення до суду з позовом.

Перевіряючи доводи ОСОБА_1 щодо поважності пропуску місячного строку, колегія суддів доходить висновку, що з урахуванням положень частини 2статті 233 КЗпП України, звернення з позовом про захист своїх трудових прав до суду іншої юрисдикції з урахуванням тієї обставини, що позивач на протязі місяця з того моменту як рішення суду адміністративної юрисдикції набрало законної сили, є свідченням наявності поважності причин пропуску строку звернення до суду, що в розумінні статті 234 КЗпП України дає об`єктивну можливість апеляційному суду їх поновити.

Оскільки апеляційний суд визнав поважними причини пропуску ОСОБА_1 місячного строку на звернення до суду за вирішенням трудового спору то заявлені ним позовні вимоги є частково слушними.

Щодо відшкодування моральної шкоди

Право фізичної особи на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої внаслідок порушення їхніх прав, свобод та законних інтересів, має конституційно-правову природу і передбачено в статтях 32, 56, 62, 152 Конституції України.

Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (рішення Європейського суду з прав людини від 12 липня 2007 року, N 68490/01, "STANKOV v. BULGARIA").

Статтею 23 ЦК Українивизначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Та відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

За частиною 1статті 1167 ЦК Україниморальна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Під моральною шкодою слід розуміти витрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюєтьсястаттею 237-1 КЗпП України, яка передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування шкоди визначається законодавством.

Підставою для відшкодування моральної шкоди згідно ізстаттею 237-1 КЗпП Україниє факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди, обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин.

Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, а має самостійне юридичне значення.

Подібні висновки висловленні у постанові Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року N 428/7002/14-ц.

Апеляційний суд дійшов висновків з приводу того, що з боку Воловецької районної ради правонаступником прав та обов`язків якої виступає Воловецька селищна рада в контексті діяльності Комунального некомерційного підприємства «Воловецька центральна лікарня Воловецької селищної ради» мало місце порушення трудових прав, які проявились у незаконному звільненні ОСОБА_1 із займаної посади головного лікаря Комунального закладу «Воловецька районна центральна лікарня Воловецької районної ради».

Вирішуючи питання щодо відшкодування моральної шкоди, суд повинен з`ясувати, чим підтверджується факт завдання моральних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин вони завдані, в якій грошовій сумі позивач оцінює завдану йому шкоду та з чого він при цьому виходить.

Внаслідок протиправних дій Воловецької районної ради, ОСОБА_1 було заподіяно значних душевних страждань, які проявились у тім, що внаслідок втрати роботи погіршився стан здоров`я, тому вимушений був проходити лікування, що доводиться витягом з історії хвороби № 726/204. Після прийняття рішення про звільнення зазнав нервового стресу, який у подальшому погіршив стан його здоров`я та 07.03.2018 року був госпіталізований в терапевтичне відділення Воловецької ЦРЛ на лікування. Через погіршення та важкий його стан здоров`я був направлений до Закарпатської обласної клінічної лікарні м. Ужгород для додаткового обстеження та корекції лікування.

Незаконне звільнення спричинило йому також приниження честі, гідності та ділової репутації як лікаря з великим досвідом роботи, адже він сумлінно та безперервно на протязі понад п`ятнадцять років працював на посаді головного лікаря Воловецької ЦРЛ. За багаторічну сумлінну працю та високий професіоналізм неодноразово нагороджувався почесними грамотами МОЗ України, Управління охорони здоров`я Закарпатської ОДА, Закарпатською обласною радою, Закарпатською обласною радою профспілок, Професійною спілкою працівників охорони здоров`я України та багатьма іншими грамотами. Являється членом Всеукраїнської громадської організації «Всеукраїнська асоціація Головних лікарів» та є лікарем Вищої категорії.

А звідси, зазначені обставини безперечно призвели до понесення моральних страждань, які також полягають у тім, що змінився усталений спосіб життя, необхідність неодноразового звернення до суду за захистом порушених трудових прав, понесення непередбачуваних витрати різного роду для здійснення підготовки судового захисту, витрачання протягом великого періоду особистого часу, енергії, емоцій, що у сукупності є свідчення зазнання суттєвих моральних страждань.

У той же час колегія суддів звертає увагу, що розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен призводити до її безпідставного збагачення. Визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності.

Розмір відшкодування моральної шкоди ОСОБА_1 визначив у сумі 10000,00 гривень.

Виходячи із вказаних критеріїв, колегія суддів вважає, що визначений позивачем розмір відшкодування моральної шкоди, яку слід стягнути з Воловецької селищної ради є достатнім, співмірним і розумним розміром відшкодування завданої йому моральної шкоди у сумі 10000,00 гривень.

Слід наголосити на тім, що Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32). Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Відтак, інші доводи апеляційної скарги, які не знайшли свого відображення у мотивах апеляційного суду, є такими, що не впливають на правові висновки у спірних правовідносинах та не спростовують викладеного вище.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно пункту 2 частини 2 статті 141 ЦПК України, у разі задоволення позову, судовий збір покладається на відповідача.

ОСОБА_1 за подання апеляційної скарги сплачено 1 261,12 гривня (т.3, а.с. 70), та за подання касаційної скарги сплачено 1 681,60 гривня (т.3, а.с. 100). Оскільки апеляційний суд задоволив апеляційну скаргу ОСОБА_1 хоч і не повністю то зазначена загальна сума у розмірі 2942,72 (1261,12+1681,60) гривні, судового збору підлягає стягнення з Воловецької селищної ради на користь ОСОБА_1 .

Згідно довідки до акту огляду медико-соціальною експертною комісією серії АВ № 09365057 від 05.04.2018 року № 178 ОСОБА_1 призначено другу групу інвалідності безстроково, внаслідок загального захворювання, т.3, а.с. 147.

А звідси, ОСОБА_1 на підставі пункту 9 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір» як особа з інвалідністю ІІ групи звільняється від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях.

За цих обставин, судовий збір, який ОСОБА_1 не сплати при зверненні із позовом до суду першої інстанції у сумі 7715,43 грн, та недоплачений судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг у сумі 10312,03 та 13749,26 грн, що становить загальну суму 31776,72 гривень, які необхідно достягнути з Воловецької селищної ради на користь держави Україна.

Відтак, зважуючи на встановлене в контексті вимоги пунктів 1 - 4 частини 1 статті 376 ЦПК України, колегія суддів належним чином дослідивши усі надані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшла обґрунтованого висновку про те, що право позивача у спірних правовідносинах є порушеним, а тому позовні вимоги підлягають частковому задоволенню за вищенаведених доводів, та у зв`язку із цим доводи апеляційної скарги є частково підставними, яка підлягає частковому задоволенню.

Враховуючи на ведене та керуючись вимогами статей 141, 367, 374, 376, 381, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Воловецького районного суду Закарпатської області від 14 травня 2021 року скасувати, та постановити у даній справі постанову про часткове задоволення позову.

Поновити ОСОБА_1 строк на звернення до суду з позовом про звільнення з роботи.

Визнати рішення Воловецької районної ради за № 229 від 06 березня 2018 року «Про звільнення з посади головного лікаря Комунального закладу «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради» ОСОБА_1 » та розпорядження голови Воловецької районної ради за № 26 від 06 березня 2018 року «Про звільнення ОСОБА_1 з посади головного лікаря Комунального закладу «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради» щодо звільнення ОСОБА_1 з посади головного лікаря Комунального закладу «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради» з підстав відмови Воловецької районної ради укласти контракт з ОСОБА_1 (неприйняттям рішення про призначення) незаконним.

Визнати ОСОБА_1 звільненим з посади головного лікаря Комунального закладу «Воловецька центральна районна лікарня Воловецької районної ради» за пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України у зв`язку із реорганізацією установи (закладу) з 09 жовтня 2020 року.

Стягнути з Воловецької селищної ради Мукачівського району Закарпатської області (Код ЄДРПОУ: 04350240, поштовий індекс: 89100, вул. Героїв України, 7, смт. Воловець, Мукачівський район, Закарпатська область) на користь ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , поштовий індекс: 89100, адреса проживання: АДРЕСА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 07 березня 2018 року по 08 жовтня 2020 року в розмірі 612818,99 гривень (з вказаної суми підлягають відрахуванню податки, обов`язкові платежі та збори); суму в розмірі 10000,00 гривень у відшкодування моральної шкоди, та судові витрати у розмірі 2942,72 гривні, судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг та на користь держави Україна судові витрати у розмірі 31776,72 гривень судового збору за подання позовної заяви, апеляційної скарги та касаційної скарги.

У задоволенні решти позовний вимог, відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови суду складено 29 березня 2023 року.

Суддя-доповідач:

Судді:


Дата ухвалення рішення	16.03.2023
Оприлюднено	31.03.2023
Номер документу	109892777
Судочинство	Цивільне

Собослой Г. Г.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

Телеграм Вайбер

Опендатабот для телефону

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовахліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

🇺🇦 Зроблено в Україні

Постановавід 16.03.2023 по справі 936/18/20ЗАКАРПАТСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Судовий реєстр по справі —936/18/20

Постанова від 16.03.2023

Постанова
від 16.03.2023 по справі 936/18/20
ЗАКАРПАТСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД