Постанова

від 04.10.2022 по справі 469/1458/15

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

04 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 469/1458/15

провадження № 61-6456св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Яремка В. В. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Анатолійська сільська рада Бережанського району Миколаївської області,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Миколаївського районного нотаріального округу Георгієва Оксана Григорівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 26 жовтня 2020 року у складі судді Казанлі Л. І. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Самчишиної Н. В., Лисенка П. П., Серебрякової Т. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визначення додаткового строку в один місяць для подання заяви про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_3 , 1963 року народження, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

На обґрунтування позову посилалася на таке.

Відповідно до залишеного на випадок смерті заповіту від 25 липня 2012 року ОСОБА_3 заповіла їй земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва загальною площею 9,01 га, розташовану в межах території Анатолійська сільської ради Бережанського району Миколаївської області (далі - Анатолійська сільська рада).

Зазначену земельну ділянку ОСОБА_3 набула після смерті своєї матері на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 24 січня 2012 року, виданого приватним нотаріусом Березанського районного нотаріального округу Миколаївської області Мартинюк О. Б (далі - приватний нотаріус Мартинюк О. Б.).

Із заявою про прийняття спадщини за заповітом вона вчасно не звернулася, оскільки не знала про смерть спадкодавця, на той час у зв`язку із службовою необхідністю вісім місяців перебувала в іншому регіоні України, а повернулася звідти уже після спливу шестимісячного строку для прийняття спадщини.

Про смерть спадкодавця вона дізналася наприкінці 2014 року.

27 листопада 2015 року вона звернулася до приватного нотаріуса Мартинюк О. Б. із заявою про отримання свідоцтва про право на спадщину за заповітом на вказану земельну ділянку, проте їй було відмовлено у вчиненні нотаріальних дій у зв`язку зі спливом строку подання заяви про прийняття спадщини.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила суд визначити їй додатковий строк в один місяць для подання заяви про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_3 , 1963 року народження, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

15 березня 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , Анатолівської сільської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Миколаївського районного нотаріального округу Георгієва О. Г. (далі - приватний нотаріус Георгієва О. Г.), про визнання заповіту недійсним.

На обґрунтування зустрічного позову ОСОБА_2 посилався на те, що 18 лютого 2016 року він дізнався про існування заповіту, складеного його рідною сестрою ОСОБА_3 на ім`я ОСОБА_1 .

Зазначав, що у 2003 році спадкодавиця перебувала на лікуванні в зв`язку із крововиливом у мозок, згодом їй провели операцію.

Останні десять років ОСОБА_3 зловживала алкогольними напоями, вела асоціальний спосіб життя, що потягло її загибель у власному будинку внаслідок пожежі.

Крім того, ОСОБА_3 взагалі не виїжджала зі свого місця проживання с. Анатолівка, хоча спірний заповіт посвідчений у м. Миколаєві.

Посилаючись на те, що стан здоров`я та спосіб життя перешкоджали ОСОБА_3 розуміти значення її дій та керувати ними, ОСОБА_2 просив визнати недійсним заповіт, складений його рідною сестрою ОСОБА_3 на користь позивачки ОСОБА_1 , який посвідчений 25 липня 2012 року приватним нотаріусом Георгієвою О. Г., за реєстровим номером 330.

Ухвалою Березанського районного суду Миколаївської області від 15 березня 2016 року первісний позов ОСОБА_1 та зустрічний позов ОСОБА_2 об`єднані в одне провадження.

Розпорядженням в. о. голови Березанського районного суду Миколаївської області від 18 лютого 2019 року справу передано для розгляду до Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області відповідно до положень пункту 2 частини першої, четвертої статті 31 ЦПК України.

Короткий зміст рішень судів

Рішенням Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 26 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, що залишилася після ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 та Анатолівської сільської ради задоволено.

Визнано недійсним заповіт, складений 25 липня 2012 року ОСОБА_3 та посвідчений приватним нотаріусом Георгієвою О. Г., зареєстрований у реєстрі за № 330.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 928,19 грн в рахунок відшкодування судових витрат.

Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що позивачка посилалася на те, що не знала про смерть спадкодавиці, однак зазначені ОСОБА_1 причини пропуску строку звернення із заявою про прийняття спадщини не є поважними, оскільки не пов`язані із об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємців на вчинення цієї дії.

Задовольняючи позов ОСОБА_2 , суди попередніх інстанцій виходили з доведеності, що дії ОСОБА_3 під час укладення заповіту не відповідали її внутрішній волі. Водночас ОСОБА_1 не надала суду доказів на підтвердження викладених нею заперечень щодо визнання заповіту недійсним, зокрема, що заповіт відповідав внутрішній волі померлої ОСОБА_3 .

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

15 квітня 2021 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 26 жовтня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення її позову та відмову у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 .

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відсутність правових підстав для визначення додаткового строку для прийняття спадщини, обмежившись лише тим, що сама по собі відсутність інформації про смерть спадкодавця є для цього недостатньою обставиною.

Суди не врахували наведені ОСОБА_1 причини пропуску строку для прийняття спадщини: тривала хвороба, складні умови праці, пов`язані з відрядженням у інше місто, перешкоди у з`ясуванні факту раптової смерті спадкодавця, та не надали оцінки доказам на підтвердження зазначених обставин. Суди попередніх інстанцій неправильно застосували до спірних правовідносин статтю 1270 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Вирішуючи питання про недійсність оспорюваного заповіту, суди послалися лише на висновок посмертної судово-психіатричної експертизи від 09 лютого 2018 року № 70, проте не звернули уваги на те, що під час посвідчення оспорюваного заповіту приватний нотаріус відповідно до частин першої та другої статті 44 Закону України «Про нотаріат» та пункту 39 Розділу І глави ІІІ Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року № 20/5, перевіряв обсяг цивільної дієздатності ОСОБА_3 .

Суди попередніх інстанцій не досліджували свідоцтва про право на спадщину і не допитували приватного нотаріуса ОСОБА_4 про обставини видачі у 2012 році свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_3 , що вплинуло на повноту з`ясування обставин у справі і на повноту та правильність висновку посмертної судово-психіатричної експертизи від 09 лютого 2018 року № 70.

Суди не взяли до уваги показання всіх свідків, які є у матеріалах справи, чим порушили статтю 12 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), безпідставно відмовили у задоволенні клопотання про призначення повторної посмертної судово-психіатричної експертизи.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 13 березня 2020 року у справі № 314/2550/17; недослідження зібраних у справі доказів, необґрунтоване відхилення клопотання про призначення повторної експертизи.

У листопаді 2021 року надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому ОСОБА_2 просив касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Також просив продовжити строк на подання відзиву, оскільки копію ухвали Верховного Суду про відкриття касаційного провадження отримав лише 19 жовтня 2021 року.

Відповідно до частини другої статті 127 ЦПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

Враховуючи наведене, суд вважає за можливе задовольнити клопотання ОСОБА_5 та продовжити процесуальний строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

На обґрунтування відзиву ОСОБА_2 посилався на те, що звертаючись до суду з позовом про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, ОСОБА_1 як на поважність причин пропуску строку не посилалась на проблеми зі здоров`ям та знаходження на лікуванні, а вказувала лише на те, що перебувала у відрядженні та не знала про смерть ОСОБА_3 .

Медичні довідки про стан її здоров`я ОСОБА_1 подала до суду лише через п`ять років після початку розгляду справи та після ухвалення рішення судом першої інстанції.

Позивачка безпідставно зазначає про неповноту дослідження судом обставин справи, зокрема у зв`язку з недопитом як свідків приватних нотаріусів ОСОБА_4 та ОСОБА_6 , оскільки вона не заявляла відповідного клопотання у суді першої інстанції.

Клопотання про виклик свідків та про призначення повторної експертизи позивачка заявила лише у суді апеляційної інстанції, тому суд апеляційної інстанції обґрунтовано відмовив у їх задоволенні.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 17 серпня 2021 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , на підставі пункту 1 частини другої статті 389, пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Встановлені судами обставини

Суди встановили, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 24 січня 2012 року та державного акта на право власності на землю ОСОБА_3 була власником земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої в межах території Анатолівської сільської ради Березанського району Миколаївської області, кадастрові номери 4820980300:07:000:0038, 4820980300:05:000:0195.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.

Згідно з відомостями Анатолівської сільської ради Березанського району Миколаївської області на день смерті ОСОБА_3 була зареєстрована та проживала одна в будинку АДРЕСА_1 .

Відповідно до заповіту від 25 липня 2012 року ОСОБА_3 заповіла ОСОБА_1 земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, загальною площею 9,01 га, розташовану в межах території Анатолівської сільської ради Березанського району Миколаївської області.

ОСОБА_1 визнала, що була обізнана зі складанням на її ім`я заповіту.

З матеріалів спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_3 , відомо, що 23 липня 2014 року до приватного нотаріуса Березанського районного нотаріального округу Миколаївської області Мартинюк О. Б. із заявою про прийняття спадщини звернувся брат померлої ОСОБА_3 - ОСОБА_2 , зазначивши про відсутність інших спадкоємців.

Спадкова справа була заведена та внесена до Спадкового реєстру 23 липня 2014 року, де за даними про заповіти, зазначалось, що 25 липня 2012 року ОСОБА_3 було складено заповіт, який посвідчений приватним нотаріусом Георгієвою О. Г.

27 листопада 2015 року ОСОБА_1 усно звернулася до приватного нотаріуса Мартинюк О. Б. із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом, однак листом нотаріуса від 27 листопада 2015 року їй було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на земельну ділянку, що належало ОСОБА_3 , у зв`язку з несвоєчасним поданням заяви про прийняття спадщини (т. 1, а. с. 10).

Відповідно до довідки Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» у період з 10 січня 2014 року до 06 вересня 2014 року ОСОБА_1 перебувала у відрядженні в м. Києві, де тимчасово виконувала обов`язки начальника управління продажу та розвитку мережі.

Згідно з наданою до суду першої інстанції епікризу-виписки № 3058 (т. 1, а. с. 72) ОСОБА_3 з 12 березня до 07 квітня 2003 року знаходилась на стаціонарному лікуванні в нейрохірургічному відділенні 11-ї міської клінічної лікарні міста Одеси з діагнозом «субарахноїдально-паренхиматозний крововилив внаслідок розриву аневризми». 21 березня 2003 року було проведено хірургічне втручання.

Відповідно до медичних карт стаціонарного хворого № № 724, 290, 495, 794, 466, 1217, 836, 768, 892, 460 Березанської центральної районної лікарні (т. 1, а. с. 120-199), а також медико-експертної справи МСЕК № 324, витребуваної на запит суду першої інстанції, ОСОБА_3 у період з 2004 року до 2013 року неодноразово знаходилась на стаціонарному лікуванні. В описах неврологічного стану хворої лікарі вказували на порушення психічних функцій ОСОБА_3 .

У 2007 році ОСОБА_3 перенесла повторне гостре порушення мозкового кровообігу. Надалі у зв`язку із погіршенням стану неодноразово перебувала на стаціонарному лікуванні. У 2011 та 2012 роках стаціонарно не лікувалась, 10 листопада 2011 року була оглянута лікарем-невропатологом вдома.

З указаної медичної документації відомо про наявність у ОСОБА_3 психічних порушень внаслідок прогресуючого соматичного та неврологічного захворювання, діагноз - «дисциркуляторна енцефалопатія».

Встановлено, що ОСОБА_3 у період з 2007 року до 2014 року самостійно зверталась до відділення Пенсійного фонду щодо виплати їй пенсії, а також у 2011 році оформила кредит у АТ КБ «ПриватБанк» та сплачувала платежі у рахунок його погашення.

Ухвалою Березанського районного суду Миколаївської області від 19 травня 2016 року призначено посмертну судову психіатричну експертизу, на дослідження експертів, окрім матеріалів справи, було надано також оригінал справи медико-експертної справи № 324.

Відповідно до висновку посмертної судово-психіатричної експертизи від 09 лютого 2018 року № 70 Комунальної установи «Одеський обласний центр психічного здоров`я» ОСОБА_3 під час складання заповіту 25 липня 2012 року страждала хронічним стійким психічним розладом у вигляді органічного психічного розладу, психоорганічного синдрому змішаного ґенезу з вираженими когнітивними та емоційно-вольовими порушеннями, що абсолютно позбавляло її здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними (т. 1, а. с. 231-237).

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Предметом позовних вимог у цій справі є вимога за первісним позовом ОСОБА_1 про визначення додаткового строку для прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_3 та вимога за зустрічним позовом ОСОБА_2 про визнання указаного заповіту недійсним

Для правильного вирішення спору у цій справі у першу чергу підлягає вирішенню питання щодо дійсності указаного заповіту.

Визнаючи недійсним заповіт від 25 липня 2012 року, складений ОСОБА_3 та посвідчений приватним нотаріусом Георгієвою О. Г., суди попередніх інстанцій виходили з доведеності, що дії ОСОБА_3 під час укладення заповіту не відповідали її внутрішній волі.

Відповідно суди виходили з відсутності підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_3 .

Колегія суддів погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За загальним правилом положення про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини. Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України).

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).

Згідно з частиною третьою статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

Поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Правила частини третьої статті 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої зави; 2) ці обставини визнані судом поважними.

Відповідно до статті 1233ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своє смерті.

Згідно зі статтею 1234 ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Відповідно до частини другої статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Тлумачення частини другої статті 1257 ЦК України дає підстави зробити висновок, що для дійсності заповіту волевиявлення заповідача має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити юридичну долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених ЦК України.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 27 жовтня 2021 року у справі № 703/4689/18 (провадження № 61-14976св21).

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Отже, на заповіт як односторонній правочин поширюються загальні правила ЦК України щодо недійсності правочинів. Заповіт може бути визнаний недійсним у тому випадку, коли волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Згідно з частиною першою статті 30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов?язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд має призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін.

Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 755/16032/15-ц (провадження № 61-18092св21).

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19) вказав, що підставою для визнання правочину недійсним згідно з частиною першою статті 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Тобто для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 554/11179/13-ц (провадження № 61-30685св18), від 02 листопада 2020 року у справі № 326/81/15 (провадження № 61-837св19), від 16 вересня 2021 року у справі № 496/2925/17 (провадження № 61-4247св21).

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (частина друга статті 78 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, шоста статті 81 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі, зокрема, для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.

Призначення експертизи судом є обов`язковим, якщо у справі необхідно встановити психічний стан особи (стаття 105 ЦПК України).

Тобто психічний стан особи може бути підтверджений саме судово-психіатричною експертизою, яка і є допустимим доказом при встановленні спірних обставин.

На підставі ухвали Березанського районного суду Миколаївської області від 19 травня 2016 року у цій справі призначено судову посмертну психіатричну експертизу, проведення якої доручено Комунальній установі «Одеський обласний центр психічного здоров`я».

Згідно з висновком комісійної експертизи від 09 лютого 2018 року № 70 Комунальної установи «Одеський обласний центр психічного здоров`я» ОСОБА_3 під час складання заповіту 25 липня 2012 року страждала хронічним стійким психічним розладом у вигляді органічного психічного розладу, психоорганічного синдрому змішаного ґенезу з вираженими когнітивними та емоційно-вольовими порушеннями, що абсолютно позбавляло її здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Ухвалюючи рішення про задоволення зустрічного позову, суди попередніх інстанцій врахували як висновок посмертної судово-психіатричної експертизи, так і інші докази, наявні у матеріалах справи, зокрема, показання свідків, наявні діагнози хворої, встановлені обставини перебування ОСОБА_3 на стаціонарному та амбулаторному лікуванні, періодичність, тривалість, а також підстави такого лікування.

Встановивши наявність належних доказів на підтвердження доводів ОСОБА_2 про неусвідомлення ОСОБА_3 значення своїх дій і неможливість керувати ними на час складання заповіту, суди попередніх інстанцій зробили обґрунтований висновок про те, що ОСОБА_2 довів наявність підстав, передбачених частиною першою статті 225 та частиною другою статті 1257 ЦК України, для визнання недійсним заповіту від 25 липня 2012 року, та дійшли обґрунтованого висновку про задоволення зустрічного позову.

У касаційній скарзі заявниця посилається на те, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про призначення повторної посмертної судово-психіатричної експертизи та про виклик свідків.

ОСОБА_1 у поданій на рішення суду першої інстанції апеляційній скарзі просила, зокрема, призначити у справі повторну судову посмертну психіатричну експертизу, посилаючись на неповне з`ясування всіх обставин справи.

Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про призначення повторної посмертної судово-психіатричної експертизи.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що зазначені позивачкою підстави для проведення повторної експертизи свідчать про суб`єктивну оцінку висновку експертів та особисте несприйняття цього висновку. Позивачка не навела конкретних обставин медико-правового характеру, які дають підстави для обґрунтованих сумнівів того, що особа розуміла значення своїх дій та могла керувати ними, або навпаки, також не надала додаткових медичних матеріалів, які мають значення у справі та не зазначила підстави, які передбачені частиною другою статті 113 ЦК України.

Отже, оскільки висновок експертизи від 09 лютого 2018 року не визнаний необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, то суд апеляційної інстанції не мав правових підстав для призначення повторної експертизи, що узгоджується з вимогами статей 103, 113 ЦПК України.

Відповідно до протоколу судового засідання від 22 лютого 2021 року суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні клопотання про виклик свідків.

Пунктами 6, 7 частини другої статті 356 ЦПК України передбачено, що в апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції, клопотання особи, яка подала скаргу.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд оцінює надані сторонам докази, проте сам їх не збирає.

Оскільки зазначене клопотання було подано заявницею у суді апеляційної інстанції, то згідно з вимогами пунктів 6, 7 частини другої статті 356, частини другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні зазначеного клопотання.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України.

Також як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 13 березня 2020 року у справі № 314/2550/17, відповідно до яких вирішуючи питання поважності причин пропущення шестимісячного строку, визначеного статтею 1270 ЦК України, для прийняття спадщини, суд має враховувати, що такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з огляду на обставини кожної справи.

Верховний Суд відхиляє зазначені посилання з огляду на таке.

Можливість ОСОБА_1 реалізувати права спадкоємця після смерті ОСОБА_3 зумовлена наявністю заповіту від 25 липня 2012 року.

Водночас, указаний заповіт визнано недійсним, що відповідно спростовує необхідність вирішення питання визначення додаткового строку для прийняття спадщини, оскільки ОСОБА_1 фактично не є спадкоємцем після смерті ОСОБА_3 .

Незважаючи на зазначене, суди попередніх інстанцій правильно вирішили пред`явлені позови по суті спору.

Задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про визнання недійсним заповіту, виключає задоволення первісного позову ОСОБА_1 про визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на те, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 26 жовтня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Яремко

А. С. Олійник

Г. І. Усик