Постанова

від 20.10.2022 по справі 915/997/21

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 жовтня 2022 рокум. ОдесаСправа № 915/997/21Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Колоколова С.І.

суддів: Разюк Г.П., Савицького Я.Ф.

секретар судового засідання: Лук`ященко В.Ю.

за участю представників сторін:

від прокуратури - Бондаревський О.М., посвідчення №057613 від 22.10.2022;

від позивача -1 - Десятова Н.А., витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підриємців та громадських формувань;

від відповідача -1 не з`явився;

від відповідача -2- не з`явився.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури

на рішення Господарського суду Миколаївської області від „02 грудня 2021р., повний текст якого складено та підписано „13 грудня 2021р.

у справі № 915/997/21

за позовом Виконувача обов`язків заступника керівника Вознесенської окружної прокуратури Миколаївської області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України

до відповідача-1: Державного підприємства «Радгосп «Виноградна Долина»;

до відповідача-2: Товариства з обмеженою відповідальністю «Просперіс Агро М»

про визнання недійсним договору,

головуючий суддя Семенчук Н.О.

місце ухвалення рішення: Господарський суд Миколаївської області

Сторони належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги.

В судовому засіданні 20.10.2022р. згідно ст.233 ГПК України оголошено вступну та резолютивну частини постанови.

ВСТАНОВИВ:

У червні 2021р. Виконувача обов`язків заступника керівника Вознесенської окружної прокуратури Миколаївської області звернувся з позовом до Господарського суду Миколаївської області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до Державного підприємства «Радгосп «Виноградна Долина» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Просперіс Агро М», в якому просив визнати недійсним договір №10/03 від 10.03.2020 про сіпльний обробіток земельних ділянок та вирощування сільськогосподарської продукції, укладеного між Державним підприємством «Радгосп «Виноградна Долина» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Просперіс Агро М».

Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор, посилаючись на вимоги ст. 16, 17, 92, 203, 215, ст.216 Цивільного кодексу України, ст. 22,27,73,179,207 Господарського кодексу України, ст. 92,95 Земельного кодексу України, ст.23 Закону України Про прокуратуру зазначає про те, що спірний Договір №10/03 про спільний обробіток земельних ділянок та вирощування сільськогосподарської продукції від 10.03.2020 року підлягає визнанню недійсним на підставі ст.203, ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України, оскільки останній, як цивільно-правова угода, вчинена з порушенням норм чинного законодавства України, у зв`язку із тим, що виконувачем обов`язків директора державного унітарного підприємства укладено оскаржуваний Договір з перевищенням установлених законом і Статутом підприємства повноважень, а також те, що такий правочин суперечить інтересам держави та спричиняє прямі економічні збитки державі у вигляді неодержання прибутку від використання земель, що перебуваюь у постійному користуванні цього підприємства.

Рішенням Господарського суду Миколаїської області від 02.12.2021 року у справі №915/997/21 (суддя Семенчук Н.О.) у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що Договір № 10/03 було виконано сторонами, за наслідком чого ДП «Радгосп «Виноградна Долина» отримано певний прибуток, що в свою чергу вказує на дійсність намірів відповідача -2 в його реалізації, які існували на момент його вчинення. З урахуванням цього, наявності недобросовісності чи нерозумності дій з боку відповідача-2 при вчиненні оскаржуваного договору не вбачається. Крім того, судом зазначено, що на стадії, коли укладений договір є виконаним, вимога про визнання такого договору недійсним, без вирішення судом питання про застосування правових наслідків такої недійсності, не є ефективним способом захисту.

Не погодившись з вказаним рішенням суду, Перший заступник керівника Миколаївської обласної прокуратури звернувся до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Миколаївської області від 02.12.2021 року по справі №915/997/21 та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги прокурор посилається на те, що рішення суду є таким, що прийнете з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Так, скаржник зазначає, що прокурором у позові обґрунтовано та підтверджено належними та допустимими, у розумінні 76,77 ГПК України, доказами той факт, що Договір №10/03 було укладено з перевищенням повноважень виконувача обов`язків директора державного підприємства, без відповідного погодження суб`єкта управління, а отже особою, яка не має необхідного обсягу цивільної дієздатності, що відповідно свідчить про наявність підстав для визнання спірного правочину недійнсим на підставі ч.1 ст. 215 ЦК України, ч.5 ст.73-5 ГК України.

Проте зазначене у порушення вимог ст..ст. 86,236 ГПК України не враховано судом першої інстанції.

Прокурор вважає необґрунтованим висновок суду, із посиланням на постанову Верховного Суду від 27.06.2018 у справі №668/13907/13, про відсутність підстав для визнання недійсним осопорюваного договору із посиланням на ст.92 ЦК Українир,відповідно до ч.3 якої, у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла знати про такі обмеження.

Скаржник вказує, що в даному випадку недійсність оспорюваного договору обумовлена укладанням його за відсутності погодження органу управління державного підприємства. Відповідні вимоги щодо необхідності такого погодження чітко передбачено на законодавчому рівні, а не лише у статуті підприємства як обмеження повноважень керівника. Отже, при укладанні оспорюваного договору обидві його сторони усвідомлювали наявність певних обмежень, недотримання яких може мати наслідком визнання правочину недійсним.

Крім того, прокурор вважає необґрунтованим висновок суду про те, що оскільки ДП «Радгосп «Виноградна Долина» отримано певний прибуток від ТОВ «Просперіс Агро М», в діях товариства не вбачається недобросовісності чи нерозумності і це також свідчить про відсутність підстав для визнання договору недійсним.

Так, у позовній заяві прокурором зазначено, ц е вбачається зі змісту оспорюваного договору, що за своєю сутністю він є договором про спільну діяльність.

Отже, уклавши цей договір, сторони обєднали зусилля для досягнення спільної мети спільного обробітку земельних ділянок, які перебувають у постійному користуванні ДП «Радгосп «Виноградна Долина». Умовами договору сторони передбачили можливість надання будь-якої фінансової, технологічної або організаційної допомоги. При цьому слід враховувати, що для договорів про сіпльну діяльність не є характерною ознакою сплата винагороди сторонами один одному.

Таким чином, передані товариством ДП «Радгосп «Виноградна Долина» посівний матеріал, добрива та засоби захисту рослин на загальну суму 9 609 601,30 грн. та кошти в сумі 290 000,00 грн. є не винагородою підприємству, а внеском товариства у спільну діяльність. Укладання договору, на виконання умв якого ТОВ «Просперіс Агро М» здійснило внесок у спільну діяльність на чималу суму, обумовило і необхідність здійснення свого внеску ДП «Радгосп «Виноградна Долина» у вигляді проведення значних робіт з обробітку земель та вирощування сільгосппродукції.

Виходячи із суми внеску товариства у спільну діяльність сторін договору, яка фактично і становить його предмет, оспорюваний правочин слід вважати значним господарським зобов`язанням, укладання якого передбачає обов`язкове погодження з органом управління, що на думку прокурора, безпідставно не було враховано судом.

Апелянт вказує, що основною метою розгляду справи за позовом прокурора мало б бути надання оцінки законності укладеному між відповідачами оспорюваному договору. В той же час суд, відмовляючи в задоволенні позовних вимог прокурора, не надав належної оцінки доводам прокурора та не врахував важливості визнання оспорюваного правочину недійсним задля забезпечення захисту інтересів держави.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 21.01.2022 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Миколаївської області від „02 грудня 2021р. у справі № 915/997/21. Призначено розгляд апеляційної скарги Першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури до розгляду на 24 березня 2022 року о 10:30 год.

Розпорядженням керівника апарату суду від 18.03.2022 року №359 відповідно до підпункту 17.4 підпункту 17 пункту 1 розділу XІ Перехідні положення ГПК України, підпунктів 2.3.17, 2.3.50 пункту 2.3 Положення про автоматизовану систему документообігу суду у редакції від 15.09.2016 року, підпункту 3.2.1 пункту 3.2 Засад використання автоматизованої системи документообігу суду в Південно-західному апеляційному господарському суді, у зв`язку зі звільненням судді ОСОБА_1 у відставку призначено повторний автоматизований розподіл судової справи №915/997/21.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.03.2022 року, справу розподілено на розгляд колегії суддів у складі Колоколов С.І. (головуючий), судді Разюк Г.П., Савицький Я.Ф.Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 23.03.2022 прийнято справу № 915/997/21 до провадження та розпочати апеляційний розгляд справи колегією суддів Південно-західного апеляційного господарського суду у складі: головуючого судді Колоколова С.І., суддів Разюк Г.П., Савицький Я.Ф. Рекомендовано учасникам справи утриматися від відвідування суду. Свої процесуальні права та обов`язки, передбачені Господарським процесуальним кодексом України, реалізовувати з урахуванням рекомендацій Особливості здійснення правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, опублікованих 04 березня 2022 року на веб-сайті Верховного Суду за посиланням: https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/1261727/, та наказу в.о. голови Південно-західного апеляційного господарського суду Про встановлення особливого режиму роботи Південно-західного апеляційного господарського суду в умовах воєнного часу №6-ОД від 28.02.2022, опублікованих 01 березня 2022 року на веб-сайті Південно-західного апеляційного господарського суду за посиланням: https://swag.court.gov.ua/sud4872/pres-centr/news/1260585/. Повідомлено учасників справи про можливість подати процесуальні документи, письмові та електронні докази тощо, вчинити інші процесуальні дії в електронній формі, з використанням власного електронного цифрового підпису, прирівняного до власноручного підпису відповідно до Закону України "Про електронний цифровий підпис". Повідомлено, що про дату, час та місце судового засідання учасники справи будуть повідомлені додатково.

13.04.2022 від Фонду державного майна України надійшли додаткові пояснення у справі, відповідно до яких позивач просив апеляційну скаргу Першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Миколаївської області від 02.12.2021 у справі №915/997/21 задовольнити в повновму обсязі, скасувати рішення Господарського суду Миколаївської області від 02.12.2021 у справі №915/997/21 та прийняти нове рішення, яким позовну заяву задовольнити в повному обсязі, визнати недійсним договір 10/03 про спільний обробіток земельних ділянок та вирощування сількогосподарської продукції, укладений 10.03.2020 між ДП «Радгосп «Виноградна Долина» та ТОВ «Просперіс Агро М».

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 19.07.2022 повідомлено учасників справи про те, що судове засідання у справі №915/997/21 відбудеться 20.10.2022 о 10:30год.

08.09.2020 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Фонду державного майна України надійшли пояснення по справі відповідно до яких Фонд просить апеляційну скаргу Першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Миколаївської області від 02.12.2021 у справі №915/997/21 задовольнити в повновму обсязі, скасувати рішення Господарського суду Миколаївської області від 02.12.2021 у справі №915/997/21 та прийняти нове рішення, яким позовну заяву задовольнити в повному обсязі, визнати недійсним договір 10/03 про спільний обробіток земельних ділянок та вирощування сількогосподарської продукції, укладений 10.03.2020 між ДП «Радгосп «Виноградна Долина» та ТОВ «Просперіс Агро М».

У судовому засіданні 20.10.2022 року представник прокуратури просив задовольнити апеляційну скаргу в повному обсязі.

Представник Фонду державного майна України доводи апеляційної скарги підтримав в повному обсязі

Представники інших сторін участі у судовому засідані не приймали, хоча були належним чином сповіщені про час та місце його проведення.

Враховуючи положення ч.12 ст.270 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до яких неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, судова колегія вважає за можливе розглянути подану апеляційну скаргу за відсутністю вказаних представників.

Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Заслухавши пояснення присутнього представника прокуратури, обговоривши доводи апеляційноїї скарги перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування Господарським судом Миколаївської області норм матеріального та процесуального права, судова колегія дійшла наступних висновків.

Як встановлено господарським судом та підтверджено під час апеляційного перегляду, у постійному користуванні Державного підприємства «Радгосп «Виноградна Долина» на підставі державних актів про право постійного користування земельною ділянкою перебуває 17 земельних ділянок сільськогосподарського призначення загальною площею 2419,58 га на території Вознесенського району з наступними кадастровими номерами: 4821783800:02:000:0005; 4821783800:01:000:0006; 4821783800:01:000:0007; 4821783800:01:000:0008; 4821783800:01:000:0009; 4821780200:01:000:0010; 4821783800:02:000:0008: 4821780200:01:000:0009; 4821780200:01:000:0010; 4821783800:02:000:0022; 4821780200:04:000:0001; 4821783800:02:000:0024; 4821780201:02:006:0029; 4821783801:02:006:0028; 4821783801:02:000:0027; 4821780201:02:006:0026; 4821780201:02:006:0025 (т.1 а.с.76,107).

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 20.11.2019 № 1101 -р «Про передачу цілісних майнових комплексів державних підприємств, установ та організацій до сфери управління Фонду державного майна» Державне підприємство «Радгосп «Виноградна Долина» (код 00413995) передано до сфери управління Фонду державного майна України.

Відповідно до п. 1.1. Статуту, ДП «Радгосп «Виноградна долина», затвердженого наказом Фонду державного майна України від 04.03.2020 № 390, підприємство є державним унітарним підприємством, заснованим на державній власності та належить до сфери управління Фонду державного майна України.

Згідно п.3.2. Статуту, основними напрямками діяльності Підприємства є вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур.

Відповідно до п.4.4. Статуту, Підприємство має право від свого імені вчиняти господарські зобов`язання (правочини), укладати договори, угоди, контракти, набувати майнові та немайнові права, нести зобов`язання.

Відповідно до п.4.11. Статуту, Підприємство здійснює вільний вибір видів господарської діяльності, самостійно формує програми та напрями своєї діяльності, обирає постачальників та споживачів продукції, робіт і послуг, якщо інший порядок вибору видів діяльності, постачальників та споживачів продукції, робіт і послуг не передбачений чинним законодавством. Підприємство самостійно визначає ціни на власну продукцію (товари, послуги, роботи), якщо інше не передбачено ліцензійними умовами щодо окремих видів діяльності, які здійснює Підприємство та законодавством України.

Згідно п.п.2 п. 5.1. Статуту, для реалізації мети діяльності Підприємства, передбаченої цим Статутом, Підприємство має право в порядку, встановленому чинним законодавством, Статутом Підприємства та внутрішніми документами Підприємства: вчиняти господарські зобов`язання (правочини) та укладати договори, угоди, контракти згідно з чинним законодавством, набувати майнові та особисті немайнові права, брати на себе зобов`язання в порядку, встановленому чинним законодавством та цим Статутом.

Згідно п.п.7 п.5.2. Статуту, Підприємство зобов`язане погоджувати із суб`єктом управління Підприємства питання, пов`язані з вилученням чи добровільною відмовою від користування земельною ділянкою, зміною цільового призначення земельних ділянок або їх частин, які закріплені за Підприємством.

Відповідно до п.10.5 Статуту, управління Підприємством здійснюється його Директором, якій підзвітний суб`єкту управління Підприємства.

До виключної компетенції суб`єкта управління Підприємства відповідно до покладених на нього завдань належить: прийняття рішення про надання згоди на вчинення Підприємством значних господарських зобов`язань (правочинів) в розумінні розділу 11 Статуту (п.п.10.7.17. п. 10.7 Статуту); надання згоди на укладення договорів про спільну діяльність , договорів комісій, доручення та управління майном, зміни до них, та контроль за виконання умов цих договорів (п.п.10.7.21. п.10.7. Статуту).

Відповідно до п.10.14. Статуту, Директор діє в інтересах Підприємства. Директор діє від імені Підприємства в межах, передбачених законодавством, цим Статутом та іншими актами Підприємства, рішеннями суб`єкта управління Підприємства. Директор представляє інтереси Підприємства перед юридичними та фізичними особами, державою, державними та громадськими установами, органами й організаціями, вчиняє від імені та на користь Підприємства господарські зобов`язання (правочини), інші юридично значимі дії, приймає рішення, обов`язкові для виконання всіма працівниками Підприємства. Директор розпоряджається коштами, майном та майновими правами Підприємства у межах, що встановлені цим Статутом, внутрішніми нормативними документами Підприємства, рішеннями суб`єкта управління Підприємства.

Згідно п.п. (10) п.10.16. Статуту, директор Підприємства розпоряджається майном та коштами Підприємства, з урахуванням обмежень встановлених цим Статутом, внутрішніми положеннями Підприємства та рішеннями Суб`єкта управління Підприємства.

Згідно п.п. (21) п.10.16. Статуту, директор Підприємства приймає рішення про вчинення господарських зобов`язань (правочинів), підписання (укладання), зміну та розірвання (угод, контрактів), за винятком тих, на вчинення яких відповідно до цього Статуту та/або чинного законодавства України потрібно одержати обов`язкове рішення (дозвіл, згоду) суб`єкта управління Підприємства на їх вчинення.

Відповідно п. 11.1. Статуту, значним господарським зобов`язанням (правочином) Підприємства визнається господарське зобов`язання (правочин), що вчиняється Підприємством, якщо ринкова вартість майна, робіт, послуг, чи сума коштів, що є його предметом, становить 10 і більше відсотків вартості активів заданими останньої річної фінансової звітності.

10.03.2021 між Державним підприємством «Радгосп «Виноградна долина», в особі виконувача обов`язків директора Максимова Максима Валерійовича, діючого на підставі Статуту (надалі- Сторона -1), та Товариством з обмеженою відповідальністю «Просперіс Агро М», в особі директора Михайлюка Михайла Олександровича (надалі- Сторона -2), було укладено договір № 10/03 про спільний обробіток земельних ділянок та вирощування сільськогосподарської продукції (далі - Договір).

Відповідно до п.1.1 Договору, сторони за Договором об`єднали зусилля для організації спільного обробітку земельних ділянок, які перебувають в постійному користуванні Сторони- 1, про що Сторони укладають Додаток № 1 до цього Договору, який визначає характеристики відповідних земельних ділянок.

Згідно п. 1.2 Договору, ведення спільних справ за Договором здійснюється Сторонами за їх згодою. Обсяг зобов`язань кожної зі Сторін Договору щодо вирощування сільськогосподарської продукції визначається в Додатку № 2 («Кошторис») до Договору, де вказується перелік робіт, матеріалів, сировини та засобів, які будуть надані Сторонами.

Згідно п. 1.4 Договору, Сторони можуть надавати один одному будь-яку фінансову, технологічну або організаційну допомогу. При цьому майно Сторін та грошові кошти не об`єднуються та у спільній власності не перебувають. Даний договір не позбавляє Сторону- 1 права користування належними йому земельними ділянками та не надає прав користувача чи орендаря Стороні -2.

З метою розрахунку вартості та кількості майбутнього врожаю Сторони погоджують відповідний План врожайності (додаток № 3 «План врожайності») п.1.5 Договору.

Відповідно до п.1.6 Договору, результат спільного вирощування с/г культур, а саме вирощений урожай (готова продукція/товар) є власністю Сторони-2 і не переходить у власність Сторони-1.

Передбачені в цьому Договорі роботи виконуються Сторонами з власних або наданих Стороною- 2 сировини, матеріалів та засобів (посівного матеріалу, добрив, засобів захисту рослин, паливно-мастильних матеріалів тощо). Використання сировини, матеріалів, засобів виконання робіт узгоджується в Додатку № 2 до Договору, де вказується їх вартість та понесені витрати на їх придбання Сторонами. Надання сировини, матеріалів та інших засобів Стороною -2 Стороні- 1 та навпаки здійснюється на підставі акту приймання передачі (п.п. 2.1, 2.2 Договору).

Згідно п. 2.3, п.2.4 Договору, збирання врожаю проводиться Стороною -2. З метою фіксації кількості та якості зібраного урожаю сторони забезпечують присутність своїх представників при його збиранні.

Результатом спільного обробітку земельних ділянок по Договору є вирощена сільськогосподарська продукція (урожай). Доходи, що отримуються в результаті спільного вирощування продукції, використовуються, в першу чергу, на відшкодування матеріальних витрат, понесених Сторонами на обробіток земельних ділянок, матеріали та сировину. Прибуток (винагорода), котрий отримують сторони від спільного обробітку земельних ділянок, після відшкодування матеріальних витрат, підлягає розподілу пропорційно часткам їх участі у спільному обробітку. Розміри прибутку (винагороди) кожній із Сторін, а також форма її виплати (у натуральній та у грошовій формах) обумовлюються сторонами в «Плані врожайності» (п.п. 3.1, 3.2 Договору).

Відповідно до п. 3.3 Договору, винагорода в натуральній формі передається Сторонам одноразово після завершення повного сільськогосподарського циклу вирощування та збору врожаю (готової продукції). Винагорода в грошовій формі виплачується Стороні -1 в гарантованому розмірі, що не може бути меншим від обумовленого Сторонами в Плані урожайності.

Згідно п.3.4, п.3.5 Договору, винагорода в натуральній формі виплачується Стороні -1 у гарантованому розмірі, який дорівнює кількості готової сільськогосподарської продукції, ринкова вартість якої на момент розрахунку не може бути меншою від гарантованого розміру винагороди в грошовій формі. В разі отримання готової продукції в кількості, що перевищує заплановану на 10 %, додаткова винагорода Стороні -1 становить 3 % від ринкової вартості готової продукції, що перевищує заплановану кількість, визначену в Додатку № 3 «План врожайності».

Відповідно до п.4.1.1. Договору, Сторона-1 зобов`язана виконати роботи відповідно до умов цього Договору.

Згідно п. 4.1.2. Договору, Сторона-1 зобов`язана вживати заходів для захисту одержаних під час виконання робіт результатів та інформувати про це Сторону-2.

Відповідно до п. 4.1.15. Договору, Сторона-1 має право отримувати оплату за надання передбачених Договором послуг та винагороду за виконання робіт.

Сторона-2 зобов`язана надати Стороні-1 технологічні карти вирощування сільськогосподарських культур. Передати Стороні-1 необхідну для виконання робіт інформацію, сировину, матеріали та засоби відповідно до потреб цього Договору або авансувати Сторону -1 з метою їх придбання. Призначати кваліфікованих спеціалістів Сторони-2 для проведення контролю за дотриманням Стороною-1 технологічної карти вирощування с/г культур при проведенні науково-виробничої діяльності. Приймати виконані роботи та оплатити їх у строки та в розмірі передбачених цим Договором. Здійснювати контроль за дотриманням Стороною -1 передових технологічних процесів вирощування сільськогосподарських культур в період від підготовки грунту під посів до збирання врожаю сільськогосподарських культур (п.п.5.2.1, 5.2.2, 5.2.3., 5.2.5, 5.2.6 Договору).

Термін дії цього Договору з 10.03.2020 до 31.12.2020, а у випадку порушення зобов`язань, до повного виконання зобов`язань за цим Договором (п. 8.1 Договору).

Додатками до цього Договору є: Додаток №1 «Характеристики земельних ділянок, які використовуються Виконавцем в рамках виконання Договору» до Договору № 10/03 від 10.03.2020 на виконання робіт по вирощуванню сільськогосподарської продукції; Додаток № 2 «План врожайності» до Договору № 10/03 від 10.03.2020 на виконання робіт по вирощуванню сільськогосподарської продукції; Додаток № 3 «Кошторис на виконання робіт по вирощуванню сільськогосподарської продукції» до Договору № 10/03 від 10.03.2020 на виконання робіт по вирощуванню сільськогосподарської продукції ( т.1 а.с. 33-43).

Договір № 10/03 та Додатки до нього підписані Стороною-1 ДП «Радгосп «Виноградна Долина» в особі Масимова М.В. та Стороною-2 ТОВ «Просперіс Агро М» в особі Михайлюка М.О. та скріплені печатками сторін.

На виконання умов Договору, відповідно до актів №№1-10 приймання-передачі посівного матеріалу, добрива та засобів захисту рослин, в період з 12.03.2020 по 15.05.2020 ТОВ «Просперіс Агро М» передало ДП «Радгосп «Виноградна Долина» посівного матеріалу, добрив та засобів захисту рослин на загальну суму 9 609 601,3 грн. (т.1 а.с.44-53).

На виконання умов Договору, ТОВ «Просперіс Агро М» перераховано на рахунок ДП «Радгосп «Виноградна Долина» 290000,00 грн. (30.04.2020 110000,00 грн., 12.05.220 180000,00 грн.), що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями платіжних доручень № 172085 від 30.04.2020 та №37519 від 12.05.2020, в яких платником зазначено ТОВ «Просперіс Агро М», отримувачем - ДП «Радгосп «Виноградна Долина», в графі призначення платежу зазначено- «плата за виконані роботи по вирощуванню с/г продукції за дог. № 10/03 від 10.03.2020р..» ( т.1 а.с.54,55).

Як зазначає прокурор, з умов оспорюваного договору № 10/03 про спільний обробіток земельних ділянок та вирощування сільськогосподарської продукції вбачається, що останній за своєю правовою природою є договором про спільну діяльність. Ураховуючи, що виконувачем обов`язків директора державного унітарного підприємство укладено оскаржуваний Договір з перевищенням установлених законом та Статутом підприємства повноважень, а також те, що такий правочин суперечить інтересам держави та спричиняє прямі економічні збитки державі у вигляді неодержання прибутку від використання земель, що перебувають у постійному користуванні цього підприємства, то з урахуванням вимог ст.ст. 203, 215 ЦК України вважає, що Договір № 10/03 підлягає визнанню недійсним.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, місцевий господарський суд виходив з того, що Договір № 10/03 було виконано сторонами, за наслідком чого ДП «Радгосп «Виноградна Долина» отримано певний прибуток, що в свою чергу вказує на дійсність намірів відповідача -2 в його реалізації, які існували на момент його вчинення. Крім того, судом зазначено, що на стадії, коли укладений договір є виконаним, вимога про визнання такого договору недійсним, без вирішення судом питання про застосування правових наслідків такої недійсності, не є ефективним способом захисту.

Колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду щодо відмови в задоволенні позовних вимог, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно з приписами частин 3, 4, 5 ст. 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених ст. 174 цього Кодексу. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року № 3-рп/99 визначено, що прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Нездійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається. Здійснення захисту неналежним чином виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 сформований правовий висновок, що прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Звертаючись з даним позовом до суду прокурором було направлено повідомлення в порядку ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" Фонду державного майна України.

Колегія суддів вважає, що в даному випадку прокурором дотримано порядок і умови звернення до суду та наявні підстави для представництва держави.

Статтями 15 та 16 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду.

Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).

За змістом статті 202 Цивільного кодексу України під правочином розуміють дії, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Дії як юридичні факти мають вольовий характер і можуть бути правомірними та неправомірними. Правочини належать до правомірних дій, спрямованих на досягнення правового результату.

Правочин - це основна підстава виникнення цивільних прав і обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 Цивільного кодексу України, зокрема, відповідно до частини п`ятої цієї статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно ж до ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину сторонами (стороною) вимог зокрема, ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (частина друга статті 215 Цивільного кодексу України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 Цивільного кодексу України).

Враховуючи вищевикладене, недійсність правочину може наступати лише у разі певних порушень закону. За ступенем недійсності правочину всі правочини поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення, тобто нікчемні, та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов. Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Оспорюваними є правочини, які Цивільний кодекс України не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи.

Предметом позову у даній справі є вимога прокурора про визнання недійсним Договору № 10/03 про спільний обробіток земельних ділянок та вирощування сільськогосподарської продукції, укладений 10.03.2020 з підстав порушення вимог ст.73-2 ГК України, ст.ст.92,95 Земельного кодексу України, ст.ст. 203, 215 ЦК України, п.20 ч.1 ст. 6 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» та Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність доручення та управління майном, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 № 296.

Згідно ч. 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Відповідно до статті 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов`язків і здійснювати їх через своїх учасників. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

За змістом положень статей 11, 509, 526, 599 ЦК України зобов`язальні правовідносини виникають, у тому числі, з договорів, які мають виконуватися належним чином відповідно до їх умов та вимог законодавства, припинення яких обумовлюється, зокрема, виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ч.1ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 ЦК України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина перша статті 92 ЦК України).

Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.

Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов`язки з моменту вчинення цього правочину (стаття 241 ЦК України).

На захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі укладають з юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Таким чином, частина третя статті 92 ЦК України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником з перевищенням повноважень (статті 203, 241 ЦК України). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору.

Таке обмеження повноважень набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність в органу юридичної особи чи її представника необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа.

Відповідні висновки щодо застосування статей 92, 241 ЦК України викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 668/13907/13-ц.

Як вірно вказано господарським судом, в даному випадку, Договір № 10/03 було виконано сторонами, за наслідком чого ДП «Радгосп «Виноградна Долина» отримано певний прибуток, що в свою чергу вказує на дійсність намірів відповідача -2 в його реалізації, які існували на момент його вчинення. З урахуванням цього, наявності недобросовісності чи нерозумності дій з боку відповідача-2 при вчиненні оскаржуваного договору не вбачається.

Таким чином, саме по собі перевищення в.о. директора державного підприємства Максимовим М.В. повноважень, обмежених Статутом підприємства, при укладенні спірного Договору за наявності факту добросовісного його виконання та отримання коштів не може свідчити про наявність правових підстав для визнання такого правочину недійсним з підстав порушення положень ст. 92 ЦК України, адже відсутні такі складові застосування наведеної норми як наявність: недобросовісності та нерозумності в поведінці контрагента; дій сторін такого договору, які свідчать про відсутність реального наміру його укладення і виконання.

Згідно частини 1 статті 73-2 ГК України значним господарським зобов`язанням державного унітарного підприємства визнається господарське зобов`язання, що вчиняється державним унітарним підприємством, якщо ринкова вартість майна, робіт, послуг, що є його предметом, становить 10 і більше відсотків вартості активів державного унітарного підприємства, за даними останньої річної фінансової звітності. Статутом державного унітарного підприємства можуть бути визначені додаткові критерії для віднесення господарського зобов`язання до значного господарського зобов`язання. Значне господарське зобов`язання підлягає погодженню наглядовою радою державного унітарного підприємства або, у випадках, передбачених законом, органом, до сфери управління якого відноситься державне унітарне підприємство, в порядку, передбаченому цією статтею.

Відповідно частини 2 статті 73-2 ГК України, рішення про надання згоди на вчинення значного господарського зобов`язання, якщо ринкова вартість майна, робіт або послуг, що є його предметом, становить від 10 до 25 відсотків вартості активів державного унітарного підприємства, за даними останньої річної фінансової звітності, приймається наглядовою радою (у разі її утворення) або органом, до сфери управління якого належить державне унітарне підприємство.

Рішення про надання згоди на вчинення значного господарського зобов`язання, якщо ринкова вартість майна, робіт або послуг, що є його предметом, становить більше 25 відсотків вартості активів державного унітарного підприємства, за даними останньої річної фінансової звітності, приймається органом, до сфери управління якого належить державне унітарне підприємство (частина 3 статті 73-2 ГК України).

Отже, з огляду на специфіку правового регулювання процедури укладення договорів про спільну діяльність державними підприємствами, останні не мають права без спеціального погодження (дозволу) Уповноваженого органу управління здійснювати укладення відповідних договорів.

Відповідно до положень частини 5 статті 73-2 ГК України значне господарське зобов`язання, вчинене з порушенням порядку, передбаченого частинами першою - четвертою цієї статті, може бути визнане судом недійсним за позовом державного унітарного підприємства або органу, до сфери управління якого належить державне унітарне підприємство.

Господарським зобов`язанням, згідно зі статтею 173 ГК України визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Зміст вказаних норм права передбачає, що значним може бути визнане господарське зобов`язання, за яким кожен з його учасників має як права, так і обов`язки, тобто взаємні зобов`язання, сторонами у яких є боржник та кредитор. Крім того, зі змісту частини 1 статті 73-2 ГПК України вбачається, що вона спрямована на зобов`язання саме державних унітарних підприємства, а не на всіх учасників господарського зобов`язання.

Відповідно до п.20 ч.1 ст. 6 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань: погоджують підприємствам, установам, організаціям, що належать до сфери їх управління, а також господарським товариствам, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, повноваження з управління корпоративними правами держави яких він здійснює, договори про спільну діяльність, договори комісії, доручення та управління майном, зміни до них та контролюють виконання умов цих договорів.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 № 296 затверджено Порядок укладення державними підприємствами, установами, організаціями, господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність доручення та управління майном. Цей Порядок визначає механізм укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном.

Відповідно до ст. 1130 Цивільного кодексу України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов`язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об`єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об`єднання вкладів учасників.

Згідно з ст. 1131 Цивільного кодексу України умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

Так, предметом спірного договору є об`єднання сторонами зусилля для організації спільного обробітку земельних ділянок, які перебувають в постійному користуванні ДП «Радгосп «Виноградна долина» для вирощування сільськогосподарської продукції. Сторони узгодили, що можуть надавати один одному будь-яку фінансову, технологічну або організаційну допомогу. При цьому майно Сторін та грошові кошти не об`єднуються та у спільній власності не перебувають. Даний договір не позбавляє Сторону- 1 права користування належними йому земельними ділянками та не надає прав користувача чи орендаря Стороні -2.

Згідно умов Договору, внеском у спільну діяльність ДП «Радгосп «Виноградна долина» у даному випадку є виконання робіт та доступ до земельних ділянок ТОВ «Просперіс Агро М» з метою організації спільного обробітку земельних ділянок щодо вирощування сільськогосподарської продукції.

Слід зазначити, що Закон України «Про управління об`єктами державної власності» від 21.09.2006 № 185-V та постанова Кабінету Міністрів України № 296 від 11.04.2012 «Про затвердження Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном» не поширюються на управління об`єктами власності Українського народу, визначеними частиною першою ст. 13 Конституції України (до яких відноситься і земля).

Таким чином, господарським судом зроблено вірно висновок про те, що передбачений вказаними нормативно-правовими актами порядок укладення договорів про спільну діяльність не поширюється на договори простого товариства в сфері земельних відносин.

Згідно частини першої статті 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

У статті 4 ГПК України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб (подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 у справі № 912/1856/16 та від 14.05.2019 у справі № 910/11511/18).

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові (подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15.08.2019 у справі № 1340/4630/18).

Згідно частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондуються зі статтею 20 Господарського кодексу України, визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що не передбачено положеннями статті 16 ЦК України та статті 20 ГК України.

Порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту й у спосіб, не передбачений законом, зокрема, статтею 16 ЦК України, статтею 20 ГК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Подібні висновки щодо необхідності встановлення порушеного права та можливості його поновлення в обраний спосіб неодноразово викладалися, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.12.2019 у справі № 904/10956/16, постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17, постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08.09.2021 у справі № 913/690/20, від 29.06.2021 у справі № 916/2040/20, від 07.04.2021 у справі № 910/1255/20, від 21.04.2021 у справі № 904/5480/19 та інших.

Статтею 216 ЦК України встановлено правові наслідки недійсності правочину. У ч. 1 цієї статті зазначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків крім тих, що пов`язані з цього недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Згідно з ч. 2 ст. 216 ЦК якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Правові наслідки, передбачені ч. 1 та 2 ст. 216 ЦК, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Колегія суддів погоджується з вірним висновком господарського суду та зазначає, що на стадії, коли укладений договір є виконаним, вимога про визнання такого договору недійсним, без вирішення судом питання про застосування правових наслідків такої недійсності, не є ефективним способом захисту.

У даній справі предметом договору є об`єднання сторонами зусилля для організації спільного обробітку земельних ділянок, які перебувають в постійному користуванні ДП «Радгосп «Виноградна долина» для вирощування сільськогосподарської продукції.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 216 ЦК у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Таким чином у випадку визнання Договору недійсним ДП «Радгосп «Виноградна Долина» буде змушене компенсувати ТОВ «ПРОСПЕРІС АГРО М» вартість посівних матеріалів, добрив, засобів захисту рослин, яка на дату відшкодування може бути більшою аніж на дату їх передання. Таким чином, державні інтереси не будуть захищені, а навпаки створюється ризик їх подальшого порушення.

Враховуючи вищевикладене, визнання недійсним вже виконаного договору не відновить порушені інтереси держави через неможливість проведення двосторонньої реституції ( ДП «Радгосп «Виноградна Долина» не зможе повернути все отримане за таким Договором, і буде змушене компенсувати вартість отриманого іншій стороні Договору), а прокурор одночасно з вимогою про визнання недійсним договору не заявляє вимоги про односторонню реституцію або відшкодування збитків.

За таких обставин, перевіривши відповідно до статті 270 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів вважає, що господарський суд першої інстанції об`єктивно розглянув у судовому процесі обставини справи в їх сукупності; дослідив подані сторонами в обґрунтування своїх вимог та заперечень докази; правильно застосував матеріальний закон, що регулює спірні правовідносини, врахував положення статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України у зв`язку із чим дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Наведені прокурором в апеляційній скарзі доводи, не спростовують висновків місцевого суду та не доводять їх помилковість, а тому не можуть бути підставою для скасування судового рішення.

З огляду на приписи ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23.02.2006р." Конвенція застосовується судами України як частина національного законодавства, а практика ЄСПЛ, через рішення якого відбувається практичне застосування Конвенції, застосовується судами як джерело права.

У справі "Руїз Торіха проти Іспанії", ЄСПЛ вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів Скаржника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" ( Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006р. ).

Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Підсумовуючи вищевказане, колегія суддів дійшла висновку про те, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, надав належну оцінку дослідженим доказам, надав вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а тому, прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим його необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

З огляду на те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає то в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати зі сплати судового збору за подання та розгляд апеляційної скарги не відшкодовуються.

Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 275, 276, 281-284 ГПК України, коллегія суддів

постановила:

1.Апеляційну скаргу Першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Миколаївської області від 02.12.2021 у справі №915/997/21 - залишити без змін.

Відповідно до ст.284 ГПК України постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку протягом 20 днів, які обчислюються у відповідності до ст.288 ГПК України.

Повний текст постанови

складено „24 жовтня 2022 року

Головуючий суддя С.І. Колоколов

Суддя Г.П. Разюк

Суддя Я.Ф. Савицький