Постанова

від 09.11.2022 по справі 380/13076/21

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 листопада 2022 рокуЛьвівСправа № 380/13076/21 пров. № А/857/13340/22

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:

головуючого суддіШавеля Р.М.,

суддівБруновської Н.В. та Хобор Р.Б.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу Управління Служби безпеки України у Львівській обл. на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 10.08.2022р. в адміністративній справі за позовом представника адвоката Зубача Андрія Зеноновича, діючого на підставі ордеру на надання правничої (правової) допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , до Управління Служби безпеки України у Львівській обл. про стягнення середнього грошового забезпечення (середній заробіток) за час затримки повного розрахунку при звільненні з військової служби (суддя суду І інстанції: Брильовський Р.М., час та місце ухвалення рішення суду І інстанції: 10.08.2022р., м.Львів; дата складання повного тексту рішення суду І інстанції: не зазначена),-

В С Т А Н О В И В:

29.07.2021р. (згідно з відбитком поштового штемпеля на конверті) представник адвокат Зубач А.З., діючий на підставі ордеру на надання правничої (правової) допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління Служби безпеки /СБ/ України у Львівській обл. на користь позивача середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період із 09.11.2018р. по 24.06.2021р. у розмірі 489145 грн. 22 коп. а також судові витрати на правничу допомогу в розмірі 10000 грн. (а.с.1-2).

Розгляд справи здійснений судом першої інстанції за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та проведення судового засідання (у письмовому провадженні) (а.с.18 і на звороті).

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 10.08.2022р. заявлений позов задоволено частково; стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань відповідача Управління СБ України у Львівській обл. на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період із 09.11.2018р. по 24.06.2021р. у розмірі 23870 грн. 29 коп.; стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Управління СБ України у Львівській обл. на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 48 грн. 43 коп. та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5000 грн.; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено (а.с.188-192).

Не погодившись із винесеним судовим рішенням, його оскаржив відповідач Управління СБ України у Львівській обл., який в поданій апеляційній скарзі, покликаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що в своїй сукупності призвело до помилкового вирішення спору, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду та ухвалити нову постанову про залишення позовної заяви без розгляду на підставі ч.3 ст.123 КАС України в зв`язку із пропуском строку звернення до суду (а.с.195-205).

Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що позивач пропустив строк звернення до суду, оскільки на підставі рішення Львівського окружного адміністративного суду від 18.01.2021р. у справі № 380/9780/20 позивачу 24.06.2021р. виплачено компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій.

Таким чином, станом на 24.06.2021р., тобто на день виплати вказаної компенсації, позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення своїх прав.

Оскільки військова служба є різновидом публічної служби, тому згідно ч.5 ст.122 КАС України для звернення до суду в справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Зазначає, що спеціальним законом Кодексом адміністративного судочинства /КАС/ України чітко визначено місячний строк звернення до суду у справах щодо прийняття, проходження та звільнення громадянина із публічної служби, тому в розглядуваному випадку не підлягають застосуванню норми трудового законодавства.

Будь-які твердження позивача про те, що йому не було відомо про поступлення 24.06.2021р. грошових коштів на картковий рахунок по причині відсутності призначення платежу є нікчемними, оскільки він чітко розумів чи зобов`язаний був розуміти, що такий платіж здійснено на виконання рішення суду від 18.01.2021р.

Окрім того, визначена сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є неспіврозмірною і суперечить практиці Верховного Суду (п.94.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019р. у справі № 761/9584/15-ц), згідно якої для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, можна враховувати відомості Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за 2009-2015 роки, що застосовують до невиплачених роботодавцем сум.

Інший учасник справи не подав до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом строку, визначеного в ухвалі про відкриття апеляційного провадження, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.

Розгляд справи в апеляційному порядку здійснено в порядку письмового провадження за правилами ст.311 КАС України без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами.

Заслухавши суддю-доповідача по справі, перевіривши матеріали справи та апеляційну скаргу в межах наведених у ній доводів, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення, з наступних підстав.

Як слідує з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, позивач ОСОБА_1 з 03.09.2007р. по 08.11.2018р. проходив військову службу в Управлінні СБ України у Львівській обл. на офіцерських посадах; має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій, згідно посвідчення серії НОМЕР_1 від 12.02.2015р. (а.с.3).

Відповідач не провів повного розрахунку із позивачем під час звільнення, внаслідок чого ОСОБА_1 змушений був звертатися до суду за захистом порушених прав.

На виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 18.01.2021р. у справі № 380/9780/20 відповідач провів виплату грошової компенсації за 56 невикористаних днів додаткової відпустки як учаснику бойових дій в сумі 28633 грн. 56 коп. (платіжне доручення від 23.06.2021р.) (а.с.47).

Таким чином, остаточний розрахунок з позивачем відповідач провів 24.06.2021р.

Приймаючи рішення та частково задовольняючи заявлений позов, суд першої інстанції виходив з того, що остаточний розрахунок при звільненні було здійснено відповідачем з порушенням строків, встановлених ст.116 КЗпП України, через що є наявними правові підстави, визначені ст.117 КЗпП України, для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за весь час затримки фактичного розрахунку.

При цьому, суд визначив істотність частки компенсації за несвоєчасної розрахунок в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку, а також стягнув з відповідача розмір витрат на професійну правничу допомогу.

Вирішуючи зазначений спір, колегія суддів виходить з того, що наведені висновки суду першої інстанції у повній мірі відповідають дійсним обставинам справи та не суперечать нормам матеріального права, з наступних підстав.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі визначає Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Відповідно до ст.1 цього Закону соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі.

Як встановлено судовим рішенням у справі № 380/9780/20, станом на день виключення зі списків особового складу 08.11.2018р. з позивачем не проведено розрахунок у повному обсязі та не виплачено компенсацію за невикористані календарні дні відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день виключення зі списків особового складу - 08.11.2018р.

Разом з тим, відповідачем на виконання судового рішення 24.06.2021р. платіжним дорученням № 842 від 23.06.2021р. здійснено виплату позивачу вказаної суми компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік в розмірі 28633 грн. 56 коп. (а.с.47, 50).

З аналізу чинного законодавства слідує, що відносини публічної служби є предметом конституційного та адміністративного права. Підстави виникнення, проходження і припинення служби визначені не трудовим, а спеціальним законодавством, за приписами якого повинні розглядатися спори з участю публічних службовців. У разі відсутності відповідних положень у конституційному або адміністративному законодавстві суд може додатково застосувати трудове законодавство, якщо така можливість передбачена у спеціальному законі.

У разі, коли така можливість застосування трудового права у спеціальному законі не передбачена, то за правилами ч.6 ст.7 КАС України суд застосовує закон, який регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), навівши у рішенні відповідні доводи.

Оскільки спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм ст.ст.116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення зі військової служби, в тому числі органів СБ України.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 01.03.2018р. у справі № 806/1899/17 та від 31.05.2018р. у справі № 823/1023/16.

Відповідно до ст.47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Приписами ст.116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Відповідно до ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Крім того, у постанові від 15.09.2015р. по справі № 21-1765а15 Верховний Суд України прийшов до висновку, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені ст.116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку.

Разом з цим, Конституційний Суд України в Рішенні № 4-рп/2012 від 22.02.2012р. щодо офіційного тлумачення положень ст.233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями ст.ст.117, 237 КЗпП України роз`яснив, що згідно зі ст.47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З вказаного слідує, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Із змісту роз`яснень, наведених у п.20 постанові Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999р. «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», слідує, що установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст.117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе, що в цьому немає його вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

У разі непроведення розрахунку у зв`язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум, вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

Як було встановлено під час судового розгляду, компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період 2015-2018 років не виплачено в день виключення позивача із списків Управління СБ України у Львівській обл., тобто, при звільненні відповідач не провів повного розрахунку, тому відповідно до приписів ст.117 КЗпП України позивач має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку.

При цьому, право позивача на виплату компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій заперечувалося відповідачем, у зв`язку з чим ОСОБА_1 змушений був звернутися до суду з відповідним позовом.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена ст.117 КЗпП України відповідальність.

Водночас, встановлений ст.117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відповідно до ст.117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Синтаксичний розбір текстуального змісту цієї норми дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.

Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів ч.1 ст.117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.

За висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 26.06.2019р. у справі № 761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, необхідно враховувати:

розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

При вирішенні цього питання колегія суддів враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, дії відповідача щодо її виплати.

Вказаний підхід застосований Касаційним адміністративним судом під час вирішення справи № 806/2473/18 і наведений в постанові від 30.10.2019р.

Водночас, чинним законодавством та усталеною судовою практикою не визначено єдино правильного механізму зменшення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні із врахуванням вищевказаних критерії.

Відповідно до п.94.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019р. у справі № 761/9584/15-ц для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних НБ України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні, можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя.

Також у справі № 806/2473/18 Верховним Судом застосовано підхід, яким враховано істотність частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку.

Відповідно до п.2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затв. постановою КМ України № 100 від 08.02.1995р., середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком (п.8 зазначеного Порядку).

Через призму розглядуваної справи обчислення спірної суми середнього заробітку проведено наступним чином:

згідно інформації щодо нарахованого та виплаченого грошового забезпечення за 2 останні календарні місяці перед звільненням підполковника юстиції ОСОБА_1 з 01.01.2015р. по 08.11.2018р. розмір грошового забезпечення позивача за два місяці до звільнення (01.09.2018р.-30.10.2018р.) становив 31146 грн. (15573 грн. х 2) (а.с.5), відтак середньоденна заробітна плата позивача складає 510 грн. 59 коп. (31146 грн./61 календарний день (за останні два повні місяці перед звільненням вересень-жовтень);

період за час затримки по день фактичного розрахунку з 09.11.2018р. по 24.06.2021р. (день фактичного розрахунку) становить 958 календарних днів;

середній заробіток, який підлягає виплаті позивачу в зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні становить 489145 грн 22 коп. (510 грн. 59 коп. х 958 календарних днів).

Враховуючи, що невиплачена сума компенсації за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік становить 28633 грн. 56 коп. і є меншою, ніж середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 489145 грн. 22 коп., тому суд підставно вважав за можливе застосувати до цих правовідносин принцип співмірності.

При цьому, суд врахував, що відповідно до довідки відповідача від 08.08.2022р. (а.с.181-182) розмір усіх належних звільненому працівникові нарахувань та виплат при звільненні, що є необхідним для пропорційного розрахунку розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, становить 139628 грн. 03 коп. (84366,73+20175,20+6452,54+28633,56).

Істотність частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 139628 грн. 03 коп./28633 грн. 56 коп. (сума компенсації/середній заробіток за весь час затримки розрахунку) = 4,88.

Сума, яка підлягає відшкодуванню становить: 23870 грн. 29 коп. (4,88 % від суми середнього заробітку за весь час затримки розрахунку 489145 грн. 22 коп.).

Із врахуванням принципу справедливості та співмірності, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу в розмірі 23870 грн. 29 коп., з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника.

Отже, суд першої інстанції обрав спосіб обчислення зменшення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, при цьому покликався на передбачену судовою практикою можливість застосування такого.

З огляду на співмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, протиправної бездіяльності відповідача щодо тривалої невиплати суми грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним критеріям, є визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 23870 грн. 29 коп.

Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.

При вирішенні цього питання колегія суддів враховує такі обставини, як розмір несвоєчасно виплаченої суми грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Такий висновок суду щодо пропорційності відшкодування та порядку розрахунку сум, які підлягають присудженню працівнику за затримку розрахунку при звільненні відповідає застосуванню норм ст.ст.116-117 КЗпП України, викладеній в постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30.11.2020р. у справі № 480/3105/19.

Обираючи правильний спосіб захисту порушених прав позивача колегія суддів виходить з того, що резолютивна частина рішення не повинна містити приписів, що прогнозують можливі порушення з боку відповідача та зобов`язання його до вчинення чи утримання від вчинення дій на майбутнє.

При цьому, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що ефективним способом відновлення порушених відповідачем прав позивача буде стягнення із Управління СБ України у Львівській обл. на користь позивача середнього грошового забезпечення (середній заробіток) за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 09.11.2018р. по 24.06.2021р. в сумі 23870 грн. 29 коп.

Щодо доводів апеляційної скарги колегія суддів враховує наступне.

Відповідно до ч.1 ст.47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020р. у справі № 821/1083/17, що була підтримана у постанові від 13.05.2020р. у справі № 810/451/17, висловлено правову позицію, відповідно до якої ст.116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені ст.117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена ст.117 КЗпП України.

При цьому, під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

За змістом ч.1 ст.117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина 1 ст.117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина 2 ст.117 КЗпП України торкається тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч.1 ст.117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені під час проходження служби, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст.117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Щодо апеляційних вимог про залишення без розгляду заявленого позову по причині пропуску строків звернення до суду колегія суддів враховує, що вказане питання неодноразово досліджувалося судами під час розгляду цієї справи.

Так, відповідно до постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14.07.2022р. апеляційну скаргу ОСОБА_2 , представника Пирога О.О., задоволено; ухвалу Львівського окружного адміністративного суду про залишення позовної заяви без розгляду від 11.04.2022р. у справі № 380/13076/21 скасовано та направлено справу для продовження розгляду до суду першої інстанції (а.с.155-157).

В цьому судовому рішенні апеляційний суд висновувався тим, що судом першої інстанції залишено поза увагою ту обставину, що пропуск позивачем трьох днів строку звернення до суду з моменту зарахування коштів на картковий рахунок позивача (24.06.2021р.) не підтверджено належними та допустимими доказами у справі, а вказана дата не може беззаперечно вважатись датою, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення своїх прав, оскільки у рішенні Львівського окружного адміністративного суду від 18.01.2021р. у справі № 380/9780/20 сума, яка підлягала нарахуванню та виплаті ОСОБА_1 зазначена не була, а кошти на картковий рахунок позивача надійшли без вказівки щодо підстав та призначення відповідного платежу.

Вказане спростовує висновки суду щодо об`єктивної можливості позивача знати про проведення остаточного розрахунку саме 24.06.2021р. та поінформованості про природу отриманих коштів.

Таким чином, строк звернення до суду із позовом про стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні позивачем пропущений з поважних причин.

Водночас, колегія суддів вважає висновки суду першої інстанції щодо стягнення з відповідача витрат на правову допомогу адвоката такими, що не відповідають фактичним обставинам справи та нормам чинного законодавства, з наступних причин.

Стаття 59 Конституції України гарантує кожному право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Компенсація витрат на професійну правничу допомогу здійснюється у порядку, передбаченому ст.134 КАС України.

За змістом п.1 ч.3 ст.134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

З наведеного слідує, що в підтвердження здійсненої правової допомоги необхідно долучати розрахунок погодинної вартості правової допомоги, наданої у справі, який має бути передбачений договором про надання правової допомоги, та може міститися у акті приймання-передачі послуг за договором.

Розрахунок платної правової допомоги повинен відображати вартість години за певний вид послуги та час витрачений на: участь у судових засіданнях; вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням; ознайомлення з матеріалами справи в суді тощо.

Отже, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.

Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування зазначених витрат.

Позивачем заявлені до відшкодування витрати, пов`язані з професійною правничою допомогою адвоката, отриманою в суді першої інстанції, в загальному розмірі 10000 грн.

На підтвердження факту надання правової допомоги адвокатом позивача представлено:

договір про надання правової допомоги № б/н від 07.09.2020р., укладений з Адвокатським об`єднанням «Адвокатська компанія «А.З.Партнери» (а.с.185-186);

акт виконаних робіт від 03.07.2022р., відповідно до якого вартість послуг адвоката щодо підготовки позову склала 20000 грн. (а.с.187).

Отже, надані суду матеріали доводять факт надання позивачу правової допомоги Адвокатським об`єднанням «Адвокатська компанія «А.З.Партнери» в суді першої інстанції, однак перелік наданих послуг адвокатом сторонами не визначений.

Розрахунок погодинної вартості правової допомоги між позивачем та адвокатом не формувався, а відповідний договірний документ не укладався.

Також доказів понесення таких витрат (фактичної сплати коштів на рахунок/в касу адвоката) позивачем не представлено.

Відповідно до ст.17 Закону України № 3477-IV від 23.02.2006р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У справі «East/West Alliance Limited» проти України» Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10 % від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі «Ботацці проти Італії» (Bottazzi v. Italy) [ВП], заява № 34884/97, п.30, ECHR 1999-V).

У пункті 269 рішення у цієї справи Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), п.55 з подальшими посиланнями).

Як відзначено у п.95 рішення у справі «Баришевський проти України» (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» (Заява N 72277/01), пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Крім того, у п.154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму.

Апеляційний суд вважає, що позивачем не доведено фактичне понесення витрат на правову допомогу в заявленому розмірі 20000 грн.

Водночас, спірним питанням є можливість стягнення з відповідача витрат на правову допомогу, які підлягають сплаті позивачем (але ще не оплачені).

При цьому, в аспекті вимог процесуального закону та сформованої Верховним Судом позиції, яка викладена у постанові від 03.10.2019р. у справі № 922/445/19, такі витрати є несплаченими на момент винесення судового рішення саме з об`єктивних причин. Так, у вказаній постанові суду касаційної інстанції вказано на те, що сторонами був погоджений порядок оплати цих витрат з моменту винесення судом рішення та отримання рахунку.

Звідси, такий механізм відшкодування витрат на правову допомогу, які підлягають сплаті, не може стосуватися неоплачених витрат на правову допомогу через порушення стороною договірних зобов`язань по оплаті при наявності наданих адвокатом послуг.

В цілях з`ясування суми витрат на професійну правничу допомогу, що підлягає сплаті позивачем, в аспекті норми ст.134 КАС України, колегія суддів здійснює правовий аналіз договору № б/н від 07.09.2020р. про надання правової допомоги, умовами яких визначено порядок розрахунків між сторонами.

Згідно з п.5.2 цього договору оплата наданої правової допомоги здійснюється протягом 3 (трьох) днів з моменту отримання виставленого рахунку та/або підписання акту наданих послуг в готівковому чи безготівковому порядку в національній валюті.

Між тим, будь-яких доказів понесення таких витрат (фактичної сплати коштів на рахунок/в касу адвоката) позивачем не представлено, що свідчить про відсутність реального понесення позивачем таких витрат.

Звідси, з урахуванням представлених доказів, колегія суддів приходить до переконання про те, що позивачем не доведено несення витрат на правову допомогу в розглядуваній справі.

В частині доводів апеляційної скарги колегія суддів враховує, що суд не має права втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Водночас, в силу вимог процесуального закону суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат (у даному випадку, за наявності заперечень учасника справи), що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документу, витрачений адвокатом час тощо є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Таким чином, при визначенні суми відшкодування судових витрат суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені, договором на правову допомогу, актами приймання-передачі наданих послуг, платіжними документи про оплату таких послуг та розрахунком таких витрат.

На час апеляційного розгляду справи погоджений договірними сторонами строк оплати сплив, однак доказів здійснення належних платежів на користь адвоката апеляційному суду не надано.

Враховуючи наведені обставини, приймаючи до уваги невиконання позивачем умов договору № б/н від 07.09.2020р. про надання правової допомоги в частині своєчасної оплати наданих послуг, заявлені до відшкодування витрати в розмірі 20000 грн. є непідтвердженими.

Звідси, позивачем (його представником) документально не підтверджено факт понесення витрат на правову допомогу в заявленому розмірі, через що суд першої інстанції помилково задовольнив заяву про стягнення витрат на правову допомогу.

Додатково колегія суддів звертає увагу на те, що із змісту представлених позивачем документів не видається за можливе встановити реальний час, який фактично був затрачений адвокатом для надання правової допомоги у справі.

При вирішенні наведеного питання щодо відшкодування витрат на правову допомогу колегія суддів враховує правову позицію Верховного Суду по наведеній категорії справ, яка викладена у постанові Великої Палати від 27.06.2018р. у справі № 826/1216/16, в постановах Касаційного адміністративного суду від 05.09.2019р. у справі № 826/841/17, від 19.09.2019р. у справі № 826/8890/18, постанові Касаційного господарського суду від 922/445/19 у справі № 922/445/19, які в силу приписів ч.5 ст.242 КАС України та ч.6 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є обов`язковими під час вирішення наведеного спору.

За таких обставин та відповідно до вимог ст.139 КАС України понесені позивачем ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу адвоката не підлягають відшкодуванню.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до переконливого висновку про те, що у задоволенні заяви про стягнення судових витрат (понесених витрат на професійну правничу допомогу адвоката) слід відмовити, із вищевикладених підстав.

Оцінюючи в сукупності наведені обставини справи, виходячи з вищевказаних положень нормативно-правових актів, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про часткову підставність заявленого позову та наявність підстав для його часткового задоволення, із вищевказаних мотивів, обравши при цьому правильний спосіб правового захисту порушеного права позивача.

За правилами ст.139 КАС України понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги належить покласти на апелянта Управління СБ України у Львівській обл.

З огляду на вищевикладене, доводи апеляційної скарги є суттєвими і складають підстави для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до помилкового стягнення на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу адвоката, через що рішення суду підлягає скасуванню в цій частині з прийняттям нової постанови про відмову в задоволенні заяви про стягнення витрат на професійну правничу допомогу адвоката, з вищевикладених мотивів.

В решті рішення суду належить залишити без змін.

Окрім цього, ухвалу Восьмого апеляційного адміністративного суду від 21.10.2022р. в частині зупинення дії рішення Львівського окружного адміністративного суду від 10.08.2021р. в адміністративній справі № 380/13076/21 належить визнати такою, що втратила чинність (а.с.229-230).

Керуючись ст.139, ч.4 ст.229, ст.311, п.2 ч.1 ст.315, п.4 ч.1 ст.317, ч.1 ст.321, ст.ст.322, 325, 329 КАС України, апеляційний суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Управління Служби безпеки України у Львівській обл. задовольнити частково.

Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 10.08.2022р. в адміністративній справі № 380/13076/21 скасувати в частині вирішення питання щодо відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

В цій частині прийняти нову постанову, якою в задоволенні заяви представника адвоката Зубача Андрія Зеноновича, діючого на підставі ордеру на надання правничої (правової) допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, - відмовити.

Понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на апелянта Управління Служби безпеки України у Львівській обл.

Визнати ухвалу Восьмого апеляційного адміністративного суду від 21.10.2022р. в частині зупинення дії рішення Львівського окружного адміністративного суду від 10.08.2021р. в адміністративній справі № 380/13076/21 такою, що втратила чинність.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, та може бути оскаржена у касаційному порядку у випадках, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Р. М. Шавель судді Н. В. Бруновська Р. Б. Хобор Дата складання повного тексту судового рішення: 14.11.2022р.