Ухвала

від 13.12.2022 по справі 591/6550/17

КАСАЦІЙНИЙ КРИМІНАЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 591/6550/17

провадження № 51-3778ск22

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати

Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув касаційну скаргу прокурора на ухвалу Сумського апеляційного суду від 02 вересня 2022 року, яка постановлена в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12016200130000490, за обвинуваченням

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Севастополь, АР Крим, проживаючого в АДРЕСА_1 ), раніше не судимого,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 15 ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 15 ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 185, ч. 2 ст. 194, ч. 1 ст. 263, ч. 4 ст. 187, ч. 3 ст. 15 ч. 3 ст. 289, ст. 348 Кримінального кодексу України (далі - КК України),

Суть питання

За вироком Зарічного районного суду Сумської областівід 27 травня 2022 року ОСОБА_4 визнано невинуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 15 ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 15 ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 185, ч. 2 ст. 194 (по епізодам до 23 лютого 2017 року), ч. 3 ст. 15 ч. 3 ст. 289 КК України та виправдано.

Орган досудового розслідування обвинувачував ОСОБА_4 у тому, що він в період з 21 серпня 2016 року по 23 січня 2017 року вирішив досягти протиправного збагачення, у зв`язку із чим скоїв 2 епізоди - викравши гроші із банкоматів розташованих на території м. Суми та населених пунктів Сумської області та 6 епізодів, де він намагався викрасти гроші з банкоматів, однак свої дії не зміг довести до кінця з причин, що не залежали від його волі, шляхом вчинення вибухів для пошкодження банкоматів, способом детально наведеним у вироку.

Також ОСОБА_4 , з метою втечі з місця скоєного кримінального правопорушення, вирішив незаконно заволодіти службовим автомобілем Управління поліції охорони в Сумській області ВАЗ-21093 д.н.з. НОМЕР_1 , проникнувши у салон вказаного автомобіля, намагався поїхати на ньому, однак з причин, що не залежали від його волі, не зміг привести двигун автомобіля в дію, так як були відсутні ключі у замку запалювання, після чого ОСОБА_4 вийшов з автомобіля.

Крім того, цим же вироком ОСОБА_4 засуджено до покарання у виді позбавлення волі: за ч. 3 ст. 15 ч. 3 ст. 185 КК України на строк 3 роки; за ч. 2 ст. 194 КК України - на строк 3 роки; за ч. 1 ст. 263 КК України - на строк 3 роки; за ст. 348 КК України - на строк 12 років.

На підставі ст. 70 КК України за сукупністю кримінальних правопорушень шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_4 визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 12 років.

За вироком суду ОСОБА_4 визнано винуватим і засуджено за те, що він у невстановлену під час досудового слідства дату та час, за невстановлених обставин, діючи з прямим умислом, придбав вогнепальну зброю, а саме: пістолет системи «Макарова» та бойові припаси до нього, а саме: патрони калібру 9 мм в кількості 8 штук, які почав зберігати та носити при собі, без передбаченого законом дозволу на придбання зберігання та носіння вогнепальної зброї та бойових припасів.

Крім того, 23 лютого 2017 року близько 03 год 40 хв ОСОБА_4 , перебуваючи в м. Суми (вул. Харківська, 98), вирішив вчинити крадіжку грошей з банкомату, віджавши пластикове вікно проник до нежитлового приміщення - магазину «Семена», де знаходився банкомат ТМ «NCR» модель PersonaS 5887, належний ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», вартістю на момент вчинення злочину 13 тис. грн, та шляхом вибуху, знищив вказаний банкомат, отримавши при цьому доступ до касет з грошима банкомату в сумі 599 тис. 530 грн. Під час вчинення ОСОБА_4 пошкодження банкомату спрацювала сигналізація та відповідний тривожний сигнал. Після чого, за вищевказаною адресою прибули працівники УПО в Сумській області - старший сержант поліції ОСОБА_5 , старший сержант поліції ОСОБА_6 , капрал поліції ОСОБА_7 , які, перебуваючи на службі у форменому одязі, з розпізнавальними знаками працівників поліції, маючи при собі табельну вогнепальну зброю та спеціальні засоби. Ними було помічено зовнішні механічні пошкодження зазначеного банкомату та вхідних дверей, що вели до приміщення магазину, де й був розташований банкомат своєю задньою частиною.

В подальшому ОСОБА_5 , оголивши табельну вогнепальну зброю почав поступово пересуватись вздовж стіни будинку до вказаних вхідних дверей, перебуваючи поряд з дверима ОСОБА_5 побачив у отворі рами металопластикових дверей, де було пошкоджено та відсутні частини скла, силует невідомої особи, що намагалась вилізти та втекти з місця події - ОСОБА_4 . ОСОБА_5 голосно подав команду «Стояти. Поліція. Не рухатись. Залишатись на місці.» та затулив собою дверний отвір, а ОСОБА_4 відійшов у глиб приміщення. В цей час ОСОБА_5 прийняв рішення відійти назад на більш безпечну відстань та, перебуваючи на відстані приблизно 2-х метрів від вказаних дверей, в цей час ОСОБА_4 знову підійшов до дверного отвору та при цьому тримав у руках вогнепальну зброю, яка згідно з висновку експерта є самозарядним пістолетом, виготовленим саморобним способом шляхом переробки макету масо-габаритного (ММГ) пістолета «Макарова», який перебував у працездатному стані та придатний до стрільби. ОСОБА_4 , з метою подолання спротиву з боку ОСОБА_5 та зникнення з місця події направив вогнепальну зброю в бік ОСОБА_5 та діючи умисно, розуміючи протиправність своїх дій, бажаючи настання суспільно-небезпечних наслідків у вигляді настання смерті особи, здійснив один постріл у його бік, при цьому, пролунав хлопок та куля влучила у ротову порожнину ОСОБА_5 , який від вказаного поранення, згідно висновку експерта отримав тяжкі тілесні ушкодження. Після чого ОСОБА_4 виліз з дверного отвору та почав рухатись повз ОСОБА_5 в бік вул. Охтирської в м. Суми, з метою зникнути з місця події, при цьому, коли ОСОБА_4 проходив повз ОСОБА_5 , останній намагався затримати ОСОБА_4 , але він здійснив другий постріл в бік ОСОБА_5 , куля влучила у ліве передпліччя останнього, чим спричинив йому легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров`я. Далі ОСОБА_4 з місця події зник та направився по вул. Лінійна в м. Суми в бік БК «Хімік», що детально наведено у вироку.

Не погоджуючись із вказаним рішенням місцевого суду, прокурор оскаржив його до апеляційного суду.

Сумський апеляційний суд ухвалою від 02 вересня 2022 року залишив вирок місцевого суду без змін.

У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на неповноту судового розгляду, невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, неправильно надану оцінку доказам та допущені, на його думку, істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування Закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати рішення апеляційного суду стосовно ОСОБА_4 і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Мотивуючи наведене, прокурор вважає необґрунтованим виправдання ОСОБА_4 за ч. 2 ст. 15 ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 15 ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 185, ч. 2 ст. 194 (по епізодам до 23 лютого 2017 року), ч. 3 ст. 15 ч. 3 ст. 289 КК України. При цьому вказує на те, що суд не надав належної оцінки всім доказам у їх сукупності, що суттєво вплинуло на законність прийнятого ним рішення.

При цьому, на переконання прокурора, апеляційний суд належно не перевірив доводи його апеляційної скарги щодо незаконності вироку суду першої інстанції в частині виправдання засудженого ОСОБА_4 та призначеного йому остаточного покарання і не навів підстав, за яких визнав ці доводи необґрунтованими, а тому постановлена цим судом ухвала є незаконною та не відповідає вимогам ст. 419 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України). Також прокурор вказує на те, що суд апеляційної інстанції, всупереч його клопотанню, не дослідив повторно обставини, встановлені під час кримінального провадження та процесуальні документи.

Встановлені обставини та мотиви Верховного Суду

Відповідно до ч. 1 ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому він перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Згідно зі ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.

На будь-яких інших підставах, зокрема через невідповідність висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам кримінального провадження, неповноту розгляду, суд касаційної інстанції не вправі приймати рішення про скасування чи зміну оскаржених судових рішень, а при здійсненні перегляду виходить з обставин, установлених судами нижчої інстанції, якщо відповідні висновки судів нижчої інстанції належним чином мотивовано.

Як слідує зі змісту касаційної скарги прокурора, суть наведених у ній доводів фактично зводиться до неналежної оцінки доказів судами першої та апеляційної інстанцій, що, по суті, стосується невідповідності висновків судів фактичним обставинам кримінального провадження, а це згідно зі статтями 433, 438 КПК України не є предметом перевірки суду касаційної інстанції.

Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим та вмотивованим.

Пунктом 1 ч. 3 ст. 374 КПК України передбачено, що мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, пред`явленого особі та визнаного судом недоведеним, а також підстави для виправдання обвинуваченого із зазначенням мотивів, виходячи з яких, суд відкидає докази обвинувачення.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 373 КПК України виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим.

За змістом ч. 3 ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.

Положенням ст. 17 КПК України визначено, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її винуватість не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватості особи поза розумним сумнівом.

Згідно з вимогами ст. 91 КПК України доказуванню у кримінальному провадженні підлягає, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), а також винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.

Обов`язок доказування зазначених обставин покладається на слідчого, прокурора та в установлених КПК України випадках на потерпілого.

Обвинувальний вирок може бути постановлено судом лише в тому випадку, коли винуватість обвинуваченої особи доведено поза розумним сумнівом.

Тобто дотримуючись засади змагальності та виконуючи свій професійний обов`язок, передбачений ст. 92 КПК України, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна та безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред`явлено обвинувачення.

Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розуміння пояснення події, що є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин було вчинено, і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.

Відповідно до ст. 94 КПК України оцінка доказів у вироку є виключною компетенцією суду, який постановив вирок.

Як слідує з долучених до касаційної скарги копій судових рішень, суд першої інстанції, за наслідками всебічного, повного й неупередженого дослідження всіх обставин кримінального провадження, оцінивши кожний доказ відповідно до ст. 94 КПК України із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку, дійшов висновку про недоведеність вини ОСОБА_4 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 15 ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 15 ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 185, ч. 2 ст. 194 (по епізодам до 23 лютого 2017 року), ч. 3 ст. 15 ч. 3 ст. 289 КК України.

Так, місцевий суд встановив, що стороною обвинувачення не надано суду належних та допустимих доказів, які б поза розумним сумнівом свідчили про вчинення ОСОБА_4 вищевказаних інкримінованих йому кримінальних правопорушень.

При цьому суд у своєму рішенні навів детальний аналіз досліджених ним доказів, у тому числі й тих, на які посилається прокурор у касаційній скарзі, і зазначив мотиви, виходячи з яких, дійшов такого висновку.

Не погодившись із вироком місцевого суду, прокурор подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, що призвело, на його думку, до призначення покарання, яке не відповідає тяжкості вчиненого кримінального правопорушення особі обвинуваченого та безпідставного його виправдання за кримінальні правопорушення, передбачені ч. 2 ст. 15 ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 15 ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 185, ч. 2 ст. 194 (по епізодам до 23 лютого 2017 року), ч. 3 ст. 15 ч. 3 ст. 289 КК України .

Апеляційний суд під час розгляду кримінального провадження в апеляційному порядку перевірив посилання й доводи, викладені прокурором в апеляційній скарзі та, не встановивши підстав для скасування вироку місцевого суду, вмотивовано відмовив у задоволенні заявлених апеляційних вимог, навівши достатні аргументи та підстави для прийняття такого рішення.

Зокрема, суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого суду про недоведеність вини ОСОБА_4 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 15 ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 15 ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 185, ч. 2 ст. 194, (по епізодам до 23 лютого 2017 року), ч. 3 ст. 15 ч. 3 ст. 289 КК України, при вказаних у вироку обставинах, при цьому зазначив, що висновки місцевого суду відповідають фактичним обставинам провадження і підтверджуються наявними в матеріалах провадження доказами, які судом всебічно і повно безпосередньо досліджені та правильно оцінені, а також перевірені колегією суддів під час апеляційного розгляду.

Посилання прокурора на те, що апеляційний суд, усупереч вимогам КПК України та його клопотанню, не дослідив повторно обставини, встановлені під час кримінального провадження та процесуальні документи, Верховний Суд вважає необґрунтованими з огляду на таке.

Відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК України за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що суд першої інстанції дослідив їх не повністю або з порушеннями, та може (але не зобов`язаний) дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

Разом з тим у ч. 2 ст. 23 КПК України зазначено, що не можуть бути визнані доказами відомості, які містяться в показаннях, речах та документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду. Але у разі, коли суд першої інстанції дослідив усі можливі докази з дотриманням засад безпосередності, а суд апеляційної інстанції погодився з ними, апеляційний суд не має потреби знову досліджувати ці докази в такому ж порядку, як це було зроблено в суді першої інстанції.

Таким чином, апеляційний суд виходив із того, що такі докази були предметом дослідження суду першої інстанції, а у клопотанні прокурора про повторне дослідження доказів по справі, не наведено обґрунтування щодо не повного або з порушеннями дослідження цих доказів місцевим судом.

Так, апеляційний суд зазначив, що всі докази надані стороною обвинувачення за ч. 2 ст. 15 ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 15 ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 185, ч. 2 ст. 194 КК України (по епізодам до 23 лютого 2017 року) доводять лише факт вчинення невстановленою особою (особами) крадіжок, замахів на крадіжки та пошкоджень банкоматів шляхом вибуху, проте вони (докази) не доводять взагалі скоєння цих дій саме ОСОБА_4 .

Непрямі докази в цьому питанні, які на думку сторони обвинувачення в своїй сукупності доводять їх вчинення саме ОСОБА_4 , суд не вважав такими, оскільки вони не є беззаперечними, не виключають сумнівів в них (в розумінні доведення провини) та не містять вірогідного та розумного спростування тверджень сторони захисту в їх оцінці як такій, що не доводить провини особи.

Крім того, місцевий суд визнав слушними посилання сторони захисту в цій частині і про те, що після затримання ОСОБА_4 в країні не припинились спроби на викрадення грошей саме в спосіб накачування банкомату газовою сумішшю з подальшим її запаленням (можливість доступу до порядку та опису вчинення таких дій наприклад через мережу «Інтернет» стороною обвинувачення не заперечено та не спростовано).

Також, недоведеним суд першої інстанції вважав і обвинувачення ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 15 ч. 3 ст. 289 КК України, пов`язаного з незакінченим замахом на заволодіння автомобілем поліції, з огляду на те, що всі докази, подані стороною обвинувачення в цій частині стосуються припущень очевидців щодо мети проникнення ОСОБА_4 до автомобіля поліції, а достеменно повідомити, що саме він робив в цьому автомобілі (впродовж короткого проміжку часу), ніхто не зміг, оскільки в той момент ніхто з працівників поліції не перебував в автомобілі, як і не спростовано іншої вірогідної та розумної мети вчинення таких дій обвинуваченим (наприклад, пошук зброї, укриття, відпочинок тощо).

Між тим, апеляційний суд погодився і з висновками суду першої інстанції щодо перекваліфікації дій ОСОБА_4 з ч. 4 ст. 187 КК України на ч. 3 ст.15 ч. 3 ст. 185 КК України з огляду на таке.

Як слідує з вироку, суд першої інстанції, змінивши правову кваліфікацію, оцінивши докази в їх сукупності,вважав встановленими та доведеними фактичні обставини в цій частини обвинувачення щодо незакінченого замаху ОСОБА_4 на вчинення 23 лютого 2017 року крадіжки грошей в сумі 599 тис. 530 грн з банкомату ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» (незакінченим замах є з огляду на те, що він не вчинив всі дії, які вважав за необхідне для доведення злочину до кінця, з причин, що не залежали від його волі), поєднаного з проникненням до сховища та приміщення (сейфової частини банкомату в приміщенні магазину). При цьому, суд врахував положення ст. 62 Конституції України і ст. 17 КПК України.

Зокрема, під час огляду місця події від 23 лютого 2017 року було зафіксовано знаходження коштів саме в приміщенні, де відбувались вказані події, що й підтверджує спрямованість дій ОСОБА_4 не на завершення злочину з застосуванням зброї по відношенні до правоохоронця (що автоматично підпадає під ознаки ст. 187 КК України), а на усунення перешкод для зникнення з місця події, що виключає можливість кваліфікації дій обвинуваченого за цією нормою (про що, до речі, дійсно зазначено і в обвинуваченні, а саме, що постріл в ОСОБА_5 здійснено з метою зникнення з місця вчинення злочину, а не з метою доведення його до кінця та зникнення з місця з грошима).

Таким чином, порушень вимог ч. 3 ст. 404 КПК України під час розгляду провадження в апеляційному порядку не вбачається, оскільки повторне дослідження обставин, встановлених під час кримінального провадження, необхідне тільки за умови, якщо судом першої інстанції відповідні докази досліджені судом неповністю або з порушеннями.

Верховний Суд зазначає, що сам по собі факт непогодження сторони кримінального провадження з висновками суду щодо оцінки доказів не свідчить про допущення істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, та не є підставою для їх повторного дослідження апеляційним судом.

При цьому прокурором у касаційній скарзі не наведено належних доводів щодо необхідності повторного дослідження доказів апеляційним судом.

Крім того, хоч прокурор і посилається у своїй касаційній скарзі на порушення судом апеляційної інстанції вимог ст. 419 КПК України, однак він не наводить конкретних доводів, які б дозволили Верховному Суду дійти таких же висновків.

При цьому Верховний Суд звертає увагу, що згідно усталеної позиції Верховного Суду, суд апеляційної інстанції повинен перевіряти і аналізувати доводи наведені в апеляційній скарзі і давати вичерпну відповідь лише на важливі і доречні аргументи.

Крім того, Верховний Суд не вбачає підстав вважати, що засудженому ОСОБА_4 призначено покарання, яке не відповідає тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення та даним про його особу через м`якість, з огляду на таке.

Частиною 2 ст. 50 КК України закріплено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Відповідно до вимог ст. 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Це покарання має відповідати принципам справедливості, співмірності й індивідуалізації. Для вибору такого покарання суд повинен урахувати ступінь тяжкості кримінального правопорушення, конкретні обставини його вчинення, форму вини, наслідки цього діяння, дані про особу винного, обставини, що впливають на покарання, ставлення винної особи до своїх дій, інші обставини справи, які впливають на забезпечення відповідності покарання характеру й тяжкості вчиненого кримінального правопорушення.

Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер злочину, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом`якшують або обтяжують покарання.

Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням всіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.

Разом із тим, як уже раніше зазначав Верховний Суд, дискреційні повноваження суду щодо призначення покарання або прийняття рішення про звільнення від його відбування мають межі, визначені статтями 409, 414, 438 КПК України, які передбачають повноваження судів апеляційної та касаційної інстанцій скасувати або змінити судове рішення у зв`язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, зокрема коли покарання за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість (див., наприклад, постанову Верховного Суду від 12 липня 2018 року у справі № 745/398/16-к).

Відповідно до положень ст. 414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або суворість.

Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом хоча й у межах відповідної санкції статті видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначено, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання (див. постанови Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 740/5424/15-к, від 05 лютого 2019 року у справі № 753/24474/15-к та інші).

Як слідує з долучених до касаційної скарги копій судових рішень, суд першої інстанції, при призначенні покарання ОСОБА_4 , згідно з указаними нормами закону, врахував те, що одним з доведених йому обвинувачень є вчинення особливо тяжкого кримінального правопорушення, пов`язаного з посяганням на життя людини, що є найвищою цінністю в державі, що безумовно потребує призначення покарання лише у виді позбавлення волі, яке належить відбувати реально.

Водночас, врахував й позитивну репутацію обвинуваченого в минулому, наявність у нього малолітньої дитини на утриманні, скоєння кримінальних правопорушень раніше не судимою особою, статус учасника бойових дій ОСОБА_4 (наявність відзнак по службі) та наявність у нього вад здоров`я пов`язаних з цим та отриманих поранень, а також ті обставини, що його злочинні дії не призвели до невідворотних наслідків у вигляді позбавлення життя людини, суд вважає за недоцільне призначати покарання у виді довічного позбавлення волі та вважає, що позбавлення волі на певний строк відповідатиме меті кримінального провадження, а також сприятиме виправленню обвинуваченого та попередженню вчинення ним та іншими особами кримінальних правопорушень в майбутньому.

Вирішуючи питання в такий спосіб, суд зважав в тому числі і на думку потерпілого ОСОБА_5 , а також на введений в країні військовий стан, зумовлений військовою агресією Російської Федерації по відношенню до України, на що суд також в певній мірі не може не зважити в контексті недоцільності призначення довічного позбавлення волі для особи, що має військовий досвід та яка здатна принести користь для суспільства після відбуття певного терміну ув`язнення.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції не порушив загальних засад призначення покарання, встановлених КК України, і дійшов обґрунтованого висновку про призначення засудженому покарання в межах санкції статті найбільш тяжкого злочину, за який його було засуджено, враховуючи приписи ст. 70 КК України. З таким висновком погодився суд апеляційної інстанції, правильним його вважає й Верховний Суд.

З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що вирок суду першої інстанції, залишений без змін апеляційним судом, у частині визначення виду й розміру призначеного засудженому ОСОБА_4 покарання відповідає принципам законності, індивідуалізації та справедливості.

Переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність рішень суду першої та апеляційної інстанцій, умотивованість їх висновків з питань справедливості обраного засудженому заходу примусу, прокурор у касаційній скарзі не навів.

Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку, що вирок місцевого суду та ухвала апеляційного суду є належно умотивованими та обґрунтованими і за змістом відповідають вимогам статей 370, 419 КПК України, у них наведено мотиви, з яких виходили суди, та положення закону, якими вони керувався при постановленні рішень.

Твердження, наведені прокурором у касаційній скарзі, не спростовують правильності висновків, викладених у судових рішеннях, і не містять вагомих доводів, які би дозволили Верховному Суду дійти переконання, що рішення було постановлено з істотними порушеннями норм права або з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, які можуть поставити під сумнів їх законність.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.

Таким чином, оскільки з касаційної скарги та наданих до неї судових рішень убачається, що підстав для задоволення скарги немає, Верховний Суд на підставі п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України вважає, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити.

На цих підставах Верховний Суд постановив:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора на ухвалу Сумського апеляційного суду від 02 вересня 2022 року.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_8 ОСОБА_9 ОСОБА_3