Рішення

від 22.12.2022 по справі 201/7705/19

КРАСНОГВАРДІЙСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

Справа № 201/7705/19

Провадження № 2/204/1889/22

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 грудня 2022 року м. Дніпро

Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська у складі:

головуючого - судді Черкез Д.Л.,

за участю секретаря судового засідання Воронько А.В.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2 ,

представника відповідача ОСОБА_3 ОСОБА_5 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Дніпрі цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Приватного підприємства «МТР-ТРЕЙД» про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення, звільнення приміщення та стягнення суми одержаної орендної плати, -

ВСТАНОВИВ:

У липні 2019 року позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з позовною заявою до ОСОБА_3 , Приватного підприємства «Декор», яку уточнила 05 лютого 2020 року, в якій остаточно просила: визнати недійсним договір оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року, укладений між ОСОБА_3 та Приватним підприємством «Декор»; зобов`язати Приватне підприємство «Декор» звільнити нежитлове приміщення у АДРЕСА_1 , передане йому у користування за договором оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року, укладеним між ОСОБА_3 та Приватним підприємством «Декор»; стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму доходу, отриманого від ПП «Декор» по договору оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року, укладеному між ОСОБА_3 та Приватним підприємством «Декор» у розмірі 59 580,00 грн. В обґрунтування своїх вимог позивач вказала, що відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру прав на нерухоме майно позивачу ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності належить 50/100 частин вбудовано-прибудованого приміщення магазину АДРЕСА_2 . Інші Інші 50/100 частин даного приміщення магазину належать відповідачу ОСОБА_3 . Приміщення магазину відповідно до часток співвласників в натурі не виділено. 03 січня 2017 року між ОСОБА_3 та Приватним підприємством «Декор» було укладено договір оренди нежитлового приміщення (будівлі), а саме нежитлового приміщення за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 50 кв.м., строк оренди з 03 січня 2017 року до 31 грудня 2019 року. Позивач зазначає, що вказаний договір було укладено без її участі та без урахування її законних інтересів як співвласника будівлі, чим порушено право володіння, користування і розпорядження належним позивачу майном. Уклавши спірний договір без згоди та відома позивача, ОСОБА_3 порушив вимоги ст.ст. 203, 369 ЦК України, що є підставою для визнання такого договору недійсним. Враховуючи, що на момент укладання договору оренди право кожного зі співвласників нерухомого майна не обмежувалося якоюсь чітко визначеною частиною, оскільки виділ (поділ) нерухомого майна, що перебувало у спільній власності, між сторонами здійснений не був, та правом розпоряджатися (у тому числі надати в оренду) своїм майном повинні обидва його власники, а згода позивача на укладання договору оренди була відсутня, спірний правочин має бути визнаним недійсним, з підстав, зазначених ч. 1 ст. 215 ЦК України, оскільки не дотримано в момент вчинення правочину вимог, які встановлені чинним законодавством. Крім того, пунктом 4.1. спірного Договору оренди встановлено розмір орендної плати, яку орендар виплачує орендодавцеві - 3 310,00 грн. Таким чином за період з 03 січня 2017 року по 31 грудня 2019 року відповідачем ОСОБА_3 отримано (нараховано) дохід у розмірі 119 160,00 грн. За відсутності між позивачем та відповідачем ОСОБА_3 домовленості щодо порядку володіння, користування, розпорядження спільним майном, зокрема, передачі в оренду третім особам, на підставі ст.ст. 358, 359 ЦК України, ОСОБА_1 (як власник, якому належить 50/100 частин спільного майна) має право на доходи від здачі ОСОБА_3 в оренду іншим особам спільного майна пропорційно до її частки у цьому майні, а саме в розмірі 59 580,00 грн. У зв`язку з викладеним, позивач звернулась до суду з даним позовом.

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 23 грудня 2020 року було відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Приватного підприємства «Декор» про визнання недійсним договору оренди житлового приміщення, звільнення приміщення та стягнення суми одержаної орендної плати (т. 1 а.с. 249-255).

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 02 червня 2021 року рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 23 грудня 2020 року було залишено без змін (т. 2 а.с. 53-58).

Ухвалою Верховного Суду від 04 липня 2022 року рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 23 грудня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 червня 2021 року - скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції (т. 2 а.с. 127-138).

04 серпня 2022 року цивільна справа за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Приватного підприємства «Декор» про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення, звільнення приміщення та стягнення суми одержаної орендної плати надійшла до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська з Верховного Суду на новий розгляд.

Ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 08 серпня 2022 року цивільну справу № 201/7705/19 за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Приватного підприємства «Декор» про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення, звільнення приміщення та стягнення суми одержаної орендної плати, було прийнято до провадження (т. 2 а.с. 145).

16 вересня 2022 року від представника відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_5 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що позовні вимоги відповідач ОСОБА_3 не визнає, вважає їх безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню з огляду на наступне. Договором про порядок використання майна від 15 листопада 2015 року, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 як співвласниками нерухомого майна, сторони врегулювали порядок використання ОСОБА_3 майна, в тому числі і приміщення загальною площею 996,8 кв.м., що розташовано за адресою: АДРЕСА_1 . Умовами цього договору сторони погодили, що ОСОБА_3 самостійно веде підприємницьку діяльність у вказаному приміщенні, без участі позивача, за що сплачує останній грошові кошти в сумі 5 000,00 доларів США, після отримання яких позивач надає відповідні розписки. Оскільки позивач порушила умови договору в 2019 році, ОСОБА_3 змушений був звернутись за захистом своїх прав до суду, справа № 175/3488/20-ц розглядається Дніпропетровським районним судом Дніпропетровської області. Відповідачами жодним чином не було порушено права позивача, так як позивач попередньо досягла згоди з відповідачем ОСОБА_3 щодо користування спільним майном до укладення відповідачами спірного Договору оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року. Співвласниками також було врегульовано питання розподілу доходів від використання спільного майна, передбачене ст. 359 ЦК України, у зв`язку з чим будь-які правові підстави для стягнення з відповідача ОСОБА_3 на користь позивача 1/2 частини коштів, отриманих від надання майна в оренду за Договором оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року відсутні. Звертає увагу, що за домовленістю з позивачем грошові кошти за користування відповідачем ОСОБА_3 згаданого приміщення у кратно-більшому розмірі, ніж було отримано відповідачем за умовами спірного договору оренди. Також, підстави для визнання спірного Договору оренди нежитлового приміщення (будівлі) відсутні, оскільки на теперішній час строк дії спірного договору оренди сплинув, а отже договірних відносин між відповідачами не існує, а орендоване приміщення звільнено Приватним підприємством «Декор» ще 31 грудня 2019 року. Таким чином вважає, що позовні вимоги щодо визнання спірного договору оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року недійсним та звільнення приміщення задоволенню не підлягають, оскільки позивачем не надано жодного доказу, не було доведено факт існування перешкод у користуванні її часткою майна, створюваних відповідачами чи продовження користування приміщенням відповідачем ОСОБА_3 після спливу строку дії договору. Загальна сума, яка була передана за договором від 15 листопада 2015 року за розписками відповідачем ОСОБА_3 позивачу склала 85 000,00 доларів США. Щодо Договору про порядок використання майна від 15 листопада 2015 року, то у провадженні Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області знаходиться цивільна справа № 175/3488/20-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення штрафних санкцій та збитків за порушення умов Договору про порядок використання майна від 15 листопада 2015 року. Відповідно до Висновку експерта № 3376-21 від 26 липня 2021 року, який знаходиться у матеріалах справи № 175/3488/20-ц, встановлено, що підпис в даному договорі виконаний ОСОБА_1 , підпис виконаний у період часу ймовірно не раніше лютого 2015 року та не пізніше грудня 2015 року. У зв`язку з викладеним просила суд відмовити позивачу у задоволенні позову в повному обсязі.

03 жовтня 2022 року від представника позивача - ОСОБА_2 до суду надійшла відповідь на відзив, в якій зазначено наступне. За змістом відзиву на позовну заяву, відповідач ОСОБА_3 зазначає, що строк оренди приміщення, встановлений пунктом 1.2. договору, сплинув, договірних відносин між відповідачами не існує, орендне приміщення звільнено відповідачем Приватним підприємством «Декор» 31 грудня 2019 року. Але, в матеріалах справи відсутній (не надавався відповідачами) документ (акт), який підтверджує факт повернення приміщення відповідачем Приватним підприємством «Декор», що свідчить про відсутність правових підстав для висновку про припинення строку договору оренди. За змістом відзиву на позовну заяву, відповідач ОСОБА_3 зазначає, що між позивачем і відповідачем ОСОБА_3 як співвласниками до укладання спірного договору оренди було врегульовано порядок використання відповідачем ОСОБА_3 майна за адресою: АДРЕСА_1 на підставі Договору від 01.02.2015 р. та Договору від 15.11.2015 року. Домовленості між позивачем і відповідачем ОСОБА_3 щодо порядку володіння, користування, розпорядження спільним майном, зокрема, передачі в оренду третім особам станом на день укладання спірного договору оренди не існувало, що підтверджується умовами Договору від 01.02.2015 р. Саме відсутність домовленості щодо порядку користування майном, що є спільною частковою власністю позивача та відповідача ОСОБА_3 , та відповідно відсутність згоди позивача на укладання спірного договору оренди, стали підставою для її звернення до суду за захистом порушеного права. Договір про порядок використання майна, що належить на праві спільної сумісної власності від 01.02.2015 р. був укладений з метою регулювання порядку використання майна, що належало сторонам на праві спільної сумісної власності, отже з моменту втрати майном статусу спільної сумісної власності - договір від 01.02.2015 р. припинив свою дію. Як позивач зазначала раніше при попередньому розгляді справи, відповідач ОСОБА_3 надав суду першої інстанції не засвідчену копію договору про порядок використання майна від 15.11.2015 р., який позивач не укладала і не підписувала. Документ з назвою «Договор о порядке пользования имуществом» від 15.11.2015 р. має явні ознаки підроблення. Щодо розписок, на які посилається представник відповідача ОСОБА_3 у відзиві на позовну заяву, як доказ існування між позивачем та відповідачем ОСОБА_3 домовленості про порядок використання спільного майна та дійсності Договору від 15.11.2015 р., зазначає, що надані ОСОБА_3 розписки були складені при інших обставинах, ніж вказує ОСОБА_3 та жодним чином не пов`язані з документом з назвою «Договор о порядке пользования имуществом» від 15.11.2015 року. Аналіз документу з назвою «Договор о порядке пользования имуществом» від 15.11.2015 р. свідчить про його нікчемність.

З відомостей Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України станом на 03 жовтня 2022 року судом встановлено, що найменування Приватного підприємства «Декор» (ЄДРПОУ - 30619949) було змінено на Приватне підприємство «МТР-ТРЕЙД» (т. 2 а.с. 186).

14 жовтня 2022 року від представника відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_5 до суду надійшло письмове заперечення, в якому зазначено наступне. Договір, який є предметом розгляду даної справи, укладено саме між відповідачами, а позивач не є стороною зазначеного договору. Приміщення за договором оренди звільнено, відповідач Приватне підприємство «МТР-ТРЕЙД» (до перейменування - Приватне підприємство «Декор») фактично там не знаходиться з 31 грудня 2019 року. Ні договір про порядок використання майна, належне на праві спільної сумісної власності від 01 лютого 2015 року, ні договір про порядок використання майна від 15 листопада 2015 року не визнані судом недійсними. Позивач, кілька років знаючи про існування цих договорів, перебуваючи у кількох судових процесах з відповідачем ОСОБА_3 жодного разу не скористалась своїм правом і не заявила клопотання суду про проведення експертиз, які б підтверджували твердження позивача.

Позивач ОСОБА_1 та її представник - ОСОБА_2 в судовому засіданні позовні вимоги підтримали та просили суд їх задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_5 в судовому засіданні позовні вимоги не визнала та просила суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

Представник відповідача Приватного підприємства «МТР-ТРЕЙД» в судове засідання не з`явився, про день, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, причини неявки суду не повідомив.

Вислухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи та оцінивши наявні докази у їх сукупності, судом встановлені наступні фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом.

У статті 356 ЦК України закріплено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб`єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.

Судом встановлено, що позивачу ОСОБА_1 та відповідачу ОСОБА_3 на праві спільної часткової власності кожному належить по 50/100 частин вбудовано-прибудованого приміщення магазину АДРЕСА_2 , загальною площею 996,8 кв.м. (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 573051812101), на підставі договору про поділ нерухомого майна подружжя від 12 лютого 2015 року та договорів купівлі-продажу від 11 листопада 2015 року і 13 листопада 2015 року, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 172182488 від 01 липня 2019 року (т. 1 а.с. 10-11).

При цьому, вищезазначене приміщення магазину відповідно до часток співвласників в натурі не виділено.

Вказані обставини також визнавались учасникам справи під час розгляду справи, а тому відповідно до ч. 1 ст. 82 ЦПК України вони не підлягають доказуванню.

03 січня 2017 року між ОСОБА_3 як орендодавцем та Приватним підприємством «Декор» (найменування змінено на Приватне підприємство «МТР-ТРЕЙД») як орендарем було укладено Договір оренди нежитлового приміщення (будівлі), відповідно до умов якого ОСОБА_3 передав Приватному підприємству «Декор» за плату у користування для здійснення Приватним підприємством «Декор» його статутної діяльності нежитлове приміщення (будівлю) за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 50 кв.м., на строк з 03 січня 2017 року по 31 грудня 2019 року (т. 1 а.с. 15-16). У пункті 4.1 даного Договору оренди нежитлового приміщення (будівлі) сторони обумовили, що за орендне користування приміщенням, що орендується, орендар виплачує орендодавцеві орендну плату 3 310,00 грн.

Згідно з ч. 1 ст. 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.

У статті 760 ЦК України визначено, що предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). Законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути предметом договору найму. Предметом договору найму можуть бути майнові права. Особливості найму окремих видів майна встановлюються цим Кодексом та іншим законом.

Звертаючись у липні 2019 року до суду з даним позовом ОСОБА_1 просила, зокрема, визнати недійсним вищевказаний Договір оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року, посилаючись на те, що вказаний договір було укладено без її участі, без її згоди та без урахування її інтересів як співвласника будівлі, чим порушено право володіння, користування і розпорядження належним їй майном та вимоги ст.ст. 203, 369 ЦК України, що є підставою для визнання такого договору недійсним.

Так, стаття 369 ЦК України регулює здійснення права спільної сумісної власності. У вказаній статті визначено, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Однак, судом встановлено, що на момент укладення 03 січня 2017 року між ОСОБА_3 та Приватним підприємством «Декор» спірного Договору оренди нежитлового приміщення (будівлі), вбудовано-прибудоване приміщення магазину АДРЕСА_2 , загальною площею 996,8 кв.м., вже належало позивачу ОСОБА_1 та відповідачу ОСОБА_3 на праві спільної часткової власності, а не на праві спільної сумісної власності, а тому відсутні будь-які правові підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 369 ЦК України.

В даному випадку слід застосовувати положення статті 358 ЦК України, яка регулює здійснення права спільної часткової власності.

Згідно з ч.ч. 1, 2, 3 ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Судом також встановлено, що при укладенні оспорюваного договору оренди нежитлового приміщення (будівлі), відповідач ОСОБА_3 не отримував письмову згоду на укладення такого правочину від іншого співвласника - позивача ОСОБА_1 .

При цьому, укладення такого договору без отримання письмової згоди іншого співвласника майна відповідно до статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників право оскаржити договір з підстав його недійсності.

Згідно з ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Положеннями ч. 1 ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.

Відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згода співвласника майна на вчинення іншим співвласником правочину є за своєю правовою природою одностороннім правочином.

Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути безумовною підставою для визнання договору, укладеного одним зі співвласників майна без згоди другого співвласника, недійсним.

Для можливості судового захисту порушеного права позивача обов`язковому встановленню підлягає факт дійсного порушення такого права. Тобто, для задоволення позову про визнання правочину недійсним з підстав відсутності згоди одного із співвласників на укладення договору оренди, обов`язковому встановленню на підставі відповідних доказів підлягає факт порушення права позивача, який був наслідком відсутності такої згоди на укладення договору. Якщо наслідки у вигляді порушеного права позивача не наступили, то підстав для визнання оспорюваного правочину у зв`язку з відсутністю його згоди, суд не вбачає.

Метою укладення договору оренду нерухомого майна є отримання орендодавцем орендної плати за його використання орендарем. Якщо нерухоме майно, яке передається в оренду, належить на праві спільної часткової власності кільком особам, то і право на отримання плати від передачі його в найм належить кожному із співвласників в залежності від частки кожного з них.

Звернувшись до суду з даним позовом позивач в обґрунтування позовних вимог зазначала, що відсутність її згоди на укладення оспорюваного договору призвело до неврахування її законних інтересів та порушило її права як співвласника майна на володіння, користування та розпорядження майном.

Таким чином, при вирішенні даної справи слід виходити з того, чи призвела відсутність згоди позивача на укладення договору оренди частини нерухомого майна (співвласником якого вона є), до порушення її права користування та розпорядження таким майном, складовою частиною яких є право на отримання прибутку (плати) за здачу його в найм (оренду). Твердження позивача про порушення її права на володіння належною їй частиною нерухомого майна судом до уваги не беруться, оскільки укладення договору оренди не позбавляє власника права володіти ним.

Враховуючи викладені обгрунтування, суд вважає за доцільне навести мотиви щодо позовних вимог про стягнення частини отриманої відповідачем орендної плати у розмірі 59 580,00 грн.

Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 в частині стягнення з ОСОБА_3 суми доходу, отриманого від Приватного підприємства «Декор» по договору оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року у розмірі 59 580,00 грн., суд виходить з наступного.

Дійсно, статтею 359 ЦК України визначено, що плоди, продукція та доходи від використання майна, що є у спільній частковій власності, надходять до складу спільного майна і розподіляються між співвласниками відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Отже, позивач як співвласник переданого в оренду майна, має право на отримання доходів від використання цього майна.

У позовній заяві позивач посилалась на те, що за період з 03 січня 2017 року по 31 грудня 2019 року відповідачем ОСОБА_3 отримано від Приватного підприємства «Декор» дохід (орендну плату) у розмірі 119 160,00 грн., у зв`язку з чим вона має право на половину цього доходу, тобто 59 580,00 грн.

Однак, стороною позивача не надано суду будь-яких переконливих доказів на підтвердження факту отримання ОСОБА_3 від Приватного підприємства «Декор» орендної плати за Договором оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року у розмірі 119 160,00 грн.

Так, у пункті 4.1 Договору оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року, укладеного між ОСОБА_3 та Приватним підприємством «Декор», зазначено, що за орендне користування приміщенням, що орендується, орендар виплачує орендодавцеві орендну плату 3 310,00 грн.

Таким чином, з налізу погоджених сторонами Договору оренди умов вбачається, що у п 4.1 ними не визначено, з якою періодичністю орендар має виплачувати орендодавцю орендну плату у розмірі 3 310,00 грн., а саме не зазначено чи є вказана сума орендної плати платою за кожний місяць користування, за квартал, за рік чи за весь час користування майном згідно строку оренди.

Наведені обставини позбавляють суд можливості достовірно встановити розмір платежів, які підлягали оплаті орендарем на користь орендодавця, та розмір отриманої останнім за весь строк оренди орендної плати. При цьому слід враховувати, що розмір отриманої ОСОБА_3 орендної плати за весь період строку дії договору оренди в межах заявлених позовних вимог входить до предмета доказування по даній справі, однак позивачем перед судом не доведений.

Крім того, у долученій до матеріалів справи Довідці № 43 від 08 листопада 2019 року, за підписом головного бухгалтера Приватного підприємства «Декор», зазначено, що у період з 01 січня 2017 року по 30 жовтня 2019 року ОСОБА_3 дохід від оренди приміщення не сплачувався ні з банківського рахунку, ні іншими засобами (а.с. 45).

Отже суд зазначає, що матеріали справи взагалі не містять доказів отримання ОСОБА_3 від Приватного підприємства «Декор» орендної плати за Договором оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року у будь-якому розмірі.

При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).

Згідно з ч. 7 ст. 81 ЦПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

У зв`язку з цим, враховуючи, що стороною позивача не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження факту отримання ОСОБА_3 від Приватного підприємства «Декор» орендної плати за Договором оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року у розмірі 119 160,00 грн., суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 в частині стягнення з ОСОБА_3 суми отриманого від оренди доходу у розмірі 59 580,00 грн. задоволенню не підлягають за їх недоведеністю.

Таким чином, при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, якими передбачено право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й встановлено, чи було укладенням такого правочину порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Суд зазначає, що укладення оспорюваного позивачем договору оренди без її згоди не призвело до порушення її прав, оскільки відповідачем ОСОБА_3 як співвласником переданого в оренду нерухомого майна, не було отримано орендної плати за передачу в оренду такого майна. Докази, які б спростовували такі висновки суду, в матеріалах справи відсутні.

Також суд вважає необхідним зазначити, що пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Отже, укладення одним із співвласників майна договору щодо розпорядження частиною спільного майна без згоди другого співвласника може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той із співвласників, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить кільком особам на праві спільної часткової власності, і що той зі співвласників, який укладає договір, не отримав згоди на це другого співвласника.

При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Предметом доказування, відповідно до ч. 2 ст. 77 ЦПК України, є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Однак, матеріали справи не містять належних, допустимих та достатніх доказів того, що при укладенні Договору оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року відповідачі по справі діяли недобросовісно.

Як вже було зазначено вище, вбудовано-прибудоване приміщення магазину АДРЕСА_2 , та яке належить позивачу ОСОБА_1 і відповідачу ОСОБА_3 на праві спільної часткової власності, становить загальну площу 996,8 кв.м. Таким чином, оскільки частка ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у цьому майні становить по 50/100 частин кожному, то очевидним є висновок про те, що доля кожного з них дорівнює половині від загальної площі майна, тобто по 498,4 кв.м. вищевказаного нежитлового приміщення.

Разом з цим, предметом укладеного між відповідачами Договору оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року є лише 50 кв.м. нежитлового приміщення (будівлі) за адресою: АДРЕСА_1 .

Тобто, укладаючи 03 січня 2017 року з Приватним підприємством «Декор» оспорюваний Договір оренди нежитлового приміщення (будівлі) ОСОБА_3 передав в оренду частину нежитлового приміщення, яка не перевищує розміру належної йому частки у цьому майні.

Будь-яких доказів, що ОСОБА_3 були передані в оренду Приватному підприємству «Декор» 50 кв.м. нежитлового приміщення (будівлі), які входять до частини належної ОСОБА_1 частки нерухомого майна, стороною позивача суду не надано, а частки співвласників на теперішній час в натурі не виділені.

При цьому, відповідно до статті 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України.

З аналізу наведених норм можна дійти висновку, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

Оскільки відповідно до ст. 4 ЦПК України в порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, суд повинен установити чи дійсно було порушено право позивача.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Таким чином, обов`язковою умовою для судового захисту будь-якого права, є наявність достовірних даних про те, що право особи порушено, не визнане, або оспорене іншою особою.

Однак, стороною позивача не доведено факту порушення прав та законних інтересів позивача як співвласника майна на вільне користування та розпорядження частиною її майна (498,4 кв.м. нежитлового приміщення).

Укладення 03 січня 2017 року між ОСОБА_3 та Приватним підприємством «Декор» спірного Договору оренди нежитлового приміщення (будівлі) жодним чином не позбавило позивача ОСОБА_1 права володіння, користування і розпорядження належною їй частиною нерухомого майна - 50/100 частин (498,4 кв.м.) приміщення магазину АДРЕСА_2 .

Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За таких обставин на переконання суду, зазначені позивачем та встановлені судом під час розгляду справи обставини у розумінні ст.ст. 203, 215, 358 ЦК України не є такими, на підставі яких правочин може бути визнаний судом недійсним, оскільки укладення оспорюванного правочину не призвело до порушення прав позивача.

На підставі викладеного та враховуючи, що укладення 03 січня 2017 року між ОСОБА_3 та Приватним підприємством «Декор» спірного Договору оренди нежитлового приміщення (будівлі) жодним чином не порушило права позивача на користування і розпорядження належним їй майном - 50/100 частин (498,4 кв.м.) приміщення магазину № 1а (секція 3,4), розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки матеріали справи не містять доказів того, що при укладенні спірного договору оренди відповідачі діяли недобросовісно, а також з урахуванням того, що стороною позивача не доведено факту отримання відповідачем ОСОБА_3 плати за передачу майна в оренду, що могло б призвести до порушення діями відповідачів її прав чи законних інтересів, суд приходить до переконливого висновку, що підстав для визнання Договору оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року недійсним немає, у зв`язку з чим у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в цій частині слід відмовити.

Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 в частині зобов`язання Відповідача -Приватного підприємства «МТР-ТРЕЙД» (ПП «Декор») звільнити нежитлове приміщення, розташоване по АДРЕСА_1 , яке було передано йому у користування за Договором оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року, укладеного між ОСОБА_3 та Приватним підприємством «Декор», суд виходить з наступного.

Судом встановлено, що укладаючи Договір оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року ОСОБА_3 як орендодавець та Приватне підприємство «Декор» як орендар обумовили, що він укладається на строк з 03 січня 2017 року по 31 грудня 2019 року. Тобто, на момент розгляду судом даної справи строк оренди Відповідачем 50 кв.м. нежитлового приміщення (будівлі) по АДРЕСА_1 , сплинув, та як наслідок оскаржуваний Договір припинив свою дію.

Будь-яких відомостей щодо продовження дії Договору оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року чи укладення нового договору щодо оренди нежитлового приміщення (будівлі) за адресою: АДРЕСА_1 , на новий строк, ні позивач, ні відповідачі суду не надали.

Не надано стороною позивача доказів на підтвердження того, що Приватне підприємство «МТР-ТРЕЙД» (ПП «Декор») до теперішнього часу не звільнило частину нежитлового приміщення по АДРЕСА_1 , якою він користувався за Договором оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року. Так само Позивачем не доведено перед судом факту продовження користування після 31 грудня 2019 року відповідачем Приватним підприємством «МТР-ТРЕЙД» (ПП «Декор») частиною нежитлового приміщення (будівлі) за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивач не надала суду жодних доказів на підтвердження факту існування перешкод у володінні, користуванні і розпорядженні належною їй часткою (50/100 частин - 498,4 кв.м.) вбудовано-прибудованого приміщення магазину АДРЕСА_2 .

Щодо наведених у відповіді на відзив тверджень сторони позивача про те, що відсутність в матеріалах справи документу (акту) на підтвердження факту повернення приміщення Приватним підприємством «Декор» не дає підстав вважати, що строк договору оренди припинено, то суд такі твердження сторони позивача до уваги не бере та відхиляє, оскільки умовами Договору оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року не було передбачено необхідності підписання сторонами договору після закінчення строку оренди будь-яких документів на підтвердження факту повернення переданого в оренду майна, та обумовлено строк його дії до 31 грудня 2019 року.

За наведених обставин, приймаючи до уваги недоведеність позивачем факту продовження користування Відповідачем - Приватним підприємством «МТР-ТРЕЙД» (ПП «Декор») спірною частиною нерухомого майна (50 кв.м.), та враховуючи відмову у задоволенні позовних вимог про визнання оспорюваного договору недійсним, суд приходить до переконання про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині зобов`язання звільнити нежитлове приміщення.

Крім того, враховуючи постанову Верховного Суду від 13 липня 2022 року щодо необхідності огляду оригіналів поданих відповідачем доказів суд вважає за необхідне надати оцінку таким доказам, як договір про порядок використання майна, яке належить на праві спільної сумісної власності від 01 лютого 2015 року, підписаний від імені ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (т. 1 а.с. 42-44), а також договір про порядок використання майна від 15 листопада 2015 року, підписаний від імені ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (т. 1 а.с. 142-144).

Дійсно, в матеріалах справи міститься копія договору про порядок використання майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності від 01 лютого 2015 року, підписаного від імені ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , згідно з умовами якого сторони цього договору передбачили безоплатне використання ОСОБА_3 приміщення площею 328,94 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , для здійснення підприємницької діяльності до 31 грудня 2017 року.

Також, в матеріалах справи міститься копія договору про порядок використання майна від 15 листопада 2015 року, підписаного від імені ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , предметом якого було регулювання сторонами відносин щодо використання майна. Відповідно до пункту 1.1 договору від 15 листопада 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 дійшли згоди, що об`єкт нерухомості - приміщення, загальною площею 996, 8 кв. м, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та об`єкт нерухомості - приміщення, загальною площею 663, 8 кв. м, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , які належать сторонам на підставі договору про поділ нерухомого майна подружжя від 12 лютого 2015 року та договорів купівлі-продажу від 11 листопада 2015 року і 13 листопада 2015 року, використовуються ОСОБА_3 для здійснення його підприємницької діяльності та ведення бізнесу. У пункті 1.3 договору зазначено, що ОСОБА_3 веде підприємницьку діяльність за об`єктами, зазначеними у пунктах 1.1 та 1.2 договору самостійно, без участі ОСОБА_1 , у зв`язку з чим ОСОБА_1 щомісячно отримує від ОСОБА_3 суму, яка еквівалентна 5 000, 00 дол. США, як винагороду, про що сторони укладають розписки про отримання грошових коштів.

Під час розгляду справи ОСОБА_1 наполягала на тому, що вона не укладала договір від 15 листопада 2015 року та не підписувала його, та не підписувала договір від 01 лютого 2015 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Згідно з ч. 2 ст. 89 ЦПК України жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

В судовому засіданні 19 вересня 2022 року за клопотанням представника позивача - ОСОБА_2 було витребувано у відповідача ОСОБА_3 оригінали вищезазначених договорів від 01 лютого 2015 року та від 15 листопада 2015 року.

Однак, відповідач ОСОБА_3 оригінали витребуваних судом доказів до суду так і не надав. Представник відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_5 надала до суду письмове повідомлення про причини неможливості подання доказів, в якому зазначила, що оригінал договору про порядок використання майна, яке належить на праві спільної сумісної власності від 01 лютого 2015 року, вона надати не може, оскільки даний договір було знищено 18 березня 2022 року, а оригінал договору про порядок використання майна від 15 листопада 2015 року знаходиться на дослідженні у Дніпропетровському науково-дослідному інституті судових експертиз.

При цьому, відповідно до ч. 6 ст. 95 ЦПК України якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

У статті 78 ЦПК України закріплено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За таких обставин, оскільки оригінали витребуваних судом доказів так і не були подані до суду, а сторона позивача ставить під сумнів відповідність поданих копій документів оригіналу, враховуючи положення ч. 6 ст. 95 ЦПК України, суд не бере до уваги в якості доказів копію договору про порядок використання майна, яке належить на праві спільної сумісної власності від 01 лютого 2015 року, підписаний від імені ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , а також копію договору про порядок використання майна від 15 листопада 2015 року, підписаний від імені ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Зазначені докази є недопустимими доказами у даній справі в силу прямих приписів процесуального закону.

Таким чином, оскільки зазначені копії договорів від 01 лютого 2015 року та від 15 листопада 2015 року в силу приписів ч. 6 ст. 95 ЦПК України є недопустимими доказами, усі наведені сторонами доводи та заперечення з їх приводу та надані ними інші докази (розписки, висновки експертів, рецензії) в обгрунтування наведених вимог та заперечень, суд до уваги не бере та відхиляє.

Оцінюючи у сукупності усі інші аргументи сторін, наведені ними в обґрунтування своїх вимог або заперечень, суд до уваги їх не бере, оскільки вони не відноситься до предмета спору та є явно необґрунтованими.

Підсумовуючи наведене, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд приходить до висновку, що у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 слід відмовити в повному обсязі у зв`язку з відсутністю факту порушення її прав відповідачами та недоведністю.

Щодо розподілу судових витрат суд зазначає наступне.

Представником позивача 22.12.2022 року була подана заява в порядку ч. 8 ст. 141 ЦПК України щодо наміру подати докази щодо обсягу та розміру наданої позивачу правової допомоги, у строки передбачені законом.

Згідно ч. 2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи (зокрема і витрати на правничу допомогу), покладаються у разі відмови в позові - на позивача. Враховуючи наведене та той факт, що у задоволенні позовних вимог позивачу відмовлено у повному обсязі, усі понесені ним витрати на правничу допомогу покладаються на нього незалежно від того, чи будуть у подальшому у п`ятиденний строк подані докази щодо обсягу та розміру таких витрат.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Таким чином, оскільки під час розгляду справи суд прийшов до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , то судові витрати позивача по даній справі підлягають віднесенню на сторону позивача.

На підставі ст.ст. 15, 16, 203, 215, 355, 358, 359, 361, 759, 760 Цивільного кодексу України, та керуючись ст.ст. 2, 4, 76-81, 82, 89, 141, 259, 263-265, 268, 272, 273 ЦПК України, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Приватного підприємства «МТР-ТРЕЙД» про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення, звільнення приміщення та стягнення суми одержаної орендної плати - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

На рішення може бути подана апеляційна скарга безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Повний текст рішення виготовлений 27 грудня 2022 року.

Суддя Д.Л. Черкез