Рішення

від 18.01.2023 по справі 922/1308/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18.01.2023м. ХарківСправа № 922/1308/20

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Добрелі Н.С.

за участю секретаря судового засідання Сланова М.Ю.

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовом Фізичної особи-підприємця Каркач Євгенії Юріївни до Фізичної особи ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) Фізичної особи-підприємця Колеснікова Льва Миколайовича (ідентифікаційний код НОМЕР_2 , АДРЕСА_2 ) ОСОБА_2 , АДРЕСА_3 ) ОСОБА_3 (ідентифікаційний код НОМЕР_3 , АДРЕСА_4 ) про переведення прав і обов`язків покупця та визнання недійсними договорів за участю :

представника позивача - Павловський Р.О. адвокат.

представника відповідача 1 - Нев`ядомського Д.В. адвокат

представника відповідача 2 - Андросова А.О. адвокат

представника відповідача 3 - Слєпуха О.С. адвокат

представника відповідача 4 - не з`явився.

ВСТАНОВИВ:

Позивач, Фізична особа підприємець Каркач Євгенія Юріївна звернулася до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до відповідачів: 1.Фізичної особи підприємця Колєснікова Льва Миколайовича, 2. ОСОБА_1 та 3. ОСОБА_2 , в якій, з урахуванням заяви про зміну предмета позову, просить суд:

- перевести на Фізичну особу - підприємця Каркач Євгенію Юріївну (реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_4 ) права і обов`язки покупця за Договором купівлі-продажу нерухомого майна укладеного між ОСОБА_4 (реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_2 ) та ОСОБА_5 (реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1 ) посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Бистрицькою А.П. "10" квітня 2020 року, серія та номер: 428;

- визнати недійсним з моменту укладення договір про розірвання договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, посвідчений 10.04.2020 Бистрицькою А.П., приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу за реєстровим №428 від 04.05.2020, посвідчений Бистрицькою А.П., приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу, реєстровий № 446;

- визнати недійсним з моменту укладення договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, посвідчений 13.10.2020 приватним нотаріусом ХМНО Трубніковим С.О., реєстровий № 1611;

- визнати недійсним з моменту укладення договір дарування від 31.01.2022 року.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 25.06.2020 по справі № 9221308/20 у прийнятті до розгляду заяви позивача від 23.06.2020 вх.№ 14369 відмовлено, клопотання відповідачів про закриття провадження у справі задоволено. Закрито провадження у справі № 922/1308/20 на підставі пункту 2 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК України).

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 12.08.2020 по справі № 9221308/20 ухвалу Господарського суду Харківської області від 25.06.2020 залишено без змін.

Постановою Верховного суду від 12.01.2021 ухвалу Господарського суду Харківської області від 25.06.2020 і постанову Східного апеляційного господарського суду від 12.08.2020 у справі № 922/1308/20 скасовано, а справу № 922/1308/20 направлено для продовження розгляду до Господарського суду Харківської області.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 12.05.2021, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 09.09.2021 у справі №922/1308/20, у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 08.02.2022 року рішення господарського суду Харківської області від 12.05.2021 і постанову Східного апеляційного господарського суду від 09.09.2021 у справі № 922/1308/20 скасовано. Справу № 922/1308/20 направлено на новий розгляд до Господарського суду Харківської області.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 922/1308/20 призначено до розгляду судді Добрелі Н.С.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 16.06.2022 справу прийнято до розгляду та призначено підготовче засідання на 12.07.2022 року.

Хід розгляду справи викладено в попередніх ухвалах суду.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 27.12.2022 року підготовче провадження закрито, справу призначено до розгляду по суті на 18.01.2023 року.

Представник позивача в судовому засіданні 18.01.2023 року підтримав позовні вимоги, посилаючись на порушення відповідачем 1 під час продажу спірного нерухомого майна переважного права позивача, як орендаря на придбання у власність об`єкта оренди, у зв`язку з чим просить суд перевести на останнього права і обов`язків покупця за Договором купівлі-продажу нерухомого майна укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 від 10.04.2020 року, а також визнати подальші договори про розірвання договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, посвідчений 10.04.2020, договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, посвідченого 13.10.2020 та договору дарування недійсними з моменту їх укладення.

Представник відповідача 1 в судовому засіданні 18.01.2023 року проти позову заперечує, та посилається на те, що позивачем порушувались умови договору оренди, а саме несвоєчасно та не в повному обсязі сплачувались орендні платежі, сплачено не в повному обсязі гарантійний внесок, не укладено договори страхування, а також не відшкодовано комунальні платежі, у зв`язку з чим позивач втратив переважне право на придбання у власність об`єкта оренди. Також відповідач зазначає, що позивачем не надано доказів порушення прав останнього розірванням договору купівлі-продажу від 10.04.2020 року та укладеним у подальшому договору купівлі-продажу №1611.

Представник відповідача 2 в судовому засіданні 18.01.2023 року проти позову заперечує, посилаючись на те, що договір про розірвання договору від 04.05.2020 був укладений з додержанням вимог, які встановлені ч.1. 3, 5, 6 ст. 203 ЦК України, ФОП Каркач Є.Ю., яка не є стороною цього договору, не визначила, яке її право порушене договором про розірвання договору від 04.05.2020 та в який спосіб воно має бути захищене судом.

Представник відповідача 3 в судовому засіданні 18.01.2023 року проти позову заперечує, посилаючись на недоведеність позивачем факту порушення прав та законних інтересів ФОП Каркач Є.Ю. спірним правочином та відсутність підстав для визнання договору купівлі-продажу від 13.10.2021 недійсним.

Представник відповідача 4 в судове засідання 18.01.2023 року не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про що свідчить відмітка поштовому повідомленні про вручення поштового відправлення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши вступне слово представника позивача та представників відповідачів 1, 2, 3, з`ясувавши обставини справи та дослідивши подані суду докази, перевіривши відповідність доводів сторін фактичним обставинам справи, судом встановлено наступне.

Фізичній особі ОСОБА_4 на праві власності належало нерухоме майно: нежитлові приміщення 1-го поверху №54-1-:-54-8 площею 72,2 кв.м в житловому будинку літера А-6, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_5 .

07 квітня 2017 року між ФОП Колєсніковим Левом Миколайовичем (Орендодавець, відповідач 1) та ФОП Каркач Євгенією Юріївною (Орендар, позивач) укладено договір оренди нежитлових приміщень (далі - Договір оренди; том 1 а.с. 12-15), відповідно до умов якого Орендодавець передає, а Орендар приймає у строкове платне користування нежитлові приміщення першого поверху, загальною площею 72,2 кв.м в літері "А-6", розташовані за адресою: АДРЕСА_5 (далі - орендоване майно).

07 квітня 2017 року орендоване майно було передано Орендарю у строкове платне користування, що підтверджується відповідним актом приймання-передачі орендованого майна (т.с. 1 а.с. 17-19).

За користування орендованим майном встановлюється щомісячна орендна плата в розмірі 20000,00 грн без ПДВ та перераховується Орендарем на поточний рахунок Орендодавця або в готівковому вигляді Орендодавцю щомісячно наперед (не пізніше 5-го (п`ятого) числа поточного місяця, за який справляється орендна плата). Якщо останній день сплати припадає на святковий (неробочий) день, то такий останній день переноситься на перший робочий день після святкових (вихідних) днів. (п. 3.2. Договору оренди).

Пунктом 3.4. Договору оренди передбачено, що в термін до 10 квітня 2017 року Орендар сплачує Орендодавцю суму в розмірі 20000,00 грн, без ПДВ, плати, що еквівалентно розміру щомісячної орендної плати та є гарантійним внеском на випадок нанесення матеріальної шкоди орендованому майну. В разі відсутності нанесення матеріальної шкоди орендованому майну, ця сума може зарахуватись в рахунок орендної плати за останній місяць оренди за письмовою згодою сторін. При цьому, у випадку подальшого збільшення орендної плати, сума гарантійного внеску на випадок нанесення матеріальної шкоди орендованому майну доплачується до рівня збільшеного розміру щомісячної орендної плати не пізніше 5-го (п`ятого) числа поточного місяця, в якому відбулося збільшення.

Строк дії Договору встановлено до 30.04.2018 року або до події встановленої п. 6.7. Договору (п. 6.2. Договору оренди).

30 квітня 2018 року було укладено додаткову угоду до Договору оренди (т.с. 1 а.с. 12), відповідно до п. 1 якої сторони дійшли згоди внести зміни до Договору оренди та з 01 травня 2018 року встановили щомісячний розмір орендної плати в розмірі 28000,00 грн.

Окрім цього, додатковою угодою сторони внесли зміни до п. 3.4. Договору оренди та домовились, що в термін до 10 травня 2018 року Орендар сплачує Орендодавцю суму в розмірі 28000,00 грн, без ПДВ, що еквівалентно розміру щомісячної орендної плати.

Сторони додатковою угодою також продовжили строк дії Договору оренди до 30.04.2020 року включно або до події встановленої п. 6.7. Договору.

Пунктом 6.7. Договору оренди передбачено, що цей Договір припиняється у разі продажу власником будь-якого з приміщень переданих Орендарю в оренду, новий договір оренди може бути укладений з новим власником на тих самих або інших умовах.

10 квітня 2020 року між ОСОБА_4 (продавець, відповідач 1) та ОСОБА_5 (покупець, відповідач 2) укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень 1-го поверху № 54-1-:-54-8 площею 72,2 кв.м в житловому будинку літера "А-6" за адресою: АДРЕСА_5 , посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Бистрицькою А.П. за реєстровим номером № 428 (далі - Договір купівлі-продажу № 428; т.с. 1 а.с. 203).

Таким чином, 10.04.2020, тобто до закінчення строку дії Договору Оренди, орендоване майно було відчужено Орендодавцем ОСОБА_5 за Договором купівлі-продажу № 428.

Відповідно до п.6. Договору купівлі-продажу № 428 сторони погодили, що продавець зобов`язаний звільнити майно в строк до 10 квітня 2020 року.

Пунктом 8. Договору купівлі-продажу № 428 передбачено, що він може бути розірваний за взаємною згодою сторін.

Після укладення Договору купівлі-продажу № 428 ОСОБА_1 звернувся до позивача з пропозицією укласти новий договір оренди з ним.

Втім, ФОП Каркач Є.Ю. так і не уклала договір оренди із ОСОБА_1 , а також не звільнила приміщення, продовжуючи користуватись ним.

04 травня 2020 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір про розірвання договору купівлі - продажу від 10 квітня 2020 року (далі - Договір про розірвання договору; т.с. 1 а.с. 78).

13 жовтня 2020 року між ОСОБА_4 (продавець, відповідач 1) та ОСОБА_2 (покупець, відповідач 3) було укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень 1-го поверху № 54-1-:-54-8 площею 72,2 кв.м в житловому будинку літера "А-6" за адресою: АДРЕСА_5 , посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Трубніковим С.О. за реєстровим номером № 1611 (далі - Договір купівлі-продажу № 1611; том 3 а.с. 175).

31.01.2022 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування нежитлових приміщень, відповідно до якого новим власником нежитлових приміщень першого поверху № 54-1-;-54-8 площею 72,2 кв.м. в житловому будинку літ. А-6, який розташований за адресою: АДРЕСА_5 стала ОСОБА_3 .

Позивачка вважає, що відповідач 1, уклавши Договір купівлі-продажу № 428, неправомірно позбавив Орендаря за Договором оренди його переважного права перед іншими особами на придбання орендованого майна. На думку позивачки, умови спірних договорів суперечать положенням Цивільного та Господарського кодексів України, оскільки зобов`язання за Договором купівлі-продажу № 428 фактично були виконані 10.04.2020 без врахування її переважного права на придбання орендованого майна. При цьому, позивачка вважає, що Договір купівлі-продажу № 428 не може бути розірвано без її волі на це, оскільки у разі задоволення господарським судом її позовної заяви про переведення прав та обов`язків покупця за договором саме позивачка набуде право власності на спірні нежитлові приміщення, тому дії відповідачів наразі порушують саме її права власності на спірне майно. Позивачка також зазначає, що відповідачами не надано до суду доказів повернення грошових коштів в розмірі 397100,00 грн., які сплачені за Договором купівлі-продажу №428, що дає підстави вважати Договір про розірвання договору таким, що не направлений на реальне настання наслідків. З огляду на те, що продаж спірного майна став можливим лише після укладення між відповідачами Договору про розірвання договору, позивачка вважає, що Договір купівлі-продажу №1611 та договір від 31.01.2022 року також слід визнати недійсними, з тих підстав, що ці договори є похідними від Договору купівлі-продажу №428 та Договору про розірвання договору.

Такі обставини, на думку позивачки, свідчать про порушення її прав та охоронюваних законом інтересів і є підставою для їх захисту у судовому порядку.

Відповідач 1 заперечуючи проти позову вказує на те, що позивачем порушувались умови договору оренди, а саме несвоєчасно та не в повному обсязі сплачувались орендні платежі, сплачено не в повному обсязі гарантійний внесок, не укладено договори страхування, а також не відшкодовано комунальні платежі, у зв`язку з чим позивач втратив переважне право на придбання у власність об`єкта оренди. Також відповідач зазначає, що позивачем не надано доказів порушення прав останнього розірванням договору купівлі-продажу від 10.04.2020 року та укладеним у подальшому договору купівлі-продажу №1611.

Відповідач 2 заперечуючи проти позову вказує на те, що договір про розірвання договору від 04.05.2020 був укладений з додержанням вимог, які встановлені ч.1. 3, 5, 6 ст. 203 ЦК України, ФОП Каркач Є.Ю., яка не є стороною цього договору, не визначила, яке її право порушене договором про розірвання договору від 04.05.2020 та в який спосіб воно має бути захищене судом.

Відповідач 3 заперечуючи проти позову посилається на недоведеність позивачем факту порушення прав та законних інтересів ФОП Каркач Є.Ю. спірним правочином та відсутність підстав для визнання договору купівлі-продажу від 13.10.2021 недійсним.

Відповідач 4 у поданих запереченнях зазначив про те, що позивачем не доведено підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу від 10.04.2020 року та після розірвання зазначеного договору, відповідач 4 став добросовісним набувачем спірного майна, у зв`язку з чим в задоволенні позову слід відмовити.

Направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд у постанові зокрема зазначив про те, що суду необхідно встановити чи відноситься даний спір до юрисдисдикції господарських судів, оскільки наявність статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи-підприємця така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах. Також Верховним Судом зазначено про необхідність дослідження належності / неналежності виконання зобов`язань по договору орендарем, порушення / непорушення орендодавцем переважного права орендаря (у випадку належного виконання останнім умов договору), моменту, з якого орендар стає таким, що виконує / виконував свої обов`язки неналежним чином (у випадку неналежного виконання ним своїх зобов`язань).

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд виходить з наступного.

Щодо розгляду даного спору в порядку господарського судочинства, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України.

Так, за змістом пункту 1 частини першої цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.

Тобто, за загальним правилом критеріями належності справи до господарського судочинства є в сукупності суб`єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин.

Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою (стаття 24 ЦК України).

Відповідно до статті 25 ЦК України здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. За правилами частин другої та четвертої цієї статті цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті.

Статтею 26 ЦК України передбачено, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин.

З наведених норм законодавства вбачається, що кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, відповідно до якої право на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Відповідно до статті 42 Господарського кодексу України (далі - ГК України) підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Відтак підприємець - це юридичний статус фізичної особи, який засвідчує право цієї особи на заняття самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Приписами статті 50 ЦК України визначено, що фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Фізична особа-підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою (частина дев`ята статті 4 Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань).

З аналізу наведених вище норм матеріального права слід дійти висновку, що фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус фізична особа-підприємець сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.

Отже, наявність статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи-підприємця така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах.

Вказана правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018 у справі № 2-7615/10, від 05.06.2018 у справі № 522/7909/16-ц, від 15.05.2019 у справі № 904/10132/17, від 27.11.2019 у справі № 340/385/17.

У цій частині Суд також звертається до правової позиції, викладеної у постанові від 07.09.2021 у справі № 918/139/21 (відповідно до статті 20 ГПК України до юрисдикції господарських судів відносяться справи у спорах, що виникають саме у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності; при визначенні юрисдикції суди повинні керуватися зазначеним).

В даному випадку, як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_1 з 12.01.1998 року зареєстрований як фізична особа-підприємець та здійснює свою діяльність за кодом КВЕД 68.20.

Також Колесніков Л.М. зареєтрований як ФОП з 26.01.2005 року.

Крім того Єршова Т.А. зареєстрована як ФОП з 07.10.2013 року., що підтверджується витягами, які наявні у справі ( том 6 арк. спр.60- 69).

В свою чергу, спірне майно - нежитлові приміщення 1-го поверху №54-1-:-54-8 площею 72,2 кв.м в житловому будинку літера А-6, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_5 .

Як вказує позивач та встановлено обставинами справи № 922/1498/21, спірне майно використовувалось позивачем як салон краси.

Також ФОП Єршовою Т.А. було надано до суду договір оренди спірного нежитлового приміщення, укладений 01.02.2021 року з ФОП Хоменко А.В., п. 1.1 якого передбачено, що приміщення передається для здійснення господарської діяльності.

В подальшому Базієвою З.І., яка на даний час є власником майна за договором дарування спірне нежитлове приміщення було передано у найм ФОП Базієву Д.А. згідно договору від 17.10.2021 року та останнім укладено договір суборенди нежитлового приміщення № 17/10/2021від 17.10.2022 року з ФОП Мостинець М.В.

Пунктом 2.1 договору від 17.10.2021 року передбачено, що приміщення надається наймачу для передачі приміщення в суборенду ФОП Мостинець М.В. для здійснення піднаймачем власної господарської діяльності, а саме розміщення салону краси.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року по справі N 916/1261/18,зокрема зазначено про те, що кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця.

В даному випадку з аналізу наявних в матеріалах справи договорів вбачається, що спірне приміщення використовувалось зокрема фізичними особами, з метою використання нежитлового приміщення - салон краси, в той час, як матеріали справи не містять доказів переведення спірного приміщення у жилий фонд чи використання його не для господарської діяльності.

Отже, зміст спірних правовідносин та фактичних обставин справи, встановлених судом, свідчать про наявність відносин з приводу правочинів у господарській діяльності, метою яких є передання в оренду приміщення для використання його в господарській діяльності, тобто спору, пов`язаного з правом оренди, а позовні вимоги стосуються прав та інтересів сторін саме як учасників господарських відносин.

Ураховуючи викладене, суд дійшов висновку, що спір у цій справі є господарським і підлягає вирішенню за правилами ГПК України.

Щодо позовної вимог про переведення прав покупця та про визнання недійсним з моменту укладення договору про розірвання договору купівлі-продажу нежитлових приміщень за реєстровим №428 від 04.05.2020, суд зазначає наступне.

За загальними положеннями цивільного законодавства цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини (стаття 11 Цивільного кодексу України). При цьому, стаття 12 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачає, що особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За приписами статті 193 Господарського кодексу України та статей 525, 526 Цивільного кодексу України зобов`язання повинні виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цих Кодексів, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 626 ЦК України передбачено що, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (п. 1. ст. 627 ЦК України).

Відповідно до п. 1 ст. 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Згідно з вимогами ст. 629 ЦК України, договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Із обставин справи убачається, що у даному разі між позивачкою та відповідачем 1 склалися господарські правовідносини та виникли зустрічні права та обов`язки на підставі договору оренди нежитлових приміщень від 07.04.2017 року, який за своєю правовою природою є договором оренди, та підпадає під правове регулювання глави 58 ЦК України.

У відповідності до ст.759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Відповідно до ч.2 ст.777 ЦК України наймач, який належно виконує свої обов`язки за договором найму, у разі продажу речі, переданої у найм, має переважне право перед іншими особами на її придбання.

Пунктом 4.1. Договору оренди також передбачено, що у разі належного виконання своїх обов`язків за договором, орендар має переважне право перед іншими особами після закінчення строку цього договору укладати новий договір оренди майна, а також має переважне право перед іншими особами на придбання орендованого майна, у разі його продажу Орендодавцем.

Таким чином, належне виконання обов`язків орендарем (позивачкою) є обов`язковою умовою для отримання переважного права на придбання спірного приміщення.

Тобто, переважне право на придбання об`єкта оренди у разі його продажу має орендар, який належним чином виконує умови договору оренди, отже у межі дослідження у відповідній справі про захист переважного права орендаря на набуття у власність орендованого майна входить з`ясування питання належного виконання орендарем умов договору оренди, у тому числі щодо виплати орендної плати.

Позивачка зазначає, що вона належним чином виконувала умови Договору оренди, у зв`язку з чим мала переважне право на придбання спірного приміщення.

В свою чергу відповідач 1 вказує на те, що позивачем неналежним чином виконувались умови договору оренди, а саме несвоєчасно сплачувалась орендна плата, не було застраховане спірне приміщення, як то передбачено п. 4.2 договору, позивачем не відшкодовано вартість комунальних платежів, а також не було повернуто приміщення за актом приймання-передачі, у зв`язку з чим позивач втратив переважне право на придбання спірного приміщення.

Щодо посилань відповідача на те, що позивачем несвоєчасно та не в повному обсязі було здійснено сплату орендних платежів, не доплачено гарантійний внесок та не відшкодовано вартість комунальних послуг, суд зазначає наступне.

В провадженні господарського суду Харківської області перебувала справа № 922/1498/21 за позовом ФОП Колєснікова Л.М. до ФОП Каркач Є.Ю. про стягнення:

- суми неустойки у розмірі подвійної плати за користування майном - 336000 грн (триста тридцять шість тисяч гривень);

- суми доплатити у відповідності до п.3.4. Договору після збільшення орендної плати - 8000 грн (вісім тисяч гривень);

- 3% річних - 7482,52 грн (сім тисяч чотириста вісімдесят дві гривні 52 коп.);

- пені - 12662,73 грн (дванадцять тисяч шістсот шістдесят дві гривні 73 коп.);

- інфляційних витрат - 25888,80 грн (двадцять п`ять тисяч вісімсот вісімдесят вісім гривень 80 коп.);

- суми компенсації вартості комунальних послуг - 154647,15 грн (сто п`ятдесят чотири тисячі шістсот сорок сім гривень 15 коп.);

Рішенням господарського суду Харківської області від 18.08.2021 у справі №922/1498/21 (суддя Л.С.Лаврова) позовні вимоги задоволено частково.

Стягнуто з фізичної особи-підприємця Каркач Євгенії Юріївни на користь фізичної особи-підприємця Колєснікова Льва Миколайовича суму неустойки у розмірі подвійної плати за користування майном - 336000,00 грн, суму заборгованості - 8000,00 грн, 3% річних - 7482,52 грн, пеню - 12662,73 грн, інфляційні витрати - 25888,80 грн, суму компенсації вартості комунальних послуг - 99699,51 грн та 7346,00 грн судового збору. В решті позову відмовлено.

В свою чергу, постановою Східного апеляційного господарського суду від 06.12.2021 року вищезазначене рішення скасовано та в задоволенні позову відмовлено повністю. Вищезазначена постанова набрала законної сили.

Відповідно до ч. 4 ст. 75 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Під час розгляду даної справи відповідач 1 посилається на невиконання позивачем зобов`язань за договором оренди, які були саме предметом розгляду справи №922/1498/21 та судом апеляційної інстанції надано оцінку відповідним обставинам.

Враховуючи вищенаведене та те, що судом в рамках справи №922/1498/21 було відмовлено в стягненні сплати оренди, гарантійного внеску та комунальних послуг та вказана постанова набрала законної сили, суд дійшов висновку, що відповідні обставини не підлягають доказуванню в порядку ч. 4 ст. 75 ГПК України.

Таким чином посилання відповідача 1 на порушення позивачем 1 умов договору оренди з вищезазначених підстав є необґрунтованим.

Щодо посилань відповідач на те, що позивачем в порушення п. 4.2 договору оренди не було укладено договори страхування, суд зазначає наступне.

Як вбачається пунктом 5.2. Договору оренди визначено, що порушенням Договору є його невиконання або неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов, визначених змістом цього Договору.

Відповідно до п.4.2. Договору оренди Орендар зобов`язаний застрахувати орендоване майно від шкоди, заподіяної пожежами, аваріями та\або стихійним лихом на користь Орендодавця та третіх осіб.

В даному випадку відповідач 1 вказує на те, що позивачем всупереч умовам договору не було застраховане спірне приміщення, що є порушенням умов договору оренди.

Дослідивши матеріали справи судом встановлено, що з моменту укладення договору оренди від 07.04.2017 року по 30.04.2020 року (п. 3.4 додаткової угоди від 30.04.2018 року) позивачем було укладено договори страхування, які наявні в матеріалах справи ( том 3 арк. 222-224), договір страхування № 18532751 термін дії до 29.04.2018 року, договір страхування № 1853352 термін дії до 29.04.2019 року та договір страхування №18534002 термін дії до 29.04.2020 року, тобто останній договір страхування укладено до кінця договору оренди, у зв`язку з чим посилання відповідача 1 на відсутність страхування майна є безпідставними.

Крім того п. 4.2 договору передбачено також зобов`язання позивача отримати всі необхідні дозволи для законного провадження господарської діяльності в орендованому приміщенні.

Так з метою забезпечення протипожежного захисту об`єкта оренди та на виконання п. 4.2 договору, позивачем мав бути укладений договір на технічне обслуговування системи протипожежного захисту.

Як вже було зазначено вище, договір оренди було укладено між позивачем та відповідачем 1 - 07.04.2017 року.

В той час, як в матеріалах справи наявний договір № 2331 між позивачем та ДП "Харківспецнагляд" на обслуговування системи протипожежного захисту від 05.12.2019 року.

Відповідно до п. 6.1 цей договір набирає чинності та діє з 01.01.2020 року по 31.12.2020 року.

В свою чергу матеріали справи не містять доказів укладення договору протипожежного захисту за період з моменту укладення договору оренди - 07.04.2017 року по 01.01.2020 року.

Отже позивачем всупереч положенням п. 4.2 договору не виконано обов`язку щодо укладення договору протипожежного захисту за період з 07.04.2017 року по 01.01.2020 року.

Щодо посилань відповідача 1 на неповернення орендованого майна позивачем у відповідності до п.6.7 та 4.2 договору оренди, суд зазначає наступне.

Так, п. 2.3 договору визначено, що приміщення вважається поверненим орендодавцю з дня підписання сторонами відповідного акту приймання-передачі (повернення) орендованого майна, а п. 4.2 договору визначено обов`язок орендаря повернути орендодавцю орендоване майно після закінчення строку дії договору або в разі розірвання договору, про що укладається акт приймання-передачі (повернення).

Тобто в даному випадку сторони умовами, укладеного договору оренди передбачили чіткий порядок повернення позивачем майна, а саме на підставі акту приймання-передачі приміщення.

Як свідчать матеріали справи, після укладення договору купівлі-продажу від 10.04.2020 року, відповідач 1 листом попередив позивача про необхідність повернення орендованого майна.

В свою чергу в матеріалах справи відсутні докази повернення спірного майна за актом приймання-передач орендодавцю.

Проте в даному випадку суд не вважає підстави позивача щодо неповернення майна добросовісною поведінкою останнього, оскільки укладаючи договір оренди позивач взяв на себе обов`язок щодо повернення майна у відповідний спосіб за актом приймання-передачі.

Крім того п. 6.7 договору оренди передбачено, що цей договір припиняється у разі продажу власником будь-якого з приміщень, переданих орендарю в оренду, новий договір оренди може бути укладений з новим власником на тих самих або інших умовах.

Тобто, позивач, підписуючи договір оренди був обізнаний про можливість продажу орендованого майна та відповідно припинення договору, що має наслідком повернення майна власнику та підписання відповідного акту приймання-передачі.

Однак, позивачем у порушення умов договору не було своєчасно повернуто об`єкт оренди у встановлений договором строк, про що свідчить відсутність в матеріалах справи акту приймання-передачі орендованого майна у строк, встановлений договором. Дані обставини позивачем жодним чином не спростовані.

Як вже було зазначено вище, за частиною другою статті 777 ЦК України наймач, який належно виконує свої обов`язки за договором найму, у разі продажу речі, переданої у найм, має переважне право перед іншими особами на її придбання.

Тобто наймач має переважне право на придбання об`єкта оренди лише за умови належного виконання обов`язків за договором.

В свою чергу судом було встановлено порушення позивачем умов договору оренди в частині укладення договір на протипожежну охорону протягом 2017-2019 років, а також обов`язку щодо повернення орендованого майна за актом приймання-передачі, у зв`язку з чим позивач не може вважатись орендарем, який належним чином виконував умови договору оренди для наявності переважного права на придбання об`єкта оренди.

Крім того, як вже було зазначено судом вище, договір купівлі-продажу від 10.04.2020 року було розірвано на підставі договору від 04.05.2020 року.

В свою чергу позивач просить суд визнати недійсним з моменту укладення договір про розірвання договору купівлі-продажу нежитлових приміщень за реєстровим №428 від 04.05.2020.

Зміст частини 3 статті 215 ЦК України встановлює, що договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Саме по собі порушення сторонами договору при його укладенні окремих вимог закону не може бути підставою для визнання його недійсним, якщо судом не буде встановлено, що укладеним договором порушено право чи законний інтерес позивача і воно може бути відновлене шляхом визнання договору недійсним. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

ЦК України не містить визначення поняття "заінтересована особа", тобто залишає його оціночним. Тому слід враховувати, що заінтересованою особою є будь-яка особа, яка має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Така особа, яка звертається до суду з позовом про визнання договору недійсним, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів.

Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав (постанова Великої палати Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 439/212/14-ц|14-75цс18, постанова Верховного Суду від 18.07.2018 у справі №750/2728/16-ц, провадження № 61-8888св18, від 04.07.2018 у справі № 462/4611/13-ц, провадження №61-6130св18, постанова Верховного Суду від 11.11.2020р. у справі № 910/9305/19, постанова об`єднаної палати Верховного Суду у складі КГС від 16.10.20р. у справі № 910/12787/17).

Самі по собі дії осіб, зокрема, щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права (постанова об`єднаної палати Верховного Суду у складі КГС від 16.10.20р. у справі № 910/12787/17).

Таким чином, особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевіряє доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Таким чином, особа, яка звертається до суду з позовом про оскарження правчину, стороною якого вона не є, остання має довести, що її права є порушеними вказаним правчином.

Як вже було зазначено, 04 травня 2020 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір про розірвання Договору купівлі - продажу № 428 (Договір про розірвання договору) на підставі п.8 Договору купівлі - продажу, яким передбачено право сторін розірвати договір за взаємною згодою сторін.

Тобто в даному випадку позивач не є стороною оскаржуваного правочину та звертаючись до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним, останній мав довести в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси.

Щодо посилань позивача на те, що договір про розірвання купівлі-продажу порушує його переважне право, як орендаря, то суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Як вже було зазначено та встановлено судом вище, позивач не може вважатись орендарем, який належним чином виконував умови договору оренди для наявності переважного права на придбання об`єкта оренди, оскільки останнім порушено умови договору оренди в частині не укладення договір на протипожежну охорону протягом 2017-2019 років, а також обов`язку щодо повернення орендованого майна за актом приймання-передачі.

Крім того, у разі зміни або розірвання договору зобов`язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.

За змістом статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

Як вбачається, після розірвання договору купівлі-продажу нерухомого майна від 10 квітня 2020 року, відповідачем 1 було надіслано позивачу лист щодо можливості придбання спірного приміщення.

Проте позивач відмовився від придбання спірного приміщення, у зв`язку з тим, що останнього не влаштовувала ціна, за якою відповідач 1 мав намір здійснити продаж нежитлового приміщення.

Вищенаведене свідчить про відсутність інтересу позивача до спірного приміщення, оскільки останній мав можливість на придбання вказаного приміщення, проте не вчинив дій щодо реалізації цього права.

Також суд звертає увагу, що відповідно до умов договору купівлі-продажу нерухомого майна від 10 квітня 2020 року вартість об`єкта становила 397100,00 грн.

В той час, як у п. 1.3 договору оренди від 07.04.2017 року вартість спірного об`єкта становила 2925000,00 грн.

Тобто позивач був обізнаний про дійсну вартість спірного приміщення, яка навіть на момент оренди становила більше 2925000 ,00 грн.

Крім того, відповідачем 1 надано до суду звіт про оцінку спірного об`єкта майна від 28.09.2022 року, відповідно до якого ринкова вартість спірного майна станом на 01.04.2020 року становить 3191691,00 грн.

В даному випадку, заявляючи вимогу про переведення на останнього прав та обов`язків покупця за договором купівлі-продажу нерухомого майна від 10 квітня 2020 року за яким вартість об`єкта становила 397100,00 грн. свідчить про намір останнього придбати спірне приміщення за ціною, яка в рази менше ринкової вартості вказаного майна.

Такі наміри позивача свідчать про недобросовісність поведінки останнього, оскільки договір за яким позивач просить суд перевести на нього обов`язки покупця, на момент звернення до суду з даним позовом вже був розірваний, у позивача була фактична можливість придбати у власність бажане приміщення за ринковою вартістю, проте останній висловив лише намір перевести на себе обов`язки покупця за розірваним договором ціна якого в декілька разів нижче ринкової вартості приміщення.

Згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

У зв`язку з цим, добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. І, навпаки, реалізація правового регулювання цивільних відносин буде недобросовісною, якщо соціальна свідомість відторгає її як таку, що не відповідає задекларованій меті.

Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

Відповідно до статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що зокрема підтверджується змістом частини 3 статті 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті Цивільного кодексу України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів інших осіб.

Аналіз частини другої статті 13 ЦК України дає підстави для висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом. Формулювання "зловживання правом" необхідно розуміти, як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права, "injuria".

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі- "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності.

В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

З урахуванням вищенаведене, суд зауважує, що поведінка позивача у даних правовідносинах не може вважатися добросовісною, оскільки позивач при укладання договору оренди був обізнаний про реальну вартість майна та відповідач 1, передаючи в оренду приміщення мав обґрунтовані наміри на належне виконання позивачем своїх обов`язків під час використання приміщення, проте позивач не тільки не виконав свого обов`язку, а ще й намагається набути у власність спірне приміщення за дуже низькою ціною.

Щодо посилань позивача на фіктивність договору про розірвання договору купівлі-продажу, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону визначені параграфом 2 глави 16 ЦК України.

Так, у статті 235 ЦК України передбачено правові наслідки удаваного правочину. Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився Верховний Суд у постановах: від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17).

Суд наголошує, що в даному випадку, відсутній жодний з визначених законом чинників, необхідних для визнання Договору про розірвання договору недійсним, а саме: зміст правочину відповідає чинним законодавчим нормам; особи, які його вчиняли, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасників правочину є вільними і відповідали їх внутрішній волі; правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч. 1 ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ч. 1 ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Крім того суд вважає за необхідне зазначити, що після ратифікації Верховною радою України Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод1950 року, остання, відповідно до статті 9 Конституції України набула статусу частини національного законодавства.

З прийняттям у 2006 році Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Конвенція та практика Суду застосовується судами України як джерело права.

Європейський суд з прав людини у справі «Мантованеллі» проти Франції звернув увагу суду на те, що одним із складників справедливого судового розгляду у розумінніст.6 Конвенції "Про захист прав людини і основоположних свобод" є право на змагальне провадження.

Стаття 13 ГПК України передбачає, що судочинство у господарських судах України здійснюється на засадах змагальності сторін. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Як зазначено у рішенні по справі "Серявін та інші проти України" від 10.02.2010 року, заява № 4909/04, що суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.

Приймаючи до уваги вищенаведене, суд дійшов висновку, що позивачкою неналежним чином виконувались обов`язки за договором оренди, у зв`язку з чим остання була позбавлена переваженого права перед іншими особами на придбання орендованого майна, у разі його продажу відповідачем 1, а також враховуючи не доведення позивачем порушення її прав розірванням договору купівлі-продажу від 10.04.2020 року, у зв`язку з чим вимоги позивача про переведення на позивачку прав і обов`язків покупця за Договором купівлі-продажу №428 та визнання недійсним договору від 04.05.2020 року про розірвання договору купівлі-продажу є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Щодо вимоги про визнання недійсним Договору купівлі-продажу № 1611 та договору дарування від 31.01.2022 року, суд зазначає наступне.

Так, 13 жовтня 2020 року між ОСОБА_4 (продавець, відповідач 1) та ОСОБА_2 (покупець, відповідач 3) було укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень 1-го поверху № 54-1-:-54-8 площею 72,2 кв.м в житловому будинку літера "А-6" за адресою: АДРЕСА_5 , посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Трубніковим С.О. за реєстровим номером № 1611 (Договір купівлі-продажу № 1611).

31.01.2022 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування нежитлових приміщень, відповідно до якого новим власником нежитлових приміщень першого поверху № 54-1-;-54-8 площею 72,2 кв.м. в житловому будинку літ. А-6, який розташований за адресою: АДРЕСА_5 стала ОСОБА_3 .

В даному випадку, вимоги про визнання недійсними вказаних вище договорів є похідними від вимог про переведення прав покупця та про визнання недійсним договору про розірвання купівлі-продажу від 10.04.2020 року .

Враховуючи вищенаведене та те, що суд дійшов висновку про відсутність підстав для переведення прав покупця у відповідності до ст.777 ЦК України та для визнання недійсними договору про розірвання договору купівлі-продажу від 10.04.2020 року, та оскільки вимоги про визнання недійсним Договору купівлі-продажу № 1611 та договору дарування від 31.01.2022 року є похідними від цих вимог, суд відмовляє в задоволені позову в частині визнання недійсним Договору купівлі-продажу № 1611 та договору дарування від 31.01.2022 року.

Здійснюючи розподіл судових витрат за наслідками розгляду справи, враховуючи вимоги статті 129 ГПК України, а також висновки суду про відмову у позові, судові витрати по сплату судового збору покладаються на позивача.

На підставі викладеного, керуючись статтями 124, 129-1 Конституції України, статтями 1, 4, 12, 20, 46, 73, 74, 76-79, 86, 123, 129, 236-238 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч.1,2 ст.241 ГПК України). Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Згідно ст.257 ГПК України, апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Інформація по справі може бути одержана зі сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою http://court.gov.ua/.

Повне рішення складено "24" січня 2023 р.

СуддяН.С. Добреля