Рішення

від 26.01.2023 по справі 907/773/21

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД Закарпатської області

Адреса: вул. Коцюбинського, 2а, м. Ужгород, 88000

e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://zk.arbitr.gov.ua

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Рішення

"26" січня 2023 р. м. Ужгород Справа №907/773/21

За позовом Товариства з додатковою відповідальністю "Патент", м. Ужгород Закарпатської області

до відповідача 1 Ужгородської міської ради, м. Ужгород Закарпатської області

до відповідача 2 Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області, м. Ужгород Закарпатської області

з участю у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів гр. ОСОБА_1 , м. Ужгород Закарпатської області, гр. ОСОБА_2 , м. Ужгород Закарпатської області, гр. ОСОБА_3 , м. Ужгород Закарпатської області, гр. ОСОБА_4 , м. Ужгород Закарпатської області

про визнання права постійного користування земельною ділянкою в АДРЕСА_1 на підставі Державного акту серії II-ЗК №001809 від 21.03.1995; визнання недійсним рішення Ужгородської міської ради №423 від 07.09.2021 "Про припинення права постійного користування земельною ділянкою",

Суддя господарського суду - Пригара Л.І.

Секретар судового засідання - Іваниш Д.П.

представники:

Позивача -

Відповідача 1 -

Відповідача 2 - не з`явився

Третіх осіб - не з`явилися

СУТЬ СПОРУ ТА ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ СУДУ В МЕЖАХ СПРАВИ

Товариство з додатковою відповідальністю "Патент", м. Ужгород Закарпатської області звернулося до суду з позовом до відповідача 1 Ужгородської міської ради, м. Ужгород Закарпатської області та до відповідача 2 Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області, м. Ужгород Закарпатської області про визнання права постійного користування земельною ділянкою в АДРЕСА_1 на підставі Державного акту серії II-ЗК №001809 від 21.03.1995; визнання недійсним рішення Ужгородської міської ради №423 від 07.09.2021 "Про припинення права постійного користування земельною ділянкою".

Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 11.10.2021 відкрито провадження у справі №907/773/21 в порядку загального позовного провадження, залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів гр. ОСОБА_1 , м. Ужгород Закарпатської області, гр. ОСОБА_2 , м. Ужгород Закарпатської області, гр. ОСОБА_3 , м. Ужгород Закарпатської області та гр. ОСОБА_4 , м. Ужгород Закарпатської області; підготовче засідання призначено на 03.11.2021. Явку уповноважених представників учасників процесу у підготовче засідання визнано обов`язковою. Встановлено відповідачам строк на подання суду відзиву на позовну заяву в порядку ст. 165 ГПК України з одночасним надісланням копії таких позивачу, а доказів надіслання - суду, протягом 15-ти днів із дня одержання даної ухвали. Встановлено позивачу строк для надання суду та відповідачам відповіді на відзив у порядку ст. 166 ГПК України, протягом 5-ти днів із дня одержання копії відзиву. Встановлено залученим третім особам строк на подання суду письмово висловленої позиції щодо заявленого позову до 01.11.2021.

Ухвалами суду від 03.11.2021, 30.11.2021, 27.01.2022, 01.03.2022, 26.05.2022 та 11.08.2022 підготовчі засідання відкладалися з підстав, наведених в ухвалах суду.

Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 08.09.2022 відмовлено у задоволенні клопотання третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів - гр. ОСОБА_1 про закриття провадження у справі №907/773/21, закрито підготовче провадження у справі №907/773/21 та призначено справу до судового розгляду по суті, судове засідання призначено на 18.10.2022.

В судовому засіданні 18.10.2022 судом за участю уповноважених представників позивача та відповідача 1 перед стадією дослідження доказів, судових дебатів оголошено перерву на підставі ст. 216 ГПК України до 09.11.2022, про що постановлено відповідну ухвалу від 18.10.2022.

Ухвалою суду від 29.11.2022 судове засідання у справі №907/773/21 призначено на 26.01.2023. Явка уповноважених представників учасників процесу в судове засідання визнана судом на власний розсуд.

Представник позивача через канцелярію суду подав клопотання б/н від 26.01.2023 (вх. №02.3.1-02/540/23 від 26.01.2023), яким просить розгляд справи здійснити без його участі; позовні вимоги підтримує в повному обсязі та наполягає на їх задоволенні.

Представник відповідача 1 через канцелярію суду подав клопотання б/н від 26.01.2023 (вх. №02.3.1-02/543/23 від 26.01.2023), яким просить судове засідання, призначене на 26.01.2023, провести без його участі.

Відповідач 2 та треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів явку уповноважених представників у судове засідання не забезпечили, причин неявки суду не повідомили.

Ухвалою суду від 29.11.2022 явка учасників справи в судове засідання 26.01.2023 судом була визнана на власний розсуд, відтак, виходячи із засад змагальності та диспозитивності у господарському судочинстві, передбачених статтями 13, 14 ГПК України, учасники справи на власний розсуд скористалися наданим їм частиною 1 статті 42 ГПК України процесуальним правом на участь в судовому засіданні під час розгляду даної справи по суті.

Згідно з приписами ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, а тому, відповідно до ст. 202 Господарського процесуального кодексу України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, суд вважає за можливе розглянути справу без участі уповноважених представників учасників процесу, за наявними у справі матеріалами, яких достатньо для встановлення обставин і вирішення спору по суті.

Відповідно до ст. 233 ГПК України, рішення в даній справі прийнято в нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих учасниками справи.

За приписами частин 4 та 5 статті 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, суд підписує рішення без його проголошення. Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

АРГУМЕНТИ СТОРІН СПОРУ

ПОЗИЦІЯ ПОЗИВАЧА

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач покликається на те, що рішенням Ужгородської міської ради (відповідача 1 у справі) №423 від 07.09.2021, із посиланням на клопотання Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області (відповідача 2 у справі) №671-ДК/0183/КВ/06/01/21 від 11.08.2021 та ст. 12, 120, 141 Земельного кодексу України, було припинено Товариству з додатковою відповідальністю "Патент" право постійного користування земельною ділянкою площею 3,0 га за адресою: АДРЕСА_1 ; визнано таким, що втратив чинність Державний акт на право постійного користування землею серії ІІ-ЗК №001809 від 21.03.1995. На переконання позивача, вищевказане рішення відповідача 1 є незаконним та підлягає скасуванню. Наголошує на тому, що зі змісту клопотання Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області від 11.08.2021, а також акту перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 05.08.2021 випливає, що земельна ділянка, яка перебуває в користуванні у позивача, використовується всупереч приписам ст. 120 Земельного кодексу України, оскільки будинки АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 та АДРЕСА_4 перебувають у власності фізичних осіб, а не ТДВ "Патент". Як стверджує позивач, ні при складанні відповідачем 2 акту перевірки від 05.08.2021, ні при поданні ним відповідачу 1 клопотання від 11.08.2021, наслідком чого стало прийняття Ужгородською міською радою оспорюваного рішення від 07.09.2021, не було встановлено, на підставі яких документів, оформлених у встановленому законом порядку, користувався нерухомим майном його попередній власник; крім того, відповідачами 1 та 2 не було з`ясовано, чи накладається нерухоме майно третіх осіб на земельну ділянку, що перебуває в користуванні в позивача.

Зазначає, що оскільки у фізичних осіб - попередніх власників житлових будинків було відсутнє право користування земельною ділянкою, то в силу приписів Земельного кодексу України та Цивільного кодексу України, відсутні підстави вважати, що до нових власників перейшло право користування земельною ділянкою, належною позивачу.

Покликаючись на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 05.11.2019 у справі №906/392/18, позивач наголошує, що орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про припинення права користування земельною ділянкою виключно в порядку, з підстав та за умов, передбачених ст. 140 - 149 Земельного кодексу України, при цьому, в даному випадку позивач добровільно не відмовлявся від земельної ділянки, а також відсутні інші підстави для припинення права постійного користування останньою. Водночас на думку позивача, припинення права постійного користування земельною ділянкою за відсутності згоди землекористувача мало б провадитися за позовом Ужгородської міської ради в судовому порядку.

ПОЗИЦІЇ ВІДПОВІДАЧІВ

Представник Ужгородської міської ради (відповідача 1) на електронну адресу суду надіслав відзив на позовну заяву б/н від 29.10.2021 (вх. №02.3.1-02/7778/21 від 29.10.2021), в якому проти позову заперечив. Зазначає про те, що рішенням виконкому Ужгородської міської ради депутатів №160 від 21.03.1995 "Про затвердження актів приймання в експлуатацію індивідуальних житлових будинків" було затверджено акт приймання в експлуатацію індивідуальних житлових будинків по АДРЕСА_1 , що належать гр. ОСОБА_5 , а також дозволено експлуатацію житлових приміщень із подальшим оформленням будинковолодінь у міському бюро технічної інвентаризації м. Ужгород за умови надання потрібної документації. Представник відповідача 1 звертає увагу, що на момент прийняття рішення про надання позивачу у постійне користування земельної ділянки площею 3,0 га за адресою: АДРЕСА_1 , право власності на будівлі і споруди, що розташовані на АДРЕСА_2 та АДРЕСА_5 ) за гр. ОСОБА_1 та ОСОБА_5 зареєстровано не було.

Як вказує представник відповідача 1 право власності на нерухоме майно (будинок), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 громадянами ОСОБА_1 та ОСОБА_6 зареєстроване в реєстрі прав власності на нерухоме майно 17.11.2009, реєстраційний номер 28863165, на підставі свідоцтва про право спільної сумісної власності від 24.02.1999, виданого рішенням Ужгородської міської ради.

Право власності на нерухоме майно (будинок), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано за гр. ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 від 23.12.2004. Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом серії ВСА №802935 від 31.03.2005, право власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 переоформлено на гр. ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (кожна в рівній долі по ). Крім того, представник відповідача 1 зазначає, що будинок, котрий розташований за адресою: АДРЕСА_3 , належить на праві власності гр. ОСОБА_2 згідно з Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №3519798 від 21.01.2004 (підстава виникнення права власності - договір дарування №3449 від 18.12.2003).

Як зазначає представник відповідача 1, Ужгородська міська рада надала третім особам дозволи на розробку проєктів землеустрою по відведенню земельних ділянок у власність, а саме, рішенням №1990 від 04.06.2020 такий дозвіл надано гр. ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , рішенням №1350 від 13.12.2018 - гр. ОСОБА_1 , рішенням №1350 від 13.12.2018 - гр. ОСОБА_2 .

З урахуванням вищевикладеного, представник відповідача 1 наголошує, що існування правового становища, де право постійного користування позивачем земельною ділянкою площею 3,0 га за адресою: АДРЕСА_1 не припинено, суперечило вимогам закону і не давало можливості реалізувати третім особам право власності на земельну ділянку, де розташовані об`єкти нерухомого майна, що перебувають у приватній власності гр. ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та знаходяться за адресою: АДРЕСА_6 та 103 відповідно. Відтак, Ужгородська міська рада, керуючись клопотанням Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області №671-ДК/0183/КВ/06/01/21 від 11.08.2021 і положеннями чинного земельного законодавства, прийняла оспорюване рішення №423 від 07.09.2021 та припинила позивачу право постійного користування земельною ділянкою площею 3,0 га за адресою: АДРЕСА_1 .

Покликаючись на приписи ст. 120 та п. "е" ст. 141 Земельного кодексу України, представник відповідача 1 наголошує, що перехід права власності на нерухоме майно є підставою припинення, в тому числі, права постійного користування земельною ділянкою, відтак, вважає заявлені позовні вимоги безпідставними та просить відмовити в їх задоволенні повністю.

Відповідач 2 - Головне управління Держгеокадастру у Закарпатській області на адресу суду надіслало відзив на позовну заяву №9-7-0.72-7418/2-21 від 03.11.2021 (вх. №02.3.1-02/8094/21 від 10.11.2021), в якому вказує на те, що на виконання наказу Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області №671-ДК від 22.07.2021 "Про здійснення державного контролю за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності" було проведено позапланову перевірку стосовно набуття у користування ТДВ "Патент" земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 та її використання, за результатами якої складено акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства №671-ДК/660/АП/09/01/-21 від 05.08.2021. Як стверджує відповідач 2, перевіркою було встановлено, що розпорядженням глави міської управи від 28.06.1994 №289, за зверненням директора та голови профкому УВВК "Патент" від 27.05.1994 №396, вирішено видати гр. ОСОБА_1 ордер на квартиру АДРЕСА_7 . Рішенням виконкому Ужгородської міської ради депутатів від 21.03.1995 №160 "Про затвердження актів приймання в експлуатацію індивідуальних житлових будинків" затверджено акт приймання в експлуатацію індивідуальних житлових будинків по АДРЕСА_8 , який належить ОСОБА_5 , а також дозволено експлуатацію житлових приміщень із послідуючим оформленням будинковолодінь у міському бюро технічної інвентаризації м. Ужгород за умови надання потрібної документації. Рішенням виконкому Ужгородської міської ради від 22.02.1995 №34 Ужгородському виробничо-видавничому комбінату "Патент" надано в постійне користування земельну ділянку площею 3,0 га в АДРЕСА_1 , для розміщення адмінбудинку і виробничих корпусів. На підставі даного рішення УВВК "Патент" видано Державний акт на право постійного користування землею серії ІІ-ЗК №001809 від 21.03.1995, що зареєстрований у Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №43.

Як вказує відповідач 2, на момент прийняття рішення щодо надання у постійне користування УВВК "Патент" земельної ділянки площею 3,0 га, розташованої в АДРЕСА_1 , право власності на будівлі і споруди, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 та АДРЕСА_5 ) громадянами ОСОБА_1 та ОСОБА_5 зареєстровано не було.

Право власності на нерухоме майно (будинок), розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , гр. ОСОБА_1 та ОСОБА_6 зареєстроване в реєстрі прав власності на нерухоме майно 17.11.2009, реєстраційний номер: 28863165, на підставі свідоцтва про право спільної сумісної власності від 24.02.1999, виданого рішенням Ужгородської міської ради. Право власності на нерухоме майно (будинок), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , гр. ОСОБА_5 зареєстроване 23.12.2004 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_2 .

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 31.03.2005 серії ВСА №802935, зареєстрованого в реєстрі за №1-792, право власності на нерухоме майно, яке розташовано за адресою: АДРЕСА_1 , переоформлено на гр. ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (кожна в рівній долі по ) (витяги про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 12.01.2007 №13199938 та №13200012).

Відповідач 2 також звертає увагу на те, що перевіркою встановлено, що будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_3 , належить на праві власності гр. ОСОБА_2 відповідно до Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 21.01.2004 №3519798 (підстава виникнення права власності - договір дарування №3449 від 18.12.2003).

Покликаючись на приписи ст. 120 Земельного кодексу України та ст. 377 Цивільного кодексу України, відповідач 2 зазначає, що на час перевірки право постійного користування земельною ділянкою площею 3,0 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , в частині розташування об`єктів нерухомого майна, котрі перебувають у приватній власності громадян ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та знаходяться за адресою: АДРЕСА_6 , АДРЕСА_4 , позивачем не припинено, у зв`язку з чим, у розумінні пункту "е" статті 141 Земельного кодексу України, наявні підстави для припинення права користування земельною ділянкою ТДВ "Патент".

ПОЗИЦІЇ ТРЕТІХ ОСІБ

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів - гр. ОСОБА_1 - на адресу суду надіслав письмові пояснення щодо заявленого позову б/н від 17.11.2021 (вх. №02.3.1-02/8453/21 від 22.11.2021), в яких зазначає про те, що вперше рішення про виділення земельної ділянки позивачу (куди входять земельні ділянки третіх осіб у даній справі) виконком Ужгородської міської ради народних депутатів прийняв у 1981 році (рішення №443 від 28.10.1981, згідно з яким виділено земельну ділянку 0,42 га під будівництво другої черги Ужгородського філіалу виробничо-поліграфічного підприємства "Патент", за рахунок знесення будинків, які належали на праві особистої власності громадянам (зокрема, будинок АДРЕСА_2 належав Батрухам). 19.04.1994 на спільному засіданні адміністрації на профкому УВВК "Патент" прийнято рішення про надання 2-кімнатного будинку по АДРЕСА_2 , житловою площею 47,40 кв.м., разом із земельною ділянкою 0,638 га, багатодітній сім`ї ОСОБА_1 зі зняттям із квартирного обліку. 28.06.1994 головою міської управи м. Ужгород Ландовським В.Ф. видано розпорядження №289 про видачу ОСОБА_6 та членам його сім`ї (серед яких син - ОСОБА_1 ) ордера на будинок за адресою: АДРЕСА_2 . Таким чином, за твердженням третьої особи - гр. ОСОБА_1 , з цього моменту будинок перебував у користуванні сім`ї ОСОБА_6 та не підпадав під знесення, а земельна ділянка набула цільове призначення - для обслуговування житлового будинку (категорія земель житлової та громадської забудови).

Як вказує третя особа, 22.02.1995 Ужгородською міською радою прийнято рішення про надання УВВК "Патент" у постійне користування земельної ділянки площею 3,0 га за адресою: АДРЕСА_1 , про що видано Державний акт на право постійного користування землею серії ІІ-ЗК №001809 від 21.03.1995. При цьому, за твердженням третьої особи - гр. ОСОБА_1 , жодних погоджень із мешканцями будинків АДРЕСА_9 , що увійшли до складу земельної ділянки, наданої позивачу в постійне користування, при виготовленні Державного акту не проводилось.

24.02.1999 виконкомом Ужгородської міської ради видано ОСОБА_6 та ОСОБА_1 свідоцтво про право власності на житло - будинок за адресою: АДРЕСА_2 , за яким вказане нерухоме майно належить зазначеним особам на праві спільної сумісної власності. В подальшому, рішенням ХХХ сесії VII скликання Ужгородської міської ради №1350 від 13.12.2018 гр. ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0656 га за адресою: АДРЕСА_2 , із подальшою передачею такої у власність. За твердженням третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів - гр. ОСОБА_1 , неодноразовими перевірками встановлено факт використання позивачем земельної ділянки площею 3,0 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , без правовстановлюючих документів (зокрема, й останньою перевіркою Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області від 05.08.2021, внаслідок якої прийнято оспорюване рішення відповідача 1), тобто всупереч ст. 125 Земельного кодексу України; крім того, позивач використовує земельну ділянку не за цільовим призначенням, конфігурація і межі ділянки не відповідають Державному акту, і до власників будинків АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 та АДРЕСА_4 , у зв`язку із переходом права власності на такі, також перейшло право користування відповідними земельними ділянками.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів - гр. ОСОБА_2 - через канцелярію суду подав письмові пояснення щодо позову б/н від 24.11.2021 (вх. №02.3.1-02/8615/21 від 25.11.2021), в яких вказує на те, що 26.09.2002 його батьки придбали будинок за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджується договором купівлі - продажу житлового будинку та довідкою БТІ м. Ужгород. 18.12.2003 після смерті батька матір`ю гр. ОСОБА_2 подаровано останньому вищезазначений житловий будинок на підставі договору дарування, внаслідок чого 21.01.2004 Ужгородським міжрегіональним БТІ прийнято рішення про реєстрацію права приватної власності гр. ОСОБА_2 на означене нерухоме майно.

В подальшому, рішенням ХХХ сесії VII скликання Ужгородської міської ради від 13.12.2018 №1350 гр. ОСОБА_2 надано дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0758 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_3 з подальшою передачею такої у власність. Як зазначає третя особа - гр. ОСОБА_2 , підготовлений проєкт землеустрою в частині встановлених меж землеволодіння позивач не погоджував, і ці питання неодноразово виносились на розгляд комісії з вирішення земельних спорів виконкому Ужгородської міської ради. На одному з таких засідань, 10.05.2019, позивачу було рекомендовано звернутися через ЦНАП Ужгородської міської ради із заявою щодо коригування площі земельної ділянки по АДРЕСА_1 для можливості подальших змін у відомостях державного земельного кадастру, а гр. ОСОБА_2 , у свою чергу, було рекомендовано продовжити виготовлення технічної документації після внесення вищевказаних змін до державного земельного кадастру. Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів - гр. ОСОБА_2 - аналогічно до позиції гр. ОСОБА_1 стверджує, що неодноразовими перевірками встановлено факт використання позивачем земельної ділянки площею 3,0 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , без правовстановлюючих документів (зокрема, й останньою перевіркою Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області від 05.08.2021, внаслідок якої прийнято оспорюване рішення відповідача 1), тобто всупереч ст. 125 Земельного кодексу України; крім того, позивач використовує земельну ділянку не за цільовим призначенням, конфігурація і межі ділянки не відповідають Державному акту, і до власників будинків АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 та АДРЕСА_4 , у зв`язку із переходом права власності на такі, також перейшло право користування відповідними земельними ділянками.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів - гр. ОСОБА_3 та гр. ОСОБА_4 - письмово висловленої позиції щодо заявленого позову в даній справі суду не подали.

ДОВОДИ, ВИКЛАДЕНІ СТОРОНАМИ В ІНШИХ ЗАЯВАХ ПО СУТІ СПРАВИ

Представник позивача на адресу суду надіслав відповідь на відзив відповідача 1 - Ужгородської міської ради б/н від 08.11.2021 (вх. №02.3.1-02/8102/21 від 10.11.2021), в якій зазначає про те, що матеріали справи не містять доказів розташування будинків №97, АДРЕСА_3 , АДРЕСА_1 та АДРЕСА_4 на земельній ділянці, переданій позивачу у постійне користування, та доказів наявного права власності третіх осіб на вказану нерухомість. На переконання представника позивача, оскільки вищенаведені житлові будинки відчужувало не ТДВ "Патент", на земельній ділянці якого (за твердженням відповідача 1) перебуває означене нерухоме майно, то до спірних правовідносин не можуть застосовуватися приписи ст. 120 Земельного кодексу України та ст. 377 Цивільного кодексу України. Також представник позивача наголошує, що земельні ділянки під будинками №97, АДРЕСА_3 , АДРЕСА_1 та АДРЕСА_4 не набули ознак об`єктів цивільних прав, адже не визначені в натурі, не виділені, та їм не присвоєно кадастрових номерів; крім того, питання про перехід прав на землю повинно стосуватися продавця та покупця нерухомого майна, які в договорі мали узгодити всі істотні умови такого переходу, тоді як ТДВ "Патент" нічого третім особам не відчужувало. Представник позивача стверджує, що укладення договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що пов`язане з переходом права на частину земельної ділянки, здійснюється після виділення цієї частини в окрему земельну ділянку та присвоєння їй окремого кадастрового номера. У разі набуття права власності на жилий будинок (крім багатоквартирного), який розташований на землях державної або комунальної власності, що перебувають у користуванні іншої особи, та необхідності поділу земельної ділянки, площа земельної ділянки, що формується, не може бути меншою, ніж максимальний розмір земельних ділянок відповідного цільового призначення, визначених статтею 121 Земельного кодексу України (крім випадків, коли формування земельної ділянки в такому розмірі є неможливим). Відтак, на переконання представника позивача, перед укладанням договорів про відчуження права власності на будівлі, третім особам необхідно було виготовити технічну документацію на поділ земельної ділянки, а міська рада могла припинити право постійного користування лише на ту частину земельної ділянки, яка перебуває у власності інших фізичних осіб, а не на всю земельну ділянку ТДВ "Патент".

Представник відповідача 1 на електронну адресу суду надіслав доповнення до відзиву б/н від 29.11.2021 (вх. №02.3.1-02/8673/21 від 29.11.2021), в яких зазначає про те, що рішенням 27 сесії 4 скликання Ужгородської міської ради від 16.04.2004 позивачу припинено право користування на частину земельної ділянки площею 0,0985 га за згодою постійного землекористувача, у зв`язку з чим станом на сьогодні площа та конфігурація земельної ділянки, що надана в постійне користування та зазначена в Державному акті на право постійного користування землею ІІ-ЗК №001809, не відповідає площі та конфігурації фактичного користування.

Покликаючись на ст. 22 Земельного кодексу Української РСР №561-ХІІ від 18.12.1990 (в редакції, чинній на час видачі позивачу Державного акта), якою передбачалось, що право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право, представник відповідача 1 наголошує, що Державний акт на право постійного користування землею ІІ-ЗК №001809 втратив чинність у зв`язку з добровільною відмовою від права постійного користування і, відповідно, зміною площі та конфігурації земельної ділянки.

З наведеного, на переконання представника відповідача 1, випливає, що позивач використовує земельну ділянку за адресою: м. Ужгород, вул. Гагаріна, 101 без правовстановлюючих документів, і, відповідно, в нього відсутнє право, що підлягає захисту в судовому порядку.

Представник позивача на адресу суду надіслав пояснення щодо позиції третьої особи у справі - гр. ОСОБА_1 б/н від 25.11.2021 (вх. №02.3.1-02/8855/21 від 06.12.2021), в яких звертає увагу на те, що ТДВ "Патент" не оспорює підстави для набуття права власності гр. ОСОБА_1 на належне йому нерухоме майно, водночас останній не надає доказів правомірності використання земельної ділянки площею 0,638 га та правовстановлюючого документа на вказану земельну ділянку. В частині доводів третьої особи про передачу частини земельної ділянки площею 0,0985 га власнику будинку №95 на підставі рішення Ужгородської міської ради №284 від 16.04.2004 представник позивача зазначає, що такі не є предметом судового розгляду в межах даної справи, та наголошує, що оспорюваним рішенням Ужгородської міської ради №423 від 07.09.2021 було припинено право постійного користування на всю земельну ділянку, а не на ту частину, що знаходилась під будівлями, належними фізичним особам. Крім того, представник позивача звертає увагу, що Прокуратурою м. Ужгорода дійсно проводилась перевірка правомірності користування земельною ділянкою позивачем, за наслідками якої ініційовано судове провадження з вимогами про зобов`язання припинити право користування земельною ділянкою та визнання недійсним Державного акту на право постійного користування землею. Рішенням господарського суду Закарпатської області від 25.10.2010 у справі №4/57, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 20.01.2011, припинено провадження у справі в частині позовних вимог про визнання недійсним державного акту на право постійного користування землею серії ІІ-ЗК №001809 від 21.03.1995, виданого Ужгородському виробничо-видавничому комбінату "Патент". В іншій частині позову відмовлено. Покликаючись на приписи ст. 141, 149 Земельного кодексу України, за якими земельні ділянки, які перебувають у користуванні осіб, передаються у власність чи користування іншим особам лише після їх вилучення у встановленому законом порядку у попереднього користувача; вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень, представник позивача стверджує, що будь-хто із зацікавлених осіб не звертався до ТДВ "Патент" із клопотанням про вилучення частини земельних ділянок, під якими знаходиться нерухоме майно, належне іншим особам. Вказує представник позивача також і на те, що в разі, якщо хто-небудь був зацікавлений у виділенні земельної ділянки з існуючої площі 3,0 га, останній повинен був звернутися до ТДВ "Патент" та Ужгородської міської ради із клопотанням про надання згоди на розробку технічної документації щодо виділу частини земельної ділянки, а Ужгородська міська рада після затвердження такої технічної документації мала би право припинити право постійного користування позивача виключно на виділені частини земельних ділянок, а не на загальну її площу - 3,0 га.

ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ. ПРАВОВА ОЦІНКА ТА ВИСНОВКИ СУДУ. ЗАКОНОДАВСТВО, ЩО ПІДЛЯГАЄ ЗАСТОСУВАННЮ ДО СПІРНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Рішенням Ужгородської міської Ради народних депутатів №34 від 22.02.1995 Ужгородському виробничо-видавничому комбінату "Патент", правонаступником якого є позивач у справі, була надана у постійне користування земельна ділянка загальною площею 3,0 га, яка знаходиться за адресою: Закарпатська область, м. Ужгород, вул. Гагаріна, 101, в межах, встановлених планом землекористування.

На підставі зазначеного рішення 21.03.1995 Ужгородською міською Радою народних депутатів було видано Державний акт на право постійного користування землею серії ІІ - ЗК №001809, що зареєстрований у Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №43, та відповідно до якого земельну ділянку надано для розміщення адмінбудинку і виробничих корпусів.

В подальшому, рішенням IX сесії VIII скликання Ужгородської міської ради №423 від 07.09.2021 "Про припинення права постійного користування земельною ділянкою", прийнятим за результатами розгляду клопотання Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області №671-ДК/0183/КВ/06/01/21 від 11.08.2021 про вжиття заходів щодо припинення права постійного користування земельною ділянкою, на підставі ст. 12, 120, 141 Земельного кодексу України припинено Товариству з додатковою відповідальністю "Патент" право постійного користування земельною ділянкою площею 3,0 га, наданої для розміщення адмінбудинку і виробничих корпусів, яка розташована по вул. Юрія Гагаріна, 101; визнано таким, що втратив чинність Державний акт на право постійного користування землею серії ІІ - ЗК №001809 від 21.03.1995.

Позивач, не погодившись із вищенаведеним рішенням Ужгородської міської ради, звернувся із позовом про визнання такого недійсним у судовому порядку, обґрунтовуючи вказане тим, що ТДВ "Патент" добровільно не відмовлялося від права постійного користування земельною ділянкою, а Ужгородська міська рада не мала законних підстав для припинення такого щодо всієї площі земельної ділянки, а не тієї її частини, на якій розташовані об`єкти нерухомого майна, належні на праві власності третім особам.

У частинах 1 та 4 статті 11 Цивільного кодексу України передбачено, що цивільні права і обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ст. 16 Цивільного кодексу України).

Із огляду на положення ст. 4 Господарського процесуального кодексу України і ст. 15, 16 Цивільного кодексу України, підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення.

Згідно із п. 10 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України, одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Відповідно до ст. 21 Цивільного кодексу України, суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

За змістом ст. 393 Цивільного кодексу України, правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Якщо інше не встановлено законом, власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 10 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (тут і надалі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що в разі звернення з вимогами про визнання незаконним та скасування, зокрема, правового акта індивідуальної дії, виданого органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, встановленню та доведенню підлягають як обставини, що оскаржуваний акт суперечить актам цивільного законодавства (не відповідає законові), так і обставини, що цей акт порушує цивільні права або інтереси особи, яка звернулась із відповідними позовними вимогами, а метою захисту порушеного або оспорюваного права є відповідні наслідки у вигляді відновлення порушеного права або охоронюваного інтересу саме особи, яка звернулась за їх захистом. Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23.10.2018 у справі №903/857/18, від 20.08.2019 у справі №911/714/18.

Отже підставами для визнання недійсним (незаконним) акта (рішення) є невідповідність його вимогам законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, і, водночас, порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 20.08.2019 у справі №911/714/18, від 05.12.2019 у справі №914/73/18, від 14.01.2020 у справі №910/21404/17.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами (ч. 1 ст. 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Згідно зі ст. 25 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.

Виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання, як, зокрема, вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин (п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

За визначенням, наведеним у ст. 2 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.

За приписами ст. 12 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями комунальної власності, територіальних громад, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Право постійного користування регламентується статтею 92 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), за визначенням частини 1 якої право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (частина 2 статті 116 Земельного кодексу України).

Згідно з приписами частини 1 статті 122 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок (частина 1 статті 123 вказаного Кодексу).

Землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право: а) самостійно господарювати на землі; б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об`єкти, а також інші корисні властивості землі; г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом (ст. 95 Земельного кодексу України).

Згідно зі ст. 23 Земельного кодексу України №561-XII від 18.12.1990, що був чинним на момент виникнення в позивача права постійного користування земельною ділянкою, право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Як уже зазначалось судом попередньо, позивачу на праві постійного користування було надано 3,0 га землі за адресою: м. Ужгород, вул. Гагаріна, 101 відповідно до Державного акта на право постійного користування землею серії ІІ - ЗК №001809 від 21.03.1995, що зареєстрований у Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №43.

Рішенням відповідача 1 - Ужгородської міської ради - №423 від 07.09.2021 "Про припинення права постійного користування земельною ділянкою" припинено Товариству з додатковою відповідальністю "Патент" (що є правонаступником Ужгородського виробничо-видавничого комбінату "Патент") право постійного користування вищевказаною земельною ділянкою на підставі положень ст. 120 та 141 Земельного кодексу України, зокрема, у зв`язку із набуттям третіми особами, залученими до участі в даній справі, права власності на житлові будинки, які розташовані на спірній земельній ділянці.

Відповідно до висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі №923/466/17 та від 05.11.2019 у справі №906/392/18, право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 цього Земельного кодексу України, перелік яких є вичерпним. Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення суб`єкта права користування земельною ділянкою після державної реєстрації такого права поза межами підстав, визначених у статті 141 Земельного кодексу України, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою. Орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140-149 Земельного кодексу України.

Згідно зі ст. 141 Земельного України (в редакції, чинній на час прийняття оспорюваного рішення відповідача 1), підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини; ж) передача приватному партнеру, концесіонеру нерухомого майна, розміщеного на земельній ділянці, що перебуває в користуванні державного або комунального підприємства та є об`єктом державно-приватного партнерства або об`єктом концесії.

Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 22.09.2005 № 5-рп/2005 вказав, що стаття 92 Земельного кодексу України не обмежує і не скасовує чинне право постійного користування земельними ділянками, набуте громадянами в установлених законодавством випадках. Раніше видані державні акти на право постійного користування землею залишаються чинними та підлягають заміні у разі добровільного звернення осіб.

Таким чином, право постійного користування земельною ділянкою, набуте особою у встановленому законодавством порядку, відповідно до законодавства, що діяло на момент набуття права постійного користування, не втрачається та не підлягає обов`язковій заміні. Громадяни та юридичні особи не можуть втрачати раніше наданого їм в установлених законодавством випадках права користування земельною ділянкою за відсутності підстав, встановлених законом.

Із комплексного аналізу наведених положень земельного законодавства вбачається, що право користування земельною ділянкою може бути припинено лише з певних підстав, закріплених у законодавстві. Водночас такі підстави умовно можна поділити на дві категорії, а саме: в добровільному порядку (за заявою чи згодою користувача) і в примусовому порядку (позасудовому за рішенням уповноваженого органу, та судовому).

Відповідно до ст. 120 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час прийняття оспорюваного рішення), у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Істотною умовою договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, є кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв`язку з набуттям права власності на ці об`єкти, крім об`єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації. Укладення договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що пов`язане з переходом права на частину земельної ділянки, здійснюється після виділення цієї частини в окрему земельну ділянку та присвоєння їй окремого кадастрового номера. У разі набуття права власності на жилий будинок (крім багатоквартирного), який розташований на землях державної або комунальної власності, що перебувають у користуванні іншої особи, та необхідності поділу земельної ділянки площа земельної ділянки, що формується, не може бути меншою, ніж максимальний розмір земельних ділянок відповідного цільового призначення, визначених статтею 121 Земельного кодексу України (крім випадків, коли формування земельної ділянки в такому розмірі є неможливим).

Згідно зі ст. 377 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв`язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об`єкти (крім багатоквартирних будинків).

За висновками, викладеними в пунктах 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 у справі №921/158/18, згідно з принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди (зміст якого розкривається, зокрема, у статті 120 Земельного кодексу України та статті 377 Цивільного кодексу України) особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття. Отже відповідно до зазначених правових норм, власники споруди мають право на користування земельною ділянкою, на якій вона розташована. У пункті 49 цієї ж постанови зазначено, що ніхто інший, окрім власника цього об`єкта, не може претендувати на вказану земельну ділянку, оскільки вона зайнята об`єктом нерухомого майна.

Перехід майнових прав до іншої особи зумовлює перехід до неї і прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований відповідний об`єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Особа, яка набула право власності на об`єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім`я документів на користування всією земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача-власника об`єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об`єкта нерухомості, розташованого на ній (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16; постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі №263/6022/16-ц).

За своїм змістом зазначені вище статті Земельного та Цивільного кодексів України спрямовані на попередження правової невизначеності у випадку відчуження об`єктів нерухомого майна.

Разом з тим, необхідно враховувати, що прийняття рішення про припинення права постійного користування відчужувача майна безпосередньо впливає на підставу перебування такої земельної ділянки у набувача майна, оскільки його право базується саме на юридичному титулі попереднього власника нерухомого майна.

Судом враховується, що після переходу права власності на розташоване на спірній земельній ділянці нерухоме майно до нових власників, саме останнім належить право вимагати переоформлення права користування земельною ділянкою на своє ім`я в установленому законом порядку (позиція, викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі №263/6022/16-ц та від 20.02.2020 у справі №909/108/19).

За матеріалами справи судом встановлено, що рішеннями Ужгородської міської ради від 13.12.2018 №1350 та від 04.06.2020 №1990 надано дозвіл на розробку проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок із подальшою передачею їх у власність фізичним особам ОСОБА_1 (щодо земельної ділянки площею 0,0656 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_2 ), ОСОБА_2 (щодо земельної ділянки площею 0,0736 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_3 ), а також ОСОБА_3 і ОСОБА_4 (щодо земельної ділянки площею 0,0983 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_4 (із подальшою передачею у спільну часткову власність у рівних долях по кожній).

Разом з тим, на момент надання третім особам дозволів на розробку проєктів землеустрою, Державний акт на право постійного користування землею серії ІІ - ЗК №001809 від 21.03.1995 був чинним, в судовому порядку визнаний недійсним або скасований не був. Доказів протилежного матеріали справи не містять. Окрім того, матеріали справи не містять документальних доказів у підтвердження належного оформлення за попередніми власниками житлових будинків права власності або права користування на земельні ділянки під житловими будинками.

Водночас суд зазначає, що набуття фізичними особами прав на нерухоме майно, розташоване на земельній ділянці, постійним землекористувачем якої є позивач, жодним чином не може бути підставою для припинення прав останнього на земельну ділянку в цілому, оскільки власники споруди мають право набувати прав на земельну ділянку, на якій така споруда розташована, та в межах, необхідних для обслуговування цієї споруди. Разом з тим, у попереднього землекористувача право користування земельною ділянкою припиняється лише у відповідному розмірі, тобто щодо певної частини земельної ділянки. Отже позиція Ужгородської міської ради щодо припинення права користування позивача на всю земельну ділянку загальною площею 3,0 га в межах, згідно із планом землекористування, визначеним в Державному акті на право постійного користування землею серії ІІ - ЗК №001809 від 21.03.1995, є безпідставною та порушує інтереси позивача, у зв`язку з чим оспорюване рішення Ужгородської міської ради №423 від 07.09.2021 "Про припинення права постійного користування земельною ділянкою" підлягає визнанню недійсним судом.

Що стосується заявленої позивачем вимоги про визнання за ним права постійного користування земельною ділянкою в м. Ужгород, вул. Гагаріна, буд. 101 на підставі Державного акту серії II-ЗК №001809 від 21.03.1995, суд зазначає наступне.

За змістом статті 15 Цивільного кодексу України, право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу визначено статтею 16 цього Кодексу.

Таким чином, у розумінні наведених законодавчих норм, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Водночас під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду відповідно до частини першої статті 16 Цивільного кодексу України.

Як було зазначено вище, статтею 16 Цивільного кодексу України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 Господарського кодексу України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, до яких належать, в тому числі, визнання права.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Отже суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 у справі №912/1856/16 та від 14.05.2019 у справі №910/11511/18.

Позов про визнання права подається у випадках, коли належне певній особі право не визнається, оспорюється іншою особою, або у разі відсутності в неї документів, що засвідчують приналежність їй права. Тобто метою подання цього позову є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб`єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню.

Крім того, наслідком визнання права може бути визнання наявності або відсутності обов`язків у особи або їх припинення, визнання особи такою, що втратила право, визнання наявності правовідносин, тощо, про що також можуть заявлятися позовні вимоги.

Відповідно до положень статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його "ефективність" із точки зору ст. 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 Рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2015).

Отже законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з урахуванням положень ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції.

З урахуванням вищенаведеного та беручи до уваги характер спірних правовідносин, суд дійшов висновку про те, що право постійного користування земельною ділянкою площею 3,0 га в м. Ужгород, по вул. Гагаріна, 101, належить позивачеві на законних підставах відповідно до Державного акту серії II-ЗК №001809 від 21.03.1995, а відтак, достатнім та ефективним способом захисту порушеного речового права позивача є задоволення вище обґрунтованих позовних вимог, із огляду на що в задоволенні вимоги про визнання права постійного користування необхідно відмовити, оскільки таке право наявне у позивача в силу наявності відповідного правовстановлюючого документа.

Згідно зі ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь - які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Положеннями ст. 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 ГПК України, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

В силу приписів ст. 79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона покликається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 86 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідачі та треті особи доказів на спростування викладених позивачем обставин суду не надали. Аргументи відповідачів та третіх осіб не знайшли свого підтвердження у матеріалах справи та положеннях законодавства.

З урахуванням вищевикладеного в сукупності, суд приходить до висновку про часткове задоволення позову.

Заходи забезпечення позову, вжиті судом на підставі ухвали суду від 10.12.2021 у справі №907/773/21, зберігають свою дію протягом дев`яноста днів з дня набрання вказаним рішенням законної сили або можуть бути скасовані за вмотивованим клопотанням учасника справи у відповідності до ч. 7 ст. 145 Господарського процесуального кодексу України.

РОЗПОДІЛ СУДОВИХ ВИТРАТ У СПРАВІ

Судові витрати підлягають віднесенню на відповідача 1 - Ужгородську міську раду у відповідності до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України пропорційно розміру задоволених позовних вимог в розмірі 2270 грн на відшкодування витрат по сплаті судового збору.

Керуючись ст. 11, 13, 14, 73 - 79, 86, 129, 210, 220, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України

СУД УХВАЛИВ:

1. Позов задоволити частково.

2. Визнати недійсним та скасувати рішення IX сесії VIII скликання Ужгородської міської ради №423 від 07.09.2021 "Про припинення права постійного користування земельною ділянкою".

3. Стягнути з Ужгородської міської ради, пл. Поштова, будинок 3, м. Ужгород Закарпатська область, 88000 (код ЄДРЮОФОПтаГФ 33868924) на користь Товариства з додатковою відповідальністю "Патент", вул. Гагаріна, будинок 101, м. Ужгород, Закарпатська область, 88007 (код ЄДРЮОФОПтаГФ 05810583) суму 2270 грн (Дві тисячі двісті сімдесят гривень) на відшкодування витрат по сплаті судового збору.

4. В іншій частині позову відмовити.

5. Заходи забезпечення позову, вжиті судом на підставі ухвали суду від 10.12.2021 у справі №907/773/21, зберігають свою дію протягом дев`яноста днів з дня набрання вказаним рішенням законної сили або можуть бути скасовані за вмотивованим клопотанням учасника справи у відповідності до ч. 7 ст. 145 Господарського процесуального кодексу України.

6. На підставі ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду згідно ст. 256 Господарського процесуального кодексу України подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. У разі розгляду справи (вирішення питання) без участі (неявки) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Рішення може бути оскаржене до Західного апеляційного господарського суду.

7. Вебадреса сторінки на офіційному вебпорталі судової влади України в Інтернет, за якою учасники справи можуть отримати інформацію по даній справі, - http://court.gov.ua/fair/sud5008/ або http://www.reyestr.court.gov.ua.

Повне судове рішення складено та підписано 13.02.2023.

Суддя Пригара Л.І.